МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Кафедра ММП

Індивідульна контрольна робота

з дисципліни

«Державне та регіональне управління»

Питання 75,15,60

Виконала

ст..гр. МЕ-33

Особа Ірина

Прийняла:

Георгіаді Н.Г.

Львів 2012

Теоретична частина

Функції та компетенція Верховної Ради України

Верховна Рада України (ВРУ) — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об’єктами державно-владного впливу. За формами діяльності зазвичай розрізняють законодавчу, контрольну і установчу функції парламенту, а за об’єктами – політичну, економічну та соціальну.

Прерогативною функцією Верховної Ради України є законодавча. Визнання Верховної Ради єдиним законодавчим органом країни означає, що жодний закон України не може бути прийнятий, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Жоден інший орган державної влади не має права приймати нормативно-правові акти вищої юридичної сили, виступаючи від імені українського народу.

Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від латин. legis (lex) закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету). За Конституцією України парламент має право приймати закони з будь-яких питань. Водночас, Основний Закон (ст.92) передбачає перелік питань, які підлягають виключно законодавчій регламентації: основи правового статусу особи, засади використання природних ресурсів, основи соціального захисту, правовий режим власності, засади зовнішніх відносин, територіальний устрій України, судоустрій, засади місцевого самоврядування, правовий режим державного кордону, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, Державний бюджет України, одиниці ваги, міри і часу, державні нагороди та ін.

Будучи законодавчим органом, Верховна Рада України має й деякі контрольні повноваження стосовно Президента України та органів виконавчої влади. Стосовно Президента цей контроль здійснюється шляхом аналізу й оцінки конституційності та законності його рішень і дій. У випадку скоєння Президентом державної зради чи іншого злочину парламент уповноважений притягнути його до конституційно-правової відповідальності у вигляді імпічменту (анг. impeachment – процедура притягнення до парламентського суду вищих посадових осіб держави), а за наявності сумнівів у конституційності правових актів глави держави парламентарі мають право звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням.

Значними контрольними повноваженнями наділений парламент і щодо органів виконавчої влади. Такий контроль здійснюється шляхом затвердження Державного бюджету України і внесення в нього змін, контролю за виконанням цього бюджету, прийняття рішень по звіту про його виконання (п.4 ст.85 Конституції України), контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України (п.13 ст.85 КУ). Верховна Рада України за пропозицією не менше 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ст.87 КУ). Досить ефективними формами контролю за урядовою діяльністю є парламентські слухання та слухання у комітетах, «Дні Уряду» у парламенті. Відповідно до вимог п.2 ст.10 Закону «Про комітети Верховної Ради України», на пропозицію комітету керівники Кабінету Міністрів, міністерств, комітетів, відомств, інших органів виконавчої влади зобов’язані прибути на його засідання і дати роз’яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку виконання контрольних повноважень. Згідно зі ст.156 Регламенту Верховної Ради України, Міністерство фінансів щомісяця повинне надсилати Комітету з питань бюджету необхідну інформацію про стан бюджету і його виконання.

Ст.86 Конституції України закріпила право народного депутата на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади, які, у свою чергу, зобов’язані повідомити народного депутата про результати розгляду його запиту. Водночас, Закон «Про статус народного депутата України» передбачає крім депутатського запиту (ст.15), ще й депутатське звернення (ст.16), яке відрізняється від попереднього сферою охоплюваних питань, процедурою та юридичними наслідками розгляду.

Як свідчить політико-правовий досвід країн з усталеними демократичними традиціями, парламентський контроль є одним з найбільш ефективних засобів контролю за адміністрацією, який забезпечує проведення законодавчо оформленого політичного курсу, визначення необхідних змін у програмах та діяльності уряду, запобігання проявам корупції та марнотратства. Водночас він є надійним каналом опосередкованого інформування громадськості про різні аспекти державного управління.

Установча функція парламенту насамперед пов’язана зі встановленням політичної системи і системи органів публічної влади, що здійснюється через прийняття Конституції. Крім того, установча функція Верховної Ради України передбачає наявність широкого кола повноважень, пов’язаних з призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням інших органів публічної влади. Зокрема, парламентом здійснюється надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, безстрокове призначення на посади суддів, призначення третини складу Конституційного Суду України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та ін.

Усі зазначені функції Верховної Ради України пов’язані з виконанням представницької функції, оскільки згідно з Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. тільки вона може виступати від імені всього українського народу.

Компетенція Верховної Ради України є великою за обсягом, але водночас збалансованою порівняно з компетенцією інших органів державної влади. Конституція України заснувала «сильний» парламент, не даючи змоги главі держави та урядові домінувати на внутрішньополітичній арені. Як і всі інші вищі органи державної влади, Верховна Рада України є органом загальної компетенції, тобто її повноваження стосуються практично усіх сфер суспільного життя.

Компетенції Верховної Ради України розглядається в таких аспектах: законодавча компетенція Верховної Ради України; установча компетенція Верховної Ради України; контрольна компетенція Верховної Ради України; повноваження Верховної Ради України в галузі зовнішньої політики, оборони та безпеки; інші повноваження Верховної Ради України. Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України.

