4. Лібертарійська система журналістики

Походить від слова „libertarian”, тобто базується на свободі волі.

Основні риси і характеристики:

1. Зароджується і розвивається в Англії (після 1688 р.), пізніше і у США. Впливова в багатьох інших країнах.

2. Теоретична основа – праці Мільтона, Лока, Міля, філософські твори про раціоналізм та природні права людини.

3. Основні завдання преси – інформувати, розважати, продавати, але найголовніше – допомагати „відкривати правду” та контролювати (check in) дії уряду.

4. Пресу має право видавати будь-який громадянин, який має фінансово-економічні можливості для цього.

5. Преса контролюється автоматичним процесом встановлення правди на „вільному ринку ідей” та з допомогою судів.

6. Заборонено брехню, непристойності, зраду у воєнний час.

7. Преса належить переважно приватним особам.

8. Головна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що тут пресі відведені дві ключові ролі: інструмента контролю за владою (checking on government) та задоволення різних потреб громадськості.

Лібертарійська доктрина, що виникла на основі ліберальних філософських принципів, заклала основи всієї соціально-політичної структури в багатьох країнах Заходу. Натомість сама ліберальна соціально-політична система позначилась на розвитку соціальних інститутів, у т.ч. й журналістики.

Нагадаємо, що ліберальна доктрина, іншими словами, доктрина свободи, зводиться до того, що людина є розумною істотою, народженою вільною. Тому людина здатна ухвалювати такі рішення, які будуть для неї оптимальними, а суперечності, які виникають на шляху розвитку, ведуть до прогресу цивілізації. Отже, ліберали вбачають головним завданням реалізацію інтересів індивіда, оскільки це і є остаточною метою і людини, і суспільства, і держави. Державі в умовах лібералізму визначено роль механізму забезпечення індивіда таким середовищем, в якому він здатний реалізувати власні можливості. Тому свободи друку і слова, вважають ліберали, є природними та невід’ємними правами людини.

Самі по собі ці гасла не є поганими чи недоречними. Проблема полягає в іншому: абсолютна свобода преси та слова нерідко має негативні наслідки (брехня, образи, дифамація тощо), які шкодять як особистості, так і державі. Час від часу навіть у ліберальному середовищі стояло питання про обмеження цих свобод.

Однак досі не знайдено розв’язку у таких складних питаннях: а) які повинні бути межі цих обмежень? б) які мають бути методи обмежень? в) чи (а якщо так, то як саме?) має брати участь в обмеженнях держава?

Тому лібертарійці, відклавши невирішені завдання на потім, обмежилися визначенням того, яке місце повинна займати преса в демократичному суспільстві, в системі його соціально-політичних інститутів, а також у ставленні до держави.

З одного боку, в демократичному суспільстві уряд має бути слугою народу, з іншого ж, ніхто не гарантує, що навіть такий уряд не захоче посилити свою роль і значення, навіть всупереч конституції. Тому необхідний контроль з боку суспільства, безпосереднім представником якого може бути вільна преса. Отже, преса стає політичним інститутом.

Лібертарійці вважали, що, по-перше, метою ЗМК є допомога знайти істину, по-друге, вирішення політичних та соціальних проблем шляхом оприлюднення усіх фактів та думок як основи для цих рішень. Тому преса має бути неконтрольованою урядовими службами чи приписами. Натомість преса, будучи соціально-політичним інститутом, зобов’язана від імені громади контролювати владу, а влада не має права засновувати і підтримувати офіційні ЗМІ.

Свого часу американський президент Джеферсон казав, що преса повинна забезпечити такий контроль над владою, який не здатний забезпечити жоден інший інститут.

Головні функції лібертарійської моделі журналістики:

– контролююча – преса повинна бути несудовим контролером влади, таким собі „сторожовим собакою” демократії і розвінчувати будь-яке беззаконня чи авторитарні дії;

- інформаційна;

- розважальна.

Додаткові функції:

- продажу;

- рекламування.

Будь-який громадянин і навіть іноземець має можливість володіти та керувати ЗМК. Успіх чи невдача ЗМК залежать від вміння бути прибутковими підприємствами. А прибутковість – від вміння задовольняти потреби аудиторії (ці потреби, зрозуміло, теж бувають дуже і дуже різними), яка, відповідно, і визначає успіх того чи іншого ЗМІ. Державну підтримку теоретики лібертаризму відкидали, щоб не бути залежними від влади.

Водночас лібертарійці розуміють, що повністю вільними від влади і суспільства бути неможливо. Тому основна дискусія точиться довкола ступеню допустимості владно-політичних чинників у комунікативному процесі, довкола її мінімізації.

