Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Львівська політехніка» Інститут економіки і менеджменту Кафедра менеджменту і міжнародного підприємництва

Індивідуальне завдання з дисципліни: „Державне та регіональне управління”

Варіант № 25

Виконала:

ст.гр. МЕ-33

Топорова Ю. М.

Прийняла:

доцент Георгіаді Н.Г.

Львів – 2012

ЗМІСТ

Теоретична частина

1. Організація роботи Уповноваженого ВРУ з прав людини

2. Міжнародне законодавство про місцеве самоврядування

Практична частина

1. Особливості функціонування державного управління сільським господарством

2. Законодавча база державного управління сільським господарством

3)Проблеми державного управління сільським господарством

4) Механізм управління сільським господарством

5)Програма розвитку галузі сільського господарства в Україні

Список використаних джерел

Теоретична частина

Питання 1. Оранізація роботи Уповноваженого ВРУ з прав людини.

Конституція України вперше в історії розвитку нашого суспільства запровадила самостійний інститут парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Цей парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений), який у своїй діяльності зобов'язаний керуватися Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. [1].

Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:

—між громадянином України, незалежно від місця його перебування, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

—між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється Уповноваженим, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених онституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2)додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами;

3)запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4)сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5)поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6)запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7)сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. [2].

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається статтями 55 і 101 Конституції України, законами України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. та «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., деякими іншими актами законодавства України. При цьому під державною службою в Україні розуміють професійну діяльність осіб, які обіймають посади у державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень, а посадові особи відповідно до останнього Закону, згаданого у цьому абзаці, — це керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. [1].

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не спричинює перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), запровадженння воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Частина 17 ст. 85 Конституції та Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлюють такий порядок призначення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. [1].

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята у встановленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня прийняття ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова Верховної Ради України або не менше однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Відповідний комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого, відповідності її вимогам, передбаченим цим Законом, та про відсутність причин, які б перешкоджали їй обіймати цю посаду.

Висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого здійснюється у 20-денний строк з наступного дня після:

1) набрання чинності Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;

2) закінчення строку, на який було призначено Уповноваженого, або припинення його повноважень чи звільнення;

3)оголошення результатів голосування, якщо Уповноваженого не було призначено.

Голосування проводиться під час пленарних засідань Верховної Ради бюлетенями для таємного голосування, але не раніше як через десять днів і не пізніше як через двадцять днів після закінчення строку для висування кандидатів для участі у виборах.

Призначеним вважається той кандидат, за якого проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради, про що приймається постанова. Якщо на посаду Уповноваженого було висунуто більше ніж два кандидати і жодного з них не було призначено, Верховна Рада проводить повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів. Повторне голосування з призначення Уповноваженого проводиться в аналогічному порядку, що визначено чинним законодавством.

У разі якщо жоден із кандидатів на посаду Уповноваженого не набрав необхідної кількості голосів, знову проводиться висування кандидатур для призначення на посаду Уповноваженого.

При вступі на посаду Уповноважений на пленарному засіданні Верховної Ради України складає присягу. Юридична значимість присяги вбачається в тому, що повноваження Уповноваженого починаються саме з моменту складення присяги.

Національним законодавством щодо посади Уповноваженого запроваджений принцип несумісності.Він означає, що Уповноважений не може мати представницького мандата,обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднань громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Вій не може бути також членом будь-якої політичної партії. За наявності згаданих обставин Уповноважений повинен їх усунути протягом десяти днів після його призначення, але до їх усунення він не може складати присяги. Якщо передбачені у цьому абзаці обставини виникли під час діяльності Уповноваженого, вони мають бути усунені протягом десяти днів з дня, коли про це стало відомо. Якщо їх неможливо усунути протягом десятиднів,Уповноваженийзобов'язанийзробитиузазначений строк заяву про відмову виконувати будь-які інші доручення чи повноваження, крім тих, що належать Уповноваженому. Якщо протягом зазначеного строку Уповноважений не виконає встановлених вимог, його повноваження припиняються, і Верховна Рада України зобов'язана звільнити його з посади. Нове висування кандидатур і призначення Уповноваженого здійснюються за раніше описаною процедурою.

Крім того, повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1)відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2)набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3)набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4)складення присяги новообраним Уповноваженим;

5)смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого. Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:

а) порушення присяги;

б)порушення вимог щодо несумісності діяльності;

в)припинення громадянства України;

г)неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.

Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України. Верховна Рада за наявності зазначених підстав, а також висновку тимчасової спеціальної комісії розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради.

Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Слід наголосити, що припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради. [2].

