42 Раціональні форми освоєння дійсності

Вищою формою пізнання дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення, мовлення, уяви. Ці пізнавальні процеси у розвиненому виді притаманні тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Важливе місце у пізнавальній діяльності людини відіграє пам’ять, яка своєрідно відображає, фіксує й відтворює те, що в процесі пізнання відображується у свідомості.

Найважливішою формою освоєння дійсності людиною є мислення. Мислення - вища форма відображення мозком, усвідомлення і розуміння не конкретних, а загальних, істотних властивостей і закономірностей, які безпосередньо, наочно людині в її досвіді не подані. Мислення взаємопов'язане з відчуттєвим пізнанням і здійснюється у мовній формі. Виділяють операції мислення: абстракція, порівняння, узагальнення, конкретизація, аналіз, синтез. Мислення - власне є психологічним процесом, що пов'язаний з відкриттям для мислячого суб'єкта нового знання на основі переробки отриманоїї інформації, тобто з рішенням "проблемної" ситуації.

Виділяють форми мислення: поняття, судження, умовивід.

Поняття – форма мислення, в якій узагальнюються істотні ознаки предметів та явищ дійсності в їх сутнісних зв’язках і відносинах. Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам, виражають їх природу, сутність і без яких об’єкти не можуть існувати. Поняття існує в слові, але не кожне слово є поняттям, наприклад, "але”, "так”, "темніє”. Зміст поняття – відображення в ньому істотних ознак об’єкту, а обсяг поняття – відображене коло об’єктів в ньому. Так, поняття з більшим обсягом називають родовими ("одежа”, "тварини”), а з меншим - видовими ("сукня”, "цап”). Категоріями називаються такі поняття, що мають найширший обсяг ("простір”, "рух”, "час”).

Судження – форма відображення дійсності, яка полягає в тому, що стверджуються або заперечуються ознаки, властивості чи відносини у певних об’єктах. Наприклад: "Залізо проводить тепло”, "Сьогодні дощ не передбачається”. Судження може бути істинним, якщо воно адекватно відображає відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Судження розділяють на ствердні та заперечні; прості та складні; одиничні, часткові та загальні.

Умовивід – форма мислення, в якій за допомогою суджень виводиться нове і здобувається нове знання.

Умовиводи розділяють на індуктивні, дедуктивні, за аналогією.

Розгляньте види мислення: 1) Теоретичне, понятійне мислення розглядає проблеми за допомогою логіки на основі вихідної (повної, надійної) інформації не звертаючись до даних досвіду. 2) Образно-теоретичний вид мислення, пов'язаний з художньою діяльністю. 3)Наочно (предметно)-дійове, пов'язане з практичною діяльністю. 4) Наочно-образне - вид мислення, який необхідно спирається на сприйняття чи уявлення (циганка-ворожка, що вибирає клієнта тощо).

Уява

Уява - психічний процес, який складається у створенні нових образів і уявлень за допомогою переробки матеріалу сприймань і уявлень, отриманих у попередньому досвіді. Розрізняють довільну і недовільну уяву. За ступенем самостійності виділяють: відтворюючу уяву (створення образу предмету за його описом) і творчу (створення нових образів, який потребують відбору матеріалів відповідно до задуму). Прийоми уяви – аглютинація, наголошення, аналогія, схематизація, типізація. Аглютинація (від лат. аgglutinare – склеювати) – створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин різних об’єктів ("кентавр”, "русалка”). Наголошення – перебільшення або применшення окремих характеристик об’єкта ("дюймовочка”, "хлопчик-з-пальчик”). Схематизація – підкреслювання подібних рис об’єктів та нівелювання їх розбіжностей (наприклад, в орнаментах). Суть аналогії полягає в тому, що створюваний новий образ схожий на реально існуючий об’єкт, але йому притаманна принципово нова модель явища чи факту (наприклад, "килим-літак”). На приципі аналогії виникла біоніка – нова інженерна дисципліна. Типізація – виділення сутнісного, повторюваного в образах і створення узагальнюючих, типових образів. Особливим видом творчої уяви є мрія - створення образів бажаного майбутнього.

Мовлення — це конкретне використання мови для висловлення Думок, почуттів, настроїв. Мовлення — це психічне явище.

Мовлення в науковій літературі розділяють на усне та письмове.

За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення.

Побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню; художній — застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо); діловий стиль мовлення притаманний офіційному спілкуванню (наприклад, доповіді, документи тощо); науковий — характерний для різних наукових праць.

43

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

— наявність розуму

— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

44 При взгляде на историю человеческой мысли, прежде всего философской мысли, я выделяю три цикла, три "волны" в течении и преемственности основных философских проблем. Выделенные циклы относятся к западной философии, что касается восточной философии, то здесь нужен специальный анализ.

