Че няма зло, страдание, живот
вън от сърцето ми...
Че няма дух и няма вещ
вън от гърдите мои — пещ
на живия вселенен плам..
Якщо з цієї точки зору проаналізувати поезію Кирила Христова через 90 років ми побачимо, що тут ми маємо справу з однією людиною, незрівнянно менша, ніж особистість епохи Відродження, але вже повністю звільнена від роду, від нового психологічного типу, з новою духовністю. Для нього зараз немає нічого важливішого, ніж його внутрішній, духовний світ, відповідно - найцікавіший, найважливіший, найчудовіший і вартий мистецтва погляд – це психологічний світ людини [41:236].
У цьому сенсі він був першим, хто ввів психологічну правду до любовної поезії. Вперше в нашій поезії розкривається справжній внутрішній світ, речі тут називаються своїми іменами, описуються істинні почуття, не приховані і прикрашені. Його поезія справжня історія про його серце, його хвилювання. Він підносить любовну поезію до істини. І не лише любовну. Він такий безпосередній лірик, що будь-яке почуття в ньому проявляється в своїй недоторканій чистоті, не обтяжене думками, повне, достовірне. Він відкинув від лірики будь-яку абстракцію, будь-яку безплідність і солодкий сентименталізм. У поезії він дав життя живій людській пристрасті [41:356].
РОЗДІЛ ІV
ПОЕЗІЯ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОДЕРНІСТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
4.1 Творча біографія Олександра Олеся та тенденції в українській літературі початку XX ст. Олександр Іванович Кандиба народився 5 грудня 1878 р. у м. Білопілля. Він рано залишився без батька, який працював на каспійських рибних промислах, де й загинув. Дитинство влітку минало у с. Верхосуллі Лебединського повіту, де жив дід по матері, котрий виховував хлопця в українському дусі. Сільські враження також вплинули на формування естетичних смаків хлопця. Навчався в рідному містечку, а з п'ятнадцяти років - у Дергачівській землеробній школі на Харківщині. Там Олександр брав участь у випуску рукописного журналу в якому й почали з'являтися його перші вірші. Якийсь час працював на Херсонщині, а в 1903 р. став студентом Харківського ветеринарного інституту. Тоді побував у Полтаві на відкритті помічника Іванові Котляревському, зустрівся з Борисом Грінченком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Самійленком, що справило на нього велике враження і певною мірою визначило його шлях в українській поезії. Життя Олександра склалась невдало і закінчилось не весело і були для того, крім особистих рис характеру, певні історичні причини, про які постараємося сказати далі [21:401].
Складним і суперечливим був життєвий і творчий шлях талановитого українського поета-лірика Олександра Олеся, який увійшов у літературу напередодні революції 1905-1907 рр.
Від природи чутлива до краси душа малого Олеся жадібно вбирала в себе музику рідних полів, шовковий спів широких слобожанських степів, мелодії тужливих народних пісень, сповнених сльозами і гнівом.
Зустрів Олесь у Полтаві ще багатьох інших відомих письменників: Панаса Мирного, Лесю Українку, Володимира Короленка, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Василя Стефаника.
Устами кращих своїх представників, які виступали на відкритті пам'ятника, український народ стверджував, що він живий, що ні російський царизм, ні австро-угорські магнати, ні румунські бояри не вбили його душі, його мови, його культури.
Перша збірка поезій О. Олеся вийшла в світ у 1907 році в Петербурзі під назвою «З журбою радість обнялась». Від неї повіяло молодою свіжістю, юнацькою щирістю і безпосередністю. Повіяло здоровими настроями молодої душі, що прагне світла й боротьби за оновлення рідного краю, людського життя.
На 1905-1907 роки припадає розквіт таланту поета. Під впливом загального революційного піднесення, що охопило всю країну, він написав немало талановитих поезій, в яких звучав пристрасний заклик до боротьби за волю всіх трудящих.
