5. Поняття про критику. Види критики

Поряд із прийомами обґрунтування тези існують також прийоми, спрямовані на критику аргументації.

Критика - це обґрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура будь-якої критики, так само, як і структура аргументації, складається з тези та аргументів.

Теза - це положення, хибність або малий ступінь правдоподібності якого необхідно довести в процесі критики. Аргументи - це твердження, за допомогою яких критикується аргументація.

Критика, як і аргументація, може будуватися за формами (схемами) дедуктивних або недедуктивних міркувань. Окремим прикладом критики є спростування - встановлення хибності якогось положення з використанням логічних засобів та положень, істинність яких була встановлена раніше.

Розрізняють три види критики: критику тези, критику аргументів.

Критика тези

Критика тези - це вид критики, який спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) тези, яку висуває пропонент.

Розрізняють пряму і непряму критики тези. Пряма критика тези будується у формі обґрунтування, яке отримало назву «зведення до абсурду».

Хід міркування у цьому випадку такий. Умовно припускають, що положення, яке висунув пропонент, є істинним. Далі з наявних аргументів та тези виводять усі можливі наслідки й аналізують їх. Під час такого аналізу може з'ясуватися, що наслідки або (1) суперечать один одному, або (2) суперечать об'єктивним даним (фактам дійсності). На цих підставах роблять висновок про безпідставність тези, спираючись на правило: хибні наслідки завжди свідчать про хибний висновок.

Непряма критика тези будується за допомогою обґрунтування антитези.

Хід міркування у цьому випадку такий. Висувається твердження, яке є запереченням тези, тобто антитеза (не-Т). Далі обґрунтовують її істинність за допомогою аргументів критики. На підставі цього робиться висновок про хибність тези пропонента.

Наприклад, пропонент висунув тезу «Будь-яке вбивство потребує засудження». Спробуємо її спростувати, використовуючи метод «зведення до абсурду». Спочатку припустимо, що ця теза - істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує на засудження. Отже, поїдання їхнього м'яса також треба засудити. Однак це не відповідає дійсності: багато людей їдять м'ясні вироби і за це їх ніхто не засуджує. Все це свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство потребує засудження» є хибною.

Критика аргументів

Критика аргументів - це вид критики, який спрямований на обґрунтування безпідставності (хибності або малого ступеня правдоподібності) аргументів, які застосовує пропонент для обґрунтування тези.

Критика аргументів може полягати у тому, що пропонент недостатньо обгрунтував їх достовірність, дуже вільно узагальнив статистичні дані, результати соціологічних досліджень, опитувань населення тощо. Крім того, опонент може висловити сумнів з приводу авторитетності експерта, на думку якого спирався пропонент у своїх аргументах. Ці та інші зауваження супротивник не може ігнорувати. Він повинен буде або підтвердити свої аргументи, ще раз їх обгрунтувавши, або відмовитися від них.

Сумніви, що виникають під час критики аргументів, переносяться також на тезу, яка саме з них і випливає. На підставі цього теза оцінюється як сумнівна або малоймовірна.

Якщо під час критики аргументів опонент зможе довести їхню хибність, тоді теза буде беззастережно вважатися необгрунтованою і потребувати нового підтвердження.

Слід зауважити, що хибність аргументів ще не означає хибності тези: теза може залишатися істинною, але бути необгрунтованою. Так, наприклад, іноді буває, що людина не може підібрати або сформулювати вагомі аргументи, щоб довести тезу, яку вона висуває. Але ця обставина не може змінити значення цієї тези, якщо насправді вона є істинною.

Оцінка та відмова в аргументативному дискурсі

У процесі діалогової взаємодії за допомогою відмови вчитель висловлює небажання вступити в спілкування або продовжити діалог. Як засвідчують результати проведеного анкетування вчителів, відмова-незгода – це наслідок небажання вступати в діалог з конкретною особистістю, яка викликає неприязнь, не здатна сприймати іншу точку зору, її психологічні особливості, не дозволяють спілкуватися тут і зараз. Відмова говорити з таким «співрозмовником» – спроба уникнути «гострих» тем, можливого конфлікту. До причин відмови-незгоди також слід зарахувати: порушення правил етикету при організації спілкування і характерні для педагогічного процесу спроби учнів «нав’язати» свій діалог, для того щоб зірвати урок, відволікти від теми уроку, уникнути відповіді. У зазначених обставинах негативна реакція набуває форм: 1) категоричної відмови без пояснення причин (“Обговорювати з вами нічого не буду!”), 2) обґрунтованої відмови – відмови-пояснення (“Я не буду розмовляти з тобою в такому тоні!”), 3) відкладеної відмови – «зустрічного прохання» перенести обговорення (“Зараз розмова у нас не вийде, давай перенесемо її і продовжимо, коли ти заспокоїшся”).