Каждая волна, каждый цикл западной философии характеризуются тремя основными фазами (в смысле предметных акцентов в исторический период той или иной фазы):

1) зарождение волны: натурфилософия

2) гребень волны: академический интеллектуализм,'ориентированный на онтологию и гносеологию;

3) финал волнового цикла: антропологизм;

В истории человеческой мысли можно увидеть три такие волны:

1-я волна

- натурфилософия первых античных философов - классический период философии Древней Греции (интеллектуализм: Протагор, Сократ, Платон, Демокрит, Аристотель и др.);

- антропологический поворот в философии эпохи эллинизма и Древнего Рима (кинизм, стоицизм, эпикуреизм) и продолжение антропологического направления в философии и теологии Средневековья;

2-я волна

- натурфилософия эпохи возрождения и Нового времени (Бру но, Галилей, Ньютон, Бойль и др.);

- классический период философии нового времени (Бэкон Локк, Декарт, Лейбниц, Юм, Кант, Фихте, Шеллинг, Гегель);

- антропологический поворот (Фейербах, Кьеркегор, Шопенгауэр, Ницше, Дильтей др.)

3-я волна

- натурфилософия и философия науки (Мах, Пуанкаре, Эйи штейн, Гейзенберг, Шредингер, Луи де Бройль, Рассел, Берталанфи. Винер, Эйген и многие представители позитивизма, философии и логики науки);

- интеллектуалистский период философии XX века (в XX веке не сформировалось классического интеллектуалистского направления, как в прошлом, поэтому можно говорить об интеллектуалистской "псевдоклассической" философии разных направлений неопозитивизма, критического рационализма, структурализма);

- антропологический поворот конца XX - начала XXI веков.

Современный антропологический поворот наблюдается во всех сферах человеческой культуры, в том числе, и в естественных науках в форме "постнеклассической науки" [Степин, 1992а, б]. А в целом можно согласиться с мнением, что "трансформация технологической цивилизации как раз и связана с поворотом к духовности" [Лекторский, 1996, с.34]. Антропологический поворот в настоящее время еще находится в растущей фазе. В XXI веке философия с ее центральным вопросом "Что есть человек?" будет центральной научной и учебной дисциплиной. Сейчас пока выполняется отрицательная работа по освобождению интеллектуального пространства философии от избыточного сциентизма, логицизма и рационализма, что делается, например, небезуспешно философией постмодернизма. В то же время усиление антропологизма очевидно по ощутимому возрастанию работ в области философской антропологии, философии этики, философии жизни, философских вопросов синтеза науки и теологии, экофилософии.

Замечу также, что переход от избыточного академического интеллектуализма к антропологизму сопровождается усилением схоластического характера первого и всегда облегчается зарождающимся в это переходное время скептицизмом.

Можно сказать, что скептицизм, подрывая господство интеллектуализма, освобождает пространство мысли для антропологических течений, В каждой из трех выделенных волн скептические направления представлены; собственно скептицизмом в эпоху эллинизма и Древнего Рима; позитивизмом в XIX веке: постмодернизмом и анархистской теорией научного знания в XX веке. Можно также предположить, что зарождение новых фаз скептицизма и антропологизма связано в известной степени с "метафизической усталостью" от избыточного, отвлеченного от жизни и абстрактно-академического интеллектуализма-рационализма.

* * *

B завершение скажу несколько слов о наиболее ярких периодах схоластики в истории мировой философии. помимо известного периода средневековой схоластики, полагаю, явления неосхолостики можно обнаружить в современной Америке и бывшем СССР. В Средневековье схоласты занимались толкованием Священного Писания на основании логики Аристотеля. В современной Северной Америке используют логику для толкования знания конкретных наук. В бывшем СССР занимались толкованием грудов Маркса, Энгельса и Ленина на основании так называемой диалектической логики. Советские философы не видели никакой другой истинной философии, кроме той, что содержалась в трудах классиков марксизма-ленинизма. Американские аналитические философы недалеко ушли от марксистов-догматиков. Они стойко развивают идеи своих авторитетов: Б. Рассела, Р. Карнапа, В. Куайна и др. У философов-марксистов была весьма цитируемая работа В.И, Ленина "О воинствующем материализме". У американских философов сейчас во многих работах цитируется статья "Три догмы эмпиризма" В. Куайна.

45 Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Філософська антропологія - напрям в філософії, якій претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про годину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв'язання її далеке від фінального, бо проблема людини - це проблема виникнення живого взагалі в контексті загальної еволюції. Відправним ідейним фактором для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.

1.Біологічна /Гелен, Лоренц/;

2.Функціональна /Зіммель, Кассірер/.

Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.

Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, "не завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв'язання якого залежить від рівня розвитку науки - аналізу великого масиву фактичного матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни, прогресу взагалі адаптичні потенції людини значно знизились, а деякі з них зовсім не функціонують.

Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність - інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

46 У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

47

Історичне значення класичної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Сложность именно в том, что неклассическая философия, контуры которой определились уже в XIX веке, отрицает философскую классику в самых важных и принципиальных вопросах. А поэтому отношение классической и неклассической философии — это не два этапа на пути, идущего по восходящей, а два разных пути в философии.

В постклассическом философствовании «субъект» классической философии «распался» на множество индивидуализированных, в том числе и исторически своеобразных «субъектов». С отказом от признания единого универсального субъекта классической философии и постулирования принципиальной (а не только в качестве эмпирического «факта») множественности коллективных и индивидуальных ценностных систем обнаружилась и была реализована возможность «историзации» и «плюрализации» субъекта ценностного отношения и, соответственно, — ценностных перспектив и самих ценностей. смыслов. Ценности в таком понимании — это то, что считается ценностью кем-то, оценивается как ценное, исходя из некоего принятого ценностного масштаба, — и не универсальным трансцендентальным субъектом, а исторически существующими в определенное время и в определенном месте людьми. Возможность обретения абсолютной одной-единственной над-исторической «ценностной» точки зрения абсолютного наблюдателя была подвергнута радикальному сомнению, хотя и некоторые философские тенденции в значительной степени сохраняли «классическую модель» субъект-объектного ценностного отношения, предполагавшую вненаходимость субъекта в отношении «объекта».

Как классическая, так и постклассическая философия постоянно эксплицируют и переосмысливают наиболее общие идеи, представления, формы опыта, на которых базируется культура и общественно-историческая жизнь людей. В то же время две эпохи в развитии европейской философии существенным образом различаются: отношением к предшествующей философской традиции, характером философского знания и его критериев, взаимоотношением с другими типами знания, особенно научного, характером проблемного поля. Классическая философия развивается на основе традиций рационализма; придерживается понимания истины как достоверного знания; демонстрирует противостояние материализма и идеализма. Постклассическая философия предъявляет серьезные претензии разуму; интенсифицирует интерес к «человеку-в-мире»; обнаруживает стремление к анализу различных типов языковой реальности; характеризуется значительной фрагментацией проблемного поля и плюралистичностью. Такое состояние философии детерминировано социальной базой и социальной ангажированностью философии XIX – XX вв. Общая тенденция культуры к специализации деятельности обусловила партикулярность и дисциплинарность философского знания.

48 Проблема кризи є однією із загальних і та провідних тем сучасної філософської й культурологічної думки. Цілком очевидно, що її дослідження багато в чому визначило становлення філософії культури і філософської антропології як особливих сфер гуманітарного знання. Історія розумової культури збагачена величезним досвідом рефлексії щодо найбільш глибоких суперечностей у розвитку цивілізації. Кризова рефлексія супроводжує людство впродовж всієї його історії, починаючи з Апокаліпсису. Загалом криза онтологічно властива культурі, будучи одним із чинників цивілізаційного розвитку. На початку ХХ століття європейська цивілізація зіткнулася з безліччю проблем, які вимагали осмислення: економічна нестабільність, розгубленість і відчай перед лицем суспільних катастроф, занепад традиційних цінностей тощо. На рубежі ХХ - ХХI століть, в умовах зростаючих взаємозвязків між країнами та взаємозалежності їх в цілому у світі, всі ці суперечності набули глобального характеру. Крім того, за кількістю різного роду потрясінь, які випали на один темпоральний інтервал - століття - минуле століття не може порівнятись із жодним іншим попереднього історичного розвитку. Саме сьогодні соціокультурна ситуація така, що людському суспільству загрожує антропологічна катастрофа планетарного масштабу. Ознакою наближення до цієї межі є глибинна антропологічна криза, що лише загострюється з плином часу. Поза всяким сумнівом, специфіка і новизна сучасного кризового стану соціуму як світової системи не може розглядатися поза контекстом глобалізації. Остання є основним домінуючим явищем, що відображає динаміку загальнопланетарного розвитку нинішньої епохи. Орієнтованість глобалізаційних процесів на досягнення якомога більшої взаємозалежності країн світу загострює проблему міжцивілізаційних суперечностей, сприяє нівеляції традицій національних держав і самобутніх локальних культур. Цей аспект також не можна залишати без уваги при аналізі сучасної антропологічної кризи.

Для нашого сьогодення вже звичними стали такі визначення сучасності, як «кінець історії», ера науково-технічної революції, постєвропейський час, атомна епоха. Кожна з цих характеристик беззастережно накладається на нинішній стан цивілізації, що переживає техногенний етап свого розвитку. Множинність визначень епохи виражає не лише особливий динамізм і драматизм цивілізаційних процесів, але і усвідомлення світовим співтовариством того, що наш світ перебуває на роздоріжжі - в ситуації кризи. Багато ознак цієї кризи за своєю суттю не є новими: глобалізація лише додала їм планетарного й гранично загостреного характеру.