В кращих творах, що ввійшли до збірки «З журбою радість обнялась», Олесь відтворив подих революції 1905 року, щире захоплення революційними подіями, в яких бачив світанок нового життя пригноблених царизмом народів [21:469].
І все-таки поет не став послідовним співцем революції. Бувши далеким від марксистських поглядів на розвиток суспільства, Олесь не задумувався над складністю шляхів соціальної боротьби, чітко не бачив рушійних сил революції, її кінцевої мети. Революція для нього — це загальна боротьба за волю, це «диво», коли «вільні й рівні стануть люди і здійснять мрії всі ураз».
Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, О. Олесь за десять років (1907-1917 рр.) видав п'ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише порядкові номери. Найбільше талановитих творів, що виражали думи, почуття, настрої простих людей, зустрічаємо в перших двох збірках. У наступних трьох переважають настрої, суму і втоми. Формально творчість Олександра Олеся ділиться на два періоди.
1) Деоміграційний (1893 - 1919); Олесь почав писати вірші під час навчання у хліборобській школі; перші вірші - диптих «З пісень молодості» - були надруковані в альманаху «Багаття» (1919 -\і944);
2)Еміграційний (1919 - 1944).
Книги Олександра, видані на еміграції: «Чужиною» - Відань, 1919; «Перезва». - Відень 1912(під псевдонімом Валентин); «Вибір поезій (1903 -1923)». - Прага, 1923; «Княжа Україна». - Львів, 1930; «Поезія. Книга X». -Львів, 1931; «Кому повім печаль мою...» - Львів, 1931; «Вилітали орли...» -Прага, 1936; «Лісовий цар Ох» - Прага, 1938; «Цвіте трояндами...» - Прага, 1938; «Ведмідь в гостях у бабусі», «Бабуся в гостях у ведмідя» - Прага; «Айстри». - Чикаго, 1954; «Ніч на полонині» (драматична поема). Прага, 1964; «Грицеві крашанки» - Прящів, 1964 [21:527].
У 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинився у таборі націоналістичної еміграції. 25 років прожив він за межами України у важкій тузі за рідним краєм. З 1923 року до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) жив він у Чехословаччині.
В еміграції писав О. Олесь поезії туги і жалю за втраченою батьківщиною, писав казки, а також сатиричні твори, в яких висміював націоналістичну емігрантську верхівку.
Останні роки поет жив у самотині, в бідноті. В нього навіть не було коштів на лікування.
Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, пориваннями він прагнув бути з рідним народом [14:456].
4.2 Лірика Олександра Олеся. Оспівування рідної землі в ліриці О. Олеся. Поет підносить хвалу рідній землі, образ України асоціюється в його творах з образом матері, яка скликає синів «під корогви», благословляють їх на боротьбу за свободу. Як і Павло Тичина в поемі «Золотий гомін», Олександр Олесь передає всенародну радість визволення з імперського ярма.
Але трагічна доля випила український революції: молоду українську державу душили зовнішні інтервенти, роздирали внутрішні суперечливості. Політична неписьменність і національна затурканість мас приносить поетові гірке розчарування, і він у 1919 р. залишає рідний край. Важке життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у вершах збірок «Чужиною» (1919),Кому повім печаль мою (1931)». Ностальгія за Україною - ось журба і біль Олександра Олеся:
Душа розірвана, як рана... Бальзам далеко так, як і щастя, А сонце, сонце, як і щастя, («В вигнанні дні течуть, як сльози») Поет хоче відвести душу в сивій давнині, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київську Русь. Певне,ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні (так з'являється збірка «Минуле України в піснях», видана 1930 р. у Львові).
Поет хоче відвести душу в сивій давнині, він багато пише про міжособистості княжої доби, які призвели до занепаду Київську Русь. Певне, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні [37:56].
Поета - вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933 р. в Україні, про арешти і розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем - письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких, стала імпульсів до написання за кілька днів січня 1935 р. драми «Земля обітована». Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. Складним і суперечливим був життєвий і творчий шлях талановитого українського поета - лірика Олександра Олеся, який увійшов у літературу на передодні революції 1905-1907рр.
