12. Внесок Рудницького в розвиток вітчизняної суспільної географії

Степан Рудницький (1877— 1937) — основоположник української наукової географії і географії України. Був членом-кореспондентом світової Академії Наук. Закінчив Львівський університет, і працював тут доцентом, засновник Українського Вільного Університету у Вiднi (1921 р.), Українського Інституту географії і картографії у Харкові (1927 р.). Академік АН України, дійсний член Наукового товариства iменi Тараса Шевченка у Львові. Був заарештований більшовиками, та загинув у 1937 р. на Соловках.

Першою великою працею з соцiально-економiчної географії України С. Рудницького була «Коротка географія України. Автропогеографiя». У роки Першої світової війни і після неї С. Рудницький писав багато праць з політичної географії України. В цих працях показав, що українці є державною нацією і повинні створити власну державу в етнічних межах свого розселення. Виступав за створення Самостійної Соборної Української держави від Карпат до Кавказу. Обґрунтував положення України на полiтичнiй карті світу. Найбільша праця С. Рудницького – «Основи землезнання України. Автропогеографiя” (1926 р.), яка видана в емiграцiї.

С. Рудницький дотримувався антропогеографічного напряму у соціально-економiчнiй географії. Опублікував понад 150 наукових праць. Написав кілька шкільних підручників. Зробив внесок і в краєзнавство. Вважається основоположником української картографії.

13. Внесок Кубійовича в розвиток вітчизняної суспільної географії

Володимир Кубiйович (1900—1985) — Український географ, демограф і картограф, автор багатьох праць з соцiально-економiчної географії України в етнічних її межах.

Народився в західному краю Лемківщини, недалеко від Кракова (Польща). Закінчив Краківський університет, працював тут доцентом. Пізніше переїхав у Францію, де жив недалеко від Парижа. Там він помирає.

На початку наукової дiяльностi В. Кубiйович досліджував господарське життя у Карпатах. Велику увагу приділяв вивченню населення України, розміщення українців у межах етнічної території. Вивчав етногеографію Галичини, Закарпаття, Волині, Підляшшя. Його праці «Атлас України i сумежних країв” (1937 р.) та “Географія українських та сумежних земель” (1938 р).

Після війни, проживаючи у Франції, керує Науковим товариством iменi Тараса Шевченка i видає “Енциклопедію українознавства”. Нараховує вона 13 томів українською i два англійською мовами. Видає кілька карт України та її iсторично-географiчних земель.

14. Демографічні процеси в Україні в хх ст.

Основним процесом, що впливає на зміну кількості населення у стабільному суспільстві, є його природний приріст, різниця між народжуваністю та смертністю. Природний приріст, народжуваність та смертність визначають як в абсолютних, так і у відносних величинах. Абсолютний приріст населення показує різницю між загальною кількістю народжених і померлих за певний період (за рік). У 1970 році він становив 300800 осіб, осукільки абсолютні показники народжуваності за цей рік – 714400 дітей, а смертних – 413600 осіб.

Абсолютна величина природного приросту залежить від загальної чисельності населення, яка була різною у певні періоди історії. У 1970 роц ісередня чисельність жителів України становила 47 млн. осіб, народжуваність становила 15,2, смертність – 7,7, а природний приріст – 6,4 на 1000 осіб населення.

Народжуваність на території України у ХХ ст. постійно зменшувалась. Падіння народжуваності зумовлювалась в основному підвищенням рівня життя, освіти населення, залученням жінок до праці на підприємствах та установах народного господарства. Зниження смертності було пов’язано з успіхами медицини, завдяки яким вдалося ліквідувати чи звести до мінімуму поширення епідемій віспи, чуми, тифу… які знищували тисячі людей.

У першій половині ХХ ст. українські землі зазнали втрат населення через війни і злочинні акції тоталітарно-комуністичного режиму. Перші величезні втрати населення (бл. 10 млн. осіб) припадають на період І світової і Громадянської воєн, російської інтервенції у 1918 – 1921 рр., а також штучного голодомору у 1921 році (понад1 млн. осіб).

Другий період – катастрофічний для українського народу – кінець 20-х – початок 30-х рр. У 1929 році 1,3 млн. селян були названі куркулями, примусово вивезені (депортовані) на простори Сибіру і півночі Росії. Почалося масове фізичне винищення кращих представників української інтелігенції на східно-українських землях. Найжахливіша за масштабами і жорстокістю злочинна акція більшовиків була здійснена у 1932-33 рр. від штучно створеного голодомору померло від 7,5 до 10 млн. українців.

В Другій світовій війні загинуло до 7 млн. осіб, а більше 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Близько 1 млн. депортовано із західноукраїнських землях НКВДистами на Соловецькі острови, Сибір, багато знищено у тюрмах.

Далі до 90-х рр. населення поступово зростало. До 1991 року воно збільшувалося за рахунок механічного приросту (різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів). З 1991 почалося природне зменшення населення, смертність перевищувала народжуваність. У 99-му природний приріст становив -7 на 1000 осіб населення. З 1993 р. став відємний механічний приріст через виїзд за кордон. З 1993 року чисельність населення України почала зменшуватись, через соціальну і економічну ситуацію в Україні. Вже на 1999 рік не залишилося жодного регіону із додатнім природнім приростом населення. Найбільші темпами скорочення його у північно-східній та східній частині України.