Сучасний світ знаходиться в ситуації, «стійкого нерівноважного стану». Щоб його змінити або хоча б підтримувати, долаючи негативні тенденції й запобігаючи таким чином антропологічній катастрофі, необхідно виробити відповідні компенсуючі стратегії діяльності та соціальних трансформацій. Попри те, що, починаючи з епохи Нового часу, наука стала важливим чинником культурно-історичної еволюції і соціального прогресу, вона так і не змогла виробити механізми, які сприяють регуляції врівноваженого цивілізаційного розвитку. Натомість вона часто вдосконалювала і нарощувала потенціал руйнівних технологій. Криза наукового розуму, що переживається нами, є зайвим доказом обмеженого застосування наукового знання до вирішення щонайгостріших соціокультурних проблем.

49

Суспільство - одна із основоположних категорій філософії. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави (громадське суспільство). Філософія поєднує при вивченні суспільства ці зрізи як одне ціле.

Філософія в розумінні суспільства орієнтується не на суспільство саме по собі, й не на виокремлено індівідноє, а на з'ясування їх єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) життєво смислових проблем і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство, як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення „соціальних інстинктів” (Аристотель); відмінності „природного стану” співіснування людей та стану громадянського, „суспільного - договірного” (Гоббс, Локк, Мандевіль, Юм, Вебер); індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення суспільства взагалі та суспільно - економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, Марксизм).

Філософські засади теоретичної моделі суспільства: натуралізм, ідеалізм, матеріалізм.

Натуралізм, як філософський принцип, вимовляє пояснювати соціальні явища винятково дією природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Історично такий підхід був відносно прогресивний, бо орієнтував дослідників на виявлення об'єктивних чинників історії, стимулював поширення природничих методів на дослідження суспільства. Але це, однак, не сприяло з'ясуванню специфіки суспільного життя.

Натуралізм вищої форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Слід зауважити, що такий підхід характерний для всіх форм метафізичного матеріалізму.

Головний недолік його полягає в нехтуванні якісної своєрідності людини, в приниженні людської активності, у запереченні людської свободи. справді, якщо суб'єкт розчиняється в об'єкті (природі), позбавляється своєї якісної визначеності, то це неминуче призводить до жорстокого включення поведінки людини у ланцюг природних відносин і наслідків так, що свобод ній волі не залишається місця, а концепція соціальних подій неминуче набуває фаталістичного забарвлення.

ще один важливий недолік натуралістичного підходу до суспільства. Він полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства - механічному агрегату індивідів - атомів, замкнених лише на власних інтересах. Механізм органічно впливає з натуралізму і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму і егоїзму.

Таким чином, натуралізм занадто матеріалістично трактує людина, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього людські зв'язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов (Л. Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує.

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я».

Для більшості течій сучасного ідеалізму характерний ірраціоналізм — заперечення об'єктивного змісту логічного мислення та заміна його інтуіцією.

матеріалізм

у всесвіті немає жодних причин окрім матерільних і що всі феномени, котрі звуться духовними або моральними, є функціями матерії, — на сьогодні чується рідко[Джерело?]. Проте, непрямий матеріалізм, тобто підкреслююча, невиражена концепція, що матеріальні причини пояснюють усі речі — зберігається. На сьогодні люди зазвичай не говорять, як послідовники механістичного матеріалізму, що людина повинна розумітися як машина чи набір хімічних формул. Вони більше категорично не заперечують, у будь-яких значних кількостях, існування нематеріальних факторів у Всесвіті

50

Вопросы общественного развития всегда находились в поле зрения философов. По мере накопления знаний выделилась специальная философская дисциплина – социальная философия. Становление знаний об обществе представлено различными школами и направлениями. Главными из них являются: социологический идеализм; географизм; исторический материализм; биологизм, психологизм, техницизм. Идеализм в социологии исходит из признания первичности духовной стороны общественного развития (Логос, Бог, идея, сознание).

Материалистические тенденции в обществоведении проявляются в поиске материальных оснований исторического процесса (географические условия, орудия труда, экономические отношения и др.). Наиболее полно и последовательно эти тенденции воплотились в историческом материализме, теоретической основой которого явилось материалистическое понимание истории.

Важными проблемами социальной философии являются: деятельность человека, соотношение объективных закономерностей общественного развития и субъективной деятельности людей. В большинстве современных социальных теорий общество рассматривается как сверхсложная, саморегулирующаяся система. Различные подходы к проблеме общества и человека обогащают социальную философию, являются условием ее дальнейшего развития.