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють три види парламентів:

1. Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією). Вони існують у країнах з парламентарними формами правління, де в «чистому» виді реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту. Конституції цих держав (наприклад, Конституція Японії 1946 р.) не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-якого питання.

2. Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціонують у федеративних, децентралізованих унітарних державах та в державах, де в основу організації державної влади покладено модель «жорсткого» поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої та судової гілок влади, до виключної компетенції суб'єктів федерації чи до сфери компетенції місцевого самоврядування.

3. Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель. Конституції таких держав установлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати закони.

У цій класифікації Верховна Рада України може бути віднесена (хоч і досить умовно) до парламентів з абсолютно обмеженою компетенцією. Такий висновок дозволяє зробити аналіз статей 85 та 92 Конституції України, які містять перелік питань, що належать до повноважень Верховної Ради України та визначаються чи встановлюються виключно законами України.

Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.

1. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України:

а) внесення змін до Конституції України, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;

в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г) надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України

2. Установчу компетенцію Верховної Ради України складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо. До них, зокрема, можна віднести:

а) повноваження щодо призначання виборів органів публічної влади (призначення виборів Президента України, позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б) повноваження щодо надання згоди на призначення Президентом України передбачених Конституцією України посадових осіб (Прем'єр-міністра України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Генерального прокурора України);

в) повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду України);

г) повноваження щодо призначення на посаду за поданням Президента України (Голови національного банку України, членів Центральної виборчої комісії України);

д) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

3. Контрольну компетенцію складають повноваження Верховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об'єктом якого є Президент України, виконавча влада, представницький орган Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування тощо. Відповідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно до:

а) Президента України - заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленої ст. 111 Конституції України; прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

б) Кабінету Міністрів України - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України; розгляд за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (наслідком прийняття такої резолюції є відставка Кабінету Міністрів України);

в) Верховної Ради Автономної Республіки Крим - дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює згідно зі ст. 101 Конституції України Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

У фінансовій сфері Верховна Рада України здійснює такі контрольні повноваження: контролює виконання Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від інших держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює контроль за їх використанням. Відповідно до ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата. До контрольних повноважень Верховної Ради можна також віднести право народного депутата України звернутися на сесії Верховної Ради України із запитом до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Особливості організації державної служби в західних країнах

Формування державної служби та її правове регулювання – процес складний, який не відбувається миттєво, а потребує певного часу.

Аналізуючи форми організації державної служби в інших державах, можна зробити висновок, що поняття "державна служба", "цивільна служба", "публічна служба" неадекватні і розуміються вони по-різному. Більш чи менш широкий характер поняття "державна служба" залежить від її концепції, яка існує в кожній країні. Так, наприклад, "державна служба" у ФРН – це збірне поняття, яке розповсюджується на всіх осіб, що зайняті в системі державного управління. При цьому розрізняють чиновників, службовців та робітників. Чиновники вступають на службу шляхом призначення, а службовці та робітники – шляхом підписання відповідного контракту.

Вчені визначають сутність "публічної служби" в різних аспектах: у функціональному вона постає як діяльність з метою виконання загальнодержавних завдань управління; в інституційному окреслює певне коло осіб, оскільки виконання публічних справ складає їх соціальну функцію; у юридичному аспекті "публічна служба" охоплює правове регулювання особливих публічно-правових, службових відносин, які, в свою чергу, поділяються на чиновницькі й відносини найманих осіб-службовців та робітників державних установ.

У США поняття "цивільна служба" вужче у порівнянні з поняттям "державна служба". Воно охоплює лише службовців державних установ. До нього не включаються виборні посади, що пов’язані з юриспруденцією. Не входять до нього й армійські та флотські посади, посади в поліції тощо. Провідну роль у керівництві державною службою відіграють президент і парламент. Є певні сфери державної служби, контроль за якими президент і парламент здійснюють спільно, а є й такі, де їхня компетенція розділяється.

Слід зауважити, що під категорію державних службовців підпадають як посадові особи та допоміжно-технічний персонал, що причетний до реалізації державно-владних повноважень, так і працівники за наймом, зокрема викладачі державних навчальних закладів, робітники державних підприємств і сфери комунального обслуговування. У широкому розумінні "державним службовцем" або "службовцем публічного сектору" вважається будь-яка особа, праця якої оплачується з бюджету федерації, штату або місцевого органу влади.

