46.Держ.Переворот 29квітня 1918р.Гетьман п.Скоропадський

Гетьман П.Скоропадський доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. Одним із перших кроків уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Укр. народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". У грамоті гетьман Скоропадський заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади". Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї Укр. ЦР і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. Замість назви "Укр. Народна Республіка" мала вживатися назва "Укр. Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер. Кінцевою метою якої мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного укр. війська. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти.У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти.В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека.

48УНР доби директорії.Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана - див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ

землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука »), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

44.Боротьба за владу в УкраїніУ часи громадянської війни виникла формально самостійна держава - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). УСРР знаходилася з РСФРР лише у договірних відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої.Уже з перших днів утворення УСРР та інших радянських республік, що виникли на терені колишньої Російської імперії, стала проблема об’єднання в Союз для спільного захисту території від нападу ворогів, подолання економічної кризи, проведення революційних перетворень. В червні 1919 р. з цією метою був утворений воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.Наступним кроком був договір про воєнний і господарський союз, підписаний 28 грудня 1920 р. представниками Російської Федерації – В. Леніним і Г. Чичеріним, з одного боку, і представником УСРР Х. Раковським, з другого. До нього приєдналися й інші республіки. За цим договором об’єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. Це означало перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнодержавні, тобто автономізацію незалежних республік. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо у 1921-1922 рр., посилювався.Незважаючи на незалежний статус України, партія, ЧК та об’єднані наркомати час від часу втручалися в її внутрішні справи. У зв’язку з цим українське керівництво (Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, М.О. Скрипник, Г.І. Петровський та ін.) звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Аналогічні вимоги надходили й від інших республік. Для розв’язання цієї проблеми у серпні 1922 р. була створена комісія на чолі з Куйбишевим, до складу якої входили представники від національних республік. Запропонований комісії сталінський проект „автономізації”, суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, спочатку знайшов прихильне ставлення (за винятком Х. Раковського – прихильника створення конфедеративного об’єднання радянських республік) комісії.Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об’єднання республік і запропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін.10 грудня 1922 р. в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, делегати якого схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції. Вони звернулися до з’їздів Рад всіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з’їзд Рад.30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад. Він затвердив Декларацію про утворення СРСР і союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також 4-х голів ЦВК, від України – Г.І. Петровського.26 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершився процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У ній законодавчо закріплювалося входження України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР.Хоча формально при утворенні СРСР був реалізований ленінський принцип, проте в життя втілювалася сталінська концепція автономізації. Рішенням союзного уряду (липень 1923 р.) всі питання економічного і фінансового характеру уряди союзних республік повинні були узгоджувати з Раднаркомом СРСР, а в Конституції СРСР (1924 р.) зазначалося, що уряд СРСР видає декрети і постанови, обов’язкові до виконання на всій території Радянського Союзу.Отже, утворення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішньо демократичні форми побудови, відбулося за сталінським сценарієм. Українська СРР, як і всі інші незалежні національні республіки, остаточно втратила рештки суверенітету. Причини цього – в однопартійній політичній системі, у всевладді державної партії, генеральним секретарем якої з 1922 р. став Й.В. Сталін. Жорстка централізація, що посилилася в умовах авторитарного правління Сталіна, поступово привела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із едеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності.

49Встановлення радянської влади в Україні. Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики "воєнного комунізму". Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).Проведення політики "воєнного комунізму" на селі означало ще й Колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.Запровадження в Україні "воєнного комунізму" супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося "воєнно-політичним союзом" братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що "декретування української мови як державної — справа реакційна").Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму". Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити "помилки" (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції "Про радянську владу в Україні" більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти "на позиції визнання самостійності України", підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши "диктатуру пролетаріату".Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р., передавалися під контроль російського центру. "Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами", — відверто казав Л. Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько ЗО тис. "трудармійців" працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тисячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1-ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякі овочі.Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.

52.Утворення СРСРКурс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції.Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. — Інститут міжнародних відносин).Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації.10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років