специфіка

Соціальні закони відбивають наявність у громадському житті та суспільному розвитку стійких відносин, які відтворюються в ході історії.

якщо в суспільстві немає об'єктивної тенденції, а отже, рушійних сил як причинного фактора, то виявляється неможливим прогнозувати події; але іноді втручається сенс соціального буття.

Рівною мірою крайністю є і прагнення до заперечення стихійного, спонтанного процесу в громадському житті. Безумовно, в суспільстві має місце об'єктивна необхідність, причинна зумовленість, повторюваність, але на відміну від природної соціальна закономірність має цілий ряд специфічних ознак.

По - перше, суспільні відносини набувають форми суспільних інтересів, цілей, почуттів і настроїв, а це означає, що соціальні закони - закони не лише матеріальної, а й духовної діяльності людей. Спільним у законів природи і соціальних законів є те, що вони об'єктивні, але знов - таки на відміну від природи об'єктивними в суспільному житті є не лише предметно - матеріальні феномени, а й духовно - практичні. Певна річ, що жодних законів духовної діяльності природа не знає, якщо не стояти на позиціях ідеалізму.

По - друге, оскільки суспільство водночас є і суб'єктом, і об'єктом, соціальні закони - це закони людської діяльності.

По - третє, соціальні закони за характером свого виявлення є статистичними, тобто є законами - тенденціями. Вони функціонують лише там, де мають місце масові випадкові явища (стохастичні процеси). Вони не дають одноз0начного і вірогідного, в дусі динамічних законів, передбачення навіть на рівні дослідження природи (квантова механіка), тим більше це неможливо в суспільному житті. Саме тому соціальні прогнози містять певну частку вірогідності, і розвиток суспільства передбачає не одну, а кілька можливостей, тобто соціальний розвиток - багатоваріантний.

По - четверте, специфічною ознакою соціальних законів є історичність. В наслідок того, що соціальна еволюція протікає більш активно, ніж еволюція природи, суспільні відносини і форми культури рухоміші, тому не завжди м0ожна бути впевненим у „вічність” закону. Соціальний організм надзвичайно динамічний і тендітний, його закони дають змогу схопити лише загальну лінію розвитку, що робить маловірогідним одержання точних строків певної дії.

Одні соціальні закони відмирають і перестають діяти, а інші виникають. При цьому досить значним є спектр соціальних законів, які функціонують у певних сферах суспільства і вивчаються конкретними науками (політекономія, демографія, політологія, правознавство, мовознавство та ін.). та у будь - якому випадку, незалежно від масштабу дії, соціальний закон відбиває наявність соціальної необхідності. Найбільш яскраво об'єктивність історичного процесу виявляється в залежності суспільства від природи, від астрофізичних чинників (на думку філософії комізму). Якими б широкими не були соціальний простір і соціальний час, людство повинно рахуватися із законами живої і неживої природи, корегувати лінію власної поведінки.

Другим критерієм об'єктивності соціальних законів є історична спадкоємність, оскільки кожне покоління починає з дії реальної основи, яку він дістав у спадщину.

Таким чином, соціальні закони є самодостатніми визначеннями, коригувати які можуть лише вимоги узгодження їх взаємодії з іншими частинами соціальної реальності у її багатоманітності.

51

Поняттям «людина» позначають суб'єкта діяльності, наділеного осмисленою поведінкою; конкретну людину як представника певної соціальної групи -- поняттям «індивід». За потреби охарактеризувати неповторність суттєвих ознак індивіда застосовують поняття «індивідуальність», яке трактують як сукупність особливостей, зумовлених обставинами життя й діяльності, що відрізняють одну людину від іншої.

Iндивід (неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.

З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття “індивідуальність”, яке по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.

Поняття «особистість» стосується конкретної людини, представника певної соціальної групи, наділеної індивідуальними особливостями, які розвинулися на основі задатків.

Особистість наділена такими психологічними рисами:

-стійкість вияву якостей, що дає змогу передбачити поведінку працівника у певних виробничих і побутових ситуаціях;

-цілісність, що означає тісну взаємопов'язаність її рис;

-вияв особистості відбувається в багатогранній діяльності, спрямованій на всебічне пізнання, перетворення себе, навколишнього світу.

Особистість є явищем соціальним, своєрідним продуктом спілкування та взаємодії людей. Адже людина формує власне світосприймаття у спілкуванні з іншими, виконуючи при цьому певні соціальні ролі. Щоб пізнати людину як особистість, необхідно знати її соціальне середовище, загальну картину взаємовідносин із реальним світом. Вона формується в різних соціальних групах: у сім'ї, серед колег по роботі У кожної людини є 5--6 таких груп що найбільше впливають на її поведінку.

Отже, «особистість» -- конкретна людина, носій свідомості і самосвідомості, певних соціального статусу й ролей. Пізнати її можна лише через розкриття цих ролей.