У Великобританії керівництво державною службою формально належить монархії в особі королеви. Фактично під монархією маються на увазі вищі органи держави і посадові особи, а саме: прем’єр-міністр, кабінет, міністри. У Меморандумі для державних службовців з цього приводу йдеться про те, що чиновники перебувають на службі монархії. Поряд з вузьким розумінням категорії "цивільна служба" використовується розширене поняття "публічна служба". Поняття "публічна служба" в широкому значенні включає всіх службовців публічного сектору: міністрів, службовців військових сил, поліції, охорони здоров’я, вчителів тощо, а також охоплює службовців інших органів центрального і місцевого управління, яких найнято і служба яких оплачується за рахунок виділених парламентом коштів. У вузькому значенні "публічна служба" включає функціонерів тільки центральних органів влади. Чіткого визначення поняття "функціонери" не існує, оскільки вони визначаються як "слуги Корони, які служать на підставі "доброї волі"

У Бельгії державними службовцями вважаються всі, хто перебуває на службі у держави: працівники урядових органів (федерального, регіонального та комунального рівнів), а також освітяни, лікарі, працівники правоохоронних органів, податківці.

В Італії на державній службі перебувають лише дипломати, префекти, поліцейські, а також речники, що обіймають вищі керівні посади в публічних адміністраціях державного рівня. Інші службовці державних агенцій вважаються держслужбовцями лише формально, оскільки їхня службова діяльність у значній мірі визначається колективними угодами, що укладаються між агенціями та профспілками.

В Іспанії діє державна служба, що охоплює такі групи службовців: вищий корпус цивільних державних службовців; вищий корпус державних фінансових інспекторів; вищий корпус комерційних інспекторів та державних економістів; вищий корпус державних юристів; корпус медиків національної системи охорони здоров’я; вищий корпус інспекторів праці та соціального захисту; генеральний адміністративний корпус державної адміністрації; корпус креслярів кадастрів і креслярів-картографів; генеральний допоміжний корпус державної адміністрації; генеральний субальтернативний корпус державної адміністрації; корпус механіків-водіїв Міністерства оборони.

У Китаї існує єдина централізована державна служба. До її складу віднесено працівників на посадах у державному адміністративному апараті центрального, провінційного та місцевого рівня. Усі посади поділяються на "керівні" та "некерівні". До держслужбовців не віднесено робітників та обслуговуючий персонал адміністративних органів.

У Німеччині існує державна служба на федеральному та земельному рівнях. Персонал держслужби поділено на дві групи:

1) безпосередньо держслужбовці (чиновники);

2) держпрацівники (не чиновники).

У Польщі існує цивільна служба, до складу якої належать професійні службовці в адміністраціях центрального та місцевого рівня.

Розрізняють:

а) "цивільних службовців", чиї відносини базуються на призначенні на управлінську посаду чи посаду спеціалістів державної служби;

б) "працівників цивільної служби", яких беруть на роботу на контрактній основі.

У Фінляндії взаємовідносини державної служби вважаються відносинами зайнятості, в яких держава виступає як працедавець, а службовець – як працівник державної сфери. Відповідно розмежовують службовців державного сектора, місцевого самоврядування, приватного сектора.

В Японії особи державної служби поділяються на:

1) працівників "особливої служби";

2)працівників "звичайної служби" (працівники держорганів, держпідприємств, установ, організацій, військовослужбовці, поліцейські).

У Франції поняття "державна служба" у широкому значенні означає "здійснення агентами професійної діяльності на службі держави, територіального колективу, публічного закладу і в цілому будь-якої адміністрації". У вузькому значенні поняття "функціонер" виключає категорії військових, суддів і відноситься тільки до тих службовців, які зайняті на постійній службі в органах державного управління і включені до штату. Тимчасові службовці не розглядаються як "функціонери"

Усі державні службовці відповідно ієрархічній системі розподілу влад поділяються на центральних і місцевих. Службовцями центрального уряду вважаються і всі працівники периферійних органів, які підпорядковані центральному відомству і входять в його штат. До місцевих належать ті службовці, які входять в систему закладів, організацій і установ місцевого підпорядкування.

Як приклад, можна використовувати схему організації державної служби Франції, де кожен орган влади виконує свою функцію. Парламент затверджує Загальне положення про державну службу і визначає порядок створення бюджетних посад. Державна рада встановлює, які посади входять у коло повноважень президента і уряду, які категорії чиновників можуть призначатися іншими органами. Президент затверджує декрети з питань державної служби, здійснює призначення вищих посадових осіб, таких як державні радники, головні консультанти Рахункової палати, префекти, посли, керівники академій тощо. Прем’єр-міністр, відповідно до конституційних норм, несе безпосередню відповідальність за всю роботу державної служби. У межах конституційних повноважень він готує і видає підзаконні акти, особливі положення про державну службу для окремих міністерств, координує діяльність міністерств в інтересах державної служби, бере участь у призначенні вищих посадових осіб. Згідно з рішеннями президента і прем’єра відбуваються призначення всього керівного складу міністерств, аж до начальників відділів.

На регіональному рівні управління державною службою здійснюють префекти. Префект і підлеглі йому служби префектур виконують дві функції: представника центрального уряду і координаційного штабу служб регіону. Префект має право приймати на роботу службовців середньої і нижчої ланки. На рівні місцевого самоврядування керівними органами виступають муніципальні ради і мери. Вони замикають управління державною службою в масштабі країни. Крім того, для управління кадрами державних службовців на регіональному і місцевому рівнях створені управління у формі державних територіальних інститутів. Ці управління поєднуються в загальнонаціональний центр, що здійснює керівництво кадрами тільки вищої ланки.

