24. Загальна характеристика ліберально-демократичних ідеологій

Лібера́льна демокра́тія або Констутиційна демократія (інша назва - поліархія) є формою суспільно-політичного ладу - правовою державою на основі представницької демократії, в якій воля більшості та здатність обраних представників здійснювати владу обмежені в ім'я захисту прав на дотримання належних правових процедур, приватну власність, недоторканність особистого життя, свободу слова, свободу зібрань і свободу віросповідання. Ці ліберальні права закріплено у вищих законах (таких, як конституція чи статут, або ж у прецедентних рішеннях, ухвалених верховними судовими інстанціями), що, у свою чергу, наділяють різні державні та громадські органи повноваженнями з метою забезпечення цих прав.

Характерним елементом ліберальної демократії є "відкрите суспільство", що характеризується терпимістю, плюралізмом, співіснуванням і конкуренцією найширшого спектру суспільно-політичних поглядів. Завдяки періодичним виборам, кожна з груп, що притримуються різних поглядів, має шанс отримати владу. На практиці екстремістські чи маргінальні точки зору дуже рідко грають значну роль у демократичному процесі. Однак модель відкритого суспільства утруднює консервацію влади правлячою елітою, гарантує можливість безкровної зміни влади та створює стимули, аби уряд гнучко реагував на запити суспільства.

У ліберальній демократії політична група, що знаходиться у владі, не зобов'язана поділяти всі аспекти ідеології лібералізму (наприклад, вона може виступати за демократичний соціалізм). Однак вона зобов'язана підпорядковуватися згаданому вище принципу панування права. Термін "ліберальний" в цьому випадку розуміється так же, як в епоху буржуазних революцій кінця 18 сторіччя: такий, що забезпечує кожній людині захист від свавілля з боку влади й органів правопорядку.

25. Основні риси консерватизму

онсерватизм (від лат. conservare — зберігати, охороняти) — одна з класичних течій політичної ідеології, що орієнтується на

збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей морально-правових засад.

Основними рисами консерватизму є визнання недосконалості людської природи і обмеження можливостей людини (насампе-ред розумових); орієнтація на загальнорелігійний порядок; виз-начення природної нерівності людей; ставлення до Конституцій як Богом даного і регламентованого порядку; віра в необхідність і велику силу закону; забезпечення законослухняності як необ-хідної бази для свободи людини тощо.

Вважається, що вперше термін "консерватизм" вжив відомий французький письменник Ф. Шатобріан як такий, що означав ідеологію феодально-аристократичної реакції періоду французь-кої буржуазної революції кінця XVIII ст. Основними ж теорети-ками цього ідеологічного напряму були Ж. де Местр, Л. де Бо-нальд, Е. Берк. Ці та інші вчені вважали, що природний порядок речей непорушний, як і Богом дана ієрархічність людського співтовариства. Саме збереження минулого, на думку консерва-торів, спроможне зняти будь-які існуючі в житті, взаємовідно-синах людей напруження.

Як правило, консерватизм постає у двох основних формах: як апологія (захист, обслуговування) традиційних порядків — політичний консерватизм; як ностальгія за втраченим соціаль-ним статусом.

Консерватори визнають нерівність людей, недосконалими людину і людську природу взагалі, вважають можливості люди-ни доволі обмеженими, орієнтуються на загальний морально-релігійний порядок.

Вирізняють три основні інтерпретації консерватизму:

• історичну, згідно з якою консерватизм є своєрідною арис-тократично-клерикальною реакцією на Велику Французь-ку революцію, її наслідки. Це було й залишається нама-ганням зберегти колишні феодальні порядки;

• антропологічну, згідно з якою консерватизм трактується як своєрідна вічна загальнолюдська позиція з певними ідеями і цінностями, до яких належать авторитет, стабіль-ність, традиції, порядок, свобода, відповідальність, скеп-тицизм тощо. При цьому людина вважається істотою, яка у своїх діях керується інстинктом, почуттями, розумом.

Суспільство стоїть вище окремої людини, особистості, a права людини логічно випливають з її обов'язків;

• ситуаційну, що розуміється як засіб мислення і дій різних класів, прошарків суспільства, які роблять усе, аби збере-гти існуючі в суспільстві порядки. До жодної історичної ситуації така інтерпретація консерватизму не прив'язу-ється, а розглядається як позиція класу, соціальної групи, партії, руху, що повторюється в різні часи.

Існують різні модифікації консерватизму — від французько-го з його безкомпромісністю в політиці до американського тра-диціоналізму в поєднанні з лібералізмом.