Соціальний статус особистості -- позиція особистості в соціальній системі, пов'язана з її належністю до певної соціальної групи, спільноти, а також сукупність соціальних ролей та ступінь їх реалізації.

Термін «індивідуальність» означає особливі й специфічні якості природні, соціальні, фізіологічні, психологічні, успадковані й набуті, які відрізняють одну людину від інших, вплив на соціальні процеси та місце в них. Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур -- груп, колективів, організацій, рухів, партій, інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства.

Порівнюючи ці поняття, можна дійти висновку, що кожен індивід є людиною, і тільки під впливом суспільства він може стати особистістю. При цьому особистість є не тільки конкретним вираженням індивідуальності людини, а й втіленням соціально значущих рис і особливостей даного суспільства, його культури, норм та цінностей. Головним вбачається те, що особистість -- це суб'єкт соціальних груп, спільнот та соціальних процесів, який може формувати нові соціальні утворення відповідно до власних інтересів.

52

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Особистість зазвичай розглядається як конкретне вираження сутності людини, втілення й реалізація в ній системи соціально значимих рис й якостей даного суспільства. Як відзначав К. Маркс, головне в особистості «не її абстрактна фізична природа, а соціальна якість».

Особистість - соціальний вигляд людини як суб'єкта суспільних відносин і дій, що відображають сукупність соціальних ролей, які вона грає в суспільстві. Відомо, що кожна людина може виступати відразу в багатьох ролях. У процесі виконання всіх цих ролей у неї формуються відповідні риси характеру, манери поведінки, форми реакції, уявлення, переконання, інтереси, схильності й т.д., які в сукупності й утворюють те, що називається особистістю.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин, насамперед, характеризується автономністю, певним ступенем незалежності від суспільства, здатністю протиставити себе суспільству. Особиста незалежність сполучена з умінням панувати над собою, а це, у свою чергу, припускає наявність в особистості самосвідомості, тобто не просто свідомості, мислення й волі, а здатність до самоаналізу, самооцінки, самоконтролю.

Поняття «особистість» вживається стосовно кожної людини, оскільки вона є носієм важливих рис певного суспільства. Головне в особистості -- не абстрактна фізична природа, а її соціальна якість.

«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів. Особистість -- усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких залучена

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

53. У історії філософії свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю. Сама ж необхідність сприймалася, як правило, у вигляді долі, року, визначення, що керують вчинками людини і що заперечують свободу його волі. Мабуть, найбільш виразне втілення подібне розуміння необхідності знайшло в латинській приказці - "доля направляє того, хто її приймає, і тягне того, хто їй чинить" опір. Протиставлення понять "свобода" і "необхідності" як філософських антиномій, заперечення або підміни однієї з них іншим понад два тисячоліття були каменем спотикання для мислителів, що так і не знаходили задовільного рішення проблеми.

Філософське рішення проблеми свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особи має величезне практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, бо без визнання свободи особи не може йтися про її моральну і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з потреби, то питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс, а "подяка за заслугами" перетворюється або на свавілля, або на лотерею.

Рішення антиномії "свобода йди необхідність" в історії філософії залежало від того, до якого з напрямів тяжіли ті або інші філософи - до эссенциализму (від латів. essentia - суть) або екзистенціалізму (від латів. existentia - існування), тобто від того, що для них було первинним, початковим - суть або існування. Для тих, хто дотримувався першого напряму, свобода була усього лише проявом, конкретним втіленням необхідності з випадковими відхиленнями від неї; що дотримувалися ж другого напряму розглядали свободу як первинну реальність людського життя, тоді як необхідність третирували як абстрактне поняття. У існуванні людина набуває суті, до існування немає ніякої вищої природи (людина - можливість) і призначення (визначення) людини.

Гегель: Саму ж свободу він поділяє на формальну, суб'єктивну і об'єктивну або дійсну. Саме формальну чи суб'єктивну свободу він називає свавіллям, підкреслюючи, що вірогідність можна зрівняти тільки з суб'єктивною свободою, із свавіллям; тільки об'єктивна вірогідність істинна і відповідає дійсно свободі волі. Отже, свавілля і дійсна свобода є складовими частинами загального поняття свободи. Вони ж виступають і як властивості волі. Від формальної свободи (свавілля) дійсна свобода відрізняється змістом. Якщо воля за свої цілі має суб'єктивні, своєкорисні інтереси, то це свавілля, а якщо загальний зміст, то це свобода.

54. Соціум є особливий спосіб життя особливих істот — людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. У цьому зв'язку соціум постає як надприродний світ, що надбудовується над природою. Головною його ознакою є предметність. Соціум — це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі.