У Франції широко розвинуті саме управлінські засади в діяльності органів з управління державною службою, що допускає активну участь у ній профспілкових активістів, рядових співробітників. З цією метою створено мережу напівдержавних, напівсуспільних органів, таких як Генеральна рада, Територіальна рада, Паритетний адміністративний комітет для узгодження прийнятих актів з державної служби, що відображають інтереси державних службовців, обговорення альтернативних проектів з державної служби і т. ін.

В інших країнах діє приблизно така ж схема організації державної служби з поділом на ряд рівнів, хоча в кожній країні є своя специфіка.

У більшості країн існують спеціалізовані органи управління державною службою. Кожна держава прагне знайти найбільш прийнятну систему організації й функціонування державної служби, яка б у цілому відповідала науковим поглядам на цю проблему з урахуванням національних традицій і культури населення.

Ще один важливий елемент, який необхідно взяти до уваги при порівнянні державних служб різних країн, – це їх внутрішня структура.

Наприклад, агенти ФРН розділяються на три групи:

• власне функціонери;

• службовці;

• робітники.

У Франції державні службовці розподіляються на:

• функціонерів та службовців, які призначені на постійну посаду і введені в штат з наданням чину (підпорядковуються статуту);

• не функціонерів, які набираються за контрактом і не включаються в штат. Серед них – помічники, сезонні робочі, службовці з почасовою оплатою тощо.

Головні вимоги до державної служби в зарубіжних країнах відображені в більшості випадків в основних законах, а також у спеціально прийнятих правових актах. Незважаючи на розходження в назвах цих документів, суть їх та сама. У них викладаються цілі та завдання державної служби, порядок її проходження, права й обов’язки державних службовців, гарантії їхньої правової та соціальної захищеності. Правові документи дають уявлення про державну службу як найважливіший соціальний і державно-правовий інститут, покликаний забезпечувати функціонування державного апарату, служити інструментом реалізації державної політики, виражати інтереси всього суспільства.

На рубежі 70–80 років минулого століття у більшості західних країн існувала усвідомлена необхідність реформування, докорінної модернізації державної служби. Необхідність привести систему управління у відповідність до викликів часу змусила політиків виробити програми реформування державної служби з метою її модернізації. В основу реформування державної служби в більшості країн було покладено такі принципи:

1) демократизація державного управління і державної служби;

2) орієнтація на пересічного громадянина, який, як клієнт державних служб, виступає споживачем державних послуг;

3) орієнтація на кінцевий результат;

4) рентабельність управління;

5) простота управління.

Майже в усьому світі уряд експериментує з ідеями нового державного менеджменту, що припускає широке використання в державній службі методів роботи, що застосовуються у приватному секторі. Серед них слід зазначити методи стратегічного планування, бригадного характеру роботи в процесі ухвалення рішення, оцінки якості виконання службових обов’язків, зменшення кількості рівнів управління, приведення заробітку службовців у відповідність до кількості, якості, складності праці. За оцінкою фахівців державної служби, усі ці заходи безсумнівно сприятимуть підвищенню якості роботи державного апарату.

У результаті перетворення створюється якісно нова модель державної служби, яка неминуче, на наш погляд, замінить модель, створену в багатьох країнах під впливом теорії раціональної бюрократії Макса Вебера. Якісними параметрами раціональної моделі державної служби є порядок, відносна структура, визначена стратегія, підготовлені кадри, цілеспрямоване управління. Нова модель, яку часто називають поведінковою, характеризується якісно відмінними параметрами, що виражаються в таких категоріях як: творчість, новаторство, емоційна атмосфера, суб’єктивний фактор.

Можна висловити припущення, що зазначені моделі державної служби та управління, принаймні на найближчу перспективу, будуть доповнювати одна одну. Процес реформування державної служби розрахований на порівняно тривалий період і практично являє собою безупинний потік удосконалення форм, методів, технологій діяльності державних органів, їх адаптації до постійно змінюваних зовнішніх і внутрішніх умов.

Ми можемо стверджувати, що протягом тривалого часу в нашій країні виявлялася недооцінка, а інколи і просто негативне відношення до досвіду розвинутих країн щодо державного устрою, управління і державної служби. Цей досвід не використовувався з ідеологічних міркувань. у кращому випадку до нього виявляли пізнавальний інтерес.

У нинішніх умовах корінних перетворень проблема адаптації досвіду державної служби зарубіжних країн до українських умов є, на нашу думку, не тільки актуальною, але й необхідною. Насамперед цікавою для України є концепція державної служби. У більшості європейських країн вона складалася на підставі теорії держави. Елементом такої теорії в багатьох країнах стала концепція раціональної бюрократії Макса Вебера. Вона дуже вплинула на створення і функціонування професійної державної служби в Європі та за її межами. У США концептуальною основою державної служби стала теорія демократії. Без знання цієї теорії важко уявити систему функціонування політичних інститутів Америки, включаючи і такий елемент, як державна служба. Поняття державної служби, її цілі, завдання, порядок проходження входить у предмет "державний менеджмент", знання якого є необхідними для практичних працівників.