Як відомо, дуже часто держава контролює пошту, інші засоби зв’язку, з допомогою яких можна впливати на ЗМК або навіть їх обмежувати – наприклад, через цінову політику на послуги. Так само держава контролює експортно-імпортні операції (папір, техніка, устаткування тощо), визначає систему податків, які можуть як стимулювати розвиток ЗМК (за умов податкових пільг і знижок), так і обмежувати. Водночас у більшості сучасних демократичних країн головним засобом контролю ЗМК є судова система. Саме суди визначають межі втручання влади у сферу масової комунікації. А головною функцією держави у цій сфері є підтримка стабільної мас-медійної структури шляхом вільної конкуренції на ринку інформації, думок і розваг. Проблемними є такі питання:

Що є і що вважати ринками інформації та розваг?

Як, за якими критеріями, можна визначити ринок думок?

Який баланс, чи він принаймні пропорційний, між цими так званими ринками?

Крім цих питань, в лібертарійській доктрині журналістики мають місце вже згадані вище протиріччя:

- свобода думок може призвести до порушення прав особистості і потребує певних обмежень;

- будь-які обмеження неспіввідносні з лібертарійською концепцією свободи особистості для самовираження.

Нам відомо, що принципово це питання досі не розв’язане, однак на практиці прийнято керуватися певними обмеженнями, що склалися історично:

1. Захист репутації особистості. Не можна допускати завдання шкоди ЗМК членам суспільства з допомогою дифамації. На сторожі прав і свобод особистості закон, за виконанням якого стежать судді. Важливою проблемою є публічна особа, особа, яка займає ключову посаду. Лібертарійська доктрина захищає публічну особу як особистість, але не як посадову особу. Посадова особа має бути відкрита для публічної критики.

2. Захист моралі. Заборонене розповсюдження недостойних, принизливих матеріалів.

3. Держава має право захищати себе від розповсюдження інформації та думок, що принижують її, викликають до неї недовіру. Особливо гарячі дискусії з цього приводу виникли під час світових воєн. Так, Верховний суд США схвалив законодавчі ініціативи щодо застосування каральних санкцій у випадку дискусій, в яких мають місце заклики до повалення демократичної системи правління.

Ще одне протиріччя. Лібертарійці вважають, що ЗМК повинні мати вільний доступ до інформації, в т.ч. і в урядових структурах. Але ця проблема теж досі не вирішена, адже у виконавчих органах влади, дипломатичних та військово-технічних відомствах є чимало документів під грифом таємності.

Тому теоретично приваблива лібертарійська доктрина свободи преси у практичній реалізації постійно наштовхується на невирішені протиріччя, головними з яких є розмежування ступеню свободи та зловживань цією свободою.

Лібертарійська теорія преси, зароджена в епоху Просвітництва, відображала світогляд цієї епохи. Зі зміною епох, у час промислової та технічно-технологічної революції к.ХІХ – початку ХХ ст. змінювались поняття державності, спосіб життя людей, інтелектуальний клімат суспільства, прискорювався інформаційний обмін, а головні тези Просвітництва все частіше піддавалися критиці. У зв’язку з цим, змінюється і сама преса: умовами існування, місцем, роллю, функціями і навіть формами та видами (з’являються кінематограф (документальне кіно), радіо, згодом і телебачення; журналістика виходить за межі локальності, набуває рис глобальності та масовості). Лібертарійська модель, яка передбачала необмежене право власності ЗМК, призвела до того, що більшість ЗМІ опиняються в руках обмеженого числа заможних людей, яких згодом почали називати не просто медіавласниками, а медіамагнатами. Оскільки вільна преса опинилася в руках впливових бізнесменів або політиків, суспільне невдоволення справедливо наростало, все частіше звучить критика:

1. Видання концентрують велику владу у власних інтересах. Медіамагнати безконтрольно популяризують і нав’язують власні погляди з питань економіки, політики, навіть на шкоду опонентам.

2. Мас-медіа стають залежними від великого бізнесу, дозволяють рекламодавцям втручатися в редакційну політику, котролювати її, а це негативно позначається на змісті редакційних коментарів.

3. ЗМІ опираються соціальним трансформаціям.

4. У висвітленні поточних подій мас-медіа частенько зосереджує увагу не на суттєвому, не на важливому, а на дріб’язковому та сенсаційному. Домінують розважальні матеріали, яким часто бракує змістовності.

5. ЗМІ становлять загрозу моральності та етичним принципам.

6. ЗМІ без достатніх на те підстав втручаються у приватне життя людей.

7. Мас-медіа підконтрольні одній соціально-економічній групі, тому новим людям (і власникам, і журналістам) важко пробитися у цю сферу і, таким чином, паралізується вільний та відкритий ринок ідей (Чотири теорії преси... – С.119-120).

У мовах цієї критики виникла ідея саморегулювання, більше відома як теорія соціальної відповідальності журналістики.