 У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування (взаємодія, суспільні відносини), як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою формування і розвитку соціальності. На запитання, що таке соціум, можна відповісти: це діяльне спілкування людей. Воно органічно вплетене в людську діяльність, відповідає різноманітним видам діяльності і постає як її передумова, бо саме через спілкування налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління.

  У процесі спілкування люди як фізично, так і духовно творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

55.Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства - це труд, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об'єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

вдосконалення суспільних відносин;

підвищення міри організованості.

Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

56. Що таке "духовне виробництво"? Духовне виробництво — це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну, споживання та зберігання духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміються ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює собою освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

Культурно-історичним результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини, насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності вчених і художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують формуванню у людини аналітичних пізнавальних здатностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку природи та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспільства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які формуються мистецтвом, є найбільш суттєвою здатністю людини.

Наука та мистецтво як сфери виробництва людських сил реалізують себе насамперед шляхом взаємодії між собою, а також з іншими сферами цього виробництва. Тільки разом, у взаємодії всі ці сфери (елементи) виявляють свою залежність у кінцевому підсумку від виробництва матеріальних благ.

57. Ключом в поиске оснований и условий духовного становления чело века является такой конструкт человеческой реальности как духовный мир, понимаемый как способ существования его субъективности, авто номности, целостности. Формирование духовного мира имеет не только биологические основания, но осуществляется непосредственно в процессе филогенеза, путем совершенствования социальной и информационной природы. Автор предлагает такой взгляд на структуру духовного мира:  • рациональная сторона: сознание, самосознание, мировоззрение;  • эмоциональная сторона: особенности высшей нервной деятель ности, чувства, настроения и др.;  • сфера бессознательного;  • свобода воли;  • мотивационная сфера: потребности, интересы, цели, стимулы, мо тивы, личностная направленность, система навыков, привычек и знаний.

58. Душею називають внутрішній світ людини з її настроями, почуттями й переживаннями. Саме душею, а не органами чуття (зором, слухом, дотиком або нюхом) ми сприймаємо те, що становить людську суть і зветься духовним. Духовне відсторонене від усього приземлено практичного, тобто матеріального. Дух — це внутрішній стан, моральна сила людини. Дух виявляється в бадьорості, рішучості, сміливості, незламності. Ці якості треба виробляти в собі, щоб, обстоюючи добро й правду, завжди досягати успіхів у житті. Дух властивий не лише людині, а й народові. «Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю», — так писав про незламність народного духу видатний поет Іван Франко. Усе, що становить для людей духовну цінність, зветься духовністю. Духовність тісно пов'язана з історичною пам'яттю народу, тобто з минулим, що його пам'ятають численні покоління людей. Історична пам'ять с підґрунтям для збереження й плекання таких духовних скарбів, як народні традиції, звичаї, обряди, твори усної народної творчості, моральні цінності. Передавати духовні скарби з покоління в покоління можна тільки за допомогою мови. Тому й народився вислів: мова — скарбниця духовності народу.

Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, “суспільної” сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. В сучасних західних працях про суспільство і культуру поняття “духовність” майже не вживається, воно як правило використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії.

До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. “spirit” та грец. “pneuma”), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.

59. „Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. Ідею кінця історії він запозичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те, що в певний момент історія досягає кульмінації, знаходить кінцеву форму розумної організації. Другим своїм попередником Фукуяма вважає Кожева, третім – Вебера. Саме ці теоретики узагальнили еволюцію ліберальних пошуків і запропонували людству програму подолання соціальних конфліктів, суперечностей та створення соціально упорядкованого суспільства, найвищою цінністю якого є особистість.

Ідеї лібералізму з якими Фукуяма пов’язує кінець історії: вільні вибори всіх інститутів влади, створення системи стримування і противаг, правова держава, рівність громадян перед законом, вільний ринок і конкуренція, що дозволять людині реалізувати свою ініціативу і самостійність не лише в економічному житті, а й в усіх сферах його суспільних відносин, рівність можливостей кожного члена суспільства. Головним є самоцінність індивіда.

Обстоюючи лібералізм як ідеологію оптимальної визначеності форм суспільства і держави, Фукуяма висловлює не захоплення теоретичною знахідкою, а розчарування плином соціального процесу постісторичного буття людства. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма.

60. Питання типу „Хто є творцем історії?”, „Яка роль конкретної особистості в історії? ”, „Чи творить історію народ чи він є нездатним до цього, а лише Особистості, еліта?” і т.д. і т.п. вже давно хвилюють багатьох філософів, істориків, та і людей взагалі. Це не даремно, адже це є і важливим світоглядним питанням. І його вирішення має для людини немале значення.

