3. Предмет, об’єкт, основні категорії та теоретичні положення валеології.

Валеологія – це теорія і практика формування, збереження і зміцнення здоров’я індивіда. Об'єктом є здорова людина або людини, яка перебуває у третьому стані. Предметом валеології є індивідуальне здоров'я. Індивідуальний рівень пов'язаний із суспільним і груповим. Суспільний рівень - характерний стан здоров'я населення загалом і виявляє цілісну систему матеріальних і духовних відносин, які існують у суспільстві. Групове здоров’я - зумовлено специфікою життєдіяльності людей певного трудового чи сімейного колективу. Індивідуальний рівень – формується на основі фізичних і психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде окрема людина. Категорії валеології - здоров'я - хвороба, „третій стан”, здоровий спосіб життя, раціональне харчування тощо. Здоров’я – стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів. Здоров’я – динамічний стан найбільшого фізичного та психоемоційного (душевного) благополуччя, в основі якого лежить гармонійне співвідношення взаємопов’язаних функцій і структур, що забезпечується високим енергетичним рівнем організму за найменшої «ціни» адаптації його до умов життєдіяльності.

Теоретичні положення валеології:

1) валеологія розглядає здоров’я як стан організму, який може бути кількісно і якісно охарактеризований прямими показниками; 2) здоров’я розглядається як більш широка категорія, порівняно з хворобою. Перед хвороба і хвороба – окремі випадки здоров’я, коли є його дефекти або зниження рівня; 3) рівень структурної організації, що досліджується у валеології – інтегративний, цілісний, а методи впливу – природні; 4) розробка теоретичних принципів валеології відповідає завданню формування загальної теорії здоров’я, що об’єднує філософське осмислення сутності здоров’я, хвороби і перехідних станів.

Теоретичні основи визначають практичні аспекти валеології – сферу застосування сил як спеціалістів у галузі здоров’я, так і пересічних громадян, які не байдужі до цієї життєдайної цінності.

. Він включає: нормалізацію трофотропної функції (очищення органів і систем, нормалізація діяльності травної системи, харчування, сну), відновлення ерготропної функції за рахунок призначення тренувальних впливів (оздоровче і гіпоксичне тренування, загартування тощо).

Людина - це система відкритого типу, що розвивається в часі і просторі. Тому зовнішнім до підсистеми “фізичне тіло” просторовим аспектом її функціонування є обмін із зовнішнім середовищем – життєвий простір. Форми такого обміну – харчування, дихання, біоенергообмін. Сюди відноситься вплив на людину екології, Землі в Планети (біоритми). Просторовим аспектом функціонування другої, психічної підсистеми є психообмін. Сюди належать вплив людського оточення на рівні мікро групи, колективу, людського суспільства. Просторовим (зовнішнім) до підсистеми “духовне” є світський і релігійні духовні концепції, вищі духовні закони, закони моралі, загальнолюдські цінності (див. Схему).

Закони моралі Загальнолюдські цінності

Духовна

складова

Мікросоціальне оточення Макросоціальне оточення

Вплив Землі і планет Харчування

(біоритми)

Екологія

Схема. Структура модель людини та її зовнішнє (просторові) складові. Світські і релігійні духовні концепції.

середовища і тому не сприяє процвітанню виду. Доведено, що в самозапильних рослин має місце і перехресне запилення.

Перехресне запилення представлене двома формами:

1. гейтоногамією – коли пилок з однієї квітки потрапляє на приймочку маточки другої квітки в межах однієї рослини;

2. ксеногамія більш прогресивна форма перехресного запилення, яка розкриває широкі можливості у боротьбі за існування.

Типи перехресного запилення:

1) анемофілія – вітрозапильні рослини становлять значну групу покритонасінних (сокових, вербових і т. д.) квітки вітрозапильних рослин невеликі, чисельні, часто без оцвітини. У пилинок утворюється значна кількість пилинок (злаки, полини, береза, вільха, горіх);

2) ентомофілія – рослини, в запиленні яких беруть участь комахи. Квітки яскраві досить великі, іноді об’єднуються в суцвіття, запах, велику кількість пилку (троянда, бузок, орхідеї);

3) гідрофілія – запилення квіткових рослин за допомогою води. Квітки утворюють негігроскопічний пилок, тому він не тоне, здебільшого ниткоподібні форми, немає екзини, тому набухає у воді (роголистник, морська трава);

4) орнітофілія – це спосіб запилення, в якому беруть участь дрібні пташки;

5) дихогамія – у багатьох видів рослин з двостатевими квітками, самозапиленню перешкоджає дихогамія, яка проявляється в неодночасному достиганні тичинок і приймочки: (2 форми) – раніше достигають пиляки; протерогінія - раніше достигають приймочки; 6) штучне запилення.

Запилення. Це процес перенесення пилку з пиляків на приймочку маточки. Розрізняють самозапилення, коли пилок у одній і тій

самій квітці переноситься з пиляків на приймочку, і перехресне запилення, коли пилок переноситься з однієї квітки на іншу.