51.Політика «українізації» Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923 р. „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Провідниками її стали голова РНК Влас Чубар, Олександр Шумський – нарком освіти, Микола Скрипник – нарком юстиції. Була створена комісія з українізації на чолі з В.П. Затонським. У процес українізації включилися М. Грушевський та інші відомі діячі, що повернулися з еміграції, сотні вихідців з Галичини, які прибули у Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшовицького керівництва. З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Якщо раніше національний склад апарату республіки був переважно неукраїнським, то у 1923-1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 – 25%; 1930 – 43%. Українізація позитивно впливала на розвиток культури, освіти, науки, мистецтва. В результаті її проведення в республіці, 80% населення якої становили українці, в кінці 20-х рр. 4/5 шкіл, понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів проводили навчання українською мовою. Більша половина книжок, журналів і газет стали видаватися українською мовою. Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка українських газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Робилися спроби українізувати навіть армію. В Харкові було створено школу червоних старшин. В Україні було ліквідовано неписьменність. У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, виділено 13 національних регіонів, утворено 954 сільські ради та 100 містечкових рад національних меншостей, де працювали сотні шкіл німецькою, єврейською, татарською, польською та іншими мовами. Слід відзначити, що проведенню політики „українізації” чинились перешкоди, особливо в 1925-1926 рр., коли генеральним секретарем ЦК КП(б)У був Лазар Каганович. Виконуючи настанови Сталіна, він зі своїми однодумцями грубо викривляв національну політику в Україні, шельмував українські керівні кадри, звинувачував їх у націоналізмі, вишукував різні національні ухили („хвильовізм”, „шумськізм”, „волобуєвщина” та ін.).Наприкінці 20-х – поч.. 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної свідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про „націоналізм” та „націонал-ухильництво”. На початку 30-х рр. українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним „українським ренесансом ХХ століття”, як і всю політику коренізації, почали згортати.

50.Індустріалізацію та колективізацію сільського господарства. Голодомор в Україні Новий етап розвитку радянського суспільства – етап соціалістичної реконструкції народного господарства – визначив ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.), проголосивши курс на індустріалізацію країни. Індустріалізацію планувалось проводити плановими методами, високими темпами. Кожний із планів був розрахований на 5 років і називався „п’ятирічкою”. На перше місце ставився розвиток важкої промисловості: металургії, енергетики, важкого машинобудування.ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) прийняв директиви для розробки першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські роки). Середньорічний план приросту промисловості планувався за відправним варіантом на 18%, за оптимальним – понад 20%.Перший п’ятирічний план був схвалений ХVI конференцію ВКП(б) (квітень 1929 р.) в оптимальному варіанті. У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УСРР, щорічний приріст промислової продукції мав становити 22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Україна, де були кваліфіковані кадри і необхідна інфраструктура, отримала 20% капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР в роки першої п’ятирічки, 400 припадало на Україну. У другій і третій п’ятирічках ця частка була зменшена. Партія з 1929 р. як і в роки громадянської війни, переходять до примусової продрозкладки, забороняється торгівля, запроваджується карткова система постачання у містах, збільшується емісія грошей. Джерелами сталінської індустріалізації стають – нееквівалентний обмін між селом та містом, експропріація майна непманів та куркулів, примусові займи у населення, необмежений продаж горілчаних напоїв, продаж предметів мистецтва з музеїв та палаців за кордон.Незважаючи на труднощі, за роки першої п’ятирічки був побудований фундамент соціалізму. Відбулася докорінна реорганізація економіки України. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%.На другу п’ятирічку (1933-1937 рр.) було запропоновано помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва – 13-14%. Відбулися зрушення щодо ставлення до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кадрів.На шахтах, заводах і фабриках України з’явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав О. Стаханов. Стаханівський рух поширився на всю Україну. 1934-1936 рр. були найвдалішими. Хоч жодна з перших п’ятирічок не була виконана у повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства. Зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість витісняється великою індустрією. ХV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), визначив курс на колективізацію сільського господарства. Цей процес мав здійснюватися поступово, на основі добровільного об’єднання одноосібних селянських господарств в колективи (комуни, артілі). До кінця п’ятирічки згідно з директивами п’ятирічного плану в Україні намічалось кооперувати до 24% селянських посівів. Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування.Це стримувало темпи індустріалізації. 1929 рік був проголошений роком великого перелому. В листопаді 1929 р. відбувся пленум, що проголосив перехід до суцільної колективізації.Колективізація передбачалась у формі артілі – із залишенням селянинові присадибного господарства. Починаючи з лютого 1930 р почали масово усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Селян насильницьки заганяли до колгоспів. Це викликало протидію з боку заможного селянства, що отримало назву „куркулів”. Перша хвиля розкуркулювання прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р.Селянство чинило опір сталінській політиці. Сталін 2 березня 1930 р. опублікував у „Правді” статтю „Запаморочення від успіхів”, в якій у „перегинах” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Була видана постанова ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі”, за якою дозволявся вихід із колгоспів, організованим насильницьким шляхом. Почався масовий вихід селян із колгоспів. До осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств.Однак вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав республікам директивного листа „Про колективізацію”. Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучими методами і темпами здійснювався процес розкуркулювання. Коли розкуркулювання поновилося, куркульські родини висилали за межі України.Колективізація в Україні завершилася у 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.Форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення колективізації призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років, його невпинного вповзання у кризу.Урожай 1932 р. був значно менший ніж попередніх років. В Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим. Хлібозаготівлі на селі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р. Після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод.7 серпня 1932 р. з ініціативи Сталіна було прийнято постанову, згідно з якою селян засуджували за кілька підібраних на колгоспному полі колосків до розстрілу або на 10 років ув’язнення. Вилучивши у селян хліб, за вказівкою В. Молотова, забирали все: сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, тобто будь-який провіант. Майже 90 районів, які були занесені на так звану „чорну дошку”, оточувалися військами і починалися обшуки і грабунок населення власної країни. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства і трупоїдства.За офіційними даними, голодомор 1932-1933 рр. в Україні забрав життя понад 5 млн. чоловік.Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнації виробничих сил на селі, що обумовило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило в значній мірі змінити політику уряду: відмовитись від примусу і репресій, анулювати продрозкладки, встановити тверді плани хлібозаготовок, частково відновити ринкові відносини, спрямувати зусилля на організаційне і матеріально-технічне зміцнення колгоспів, матеріальне заохочення колгоспників.

