5. Тоталітарна (соціалістична) система журналістики

1. Зароджується в Росії – СРСР на початку ХХ ст. (1902-1930 рр.). Функціонує у країнах комуністичної орієнтації (Пінічна Корея, Китай, Куба, В’єтнам та ін.).

2. Сформувалась на основі марксистсько-ленінської ідеології як реалізація ідеї „диктатури пролетаріату”.

3. Головна мета – бути пропагандистсько-агітаційно-організаційним рупором партії (у радянський час – правлячого режиму).

4. ЗМІП можуть створювати чи забороняти лише відповідні органи ЦК партії.

5. ЗМІП контролюють партійні органи і з допомогою цензури.

6. Заборонено критикувати правлячу політичну систему і пропагувати інші системи правління.

7. ЗМІП перебувають у руках правлячої партії, держави, тих громадських організацій, які контролюють партійні органи.

8. Поєднує у собі авторитарну концепцію та ідею соціальної відповідальності (партійної відповідальності), розглядає ЗМІП як інструмент партії в реалізації державної політики.

Тоталітарна радянська журналістика, яку Є.Ахмадулін називає соціалістичною, мабуть, тому, що ця модель працювала поза межами СРСР і досі працює в низці країн світу, зароджувалась у надрах самодержавно-буржуазної Росії як різновид партійної преси (подібно до чорносотенної, жовтневої, кадетської, есерівської, анархічної). Після перевороту 1917 р. та ліквідації всіх так званих буржуазних видань, на просторах колишньої Російської імперії більшовики почали силоміць впроваджувати новий тип системи журналістики, який мав би задовольняти правлячі кола „диктатури пролетаріату”. Зрозуміло, що цей тип відповідав ленінському баченню соціалістичної журналістики (статті „Про характер наших газет”, „Наступні завдання Радянської влади” та багато інших, а також постанови ЦК компартії).

На відміну від попередніх чи сучасних систем журналістики, радянська тоталітарна модель навіть не допускала можливості приватних ЗМК. Головні засоби виробництва друкованої продукції (друкарні, видавництва, редакції) були націоналізовані (стали державними) ще в перші роки радянської влади.

Таким чином, усю пресу було виведено з комерційного (ділового) обігу. Редакції не переймались проблемами купівлі паперу, оплати послуг друкарень, реклами, доходів, прибутку тощо. Усі ці питання реґламентували партійні постанови. Журналісти фактично мали економічну свободу (без олігархів, медіамагнатів, інших власників). Вони не мали проблем з орендою приміщень, не знали, що таке збільшення ціни на папір та поліграфічні послуги.

Головна ж відмінність тоталітарної системи журналістики від інших систем у тому, що вона постала не шляхом еволюції, наприклад, у зв’язку з новими потребами робітників чи селян, а була „побудована” згори (партією) з урахуванням максимального агітаційно-пропагандистського впливу на всі верстви населення.

Аудиторні ніші вибудовувались по горизонталі. Так, були центральні „засоби масової інформації та пропаганди”, як-от: центральний орган КПРС („Правда”), галузеві органи ЦК КПРС („Сельская жизнь”, „Социалистическая индустрия”, „Советская культура”); орган Верховної ради народних депутатів („Известия”); ЦК ВЛКСМ („Комсомольская правда”), піонерський орган („Пионерская правда”), профспілковий орган („Труд”). Кожне відомство теж має свою пресу (газети і журнали): „Гудок” (Міністерство шляхів сполучення), „Строительная газета”, „Медицинская газета”, „Советская торговля”, „Водный транспорт”, „Воздушный транспорт”, „Красная звезда”, „Советский спорт”, „Литературная газета” та багато ін. Жінкам передбачалися журнали „Крестьянка”, „Работница”. Центральне телебачення та радіо підпорядковувалися відповідному державному комітетові.