Самозапилення характерне для рослин, що мають двостатеві квітки. Більшість рослин при самозапиленні дає насіння (це само-запилювальні рослини - ячмінь, овес, просо, горох), у деяких на­сіння не утворюється (жито, рис, капуста).

Самозапилення може спостерігатися в несприятливих умовах, коли квітки зовсім не розкриваються, може бути запасним актом на той випадок, коли не відбудеться перехресне запилення; у деяких рослин, крім нормальних квіток, що розкриваються, є ще дрібні, невиразні, що майже не розкриваються, але дають насіння завдяки самозапиленню (фіалки, багато злаків - ячмінь, овес, просо, деякі пшениці).

Нащадки, одержані від самозапилення, малопрогресивні. Таким рослинам загрожує виродження. Тому в природі у рослин-само-запилювачів принаймні мізерний процент квіток повинен зазнати внутрішньовидового запилення. Одержані від нього рослини мають дещо інші батьківські й материнські зачатки, більші пристосувальні можливості, краще виживають у процесі природного добору. Все це сприяє збереженню виду.

Перехресне запилення здійснюється за допомогою різних зовніш­ніх факторів. Анемофілія - вітрозапилення (близько 1/10 всіх покритонасінних рослин -анемофіли). У анемофільних рослин квіт­ки дрібні, часто зібрані в суцвіття, пилку утворюється дуже багато (у кукурудзи -до 50 млн. пилинок), він сухий, дрібний, при роз­криванні пиляка з силою викидається назовні. Пиляки розміщені на довгих тонких нитках. Приймочки маточки широкі або довгі, пір'ясті і висуваються з квіток. Анемофілія властива майже всім злакам, осокам, вітрозапильними є береза, вільха, осика, тополя, дуб, волоський горіх, ліщина, хміль, коноплі, кропива тощо.

Ентомофілія - перенесення пилку комахами (бджолами, осами, джмелями, мурашками, метеликами). Пристосування рослин до

2 . Тактика оздоровлення та набуття теоретичних знань у валеології.

Вектор пізнання

Вектор оздоровлення

Духовне

Духовному аспектові як у західній, так і у нашій практиці оздоровлення поки що не надається належної уваги. Вітчизняна практика, на жаль, обмежується лікуванням тіла, а як наслідок – маємо багато хвороб, котрі перебувають у відомстві “вузьких” спеціалістів. Відповідно лікування проводиться “в межах органу” або системи органів, що не дає лікувального ефекту організмові. Другий за ієрархією рівень – психічна сфера людини. Зі станом психіки, як відомо пов’язані стан тіла, що підтверджуються наявністю психосоматичних захворювань, зокрема “хвороб адаптації” тощо, які виникають при тривалому психоемоційному стресі, а також під впливом надмірних як негативних, так і позитивних психокомплексів.

Науково – технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від дії психічних можливостей.

Комплекс оздоровчих методів, що в першу чергу впливають емоційно – інтелектуальну сферу, передбачає вміння працювати з різними галузями психіки.

Останній. Нижчий за ієрархією рівень оздоровчих заходів – фізичний

Дощовий черв’як  синиця  шуліка  куниця  мікроорганізми.

У будь-який екосистемі різні ланцюги живлення не існують окремо один від одного, а взаємо переплетені оскільки один і той же самий вид одночасно може бути ланкою різних ланцюгів живлення. Переплітаючись, ланцюги живлення формують трофічну сітку. Її існування забезпечує стійкість екосистеми. Екологічна піраміда - це ланцюг живлення, поставлений у вертикальному напрямку. Типи екологічних пірамід:

1) піраміда чисел — загальне число особин, які беруть участь у ланцюгах живлення. Причому з кожною ланкою кількість особин зменшується. Відхилення можуть бути в біоценозі де є паразити або убіоценозі водойм.

2) піраміда біомаси - сумарна маса організмів, які споживають їх. Піраміда біомаси демонструє таку закономірність: маса продуцентів, яких поїдають косументи І порядку, буде у 5 - 10 разівбільшою,ніж останні запасають; із кожною наступною ланкою ланцюга живлення біомаса, яку запасають організми вищого порядку, зменшується в 5 - 10 разів порівняно зі спожитою ними.

3) піраміда енергії - демонструє закономірності передачі енергії від однієї ланки ланцюга живлення до іншої. При переході з нижчого на вищий трофічний рівень втрачається близько 90% енергії. Більша частина енергії, яка засвоюється (з 10%) йде на підтримання процесів життєдіяльності на кожному трофічному рівні, а до вищих рівнів надходить мінімалізм енергії.

Практичне значення екологічних пірамід - це рахунок завдань чи заходів, щодо підтримання динамічної рівноваги екосистеми, підвищення їх продуктивності, прогнозування можливих показників продуктивності екосистем. Використовуються для розрахунку оптимізації екосистем, гранично допустимих навантажень на екосистеми.