У більшості країн розроблено правові документи, в яких зафіксовано норми і вимоги до різних категорій державних службовців, їх права й обов’язки, зобов’язання держави щодо їхньої правової та соціальної захищеності. В умовах європейської інтеграції накопичено цікавий досвід правового регулювання і координації державних служб країн континенту, створення національних органів, взаємодії в межах загальноєвропейських політичних інститутів різних держав.

Важливим аспектом вивчення зарубіжного досвіду є організаційні засади державної служби, зокрема практика її децентралізації, механізми взаємодії центральних, регіональних і місцевих органів управління, забезпечення всіх учасників державної служби підготовленими кадрами, досвід кар’єрного просування державних службовців по ступенях ієрархічної градації й ін.

На наш погляд, чималий інтерес викликає і моральний аспект державної служби. У зарубіжних країнах чимало робиться для того, щоб прищепити службовцям моральні цінності, високу відповідальність за виконання службових обов’язків. Як свідчить аналіз, службовці цінують службу, що відкриває перед ними перспективу службового зростання, професійного удосконалення, соціального благоустрою, служіння людям.

Нині державна служба в зарубіжних країнах проходить етапи корінної модернізації. Процес відновлення державної служби, її реформування багато в чому співзвучний з тими процесами в галузі державного будівництва, що відбуваються у нашій країні. У зарубіжному досвіді доцільно звернути увагу і на такі питання:

• підвищення продуктивності праці та її обліку;

• підвищення культури обслуговування населення;

• досягнення високих кінцевих результатів тощо.

Вище наведені дані свідчить про те, що єдиного підходу до державної служби не існує, оскільки спостерігається значна різниця як у визначеннях та сферах поширення (у широкому чи вузькому значенні) державно-службових відносин, так і в сучасних моделях державної служби. Державна служба кожної з країн є оригінальною системою зі своїми традиційними відмінностями, обумовленими плюралізмом культур та існуванням регіональних впливів.

Практична частина

60. Державне управління охороною здоров'я

Згідно з ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров'я — це передусім забезпечення відповідного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також наявність безпечного для життя і здоров я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров'я громадян базується на низці принципів, що одержали своє закріплення в Основах законодавства України про охорону здоров'я. До них, зокрема, належать:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та розвитку народу України;

• додержання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень з світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

• децентралізація державного управління, розвиток самоуправління і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій та договірній підставах та ін.

У цілому охорона здоров'я може розглядатися як система заходів, спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони здоров я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим Указом Президента України. До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров'я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у життя наказами Міністра.

Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міністерство оборони України, МВС України, Служба безпеки України, Міністерство інфраструктури України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості. Указом Президента України від 15 грудня 1999 p. покладено на МОЗ України.

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я населення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм повноважень доступності та платності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно з законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно з законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров'я незалежно від форм власності; внесення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров'я.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

До закладів охорони здоров'я належать лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-санітарні частини установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні лікарні. Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами і організаціями, заснованими на різних формах власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визначаються порядок та умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров'я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоров'я. Проте незалежно від юридичного статусу установи охорони здоров'я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здоров'я, яка може реалізовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

Стан охорони здоров’я характеризують такі показники, як рівень захворюваності, загальна кількість лікарів, загальна кількість середнього медичного персоналу, кількість лікарських закладів,що надають амбулаторно-поліклінічну допомогу населенню, кількість будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів Враховуючи вищезазначені дані доцільно проаналізувати стан охорони здоров’я в Україні.

Основні показники охорони здоров’я протягом останніх трьох років

На 10 тис. населення	2009	2010	2011
Кількість лікарів усіх спеціальностей (крім зубних лікарів)	48,3	49,1	49,3
Кількість середнього медичного персоналу	101,1	102,0	102,4
Кількість лікарняних закладів,	2,9	2,8	2,8
Кількість лікарняних ліжок	95,1	94,2	94,0
Кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, тис	8,8	8,8	9,0
Планова ємність амбулаторно-поліклінічних закладів	214,8	218,3	217,7

Як бачимо кількість лікарів, протягом 3 років збільшилась на 2 тис. осіб, при тому, що кількість лікарняних закладів і лікарняних ліжок у них зменшилась, відповідно на 0,1тис. та 1,1тис.одиниць. Коливання відбулися у плановій ємності амбулаторно-поліклінічних закладів: у 2010 відбувся ріст до 218,3тис. осіб, збільшившись на 1, 62%, проте у 2011 спостерігається тенденція до зниження планової ємності амбулаторно-поліклінічних закладів, а саме на 0,6 тис, або на 0,27%

Будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів (дорослих і дітей) протягом останніх трьох років

	2009	2010	2011
Кількість будинків-інтернатів	322	325	324
у них місць, тис.	58,8	58,6	58,5
для громадян похилого віку та інвалідів-дорослих	50,5	50,4	50,4
для інвалідів-дітей	8,3	8,2	8,1

Статистика показує тенденцію спадання всіх показників:кількість будинків інтернатів у 2010 зросла на 3 тис, але вже у 2011, зменшилась на 1000. Незважаючи на такі коливання кількості будинків-інтернатів, кількість місць у них щорічно зменшувалась з 58,8 у 2009 до 58,5 у 2011рр, при тому що число громадян похилого віку протягом 2009-2011 зменшилось лише на 100 осіб, а дітей-інвалідів – на 200.