Важке життя трудового народу, визискуваного чужими і своїми панами, чарівна українська народна пісня, краса природи рідного краю - це ті основні джерела, що живили поетичний світ О. Олеся не тільки в роки дитинства й юності, айв час розквіту його поетичного таланту. Знаменною подією в житті молодого поета була його поїздка влітку 1903 року до Полтави на свято відкриття пам'ятника зачинателю нової української літератури Івану Котляревському [37:57].
З захопленням слухав Олесь на святі схвильовану промову Михайла Коцюбинського, який перед багато людними зборами полтавчан і гостей високо піднімав ім'я Котляревського, що «бере з-під сільської стріхи пісню народну» і переносить її в літературу. Вдумливе обличчя Коцюбинського, яке світилось любов'ю до людей, теплий, проникливий погляд його темних очей глибоко запали у душу молодого поета.
В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жаби рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», проводить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, полетівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню.
У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу [45:323].
Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кайдани неволі його рідний український народ. Цією вірою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі оспівують явища природи, а останні два малюють картину з реального життя людей. Цим художнім паралелізмом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.
В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які виражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого почуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними піснями народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міцно і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній строфі, з конкретними картинами народного горя, якими умотивовується цей заклик.
Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:
Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Марсельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої революційної пісні.
З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції [45:389].
Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудові айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.
Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не дочекавшись здійснення своїх мрій.
Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина передає почуття всенародної скорботи по тих, що «як леви, боролись за народ, за правду народного діла». Друга частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу[35: 170].
Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої викривальної художньої сили, в яких таврує криваві злочини царизму.
Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т.п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над цими темними силами:
Викликає захоплення вірш «Три менти». В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зображено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні.
В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наголос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готуватись до розправи з ними.
Третя строфа — це заклик до всенародного повстання проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й непоборність народного духу.
З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тілами закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вбито її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!
Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення царизмові разом з тим говорить про людяність та інтернаціоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й інших поневолених народів[45:223].
Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора... Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важкої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіткого уявлення про конкретні шляхи соціальної визвольної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий поклик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя.
Олександр Олесь створив чимало талановитих поезій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національні права українського народу, проти панства і прислужницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури.
Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного слова, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.
Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю[54:39].
В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвісного «Посланія» Т. Г. Шевченка. Поет «картає відступників од рідного народу».
Слово поета набирає інколи іронічного й саркастичного звучання, як в поезії «О, правда! Мій народ смішний безкрає...», де Олесь із гнівом говорить.
Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в таких віршах, як: «Хто ви? Хто ви? з нагаями...», «Щоденно ворони летять...», «Везли їх, зранених в борні з солдатами...» та ін.
Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як наближення волі народу.
Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник [54:85].
Краса рідного краю живила талант Олеся, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні почуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаїтості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.
Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси природи, повнокровного життя [56:228].