Центральну горизонталь ЗМІП, можливо, за виключенням деяких відомчих, дублювали на республіканських рівнях у всіх п’ятнадцяти республіках СРСР. На обласному рівні залишаються партійна, комсомольська преса та комітет у справах телебачення та радіо. У містечках районного типу виходять лише партійно-радянські газети. Крім цього, була й система багатотиражних ЗМІП (переважно газет) – на підприємствах, у колгоспах, в навчальних закладах...

На державному рівні було створено широку кореспондентську мережу державного телеграфного агентства СРСР (ТАРС) та напівдержавне-напівгромадське новиннєве агентство АПН.

До цього всього треба додати широку мережу партійних, комсомольських, піонерських, науково-популярних, художньо-публіцистичних, галузевих, професійних, наукових та інших журналів, які доповнювали газети. Таким чином, вибудовується типологічна система, яка фактично заповнює всі аудиторні ніші. І всі ці ЗМІП були під контролем партійних комітетів під керівництвом ЦК КПРС.

Підготовку та перепідготовку журналістських кадрів вели чітко регламентовано, заплановано у державних університетах (у Російській Федерації: Московський, Ленінградський, Уральський, Казанський, Далекосхідний, Ростовський та Воронезький, в Україні: Київський та Львівський, в Естонії: Талліннський і Тартуський, в інших столицях союзних республік). Усього – 20 факультетів журналістики у двадцяти університетах на весь СРСР, тобто вдвічі менше, ніж нині в Україні. Попри це, як мовиться, не в кількості справа. Ці університети практично забезпечували доволі фахову роботу радянської системи журналістики (і це кількома десятками мов!), а понад 40 українських вишів під егідою Навчально-методичної комісії МОНУ неспроможні фахово впливати на національний інформаційний простір України, вести якісну мовну і фахову журналістську підготовку журналістських кадрів в Україні: або через небажання і профнеспроможність, або через комерціалізацію вищої школи, яка змінює свої пріоритети з науки на виживання.

Як це не дивно, але в СРСР не було правової, законодавчої бази для функціонування журналістики. Усі принципові питання її типологічного розвитку, рольових та функціональних завдань, проблемно-тематичних пріоритетів визначали постанови ЦК КПРС, а поточні проблеми вирішували місцеві партійні комітети; контроль за змістом публікацій здійснювали з допомогою попередньої цензури.

ЗМІП вважалися ідеологічною зброєю партії в її боротьбі за розвиток соціалістичної економіки та виховання нової людини комуністичної формації на основі морального кодексу будівника комунізму та марсистсько-ленінських догм. Функції тоталітарних ЗМІП зводилися до ленінської тріади:

• бути колективним агітатором,

• колективним пропагандистом та

• колективним організатором.

В умовах тоталітарної моделі ЗМІП радянські журналісти змушені були виконувати соціально-політичне замовлення компартії. Вони достатньо багато писали про досвід роботи передових підприємств, колгоспів, про передовиків виробництва та соціалістичного змагання, критикували тих, що відставали. Відповідно до постанов компартії, у пресі необхідно було поєднувати критику та самокриту, які, сукупно з пропагандою, були спрямовані на поступовий розвиток індустріальної та науково-технічної бази промисловості та сільського господарства, економічного, ідейного та морального виховання нової людини. Так журналістика виконувала агітаційно-пропагандистську функцію.

Організаторська функція випливала з дієвості публікацій. Так, за критичними виступами у ЗМІП, підприємства, організації, партійні органи та органи рад (виконкоми) були зобов’язані вживати заходів для усунення вад і помилок та інформувати про них пресу і, відповідно, громадськість. Цієї функції сучасна українська журналістика майже позбулася, хоч іноді з її допомогою можна було вплинути на свідомість тих чи інших керівників і домогтися допомоги людям. Так, наприкінці 80-х років навіть ваш лектор однією своєю публікацією в київському виданні про те, що в такому-то селі на Львівщині, в умовах радянської влади, під гаслами побудови соціалізму, ніби забувши про своє майбутнє – дітей, так і не відновлено роботу початкової школи, закритої ще 1939-го, домігся не тільки негайного реагування чиновників, а й позитивного рішення обласної комісії, яка постановила відкрити початкову школу, зобов’язавши районних підлеглих взятися до роботи. За кілька місяців було зроблено ремонт приміщень, перекрито дах, класи обладнано партами, призначено вчителів. До слова, дитячі голоси там лунають і досі.