Захворюваність населення поділяють на 5 груп:

1. Захворюваність на розлади психіки та поведінки внаслідок уживання психотропних речовин (наркологічні розлади);

2. Захворюваність на злоякісні новоутворення;

3. Захворюваність на активний туберкульоз;

4. Захворюваність на венеричні хвороби

5. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД

Захворюваність на розлади психіки та поведінки внаслідок уживання психотропних речовин (наркологічні розлади);

	2009	2010	2011
Кількість хворих з уперше в житті встановленим діагнозом розладу психіки та поведінки внаслідок уживання алкоголю (алкоголізм і алкогольні психози), тис.	60,2	48,3	42,7
на 100 тис. населення	131	105	94
наркотичних та інших (крім алкоголю) психоактивних речовин (наркоманії та токсикоманії) тис.	6,0	6,3	6,3
на 100 тис. населення	13,0	13,7	13,7
Кількість хворих,що перебували на обліку в медичних закладах на кінець року, з діагнозом розладу психіки та поведінки внаслідок уживання алкоголю (алкоголізм і алкогольні психози), тис.	633,5	618,8	607,5
на 100 тис. населення	1378	1352	1332
наркотичних та інших (крім алкоголю) психоактивних речовин (наркоманії та токсикоманії) тис.	83,1	81,8	80,6
на 100 тис. населення	181	179	177

Захворюваність на злоякісні новоутворення

	2009	2010	2011
Кількість хворих з діагнозом, що встановлений уперше в житті,тис.	152,9	152,4	156,2
на 100 тис. населення	332	332	342
Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах, на кінець року, тис.	934,1	960,9	988,6
на 100 тис. населення	2032	2099	2168

Захворюваність на активний туберкульоз;

Роки	2009	2010	2011
Кількість хворих з діагнозом, що встановлений уперше в житті,тис.	35,9	33,4	31,3
на 100 тис. населення	78,0	72,9	68,5
Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах, на кінець року, тис.	88,8	84,0	78,6
на 100 тис. населення	193,1	183,5	172,5

Серед осіб, яким у 2011 році уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, 69% – чоловіки; 94% – особи, які захворіли на туберкульоз органів дихання.

Захворюваність на венеричні хвороби

Роки	2009	2010	2011
Кількість хворих з діагнозом, що встановлений уперше в житті, тис.
Сифіліс	11,2	9,2	7,5
На 100 тис. населення;	25,1	20,1	16,3
Гонококова інфекція	12,5	11,0	10,1
На 100 тис. населення;	27,2	24,0	22,2
Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах, на кінець року, тис.	70,7	61,9	54,9
на 100 тис. населення	153,8	135,2	120,5

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД

Роки	2009	2010	2011
Кількість хворих з діагнозом, що встановлений уперше в житті,тис.	4,4	4,4	5,9
на 100 тис. населення	9,5	9,7	12,8
Кількість хворих, що перебували на обліку в медичних закладах, на кінець року, тис.	10,4	11,8	14,0
на 100 тис. населення	22,7	25,9	30,8

Серед ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД громадян України, що перебували на обліку у медичних закладах на кінець 2011 року, 56% – чоловіки і 46% – особи, які інфіковані під час уживання наркотиків шляхом ін’єкцій.

Щодо захворюваності населення, то зменшилась кількість осіб, хворих на психічні розлади,активний туберкульоз та венеричні хвороби, що вцілому є позитивною тенденцією. Щодо віл-інфікованих та онкохворих, то їх кількість щорічно збільшується, тому вкладення держави у вирішення даної проблеми потребують особливої уваги та значних ресурсів.

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, визначаються відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян у цій сфері, встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні[3].

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямком діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за додержанням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства, попередження, виявлення та усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'я людей та застосування у необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

Справи про ці правопорушення розглядаються адміністративними комісіями, районними (міськими) судами (суддями), органами внутрішніх справ (міліції), органами, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, що накладаються, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, адміністративний арешт.

Законодавчі та нормативно-правові акти, що регулюють сферу охорони здоров’я в Україні.

1. Конституція України із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №2222-IV.

2. Закон України «Про основи законодавства про охорону здоров’я» із змінами та доповненнями від 31.12. 1992р.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил,високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

3. Закон України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» від 7 липня 2011року

4. Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.94р.