Проблема модернізму в творчості Олександра Олеся потребує вивчення. Цей напрям зародився ще в європейській культурі в останній чверті XIX ст. у надрах реалізму. Модернізм як поняття, що окреслювало нові явища в українській літературі, здається, першою ввела в науковий обіг Леся Українка в статті «Малоруские писатели на Буковине». Це тенденції що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Це філософія вважала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні ін., зокрема ірраціональними, джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії «соціально-реалістичною критикою», схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальні категорії мистецтва - прекрасне, красу. Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на її феномінальну здатність одуховнювати світ, проникати в най- інтимніші онтологічні глибини. Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції,невдовзі поширився у європейських літературах («Молода Бельгія», «Молода Польща», та ін.), найяскравіше реалізувався у творчості Ш. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, С. Малларме, Ж. Мореаса, Е. Верхарна, Ч. Свіберна, О. Вайльда, С. Пшибишевського, К. Бальмонта, М. Матерлінка, В. Брюсова, О. Блока, та ін.. письменників межі XIX - XX ст., передусім символістів та неоромантиків. Можна без перебільшення казати, що модернізм став однією з визначальних прикмет літератури XX віку. Водночас термін «Модернізм» не дістав адекватного, як - умого точнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства неминуче призводить до понятійної дифузії, коли модернізм ототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілового явища, або ж переплутується з декаденсом. М. Вороний від імені своїх ровесників зважився досить несміливо заявити свої права на мистецтво, на творчість: «хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою». На підставі звернення поета до тогочасної літературної громадськості з'явився альманах «З-над хмар і з долин» (1903), котрий був спробою наближення «до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських». Такою митою переймалися М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи аналогічний альманах «З потоку життя» (1905), і представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М.Євшен, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, Олександр Олесь, М.Вороний, М. Жук та ін.). Модернізм трактувався його прихильниками як єдино можливий у ті роки перехід українського письменства у нову якість. Вперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце у мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, тому його слід пов'язувати не так з «кризовими» моментами початку XX ст., як із хвилею нового, національно-визвольного піднесення. Сферою діяльності нашого модернізму виявилася нація, але не тільки в онтологічній та морально-етичній площинах, як у народників, а у філософській та естетичній. Типовий приклад - лірика Олександра Олеся, В. Пачовського. Таких прикладів безліч у доробку «хатян», «молодомузівців», «митусівців» [54:154].
Дослідники творчості поета відзначають неоромантичну основу його художнього світу,а також підкреслюють розвиток неоромантичних і символістичних і символістичних тенденцій. Поширеною є характеристика О.Олеся як присимволіста на означення зародження,початків символізму в його творчості. Відомі/також спроби розглядати О.Олеся поза модерні стичним дискурсом як поета-романтика, спираючись на висновки критиків початку ХХ ст., зокрема М. Сріблянського.
З символістичною концепцією творчості поезія О.Олеся об'єднає бачення творчості як осягнення абсолютних, божественних цінностей. Індивідуальна творча свідомість митця зливається зі світовою духовністю, у ній відображається макрокосм Всесвіту, що засвідчує художню інтерпрітацію засадничої для символізму філософської ідеї всеєдності, обґрунтованої В.Соловйовим. Акцентування сфери абсолютної духовності поглиблюється на образотворчому рівні віршів, насичених біблійною символікою: голубка,терновий ліс («Про схід сонця, а вже одспівав...») , муки каяття, тернове кущі, голуб білий, дзвони, храми («Вийди, змучена людьми...»). Творчість як шлях пізнання абсолютної духовності в поезії О.Олеся невіддільна від осмислення духовної цінності любові: образ кохання та ідея Бога становлять єдиний імпульс до творення [54:52].
Власне, і Вороний і Олесь декларують свій гедонізм. Це відбувається у формі закликів «поспішай», «цілуй», «люби» тощо. Ні мова, ні поетичний розмір коротких куплетів, ні почуття, втілені в тексті, не мають жодних ознак ні естетичного, ні емоційного гедонізму. Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуттія, а тільки про заклик до нього. Крім того, сам заклик містить своєрідну інструментальність і прагматизм. «Цілуй», тому ще все одно помреш.
В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся не можливо збагнути, чому власне ліричний герой самотній. Навіть Бодлерівська тема Вороного значно переконливіша. Ряд кліше - хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри - лілеї -переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке би точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з найкращих своїх віршів (1904) пише:
Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає! В які слова людські їх влить?! Ні, слів людських для їх немає... Вони ж так прагнуть в слові жить...
Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчув на підсвідомому рівні. Якоюсь мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олеся не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру.
Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, ритму. Він виробів певні кліше й постійне їх використовував. Головною риторичною моделлю зостається вже знайомий імператив. Не випадково М. Сріблянський дещо пізніше визначив Олеся як «індивідуаліста-романтика з народницьким відтінкам [18: 34].