Аналогічна посада існує в багатьох країнах світу. Щоправда називається дещо інакше — омбудсмен, народний захисник, народний уповноважений та ін. В одних країнах ця посада представлена однією особою (Польща, Португалія, Велика Британія, Іспанія, Франція, Австрія, Росія), в інших — колегіальним органом (Угорщина). Так, відповідно до ст. 19 Конституції Республіки Угорщина, здійснюючи свою владу, Національна асамблея, як верховний орган державної влади та представницький орган народу Республіки Угорщина, «обирає Президента Республіки, Прем'єр-міністра, членів Конституційного Суду, Уповноваженого Національної асамблеї з прав людини та Уповноваженого Національної асамблеї з прав національних та етнічних меншин, Голову та заступника Голови Державного аудиторського управління, Голову Верховного Суду та Генерального прокурора». Частина і ст. 103 Конституції Російської Федерації передбачає, що до відання Державної Думи, однієї з палат Федеральних зборів — парламенту Російської Федерації, належить: «призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого з прав людини, що діє відповідно до федерального конституційного закону». [3].

Для правового, інформаційного, організаційного, аналітичного та іншого забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який визнається юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Положення про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та кошторис секретаріату затверджуються Уповноваженим у межах кошторису витрат, пов'язаних із діяльністю Уповноваженого. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснює Уповноважений.

При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (може діяти і на громадських засадах) із осіб, які мають досвід роботи у галузі захисту прав і свобод людини і громадянина.

До того ж Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Організація діяльності та межі повноважень представників Уповноваженого регулюються Положенням про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яке затверджує Уповноважений.

Фінансування діяльності Уповноваженого проводиться за рахунок Державного бюджету України і щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Для цього Уповноважений розробляє, подає на затвердження Верховної Ради України та виконує кошторис своїх витрат. Фінансова звітність подається Уповноваженим у порядку, встановленому законодавством України.

Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані створювати необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.

Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» передбачає, що Уповноважений має право:

1)невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів-місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2)бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, КабінетуМіністрівУкраїни, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3)звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

—про відповідність Конституції України: законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

—про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4)безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5)знайомитися з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться' У судах. Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється у порядку, визначеному законодавчими актами України;

6)вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств,установ,організацій,виділенняспеціалістів для Участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються у справі;

8)відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та заклади примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9)бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами відповідних заходів;

12)перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, у тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. [2].

У процесі фактичної реалізації прав Уповноважений зобов'язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та інтересів людини і громадянина, що охороняються законом, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права. Уповноважений зобов'язаний зберігати конфіденційну інформацію. До речі цей обов'язок діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди. [1].

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є:

1)конституційне подання Уповноваженого;

2)подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого — акт реагування до Конституційного Суду України щодо:

• вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим;

• офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого — акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень -прав і свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1)за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2)за зверненнями народних депутатів України;

3)за власною ініціативою.

Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. А це фактично означає, що кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого в порядку, передбаченому цим Законом. Адже його ст. 1 встановлює, що «громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій незалежно від форм власності, підприємств, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і Державної безпеки мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами».

При цьому під зверненнями громадян слід розуміти викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких:

—порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

—створено перешкоди для здійснення громадянином його] прав і законних інтересів чи свобод;

—незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язкиабо його незаконно притягнуто до відповідальності.

При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних чи інших переконань, статті, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений:

1)відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3)направляє звернення в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4)відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі, яка його подала. Відмова прийняти звернення до розгляду має бути вмотивованою. [2].

Частиною 17 ст. 85 Конституції України та вищезгаданим Законом, що стосується Уповноваженого, передбачено, що протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які своїми діями (бездіяльністю) порушували права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. [1].

Відповідно до загальної світової практики аналогічним чином організується діяльність схожих інститутів і в інших країнах світу. Здебільшого сутність їх діяльності полягає в оперативному захистові особи від зловживань посадових осіб і державних органів. А тому на цю посаду призначається особа, яка володіє істотними знаннями у сфері юриспруденції, користується авторитетом у широкого кола громадян. Уповноважений діє на підставі скарг, що надійшли, або ж за власною ініціативою. Посада Уповноваженого з прав людини в зарубіжних країнах дає змогу виявити загальні недоліки діяльності державних органів, головним чином органів виконавчої влади, узагальнити типові порушення прав людини, запропонувати шляхи їх усунення. [3].

Питання 2. Міжнародне законодавство про місцеве самоврядування.

Міжнародне законодавство про місцеве самоврядування-це передбачені у міжнародному праві правила організації і діяльності інститутів місцевого самоврядування. Принцип місцевого самоврядування визнається в національному законодавстві і у міру можливості в конституції. Місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом. [6]. Головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом. Однак це положення не перешкоджає наділенню органів місцевого самоврядування повноваженнями і функціями для спеціальних цілей відповідно до закону. Органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу.

Муніципальні функції, як правило, здійснюються переважно тими властями, які мають найтісніший контакт з громадянином. Наділяючи тією чи іншою функцією інший орган, необхідно враховувати обсяг і характер завдання, а також вимоги досягнення ефективності та економії.

Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом.

Якщо повноваження делегуються органам місцевого самоврядування центральним чи регіональним органом, органи місцевого самоврядування у міру можливості мають право пристосовувати свою діяльність до місцевих умов.