У структурі відмови-пояснення мотиви відмови є важливим елементом, оскільки сприяють послабленню негативного ефекту жанру. Причини, які пояснюють відмову, можуть бути як об’єктивними (“Зараз не час”), суб’єктивними (“Я відмовляюсь з тобою сперечатись: не хочу”) та етикетними (“Я б з радістю, але…”). Умотивованість і категоричність відмови взаємопов’язані, тому вибір мотиву відмови регулює ступінь інтенсивності незгоди, що впливає на успіх у розв’язанні комунікативно-методичних завдань.

Бал, поставлений учневі, словесне оцінювання також можуть викликати протест дитини і спровокувати її агресію. Погіршує ситуацію неграмотна реакція вчителя на учнівську незгоду з оцінкою. Аналіз ситуацій спілкування переконує: якщо незгода учня з поставленою оцінкою інтерпретується вчителем як приховане прохання змінити її, то затребуваними стають різні жанрові варіації відмови. Категорична відмова в аналізованій ситуації використовується педагогами досить часто, проте є малоефективною, оскільки не дозволяє учневі зрозуміти мовленнєві дії вчителя. Відсутність формул етикету та причин пояснення відмови надають жанру категоричності.

Для реалізації успішного спілкування в ситуації оцінювання, крім обґрунтованої відмови, доречною є відмова – альтернатива (пояснюється оцінка, з якою не згоден учень). Відмова-альтернатива становить аргументативне висловлювання, структура якого, як правило, складається з 3-х змістових частин а) оцінка; б) обґрунтування оцінки в) рекомендації для виконання наступних завдань [7, 82]. Учитель фіксує увагу не на відмові, а на оцінці. Спочатку виділяється те, що учневі вдалося зробити, перелічуються позитивні аспекти роботи, після чого учень менш конфліктно сприйматиме вказівку на те, що він повинен був зробити, але не зробив. Подальший аналіз недоліків, помилок дає можливість учневі самому переконатися в правильності поставленої оцінки. Аргументація належить до тих засобів, які сприяють пом’якшенню негативного впливу жанрів незгоди і допомагають відмовити, не зруйнувавши комунікації, наприклад:

На уроці фізичної культури після виконання учнем стрибка в довжину з розбігу вчитель виставляє оцінку:

• Слабенько стрибнув. З натяжкою ставлю «7». Ставай у стрій. Учень пригнічений. Стоїть на місці.

• Але ж я он як далеко стрибнув. Краще за багатьох інших. Поставте 10.

• Стрибнути стрибнув. Майже на три з половиною метри. Але повністю своїх фізичних можливостей не реалізував. Бо техніки виконання не дотримувався. Невдало відштовхнувся. Розтягнув останні кроки розбігу. Не згрупувався перед приземленням. Потренуйся стрибати з місця. Роби вправи на розвиток гнучкості. Зможеш ще краще.

З наведеного прикладу випливає, що аргументація, яка містить пояснення оцінки, помилок, яких припустився учень, і головне – поради, що допомагають їх виправити, надають відмові переконливості й знімають подальші спроби учня наполягати на зміні оцінки.

Відкладена відмова-зустрічне прохання є дієвою у двох випадках: по-перше, як прийом, здатний припинити нав’язливу мовленнєву поведінку учня, при цьому не зачепити почуття власної гідності учня і не спровокувати конфлікт (“Поставте на бал вище” — “А ключ від квартири де гроші лежать? ”); по-друге, як спосіб уникнення пояснення, наприклад, через брак часу (“Чому такі низькі оцінки? ” — “Усі претензії після уроку індивідуально. Добре? ”). Таким чином, для подолання можливих деструктивних наслідків оцінювання, на наш погляд, вчителю необхідно: 1)аргументувати оцінку; 2) застосувати пряму й опосередковану відмову; 3) використати відмову як спосіб уникнення сперечання у випадку можливого зриву уроку.