Переборювання «модернізму» полягала також у подоланні ремованого «модерністами», зокрема такими як Олесь, романтизму. «Це те епігонство старого романтизму, що трималося в поезії російській і нашій дуже довго, опускаючись все нижче і нижче. Олесь на деякий час своїм хистом, безпосереднім і сильним, підживав його і роздмухав...» На думку зерова, Олесеві бракувало літературних ідей. Переживання громадянські знайшли в нього «неглибокий, але красивий відгомін».
Неокласики, передовсім Зеров і Пилипович, виявили відцвілий уже романтизм у поезії Олеся та інших і протиставили романтичному ідеалові класичний. А оскільки в українській культурі відсутнє класичне в європейському сенсі, його замінила класична, грецька і римська античність, а також європейська класика, в якій особливе місце зайняли французький Парнас і символізм [6:80].
Поет часто використовує романтичний символ орла, громадянського звучання набуває мотив сліпоти, актуалізується символіка, започаткована Т.Шевченком у поемі-містерії «Великий льох» (ворони). Майстерне використання фольклорної поетики в алегоричному розкриті теми національного безпам'ятства і громадянської пасивності - особливість вірша «Ой, була на світі та удівонька».
У творчості О.Олеся виявляться характерна для української поезії кінця XIX - початку XX ст. естетизація визвольної боротьби. Звільнення від рабської свідомості, боротьба «за волю, за життя» для поета-романтика набувають естетичної цінності («Яка краса: відродження країни!...). Утверджується краса громадського почуття, жертовного подвигу.
У поезії О.Олеся символіка природи домінує над пейзажним зображенням. Образи природи - це насамперед знаки настроїв, понять ідей. Важливу світоглядно-естетичну функцію виконує міфологічний образ сонця - символ творчої енергії життя. Життєствердна настроєва забарвленість властива також символіці ранку - оновлення, надія на краще. Семантично-емоційна спільність символів сонця й ранку як індивідуальна риса образної системи найяскравіше розкривається віршем «Сонце на обрії, ранок встає...», в якому ці образи формують композиційну основу. Для творчості О.Оеся характерна також символіка, що йде від романтичної поетичної традиції XIX ст. - море, гірські вершини, генетично фольклорний образ орла на означення духовної свободи, прагнення до ідеалу. Морські пейзажі мають багато спільного з поетичною мариністикою Лесі Українки. Творчу наступність образного світу поезія О.Олеся та Л.Українки виявляє і символ гірських вершин, який синтезує традицію європейських вершин, який синтезує традицію європейської романтичної лірики з філософськими ідеями рубежу ХІХ-ХХ ст. (усамітнення героя в горах з метою повернення як духовного провідника) [21:34].
Важливою світоглядно-естетичною категорією в поезії О.Олеся виступає любов. Для його поезії характерне розкриття почуття любові в емоційній співзвучності з природою, що підтверджує неоромантичну основу творчості поета. Один з таких творів - вірш «Любов», у якому настроєво забарвлення пейзаж є вираженням урочистої хвали коханої. Емоційну виразність вірша підсилюють образотворчі засоби - персоніфікація, літературно-романтична метафорика, а також мелодійна ритміка (п'ятистопний ямб) і звукова форма (асонанс, алітерації). Пантеїзм світовідчуття поета, осмислення любові як світової творчої сили виявляє еротична символіка пейзажу («Хвиля», «Місяць, закоханий в ніч чарівну...», «Тайни ночі»). Пейзаж у цих віршах узагальнено-метафоричний, персоніфікації часто набувають казкового звучання: «на озері розкішнім хвиля срібна жила», «Русалка виплила...Вся в каменях, в сріблі, в росах, І лілеї білі в косах» [21:194].