55.Українське питання напередодні та на початку Другої Світової Війни.22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без об‘яви війни, одностороннє відкинувши договір 1939 р. про ненапад, напала на Радянський Союз.Їй протистояли війська Червоної Армії. Зброї було більше у СРСР, та вона була дуже застарілою і значно поступалася у якості зброї Німеччини. Війська СРСР були розпорошені, а німецькі сконцентровані. Для народів Радянського Союзу почалася Велика Вітчизняна війна. Вона йшла 1418 днів і ночей.Війна збоку фашистської Німеччини та її союзників (Фінляндії, Угорщини, Румунії) носила особливий характер. На території СРСР повинно бути утворено 4 рейхскомісаріата – німецькі провінції.Генеральний план «ОСТ» передбачав радикальні скорочення корінного населення на окупованій території за допомогою насильницького переселення і голодної смерті. Щодо України, то в планах нацистів передбачалося на її території утворити рейхскомісаріат «Україна», населення якої передбачалося в більшій частині знищити і колонізувати за рахунок колоністів-німців з Румунії, Болгарії та Югославії.Отже збоку гітлерівської Німеччини це була війна загарбницькою, несправедливою. Збоку СРСР ця війна була справедливою, загальнонародною, дійсно Вітчизняною. Вже в перший місяць війни безповоротні втрати налічували 1 млн. чол., з них 700 тисяч полонених. У військах Червоної армії було багато безладдя, паніки, невміння налагоджувати управління бойовими подіями. Але війська в масі своїй стійко і героїчно оборонялись на всій території. Стійка оборона усіх великих міст зривала план блискавичної війни. Героїчно оборонявся Київ, який захищали війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса. 72 дні героїчно оборонялась Одеса. Героїчний Севастополь тримався 250 днів.1 травня 1945 р. в наказі Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна в числі перших були названі міста-герої – Ленінград, Сталінград, Севастополь і Одеса. 29 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) зробила заяву, що почалася Велика Вітчизняна війна. 30 червня утворюється ДКО (Державний Комітет Оборони) для поєднання всієї влади. До нього увійшли – Сталін, Берія, Мікоян, Ворошилов, Молотов, Маленков, Булганін, Вознесенський. Це був надзвичайний орган керівництва державою. Його очолював Сталін. Про початок війни заяву зробив Міністр іноземних справ В. Молотов. Лише 3 липня 1941 р. Сталін зробив власну заяву про війну.Почався план евакуації. З України було вивезено 550 великих підприємств на Схід держави. Вивозилось майно колгоспів і радгоспів, техніку, скот, навчальні, наукові і культурні заклади, музеї. Причини великих поразок і невдач на першому етапі війни :По-перше – це прорахунок державного і воєнного керівництва, перш за все Й. Сталіна в оцінці воєнно-стратегічної обстановки перед війною. Не передбачили напрями основних ударів ворога.По-друге – масові репресії проти командних кадрів Червоної армії у 30-ті роки дуже підірвали міць воєнного керівництва. Майже 80% верхнього керівного складу Червоної армії було знищено.По-третє – переважна частина бойової техніки (на 70-80%) була застарілою.По-четверте – масові репресії в суспільстві в цілому, насильницька колективізація спричинили занепад морально-політичного духу серед значної кількості населення, спонукали масовий колабораціонізм (перехід на сторону ворога), особливо в західних областях України, дезертирство і здача у полон.