З іншого боку, критика у ЗМІП була переважно свідомо замовленою або, принаймні, контрольованою. Так, журналісти-міжнародники не могли висвітлювати позитивні явища та факти в західних (капіталістичних) країнах, але могли цей же Захід вільно критикувати.

Розстановка на керівні та ключові посади відданих партії людей, страх перед пильними цензорами, небажання виділятися на фоні головних партійних органів (з допомогою мавпування, дублювання, уподібнення), звірка редакційного курсу з політичним календарем радянської держави та постановами ЦК КПРС гарантували засвоєння „правил гри” журналістами та редакторами. У межах дозованої творчої свободи редакційні працівники (у своїй переважній більшості) намагалися виявити максимум соціальної відповідальності щодо держави й суспільства.

Радянську пресу не поділяли на „масову” та „якісну”. Бульварних газет, журналів чи неморальних програм на радіо чи ТБ не було і не могло бути. Щоб не довелося відповідати всім у ієрархічній драбині, працював взаємоконтроль, кожна ланка контролювала іншу. Крім того, ЗМІП та видавництва були „нашпиговані” офіційними та неофіційними агентами, „вухами” та „очима” системи, які повідомляли про порушення, „підказували” імена тих, на кого необхідно „зробити” закриту рецензію. Ці „рецензії”, які часто були „доказами” в судах, доручали відомим публіцистам, літературним критикам, науковцям. Частина із них розкаялась, а частина – ні: хтось не встиг, не дожив до розвалу СРСР, а хтось, живучи і працюючи досі, забувши про власні гріхи, просто не захотів вибачитися ані перед живими, ані перед мертвими.

У радянській журналістиці доволі ефективною була культурно-просвітницька функція. Ми вже казали, що типологічна система ЗМІП орієнтувалася на широкі, практично всі демографічні та соціальні пласти населення, і доносила майже до кожної сім’ї науково-популярні, самоосвітні, літературно-художні видання. За кількістю передплачених видань середньостатистична сім’я в СРСР випереджала більшість країн Заходу. Але є один нюанс. На Заході, на відміну від СРСР (де були тільки кіоски „Союздруку”, які переважно не працювали у вихідні), була дуже добре розвинута система непередплатного розповсюдження: на розкладках, у книгарнях, у супермаркетах тощо. 50-70 відсотків переважної більшості європейських щоденників та журналів поширюється не через передплату, а з допомогою альтернативного розповсюдження. У Радянському Союзі, навпаки, „альтернативний” відсоток не дотягував і до десяти пунктів. Тому численні порівняння у цьому зв’язку і начебто велика перевага радянської людини у доступі до інформації є щонайменше некоректними, якщо не сказати: „фальшивими”.

У добу тоталітаризму до журналістської роботи прийнято було залучати представників різних сфер і професій. Вигаданий у 30-ті рр. ХХ ст. робсількорівський рух міцно прижився у ЗМІП на весь час існування радянської влади. Багато дописувачів передплачували журнал „Рабоче-крестьянский корреспондент”. У газетах існували спеціальні квоти (за відсотками площі, за гонорарним розподілом тощо) на те, щоб дотримуватись пропорційного співвідношення авторських матеріалів та листів дописувачів, кореспонденцій та статей, які надходили від партійних представників та з рад/виконкомів, керівників підприємств, колгоспів та установ, інженерно-технічних представників, інтелігенції, робітничих, селянських та юних кореспондентів. Отже, формально досягалося як доступу до ЗМІП загалом, так і однакових можливостей висловлення власних думок усіма верствами населення. Матеріали позаштатних працівників редакцій ретельно відбирали, редагували, іноді й організовували, тобто писали в редакціях самостійно.