За підрахунками С.Г. Григоренка, 63% конфліктних ситуацій під час оцінювання пов'язані з відсутністю аргументації. Дослідник стверджує, якщо вчитель аргументує позначку, то дратівлива «манера, стиль, інтонація може бути прийнята учнем».

Наприклад, оцінюючи відповідь учня, викладач сказала:  - Вельми посередньо. Учень, що сидить за останньою партою, явно не задоволений оцінкою вчителя і пошепки, але спеціально повільно, даючи зрозуміти, що він не згоден, промовив: - Оце дає! І що їй потрібно?! Учитель був зачеплений такими зауваженням, розгубився, не знав, як заперечити, «опустився» до рівня учня і грубо відповів: - Ти щось маєш проти? Не подобається? Ну, подай на мене в суд. У наведеному прикладі відсутність коментаря з приводу поставленої оцінки стали причиною обурення учнів. Небажання або незнання, як пояснити оцінку, вчитель маскує загрозою і грубою відмовою. Така його поведінка тільки сприяє розвитку конфлікту. Аналіз ситуацій спілкування переконує: якщо незгода учня з поставленою оцінкою інтерпретується учителем як приховане прохання змінити її, то необхідними виявляються різноманітні жанрові варіації відмови. 1. Відмова - незгода в аналізованій ситуації вживається педагогами часто, але виявляється малоефективною. Незалежно від того, які засоби використуватися (нейтральні, книжкові), пряма або непряма форма, цей жанр не дозволяє учневі зрозуміти мовні дії вчителя. Відсутність формул мовленнєвого етикету, причин пояснення відмови привносять в жанр категоричність. Як агресивна сприймається відмова - незгода, яка містить деструктивні елементи: ворожий тон; негативну семантику (оціночні слова, грубість, наказовий спосіб), посилену інтонацією сарказму, глузування, погрози; зміна темпу мови - навмисне розтягування слів; демонстрацію особисто неприязні та ін. Така поведінка педагога демонструє примітивний рівень комунікативно-методичної підготовки вчителя, його непрофесіоналізм, що негативно позначається на всьому освітньому процесі. 2. Для здійснення успішного спілкування доречні мотивовані відмови: відмова - пояснення (викладаються причини відмови), відмова - альтернатива (пояснюється оцінка, з якою не згоден учень). Наведемо приклад відмови - пояснення: «Після уроків мене викликали в кабінет до завуча. Біля Наталії Георгіївни я побачив Іванова, схожого на ангела, який кається: різнокольорові очі його дивилися скромно, волосся було пригладжений, неохайний комір куртки застебнутий, він навіть почистив черевики. - У відчаї людина ...- говорила Наталія Георгіївна, - він у нас завжди був «хорошистом». Ви вчинили нерозумно, адже я дала вам список з їхньою звичайною успішністю... Попрошу вас запитати учня знову і виправити двійку. - А Бураков менше відповідав, а йому трійку ... - Заскиглив Іванов.