Місцеве самоврядування має своїм першоджерелом Загальну декларацію прав людини 1948 року, яка закріплює право кожної людини брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Даний принцип конкретизовано в Європейській типовій конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади (1980 року), Європейській хартії місцевого самоврядування 1985, Всесвітній декларації місцевого самоврядування 1985, Європейській хартії міст 1992. В останній, зокрема, проголошується, що «всі жителі міст мають рівні права на правову та екологічну безпеку, роботу, житло, безпечний рух, охорону здоров'я, спорт і дозвілля, культуру, інтеграцію багатьох культур, якісну архітектуру, гармонійне життя, політичне життя, економічний розвиток, послуги і товари, раціональне використання природних ресурсів, розвиток особистості, співробітництво між містами, фінансову забезпеченість, рівноправність»; ці права належать усім міським жителям без дискримінації незалежно від статі, віку, походження, раси, релігії, соціально-екон. чи політ, становища, фіз. та псих, недоліків. Декларація принципів місцевого самоврядування у державах — учасницях СНД (1994) передбачає, що економічна самостійність місцевого самоврядування гарантується: наявністю власних бюджетних доходів і достатнім рівнем закріплених доходів; забороною на вилучення вільних бюджетних коштів; забезпеченням стабільності економічного законодавства. У Стамбульській декларації з проблем поселень людей 1996 проголошується, що «для поліпшення якості життя у поселеннях людей слід боротися з погіршенням його умов». У документі розглянуто такі проблеми, як нежиттєздатні моделі споживання та виробницва, нераціональні зміни серед населення, його надмірна концентрація, бездомність, зростання злиднів, безробіття, злочинність та насильство, погіршення умов навкол. природ, середовища тощо [4].

У Європейській хартії регіонального самоврядування 1999 підкреслюється, що «регіон як суттєвий компонент держави свідчить про різноманітність Європи, сприяє збагаченню її культури з належною повагою до її традицій та історичної спадщини, сприяє її економічному добробуту». Зазначено, що міжрегіональне і транскордонне співробітництво роблять цінний і необхідний внесок у побудову Європи. Під регіональним самоврядуванням розуміється «право і реальна здатність найбільших територіальних утворень всередині кожної держави, що мають виборні органи і знаходяться в адміністративному плані між центральним керівництвом та місцевими органами влади, що користуються прерогативами самоорганізації, чи прерогативами, що звичайно асоціюються з центральною владою, брати на себе, під свою відповідальність і в інтересах свого населення суттєву частину суспільних справ відповідно до принципу субсидіарності». В хартії закріплено власні і делеговані повноваження регіонів, регулюються порядок взаємовідносин з місц. органами влади, їх права у сфері міжрегіон. і транскорд. зв'язків, питання участі у справах д-ви, європ. і міжнар. справах. Встановлено принципи організації регіонів, питання регіон, фінансів, порядок захисту права регіон, самоврядування тощо [5].

Всесвітня декларація місцевого самоврядування- акт Міжнародної спілки місцевих влад (ІСМВ), проголошений для усіх націй «стандартом, до якого слід прагнути, намагаючись досягти ефективнішого демократичного процесу, поліпшуючи таким чином добробут свого населення». Прийнята на Міжнародному конгресі в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 23—26.ІХ 1985. Складається з преамбули та 11 статей. У преамбулі сформульовано сутнісні риси місцевого самоврядування, що кваліфікується як «невід'ємна частина національної структури» і найближчий до громадян рівень управління, найкращий для створення умов «побудови такої гармонійної громади», до якої громадяни відчували б свою належність та відповідали б за неї. Визначено основоположні принципи місцевого самоврядування: воля народу — основа влади уряду; ефективна участь «належним чином усіх елементів суспільства у підготовці та здійсненні національних планів і програм соціального та економічного розвитку»; зміцнення місцевої влади «шляхом ефективнішої та демократичнішої політики»; децентралізоване прийняття рішень, що «зменшує перевантаження центру, а також поліпшує і прискорює урядові дії».

В основній частині документа розкривається конституційна основа місцевого самоврядування: концепція визначається як «право та обов'язок місцевих органів влади регулювати й вести державні справи під свою особисту відповідальність та в інтересах місцевого населення». До компетенції органів місцевого самоврядування, яка передбачає врахування «існуючого у кожній країні порядку», входять: право діяти за власною ініціативою, можливість виявляти ініціативу й самостійно приймати рішення, пристосовуючи виконання законів до місц. умов і розумно та ефективно поділяючи право на прийняття рішень з ін. рівнями управління на місцях. Концепцією місцевих органів самоврядування визначено вільне виконання ними своїх функцій, гарантування соціальної захищеності, чітке статутне оформлення функцій та видів їхньої діяльності, спрямованої на вільне використання коштів місц. органів влади в межах своїх повноважень, самостійне регулювання податків, надання субсидій, виходячи з принципу, що заперечує «недоречне втручання в політику» місцевих органів влади. Місцеві органи самоврядування можуть створювати власні об'єднання, мають «право використовувати юридичні засоби захисту своєї автономії у межах законів, якими визначаються їхні функції та захищаються їхні інтереси». [4].