Цей Закон регулює суспільні відносини, які виникають у сферізабезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств,установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

5. Закон України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення» із змінами та доповненнями від 21.01.2010р.

Цей Закон визначає основні принципи та напрями державної політики щодо попередження куріння тютюнових виробів, зниження рівня їх вживання серед населення, обмеження доступу до них дітей, охорони здоров'я населення від шкоди, що завдається їхньому здоров'ю внаслідок розвитку захворювань, інвалідності, а також смертності, спричинених курінням тютюнових виробів чи іншим способом їх вживання.

6. Кодекс законів про адміністративні правопорушення із змінами та доповненнями №4565 IV від 22.03.2012р.

Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання  Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

7. Наказ міністерства охорони здоров’я України №582 «Про затвердження Плану заходів Міністерства охорони здоров'я України щодо організації підготовки проектів актів, необхідних для забезпечення реалізації Закону України від 7 липня 2011 року № 3611 - VI "Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» від 12.09.2011р

Проблеми державного управління сферою здоров’я та напрямки їх вирішення.

Системна криза, в якій уже тривалий час перебуває галузь охорони здоров’я України і яка проявляється сталими тенденціями до зниження показників фізичного та психічного здоров’я нації та негативними явищами у медичній демографії (зростанням рівня смертності на фоні зниження народжуваності та скорочення очікуваної тривалості життя), зумовлюється запущеними економічними проблемами; невідповідністю міжнародним нормам структури та якості харчування в державі та порушеннями в технології виробництва продуктів харчування; низьким матеріальним рівнем життя переважної більшості населення, недостатнім забезпеченням якісним житлом; невеликою частиною національного валового продукту, що виділяється на охорону здоров’я, перекосами інвестиційної політики у розвитку її мережі; низьким рівнем діяльності санітарно-епідеміологічної служби; відсталістю медичних технологій у первинних ланках медичної допомоги, низькою якістю підготовки медичних кадрів та рівнем оплати їх праці; незначною ефективністю науки щодо широкого упровадження її результатів у медичну практику. Ситуація, що склалася в охороні здоров’я, є критичною. Радикально змінилося місце цієї системи в соціальній сфері, вона сьогодні має конкурувати з іншими соціальними потребами. Галузі охорони здоров’я необхідна реформа, яка б забезпечила відтворення населення, збереження та зміцнення здоров’я нації, пошук ефективних форм, методів та засобів державного управління демографічним розвитком держави.. Ще гірше виглядає прогнозування після здійнення змін для працівників галузі в процесі прийняття управлінських рішень .

За даними ВООЗ, створення нових інститутів управління може призвести до зміни одних співробітників, які мають недостатній професійний рівень підготовки в сфері реформ, на інших, не краще підготовлених, що підвищує невпевненість у проведенні будь-яких заходів.

Система охорони здоров’я пострадянських країн поступається більшості європейських, близькосхідних та латиноамериканських держав.

За даними ВООЗ, якість системи охорони здоров’я країн не завжди залежить від її розмірів, чисельності населення та стану економіки. Не існує також універсальної рекомендації з організації охорони здоров’я, яка могла б принести успіх і процвітання всім державам. Більшість успішних у цьому відношенні країн світу використовує власні, іноді унікальні розробки та ідеї.

В усьому світі існують такі спільні проблеми системи охорони здоров’я [2]:

– старіння населення, внаслідок чого збільшується навантаження на систему охорони здоров’я;

– структура захворюваності – збільшується кількість хронічних та інфекційних захворювань, при цьому зменшується кількість гострих;

– безробіття – скорочуються надходження у фонди соціального страхування;

– упровадження новітніх технологій, що також призводить до підвищення витрат;

– більш високі вимоги пацієнтів до якості медичної допомоги.

На сьогодні Українська держава виступає як монополіст у формуванні політики щодо охорони як фізичного, так і психічного здоров’я нації.

Система медичної допомоги до недавнього часу в нашому суспільстві була віднесена до невиробничих сфер народного господарства, а незнання її вартості було чи не найголовнішою методологічною причиною економічної неефективності. Для досягнення оптимальної ефективності економічної діяльності функціонують закони попиту і пропозиції. Попит завжди є обернено пропорційним ціні. Основою закону попиту є принцип максимального задоволення потреб споживача. Максимальне задоволення потреби в товарах та її зменшення у міру насичення залежать від величини доходу споживача. Якщо перенести ці закони на медичну допомогу, то виходить, що чим вищий рівень асигнувань на медичну допомогу, тим більше буде можливостей задовольнити потреби хворого. Проблеми, що накопичилися в суспільстві та системі охорони здоров’я, обґрунтовують збільшення фінансування та спрямування державної політики на покращення показників фізичного та психічного здоров’я.

Початковим етапом оптимізації вітчизняної галузі охорони здоров’я має бути впровадження державних заходів. Вони полягають у формуванні законодавчої бази щодо створення сучасної системи охорони здоров’я. Такою структурою є багаторівнева система, яка об’єднує найбільш ефективні складові базових моносистем – державної (суспільної), страхової та приватної. Унаслідок того, що в Україні набула розвитку державна система охорони здоров’я, багаторівнева модель має створюватися на її основі переважно як державна.