Ця ситуація мене вразила. Щоб ледащо бігав доносити завучу! Розраховував на підтримку?! І отримав її? Тільки в молодості вичитували мене перед учнями ... І я розлютився: - Пробачте, Наталю Георгіївно, але за останні 15 хвилин Іванов не міг вивчити літературу. Отже, виправити його двійку неможливо. Наталія Георгіївна широко розкрила сині очі, блискучі, як у дорогої ляльки, повільно червоніючи». Наведений уривок показовий, оскільки в ньому демонструється, як за допомогою вмотивованої відмови можливо в категоричній формі відстояти свою позицію і дотримати педагогічну етику. Мова завуча - «повчання» педагога в присутності учня («Ви вчинили нерозумно, адже я дала вам список з їхньою звичайною успішністю»), наказові інтонації, схвалення аморальної позиції учня (донос, виправдання ледаря), наказовий характер спілкування («Попрошу його запитати знову і виправити двійку») - і замасковане нетактовне прохання учня вплинули на емоційний стан педагога. Образливі, більш того, шкідливі, неприйнятні прохання-накази призвели до обурення. Педагог відмовив у проханні, але етикетна формула «Пробачте» дозволяє залишитися в рамках ввічливого спілкування і в той же час маркує рішучу незгоду з пропозицією завуча і учня. Причинно-наслідкові зв'язки, оформлені логічно і риторично грамотно (контраргумент: «За останні 15 хвилин Іванов не міг вивчити літературу», контр висновок : «Отже, виправити його двійку неможливо»), посилили відмову. В цілому висловлювання педагога робить і виховний ефект. Подальші події підтвердили, що він був досягнутий: завуч почервоніла, ймовірно, відчуваючи сором. 3. Відмова – альтернатива представляє аргументативні висловлювання, структура яких, як правило, складається з 3-ох смислових частин: а) оцінка, б) обгрунтування оцінки (перераховуються і коментуються переваги та недоліки виконаних робіт); в) рекомендації для виконання майбутніх завдань. Учитель фіксує увагу не на відмові, а на оцінці. Спочатку виділяється те, що учневі вдалося зробити, перераховуються позитивні сторони роботи, після чого «учень менш конфліктно буде сприймати вказівку на те, що він повинен був зробити, але не зробив». Подальший аналіз недоліків, помилок дає можливість учневі самому переконатися в правильності виставленої оцінки. Аргументація відноситься до тих засобів, які сприяють пом'якшенню «негативного впливу» жанрів незгоди і допомагають відмовити, не зруйнувавши комунікації, наприклад: Після усної відповіді учня на уроці літератури, вчитель виставляє оцінку: - Погано відповідав. З натяжкою ставлю «3». Сідай.

Учень засмучений. Стоїть на місці. - Але я ж відповів, поставте "4". - Відповісти - щось відповів (1). Матеріал знаєш. Але думок своїх немає, аналіз невдалий. А мова яка ... Наче на вулиці розмовляєш (2). Читай більше критичну літературу. Виступай в на аудиторію (З). Сідай. У цьому прикладі видно, що аргументація, що включає пояснення оцінки, помилок, допущених учнем, і головне - поради, що допомагають їх виправити, надає відмові переконливість і знімає подальші спроби учня настояти на виправленні оцінки. 4. Відмова - зустрічне прохання.

Зазначений вид відмови є дієвим у двох випадках: по-перше, як прийом, здатний припинити нав'язливу мовленнєву поведінку учня, при цьому не зачепити почуття особистої гідності учня і не спровокувати конфлікт («Поставте на бал вище» - «А ключ від квартири , де гроші лежать?»), по-друге, як спосіб відходу від пояснення, наприклад через відсутність часу (« Чому такі низькі оцінки? » - « Все перездаси після уроку в індивідуальному порядку. Добре?"). Таким чином, для подолання можливих деструктивних наслідків при винесенні оцінки, на наш погляд, вчителю необхідно: 1) аргументувати оцінку, 2) застосовувати прямий і непрямий види відмови, 3) використовувати відмову як відхід від конфлікту в разі можливого зриву уроку.

1. Проаналізуйте ситуацію та визначіть, чи використовує вчитель метод переконання:

Вчитель звертається до учня:

• Іванку, чому ти такий агресивний до інших дітей? Хіба вони роблять тобі щось погане?

• Ні, але хочуть постійно насміхатися, вдарити чи ще щось.

Звичайно, бо ти погано до них ставишся, то і інші діти так само ставляться до тебе. Ось поглянь, Петрик нікого не б’є, не обзиває, з ним усі дружать. Запам’ятай: як людина ставиться до інших, так ставитимуться і до неї. Тому не роби погані речі.

2. Визначте, який вид аргументації використано у діалозі: переконання, пораду чи пропозицію:

Наприклад, коли учень хотів пропустити уроки, то зателефонував другові, щоб той попередив вчителя про його хворобу:

• Привіт, Максиме! Як справи? Слухай, у мене таке прохання до тебе… Я не хочу йти сьогодні на уроки. Ти ж знаєш, я не терплю цієї математики. Ти міг би сказати, що я захворів?

• Я то передам, але ти сам розумієш, Віталій Іванович не поставить тобі тематичну оцінку. Я раджу тобі йти на уроки.

• Які уроки! Я маю тільки сьогодні такий шанс, бо нікого вдома немає, і я його пропущу? Ти здурів?

• Добре, роби як знаєш. Але потім не згадуй моїх слів.