Як бачимо, тоталітарна система журналістики, не маючи історичних аналогій, легко „вписується” у „Державу” Платона. Чому? По-перше, її побудовано відповідно до уявлень „мудреців” (партійних вождів), по-друге, вона стала інструментом їхнього ідейно-пропагандистського та виховавчо-просвітницького впливу на суспільство, по-третє, радянська журналістика стала взірцем абсолютного підпорядкування державі.

Ледь помітні „опозиційні” подуви, точніше, з елементами самостійних роздумів, непідконтрольності, або з метою спровокувати, мали місце лише в літературних часописах подібно до практики російської журнальної преси до 60-х рр. ХІХ ст.

Радянська тоталітарна журналістика чітко й ретельно виконувала соціальне державне замовлення у межах „дозволених” тем і проблем під тотальним політичним контролем партійних комітетів та цензури.

6. Теорія – це наукова систематизація минулого, сучасного і проектування майбутнього, узагальнення процесів, явищ, типів, класифікаторів, модуляторів, ідентифікаторів певного предмету дослідження.

Дефініції терміну „комунікація”

З-поза сотні відомих визначень, зупинемось на таких:

К. – „процес взаємопов’язаних елементів, що працюють разом, аби досягти необхідного результату або мети” (Л.Баркер. Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5). Це визначення відображає не тільки характер процесу – динаміку, що не має кінця. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу, бо, з одного боку, визначення надто широке (телевізор, телефон, наприклад, теж можна назвати взаємопов’язаними елементами, що працюють разом для досягнення певного результату), з іншого ж, маємо близькість (паралельність) з маніпулятивно-пропагандистськими технологіями в політиці, рекламі тощо. Можна подумати, що йдеться про політичні технології на виборах, про іміджелогію...

„Комунікацію важко визначити наперед. Існують лише загальні характеристики, яким може відповідати комунікація в конкретній реалізації” (Дж.Хаймс. Hymes D. Toward ethnographies communication: the analysis of communicative events // Language and Social Context. – Harmondsworth, 1972. – P.26). Це визначення фактично перекреслює класифікацію за кількістю співрозмовників, простіше кажучи: не передбачає масової комунікації як такої.

„Комунікація має місце, коли люди надають значення поведінці, пов’язаній з повідомленнями” (К.Мортенсен. Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14). Тут теж є вада – не звертати увагу на технічне, машинне, транспортне комунікування.

„Загально передбачуваний, постійний і завжди чинний процес розподілу значень за сприяння символічної взаємодії” (Дж.Маєрс і М.Маєрс. Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11).

Список визначень можна продовжити, але маємо взяти до уваги те, що визначення мають переважно ті значення, які відповідають конкретній моделі комунікації.

Г.Почепцов робить спробу підсумувати: К. – „процес прискорення обміну інформацією. Чому саме прискорення? Тому що кожен у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини, відкинути ті можливі брехливі перекручення, що їх уводить комунікатор” (Почепцов Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19).

Прагнення „дійти до істини” ставимо під сумнів, надто ж у контексті виборчих технологій, „ліплення” політиків гідних і негідників. Що ж стосується наступних аспектів, то тут Г.Почепцов має рацію: ЗМІ максимально прискорюють процес інформування.

Дж.Гербнер пов’язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві (Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communications Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988). Цей підхід для нас прийнятніший, бо для нього важливішим є не визначення, а реальне або можливе комунікативне поле. Отже, Гербнер виділяє такі взаємопов’язані компоненти комунікативних досліджень:

1) коди і модуси: як декодується повідомлення , як його структурувати в різних формах – вербальній, невербальній, жестовій...