Отже, особистість – система соціально значущих рис, що характеризує людину як члена суспільства. Визначається певною системою суспільних відносин, культурою, обумовлена також і біологічними особливостями. Особистість володіє цілою низкою моральних якостей (позитивних і негативних), що носять соціально значущий характер. Ця система динамічна, рухлива, але водночас і доволі стійка. І відіграє важливу роль у історії людства.

Екзистенціоналісти кожну людину розглядали як особистість. Їй судилося побувати в історії, вона „закинута” в неї і не може прожити поза нею, поза суспільством. Але здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії. На думку Сартра, історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії. А феноменолог Хайдеггер розглядав кожну людину як історію.

61. Логіка всесвітньої історії виражена в зміні суспільно-економічних формацій, в загальній спрямованості всесвітнього історичного процесу. Вона відображує єдність, цілісність історичного процесу, фіксує певну тотожність порядків, доль різних народів і країн. Історія в своїй конкретності є сукупністю безкінечно різних і неповторних історичних біографій окремих країн, народів, культур. Однак протиріччя всезагальної логіки історії і особливості конкретних історій країн і народів не означає розриву їх єдності. Навпаки саме це протиріччя є ні чим іншим, як своєрідним вираженням глибокої єдності всесвітньо-історичного процесу.

Історичний процес вважаємо однонаправленим, якщо мова йде про загальний історичний процес і багатоваріантний, якщо мова йде про конкретну історію.

За Ясперсом історія починається з своєрідного осьового часу – з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили їй духовну самостійність. Тойнбі розуміє історичний процес як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падіння однакові фази: народження, зростання, катастрофи, розкладу і загибелі.

62. Суспільний прогрес - це перехід від менш досконалих форм організації людської діяльності до більш досконалих, це поступальний розвиток всієї світової історії. Не можна прогрес зводити тільки до кількісних змін. Звичайно, вони маються на увазі, але для соціального прогресу головною характеристикою є якісні зміни. Перехід від старого до нового готується всім ходом попередньої історії. Передумови виникнення нового вже перебувають у надрах старого, і коли рамки старого стають вузькими для нового, тоді відбувається стрибок у розвитку суспільства. Він може носити як еволюційний, так і революційний характер. Взагалі треба сказати; що революції - виключення, тоді як еволюційний шлях прогресу є природною формою висхідного розвитку суспільства.

Якщо спробувати в загальному вигляді визначити причини суспільного прогресу, то ними будуть потреби людини, що є породженням і вираженням її природи як живої й не в меншому ступені як соціальної істоти. Ці потреби різноманітні по своїй природі, характері, тривалості дії, але в кожному разі вони визначають мотиви діяльності людини. У повсякденному житті протягом тисячоріч люди зовсім не ставили своєю свідомою метою забезпечити суспільний прогрес, а сам суспільний прогрес аж ніяк не є якось споконвічно закладеною в хід історії ідеєю («програмою»), здійснення якої становить її таємний зміст. У процесі реального життя люди спонукувані потребами, породжуваними їх біологічною й соціальною природою; а в ході реалізації своїх життєвих потреб люди змінюють умови свого існування й самих себе, тому що кожна вдоволена потреба породжує нову, її ж задоволення, у свою чергу, вимагає нових дій, наслідком яких і є розвиток суспільства.

Гегель всесвітню історію характеризує як прогрес у свідомості волі. Він представляв весь історичний процес як поступальний, прогресивний рух людського суспільства. Гегель-діалектик прекрасно усвідомлював, що прогрес в історії людства не відбувається без боротьби, що були й періоди регресу. Але, незважаючи на це, прогрес людства не зупиняється.[4, 119-120]

Маркс вперше науково розкрив сутність суспільного прогресу. Маркс показав, що всякий прогрес варто розглядати через продуктивні сили, що утворять основу всієї історії людей. Саме ріст і вдосконалювання продуктивних сил показує висхідний розвиток людського суспільства. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більше високої, є не що інше, як якісний, тобто прогресивний стрибок у розвитку людства.

Бердяєв вважає, що ідея прогресу має релігійні коріння. Вона "припускає мету історичного процесу й розкриття змісту його залежності від цієї кінцевої мети" [3, 145]. Але сама мета перебуває за межами історичного процесу. Ця ідея є ідея настання Царства Божого й царства справедливості, і, по суті, теоретики прогресу проповідували релігійну ідею.

63. Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес.

Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД.

64. Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації - неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес - виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, - так звані глобальні проблеми, які загострилися на стільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства. Виходячи з основних хар-к глобальних проблем – динамічного характеру та їх складності – можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково швидко призведуть до повного вирішення їх.

Наприклад - проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження знищення. Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11,5 разів більше, ніж живе людей на Землі

Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. "З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров’я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь.

Важливими глобальними проблемами також є - загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).

Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов’язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства.

Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання. Деякі вчені вважають, що людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на Землі.