Прихильники консерватизму проти змін, за збереження істо-ричних звичаїв, правил, установок. Вони стверджують, що лю-дина по суті консервативна істота, яка керується лише власни-ми бажаннями, інстинктами, пристрастями і надто мало розумом. Разом з тим консерватори вважають, що людська при-рода і суспільство невіддільні, що людина без суспільства сфор-муватися не може. 3 позицій сучасного стану екології це явище доволі позитивне.

Консерватори стверджують також, що особистість формуєть-ся мовою, культурою, нацією і державними інструкціями, що так само є позитивом.

Консерватори наполягають ще й на тому, що держава є істо-рико-політичною спільнотою, природною цілісністю, продуктом історії, а не витвором людини, її думок чи волі. Ця сентенція до-волі логічна і заслуговує на увагу.

При цьому важливо зауважити, що часто консерватизм по-милково розглядають виключно як діаметральну протилежність революційному знищенню будь-чого починаючи з існуючих ре-жимів.

Своєрідно трактували консерватизм класики марксизму-ленінізму, стверджуючи, що це тенденція до стабілізації, зміц-нення умов існування тих прошарків суспільства за певних об-ставин, що витісняються з історичної арени.

Консерватизм у західній ідейно-політичній життєдіяльності завжди поступався лібералізму і насамперед щодо розуміння ним статусу держави. Наприклад, ліберали ще у 30-ті роки XX ст. наполягали на державному регулюванні економіки і пе

реданні державі низки соціальних функцій, тоді як консервато-ри продовжували обстоювати свободу ринкових відносин.

Характерно, що в роки так званої перебудови в колишньому СРСР активно визнавалося, що консерватизм притаманний, мо-вляв, і соціалізму, і передовсім тим прошаркам суспільства, які зацікавлені в гальмуванні перебудовчих процесів.

Націоналізм

Націоналізм (від лат. natio — народ) — це теорія і практика етнічних та соціально-політичних відносин у суспільстві, що ба-зується на самоідентифікації нації у вирішенні різних проблем суспільного розвитку. Це одна з найскладніших і найсупереч-ливіших політичних теорій, яка має багато пояснень, прихиль-ників і так само багато супротивників. Ті, хто сповідує цю тео-рію, вважають, що без національного немає держави, як й інтернаціонального, а також наголошують, що непересічне зна-чення ця теорія має в ситуації державної нестабільності, пере-хідного періоду. Супротивники цієї теорії, у свою чергу, застере-жують, що перевага, мовляв, надається одній національності при зниженні ролі інших. Звідси й соціальна нестабільність, за-гроза навіть для всього світу, а насамперед для Європи, країн, де відбуваються трансформаційні процеси.

Ще донедавна націоналізм трактувався виключно як "ідеоло-гія і політика в національному питанні, для яких характерні ідеї національної переваги і національної винятковості" [198, с. 402]. Іншими словами, за весь час існування колишнього СРСР націоналізм характеризувався переважно як негативна, антинародна, антидержавна ідеологія. Однобокість такого трак-тування базувалася на етнічному варіанті прояву націоналізму. I це певною мірою пояснюється тим, що існують одвічна дифе-ренціація, розподіл людей на раси, нації, народності, що штуч-но жодна уніфікація людей неможлива. Та й використовували націоналізм як ідейну теорію його прихильники по-різному. Свого часу вона була гаслом і політикою буржуазії, яка намага-лася, консолідуючи нації, дієвіше боротися з феодальним уст-роєм, порядками. Таке саме можна сказати і про період інтен-сивного руйнування колоніальної системи, боротьби колоній, напівколоній за рівноправність у політичних і економічних від-носинах.

Нині в багатьох країнах так званого перехідного періоду на-ціоналізм є потужним джерелом державотворчого процесу, хоча існує й донині кілька наукових підходів до характеристики його суті. Основними є два підходи — позитивний і негативний.

Позитивний підхід. Його прибічники (у тому числі й в Ук-раїні) вважають, що націоналізм є виключно позитивним яви-щем на етапі творення нової, суверенної, національної держави. Націоналізм вони вважають "народним", "науковим", "прогре-сивним", "революційним".

Негативний підхід. Основні його теоретики — Дж. Актон, К. Поппер, А. Тойнбі, А. Ейншейн, Р. Роллан, А. Сахаров — трактують націоналізм як явище виключно негативне, реакцій-не, що не може сприяти прогресивному розвитку суспільних від-носин.

Звісно, як і стосовно будь-якої іншої теорії, ідеології, полі-тичної доктрини багато теоретиків обстоюють, образно кажучи, центристську позицію щодо націоналізму (П. Альтер, X. Сетон-Уотсон, Е. Сміт, Л. Снайдер).

3 поняттям націоналізм тісно пов'язано багато інших склад-них понять (явищ), зокрема національна політика, національна свідомість, національна самосвідомість, національний характер, національно-визвольний рух.