56.Включення зах.укр. земель до складу УРСР. Улітку 1939 року швидко назрівав міжнародний конфлікт, ініціатором якого була Нім. 23 серпня 1939 року рад.керівництво погоджується укласти з Нім договір про ненапад, відомий як «Пакт Молотова-Ріббентропа». Договір склад з основної та секретної частин. Держави погоджувалися підримувати добросусідські відносини і не нападати одна на одну протягом 10-ти років. У секретному протоколі було зафіксовано поділ Сх.Єврапи на сфери впливу: Нім отримала свободу дій у Європі, СРСР мав установити свій контроль над Фінляндією, Естонією, Латвією, Зх.Білорусією, Зх.Укр. та Бессарабією. 1 вересня 39 року Нім.армія перейшла кордони Польщі. Гітлер квапив Сталіна розпочати війну проти Польщі. Було утворено двва фронти укр..і білорус. 17 вересня 39 року війська цих фронтів перетнули кордони Польщі. Польська держ.була знищ. Зх.Укр.радісно зустріли Червону армію, вважаючи рад.солдатів за визволителів від польського панування. 28 вересня 39 року було укладено рад.-нім договір про дружбу, яким остаточно визн.зх.кордон Рад.Союзу. Сх Галичина і Зх.Волинь переходили під контроль Рад.Союзу. Рад.уряд, вирішивши надати своїм діям вигляду законності, організував 22 жовтня 1939 року вибори до Народних зборів Зх.Укр. Наприкінці жовтня Народні збори ухвалили декларацію про воз’єднання Зх..Укр з УРСР. Рад уряд прагнув затвердити свій вплив у краї і швидко установити ті самі порядки, що існували на решті території Укр. Почалася радянізація – процес ф-ня структур рад влади і соц.-економічних перетворень. Проте дуже швидко радянізація стала викликати ненависть у Зх.укр. 1940 р почались масові арешти серед укр..інтелигенції керівників кооперативів, селян і робітників. 1940 більшість Зх.укр.негативно ставилася до Рад.влади.

57.Напад фашист.Німеччини на СРСР.Початок Великої Вітчизняної війни. Протягом 1940-41 років СРСР і Нім.активно готувалися до війни один з одним. На території укр..було зосереджено величезні сили Червоної армії. 22 червня 41 року німецька армія завдала могутнього і несподіваного удару по радян.військах. У перший боях Червона армія зазнала катастрофічних поразок. Успіхи нім.можна пояснити не тільки несподіваним ударом: ворожа армія мала великий досвід, багато добре підготовлених і здібних воєначальників, сучасне озброєння. Терор і репресії 30-х рр.. украй негативно позначилися на бойовій підготовці армії. 30 червня 41 року було створено Держ.комітет оборони – надзвичайний орган, до якого переходила вся влада в СРСР. З перших днів війни почалася мобілізація сил длля оборони країни. Близько 2 млн громадян Укр.призвали до армії, ще 2 млн працювали на будівництві оборонних споруд. Почалося ф-ня народного ополчення. Підприємства стали випускати військову прод.,було скасовано відпустки. Збільшено роб.день. Із районів, яким загрожувало вторгнення ворожих військ, розпочали евакуацію підприємств і установ. На Сх.було вивезено 550 підприємств, багато установ, музуїв, устаткування. З колгоспів і радгоспів евакуювалася техніка, продовольство, худоба. Було евакуйовано 3,8 млн людей. Улітку 1942 року німці повністю захопили Укр. і почали здійснювати розподіл території. Галичина приєднувалася до Генерал-губернаторства, півд. зх. Укр. до Румунії, північний сх. і Донбас залишилися під керівництвом військових, а Подніпров’я і Волинь стали нім.колонією.Фашисти планували в майбутньому здійснити переселення в Укр.великої кількості німців, зницити євреїв і циганів. Вигнати, або знищити більшу част. слов’янського населення. На окупованих територіях поступово посилювався рух Опору, який мав дві течії радянську і національну.

58.Визволення України Було організовано 3,5 тис підпільних орг. Партизанських загонів, якими повинні були керувати підпільні райкоми та обкоми КП(б)У. У травні-червні 1942 року у Москві утворилися Центральний і Укр.штаби партиз.руху. який став швидко зростати. У 1939-41 роки ОУН розділялася на дві фракції ОУН-М, ОУН-Б. Члени ОУН-М вважали, що Укр. може домогтися незалежності тільки за підтримки Нім. Прихильники ОУН-Б також були готові співпрац.з Нім.,але лише втому випадку,якщо нім.кервівн.справді підтримає рух Укр. до незалежності в іншому випадку ОУН-Б збиралася вести з Нім.збройну боротьбу. 30 червня 41 року у Львові з ініціативи ОУН-Б було ухвалено «Акт проголошення відновлення Укр.держави» і створено уряд на чолі з Я.Стецько. Який розігнала нім.влада. Члени ОУН-Б були заарештовані і після цього бандерівці стали на шлях боротьби з нім.окупантами. На прикінці жовтня 42 року загони ОУН-Б на Волині стали основою для Укр повстанськой армії, яка протягом зими 42-43 року вела активні бойові дії.