2) обмін: що відбувається під час і після отримання повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які ролі виконуємо (соціальні, індивідуальні, асоціальні) під час інтерпретування та використання повідомлення;

3) системи та інституції: необхідно приділити увагу великим системам, наприклад, ЗМІ, комунікативним компонентам в інших організаціях;

Дж.Гербнер виокремив також три головні етапи у розвитку комунікації:

1) доіндустріальний. Охоплював усю спільноту, бо всі знали всіх, „обличчя до обличчя”;

2) друкований. Створений першою індустріальною революцією. З винайденням друкарського верстату змінено пріоритети щодо комунікації, з’являється масова комунікація;

3) телевізійний. Результат другої індустріальної революції. Відбувається трансформація масової комунікації у бік ритуалізації – люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Тобто йдеться про вторинність вибору, розвитку смаку, ідей, стосунків.

Сьогодні доречно запропонований Гербнером поділ на етапи доповнити четвертим:

Глобалізаційним, або постіндустріальним. Як варіант назви – інформаційним. Інформація долає кордони, стає присутньою скрізь, комунікація не знає меж і обмежень. Відбувається перенасичення комунікацією за рахунок падіння її якості. Соціальні завдання ЗМІ редукуються на асоціальні, ритуальні, результативно-мотиваційна модель домінує над інформативною та продуктивно-модифікаційною. Послання адресанта-комунікатора все частіше не доходять до адресата: а) через комунікаційно-інформаційне перенасичення останнього: б) через фільтрацію адресатом комунікаційного потоку і виділення з її потоку бруду (але це – за умови наявності відповідного імунітету, який необхідно прищеплювати та розвивати-вдосконалювати), в) через використання комунікатором будь-яких засобів, серед них – і маніпулятивно-пропагандивних технологій, орієнтованих не на контакт, а насамперед на результат – досягнення своїх завдань, на реалізацію політичних, економічних, рекламних цілей. Тому комунікатор нині у предивній ролі – не рівного з рівним, не партнера і друга, а такого собі голкіпера, якому доводиться відбивати все, що спрямоване в його бік (якщо позиція активна, наявний резистенс), або ж навіть боксерської груші, якій судилося приймати все на себе (якщо позиція пасивна, а опір наближений до нуля). Друга позиція адресата наближена до манекена. Тобто глобалізація комунікації, попри її „всепроникність”, може залишатись „річчю у собі”, призначеною для функціонування у внутрішньому середовищі, канали її поширення вкрай неефективні. Як приклад, засилля повідомлень про війни та терор, які не те що не викликають у світової громадськості адекватної реакції, а дуже часто не викликають жодної реакції взагалі (Афганістан, Ірак, Югославія, Грузія тощо).

Комунікація як об’єкт дослідження.

Прийнято вважати, що людина понад 70 % свого часу витрачає на комунікацію (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.7 (308 с.)).

Головні характеристики комунікації:

А) вербальна. Це звичне, традиційне використання мови.

Б) невербальна. Це міміка, жест, поза, тип одягу, зачіска, інтонація, тембр голосу... невербальна к. видає, чи людина говорить правду, чи лукавить.

Різновиди комунікації:

А) усна. Передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови.

Б) письмова. Те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо.

В) друкована. Відділяє від письмової Й.Вахек (Празька лінгвістична школа). Різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

Комунікацію розділяють також за формою:

А) формальна. Офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес.

Б) неформальна. Відсутні заздалегідь підготовлені тексти, невимушений характер розмови.

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9).

1. Внутрішня к., розмова з собою, наодинці.

2. Міжлюдська к. – розмова між двома людми, діалог.

3. К. в малих групах – 3-5 осіб (полілог).

4. Публічна к. – 20-30 осіб і більше, має місце функціональний розподіл:

А) активний промовець і пасивна аудиторія;

Б) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

5. Масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури. У світі є понад 3500 мов. Тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому доречно виділити ще такі різновиди комунікації, крім мононаціональної, як міжкультурна і міжнародна.

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння.

Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. Роль адресата (той, хто отримує інформацію, або той, кому скеровано повідомлення) мінімізована, або – досить пасивна, залежна від адресанта (той, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Вивчення текстів та культур. Тут в адресата першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.