Наступним напрямом реорганізації системи охорони здоров’я є її соціально-економічна складова. Тут необхідно розробляти та впроваджувати в дію багатоканальні механізми фінансування галузі охорони здоров’я, що ґрунтується на бюджетних, страхових та приватних джерелах, встановлення мінімального фінансування галузі охорони здоров’я у вигляді виділення коштів на одного жителя і створення економічних умов для виходу населення на платоспроможний рівень, який забезпечить нормальне функціонування страхової та приватної медицини.

Фінансування є одним із принципів реформування галузі охорони здоров’я, що передбачає рух коштів через систему охорони здоров’я. Основні функції фінансування полягають у зборі коштів (інкасації) з різних джерел і регіонів, їх об’єднанні та розподілі серед надавачів послуг. Державна політика у галузі охорони здоров’я має бути спрямована на зміцнення здоров’я усіх верств населення, збільшення тривалості активного життя, формування здорового способу життя.

Таким чином, процес вибору пріоритетів пов’язаний з багатьма компромісами: необхідність досягнення рівноваги між інтересами окремої людини і суспільства в цілому, споживачів (страхувальників, держави) і надавачів послуг (медичних установ, лікарів), між ефективністю функціонування системи в цілому та окремих медичних установ, між політичними і економічними завданнями, тобто досягнення соціальної справедливості. Рішення про вибір пріоритетів не приймаються у вакуумі, їх визначають такі чинники:

– моральні та естетичні причини (часто соціальна та моральна значущість рішень домінує над економічною ефективністю; якщо життя пацієнта знаходиться під загрозою, рішення приймається на користь застосування втручання, навіть тоді, коли це веде до надто дорогої допомоги, а користь лише теоретична);

– якість інформаційного забезпечення рішень (епідеміологічні дослідження, клініко-економічний аналіз);

– політичні мотиви (бюджетні обмеження, лобіювання технологій та лікарських засобів фірмами-виробниками);

– попит на послуги (медичні установи, які функціонують у ринкових умовах і заробляють на медичних послугах, прагнуть до максимізації доходів);

– суспільні цінності (у багатьох країнах є лише одиничні приклади участі урядових органів і суспільства у вирішенні питань пріоритетів у сфері охорони здоров’я; не дивлячись на незадоволеність системою, дуже мало громадян схильні брати участь у визначенні пріоритетів).

Система охорони здоров’я основну увагу має приділяти зміцненню здоров’я громадян на індивідуальному рівні. Необхідно управляти зміцненням здоров’я шляхом визначення кількісних показників фізичного, психічного, соціального здоров’я, темпу старіння, виявлення внутрішніх, поведінкових, професійних та зовнішніх чинників ризику, формування у зв’язку із цим позитивної мотивації щодо отримання здорового способу життя, рекомендацій стосовно збереження та зміцнення індивідуального потенціалу здоров’я, підвищення стійкості організму до шкідливих для здоров’я чинників.

На сьогодні пріоритетною залишається стаціонарна допомога, яка потребує найбільше витрат і при цьому не має можливості використовувати дорогі й ефективні методи дослідження (ангіографію, ендоваскулярні втручання, імплантацію кардіостимуляторів, ендоскопічні втручання тощо) через брак коштів. Значну частину таких методів з успіхом можна проводити амбулаторно. Заощаджені на утримання таких стаціонарів кошти можна використати для забезпечення високоякісної медичної допомоги. Враховуючи те, що перед національною системою охорони здоров’я постали дві дуже складні проблеми – катастрофічна нестача ресурсів та їх нераціональне використання – ефективне функціонування галузі охорони здоров’я можливе за умови впровадження інформаційно-аналітичної моделі формування та реалізації державної політики України в галузі охорони здоров’я, в основу якої покладено принцип створення нормативно-правової бази щодо законодавчого забезпечення системи охорони здоров’я на підставі комплексного аналізу рівня динаміки та тенденцій зміни показників стану здоров’я населення, всебічного вивчення демографічної ситуації, належного ресурсного забезпечення, врахування регіональних особливостей, зарубіжного досвіду та думки громадських організацій. Виходячи з того, що державна політика України в галузі охорони здоров’я спрямована на підвищення рівня здоров’я, поліпшення якості життя і збереження генофонду української нації, основними складовими інформаційно-аналітичної моделі з формування та реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я є такі:

– комплексний аналіз показників фізичного та психічного здоров’я населення;

– регіональні особливості території України;

– можливості ресурсного (передусім фінансового та кадрового) забезпечення;

– належне правове регулювання медичної діяльності;

– результати наукових досліджень відповідної проблеми;

– активна участь громадських організацій у формуванні та експертизі державної політики;

– врахування результатів виконання відповідних державних цільових програм на покращення здоров’я народу, враховуючи зарубіжний досвід.

Механізм державного