У поетичному світогляді О.Олеся жіночий образ є одним з центральних. Своєрідність його художньої інтерпретації визначається властивим символізму обожненням жінки, коханої, що засвідчує рецепцію християнської ідеї любові як бачення божественної основи особистості. Емоційну атмосферу урочистого схиляння перед образом коханої підкреслює культова атрибутика - храм, престол, молитва, настроєва забарвленість пейзажних деталей - срібні зорі, сльози хмар. У низці віршів поета, таких, як «Нічого не скажеш...», «Твої очі», виразним є перегук із символістськими образами Прекрасної Дами, Вічної Жіночності:
На чистім престолі із слів і із крові
Курить моє серце, палає в любові,
І ти, наче янгол, схилилась над ним,
На всесвіт - над серцем одним.
Зустінунусь -не стану,
Пройду - і не гляну,
Поезія О.Олеся властиве також трагічне світовідчуття, близьке до світоглядних позицій символізму. Мотиви душевної спустошеності, скорботи, всеохопного смутку («Душа моя - пустка холодна й німа...», «Імпровізація», «Душа моя - країна Жалю...» мають багато спільного з творчістю поетів-символістів, зокрема П. Карманського. Художня структура поезій, що розкривають трагізм буття людини у світі, де панують сили зла, глибину екзистенційної суперечності між ідеалом і дійсністю, визначається поєднанням біблійної символіки й образів експресивної романсової тональності.
Характерний для поезії символістів трагізм буття митця в творчості О.Олеся зумовлюється переважно конкретними земними причинами, трагічна доля творчої особистості у його поезії не має трансцендентного характеру, наперед визначеного вищими силами. Митець страждає через бездуховність, нездатність оточення зрозуміти високе мистецтво («Він жив один в своїй пустелі...», «Іду, отруєний,прибитий...», «Кричи, паяце, смійся, байдужий!...»), неможливість знайти однодумців (О прийди, прийди хто-небудь...»), рабську свідомість народу («Десять літ»). Відірваність від України, батьківщини, яка була центром творчої свідомості поета, позбавлена його повноцінного духовного життя. Перебування на чужині уподібнюється до смерті («Коли я вмер - забув, не знаю...»), зустріч з рідною землею - найзаповітніша мрія («О принесіть як не надію...»).У вірші «Моєї матері» контраст ліричних тем рідного краю і чужини створюється за допомогою прийому сну. Страждання людини яка може зустрітися з рідним краєм, з матір'ю лише уві сні, суголосні експресіоністичні образи - хрест на плечі, кров по слідах, потоки сліз. Символ сонця як життєдайної енергії природи доповнюються новими відтінками значення - духовне відродження на батьківщині. Емоційна виразність вірша органічно поєднується з музичністю, багатством фонічних засобів[21:63].
Українська літературна критика в особі І.Франка, М.Сумцова, С.Русової, І, Нечуя-Левицького одностайно назвала Олеся талановитим ліриком і визнала його роль виразника дум та настроїв першого десятиліття двадцятого віку. Були, звісно, деякі пересади в таких оцінках, але їх можна пояснити голодом широкої громадськісті на радощі живого слова, на поезію тонких переживань, суму, природи, окриленості надій, якими жили учасники і сучасники революції 1905 року.
Молодши сучасники О. Олеся: М. Зеров, П. Філіповіч, м. Рильський - В один голос твердять, що його поезія полонила всіх своєю безпосередністю, відсутністю моралізаторства, повчань, набридливих банальностей. В одній із рецензій на твори Олеся М. Зеров зазначав, що «дар поетичної форми дався Олесеві дуже легко: він пише, як Господь покладе йому на душу, не рахуючись ні з якими літературними теоріями та заповіданнями. Нізвідки не видно, щоб він навіть пробував коли усвідомити собі технічні правела версифікації. Без усяких теорій і правил з-під його пера з'являються такі поетичні перли, бездоганні з формального боку, як «Айстри» та інші» [21: 152].
З Олесем змагався Грицько Чупринка, прагнув перевершити його звукопис. Прагнув досягти Олесевої глибини ліричної схвильованості Микола Філянський. А чи не вгадується О. Олесь у «Залізниці» Володимира Сосюри, написаній 1923 року: