13. Історичні типи світогляду та їх характеристика.

13.Мировоззре́ние — философское понятие, означающее совокупность устойчивых взглядов, принципов, оценок и убеждений, определяющую отношение к окружающей действительности и характеризующую видение мира в целом и место человека в этом мире. Мировоззрение придаёт человеческой деятельности организованный, осмысленный и целенаправленный характер.

Типы мировоззрения

Существуют различные способы типологии мировоззрений построенные на разных философских и методологических основаниях. Различными авторами выделяются: религиозное мировоззрение, естественнонаучное мировоззрение, социально-политическое мировоззрение, философское мировоззрение. Иногда выделяют также мировоззрение повседневного опыта, эстетическое мировоззрение, мифологическое мировоззрение.

Мифологическое

Мифологический тип мировоззрения определяется как совокупность представлений, которые были сформированы в условиях первобытного общества на основе образного восприятия мира. Мифология имеет отношение к язычеству и является совокупностью мифов, для которой характерно одухотворение и антропоморфизация материальных предметов и явлений.

Религиозное

Религиозное мировоззрение основано на вере в сверхъестественные силы и их главенствующую роль в мире и жизни людей.

Философия (любовь. мудрость)

Философия – учение о абсолюте. Абсолют – учение о высших первоначалах, исходных принципах действительности, глубинной основы реальнности. Философия появилась 2.5 тыс. лет назад в Индии, Китае, Греции.

ПОНЯТИЕ "МИРОВОЗЗРЕНИЕ". ИСТОРИЧЕСКИЕ ТИПЫ МИРОВОЗЗРЕНИЯ

Мировоззрение. На любой стадии человек (общество) имеет вполне определенное мировоззрение, т.е. систему знаний, идей на мир и место в нем человека, на отношение человека к окружающей действительности и самому себе. Кроме того мировоззрение включает в себя основные жизненные позиции людей, их убеждение идеалы. Основные проблемы мировоззрения, являются вопросы: О происхождении мира, человека, общества, тайны рождения и смерти, смысл жизни и.т.д. Под мировоззрением следует понимать не все знания человека о мире, а лишь знания фундаментальные - предельно общие. Исторические типы мировоззрения.

Житейское (обыденное); мифологическое, религиозное; научное, философское.

МИФОЛОГИЯ.

Мифология является самой ранней формой духовной культы людей, соответствующей стадии первобытного общества.

Появление мифов связано с особенностями жизнедеятельности первобытного человека. В первобытном обществе жили родами и племенами. Человек как личность была растворена. Родоплеменная форма организации жизни нашла отражение в идеях представлениях.

Первобытный человек смотрел на окружающий мир через призму кровнородственных отношений. Они были более понятны для него, поэтому все явления рассматривались как полноценные члены родовой общины, поэтому они одушевлялись. Сущность мифа заключалась в переносе социально человеческих отношений на окружающий мир. В мифах окружающий мир отражается в конкретных, чувственно наглядных картинах.

РЕЛИГИЯ.

Религия - благочестие, святыня, набожность, предмет культа. Мифология - соответствующие поведение и специфические действия (культ), который основан на вере в существование одного или нескольких богов, демонов, духов и.т.д, т.е. потустороннего мира. Появления религиозных взглядов обусловлено существованием рядов факторов:

1) гносеология - теория познания, т.е. теоретика познавательными причинами.

2) Социальная, т.е. общественная. Общество иерархическая система. Религия во все времена выполняла социальные функции - угнетение, подавление.

3) Психологическая .Религиозные идеи и представления помигают человеку снять стрессы, выжить в трудных ситуациях.

НАУКА.

Логически не противоречивая система знаний человека, об объективных процессах природы и общества, дающая возможность привидения и преобразования действительности.

Наука - это форма человеческой деятельности результатом, которой являются факты, гипотезы, законы и методы исследований. Характерной чертой научного знания является его проверяемость. ( иначе обстоит дело в религии). Все науки подразделяются на знание: эмпирическое и теоретическое. Эмпирическое знание человек получает с помощью чувств (опыт, наблюдение). Это знание о внешних сторонах объекта Теоретическое знание - знание о глубинах - существенных сторонах = явлениях окружающей действительности. Эти знания человек получает с помощью разума и имеющихся у человека способностей к логическим абстрактным обсуждениям - рассуждениям. (16.09)Теоретическое знание может быть физическим, биологическим, социологическим и философским. Возникает вопрос: чем философское знание как теоретическое отличается от других видов теоретического знания? Возникновение философии. Специфика философского знания. Философские воззрения появились в 3-2 тыс. до нашей эры в странах др. Востока. Первые философские школы возникают в 6-ом веке до нашей эры в др. Греции. Появление философских знаний происходит при разделении труда, при разложении первобытного общества, возникновении рабовладельческого строя Об этом свидетельствуют многочисленные исторические памятники. Специфика философского знания проявляется в следующем: 1) философское знание является "предельно теоретическим" Это означает, что философия изучает мир, как единое целое (частные науки изучают отдельные фрагменты мира). Она стремится найти общие закономерности свойства у объектов различной структурной организации. Такими общими закономерности выступают законы диалектики ( законы единства борьбы, противоположности, законы перехода количественных изменения к качественным, закон отрицания отрицания), наличия причины следственных связей, необходимых случайных явлений и.тд Первый закон говорит, о том что бытие противоречиво, т.е. все материальные образования внутренне противоречивы. Но противоречивость бытия указывали восточные мудрецы для этого был создан определенный символ На основе того что философия изучает общие свойства, ее называют наука о всеобщем . Философские понятия используются всеми конкретными науками ( к примеру понятие причина и следствие). Философия представляет собой ценностную систему знания и в силу этого определяется как мировоззрения, она стремится понять фундаментальные ценности бытия: добро и зло; справедливость и несправедливость; пытается раскрыть человеческое предназначение в истории, смысл истории. Это вечные вопросы томящие человеческих дух.

Философия исследует отношения человека к окружающему миру через призму существующих в обществе ценностей, в которой важную роль играет социальный, эмоциональный, этический, психологический элементы мыслителя. У каждого мыслителя эти элементы различны, поэтому философия представляет собой невероятное многообразие различных школ, учений и.т.д Философия стремится постигнуть самые существенные вещи, явления в человеческой жизни. Об этом свидетельствует само понятие философия - фило - любовь; софия - мудрость. Для философского знания не существует ссылок на очевидность тех или иных положений, все положения должны быть теоретически аргументированы. Если движение ? Нет. (Путь из пункта А в Б не достижим , т.к. с начало 50% потом еще 50/2, потом 25/2; …) Для философского знания характерно наличие постоянного сомнения. Философия является неустранимым элементом культуры человека. Философия является теоретическим ядром мировоззрения.

14

Мировоззрение– это сложное, синтетическое, интегральное образование общественного и индивидуального сознания. В нем присутствуют различные компоненты: знания, убеждения, верования, настроения, стремления, ценности, нормы, идеалы и т.д. Мировоззрение–взгляд на мир–наиболее общее представление человека об окружающем мире и месте в нем человека.

Мировоззренческая функция философии способствует формированию целостности картины мира, представлений об его устройстве, месте человека в нем, принципов взаимодействия с окружающим миром.

Мировоззренческая функция состоит в том, что, давая людям общий, целостный взгляд на мир, философия позволяет человеку определить свое место и роль в этом мире, делает его сознательным участником этого процесса, ставит перед ним общечеловеческие цели и задачи социального прогресса. Ядро мировоззрения составляют ценности – это феномены человеческой культуры, выступающее в качестве факторов Выбора. Они задают ценностное отношение человека к миру, т.е. специфически человеческий масштаб освоения мира. Центральное место, например, у Канта занимала триада “Истина – Добро – Красота”. Именно эти ценности определяют то, как человек отвечает себе, в частности, на сформулированные Кантом вопросы. Философия использует рациональные формы обоснования ценностных ориентации, в то время как религия апеллирует к божественному авторитету и чуду. В этом кроется одна из причин коллизий, возникающих между этими формами обоснования мировоззрения.

Кулътурогенная функция философии состоит в том, что она выявляет и формирует (эксплицирует) так называемые универсалии культуры – наиболее общие идеи и представления о мироздании, моральные, художественные общечеловеческие принципы и ценности, а также наиболее общие понятия (категории). Эти универсалии культуры в своей совокупности составляют духовную основу конкретной культуры каждого народа, его общественно-исторической жизни, а также основу человеческого интеллекта. Человеческая разумность покоится на общечеловеческом содержании категории, мышление каждого человека оперирует категориями причины и следствия, общего и единичного, части и целого, случайного и необходимого, материи и сознания, развития и изменения, содержания и формы и т. д.

Философия выполняет также важную критическую функцию в области культуры, она раскрывает ошибки и заблуждения, отвергает устаревшие догмы и стереотипы, которые стремятся загнать живую жизнь или новые научные данные в прокрустово ложе старых теории и представлений. Передовые мыслители, как правило, ставят под сомнение все содержание наличного культурно-исторического опыта своей эпохи, отсеивают все устаревшее, мертвое, но сохраняют и развивают все истинное и ценное в ней.

Итак, в содержании философской проблематики интегрируются главные мировоззренческие темы – “мир”, “человек”, “человек-мир”. Ими образуется специфика предмета философии как формы общественного сознания. Философия – это исторически изменяющаяся система фундаментальных идей, теоретически объясняющих отношение человека к миру в его целостности и ориентирующих людей в их социальных действиях.

15

на всякий случай http://www.philology.ru/linguistics1/chikobava-73.htm

Сложности языка соответствует многоаспектность (многоплановость) исследования языка.

Вполне естественно поэтому, что языкознание не является единственной наукой, изучающей язык.

Помимо языкознания языком занимались и занимаются: a) философия, b) психология, c) физиология, d) социология, e) кибернетика.

Соответственно имеем такие дисциплины, как: философия языка, психология языка, физиология речи, социология языка, кибернетическая, или вычислительная, лингвистика.

Неодинаков удельный вес каждой из этих научных дисциплин. Различен их "возрастной ценз".

Философия языка в Европе ведет начало с древнегреческой философии: классическая философия греков не только выдвигала философские вопросы языка, ныне известные как вопросы "знаковости языка", она активно участвовала в создании грамматических понятий (таких, как "имя", "глагол", "падеж", "прямой падеж", "косвенный падеж" ...).

Философия языка акцентирует функцию. Для лингвистики существенны и функция, и структура. В сфере функциональной в языках обнаруживается максимальная общность (но отнюдь не тождество). В структуре языка наблюдаются максимальные расхождения. Философия изучает "язык" (в его сущности). Лингвистика изучает (обязана изучать!) языки во всем их многообразии, которое предусмотреть a priori невозможно. Философия языка строится дедуктивно. Для лингвистики путь индукции неизбежен.

Философия языка ("теория языка в философии") не может игнорироваться лингвистикой, наоборот, должна учитываться с возможной полнотой - хотя бы потому, что теория языка в лингвистике испытывает немалое влияние философии языка.

Но учитывая философские теории языка, следует отличать "теорию языка в философии" от лингвистической теории языка.

Философия языка - это органическая часть философии, более всего связанная с теорией познания.

Лингвистическая теория языка - органическая часть общей лингвистики, которая, естественно, должна опираться на исследовательскую практику по анализу возможно большего количества различных по структуре и происхождению языков, с тем чтобы критическое обобщение добытых результатов использовать в свою очередь для уточнения и углубления анализа богатейшего мира языковой действительности.

16

Философия кризиса духа. Какова же философия кризиса духа современной техногенной цивилизации?

Согласно К.Ясперсу, приведенные выше факторы этого кризиса, а именно - массы, аппарат бюрократии и техника в совокупности как бы очерчивает границы порядка существования. В этих границах и живет человек. Но он не был бы человеком, если бы не стремился вырваться из них. Человека невозможно свести к некоему набору принципов, какими бы разумными они не представлялись. Человек открыт миру, он богаче всех принципов, вместе взятых.

Это заложенное в человеке извечное стремление превзойти себя находит в качестве своего рода противовеса софистику, оправдывающую границы порядка существования. Иначе нормальным положением вещей и отношений стала бы анархия, общество впало бы в состояние хаоса. Современное технократическое общество имеет такую софистику, однако, она все больше входит в противоречие со здравым смыслом. Например, безудержное стремление развивать технику сегодня уже становится под сомнение фактами техногенных катастроф (одна из них - Чернобыль, 1986г.) и возникающих на их основе психологических комплексов. Или другой пример. Вера в силу бюрократии в современном обществе подрывается фактами ее неспособности предотвратить нежелательное развитие событий в области экономики (неожиданные финансовые спады), социальных отношений (вспышки национализма и экстремизма), мировой политики и экологии (возникновение кризисных ситуаций в отношениях между странами и блоками, обострение отношений в отдельных регионах и др.). Это говорит о том, что аппарат отрывается от реальностей, приобретает самостоятельное значение и перестает удовлетворять массы. Что же касается техники, то она, как известно, при всем своем совершенстве, обладает неустранимыми изъянами: она не может быть абсолютно надежной, она "склонна" к отказу, ломается и разрушается, она требует тщательного ухода и подчас создает очень высокую степень ответственности для тех, от кого зависит ее функционирование. Например, согласно, официальной статистики 70% авиакатастроф в мире происходит по причине человеческого фактора.

Все эти "минусы" фокусируются в психике современного человека в форме глубоких и тревожных состояний духа, и они "толкают" его - человека - массу, к выходу за границы порядка существования. Так человек - масса оказывается в состоянии экзистенции, то есть он начинает осознавать жесткую ситуацию выбора: или оставаться в массовом обществе и с тревогой ожидать катастрофы, или превзойти его, найдя иные подходы, иные ценности, иные смыслы бытия.

Истоки такой экзистенции Н.А.Бердяев и К.Ясперс усматривали в ощущении разрыва человека со всей предыдущей историей человечества, в историческом факте разбожествления мира и на этой основе - в утрате смысла жизни, в появившемся и укоренившемся ощущении духовной пустоты. Кризис духа К.Ясперс объяснял недостатком доверия. Когда все вокруг нас подчиняется целесообразности, исчезает сознание целого как основы всего. Мир перестает восприниматься нами как позитивное по своей сути единство; мы воспринимаем его фрагментарно, разорвано и в каждом конкретном случае мы ставим под вопрос доверие к "Фрагменту": можно ли доверять занимаемой нами должности?, профессии?, вещам, которыми мы пользуемся и которые нам навязываются рекламой?, информации, которая нам сообщается?, политику, который маячит на экране телевизора и т.д.? Распад некогда единого мира на фрагменты привел к кризису доверия к миру в целом. Этому способствовало и развенчание Божественного авторитета, уничтоженного огнем критики в XVII-XVIII ст., что неизбежно привело к цинизму, позитивизму, утрате высоких идеалов. Произошло разбожествление мира, он был лишен главной своей тайны и силы - Бога. Такой же в сущности точки зрения придерживался и Н.А.Бердяев.

Выход из кризиса в этом случае видится не на путях дальнейшей рационализации порядка существования, а на путях "очеловечивания государства" (К.Ясперс) или "охристианивания технической цивилизации ( Н.А.Бердяев). и то, и другое имеет исключительно духовное назначение и представляет по сути попытку вернуть человеку (и обществу) человеческое, то есть вернуть ему осознание его сущности.

17

_Постановка античной философией проблемы бытия и поиски ее решения имели решающее значение для формирования ментальности западноевропейской цивилизации. Результатом усилий античных философов в этом плане были следующие мировоззренческие установки. 1. Видимый, чувственно-материальный мир скрывает за собой некий абсолют, представляющий истинную суть бытия. В нем воплощены все «предельные» характеристики нашего мира: необходимость, единство, упорядоченность, совершенство, гармония, истина и пр. 2. Подлинное бытие постижимо исключительно разумом. Только сила абстракции в состоянии воспроизвести хотя бы некоторые черты лишенного наглядности абсолюта. Поэтому данную человеческую способность надо всячески поощрять и развивать. 3. Если в человеческих абстракциях, понятиях «просвечивает» суть бытия (единство, неизменность, неделимость и т.д.), значит, они не произвольны, не чисто субъективны, но являются объективными мыслительными формами, имеющими всеобщее содержание. Поэтому оперирование ими способно приводить к истине и без опоры на чувственно-материальный опыт. (Из этой уверенности родилась западноевропейская метафизика.) 4. Если истинное бытие радикально отличается от привычного нам материального, значит, наше земное существование неистинно, несовершенно. И, следовательно, его хорошо бы изменить, переделать во имя стремления приблизиться к подлинному, настоящему бытию. _Таким образом, античное решение проблемы бытия задало крупные мировоззренческие и ценностные ориентиры последующим эпохам. Средневековая христианская философия также не обошла вниманием тему бытия. И здесь на первый план вышло противопоставление земного, ограниченного существования подлинному, сверхчувственному бытию. Всецелой полнотой бытия в христианской картине мирозданья обладает только Бог. Он и есть, собственно, настоящее бытие. Все остальное — «тварно», т.е. сотворено Богом, и поэтому не имеет самостоятельности. Акт творения мира Богом создает причастность создаваемых вещей подлинному бытию (Богу) и одновременно вы¬страивает их в определенную иерархию. Ясно, что чем дальше от материи, тем ближе к Богу, тем больше укорененность вещи в реальном, т.е. божественном бытии. Душа человека, его разум, будучи идеальными образованиями, могут приближаться к истинному бытию, приоткрывать его реальные свойства. ___Средневековая метафизика по сравнению с античной стала довольно плоской и прямолинейной. Зато более цельной и однозначной. Кроме того, европейские средневековые представления об иерархии бытия в итоге дали и весьма существенные в плане последующего развития результаты: - оправдывая тезис о создании человека «по образу и подобию» Бога, средневековые схоласты вырыли настоящую пропасть между человеком и природой; именно в эту эпоху складывается убеждение в том, что человек — «царь природы», «венец творенья» и т.д.; природа и общество стали восприниматься как принципиально различные роды бытия; - внутри бытия социального на первый план был выдвинут внутренний духовный мир человека, особая субъективная реал ность, непосредственно данная и открытая человеку как частица подлинного бытия («искра божия»); - изощренный символизм и аллегоризм средневековых учений (любая вещь есть знак, символ, указывающий на потустороннюю реальность) подготовили почву для будущего анализа знаково-символической природы человеческой культуры, т.е. по сути открыли новый пласт социального бытия. ___Субстанциальные начала бытия ___Декарт, как мы помним, постулирует существование двух субстанций («мышления» и «протяжения») как первоосновы всего сущего. Спиноза удовлетворяется одной, единой и самодостаточной субстанцией, содержащей «мышление» и «протяжение» в качестве атрибутов (т.е. свойств, без которых вещь не может существовать и развиваться). Лейбниц же провозглашает бесконечную множественность субстанциальных основ мира — «монад», каждая из которых отражает в себе весь мировой порядок. (Парадоксальность лейбницевой «монадологии» будет легче принять, если вспомнить суть дифференциального исчисления, одним из создателей которого был неметкий философ-математик).

Таким образом, в философии XVII в. одновременно представлены сразу все три формально возможные модели бытия: монистическая, дуалистическая и плюралистическая. ___Все эти три мощные метафизические системы были сконструированы в рамках рационализма, объявившего «священную войну» средневековой схоластике. Однако хронологическая близость Средневековья всетаки сказывается: поиски предельных оснований бытия средствами разума пока не находят твердой опоры в самоорганизации мира. Творческая сила Бога как-то привычнее. Поэтому рационалисты XVII в. и «подпирают» субстанциальные характеристики бытия обращением к «запредельной» для разума божественной реальности. Так, у Декарта взаимосогласованность двух субстанций обеспечивается только Богом; Спиноза просто отождествляет Бога и природу; Лейбниц же синхронизирует состояния своих монад с помощью божественной «предустановленной гармонии». Даже И. Ньютон, конструируя механическую концепцию Вселенной, не смог обойтись без идеи «первотолчка», которым Бог приводит в движение пассивную материю. Философия постмодернизма (Ж.-Ф. Лиотар, Ж. Бодрийар, М. Фуко, Ж. Деррида) сосредоточилась на критике социального бытия. Мрачно констатируя очередной крах устремленных в будущее социальных проектов (коммунизма, общества всеобщего благосостояния и пр.), она выдвигает на первый план тотальный плюрализм современного общества. Если общественная жизнь представляется свободным состязанием различных социальных групп за место под солнцем, то, естественно, не может быть единой для всех системы приоритетов и ценностей. И уж тем более нет никакого смысла искать опору этому несуществующему ценностному единству в бытии мира в целом. Перед философией ставится задача гораздо более скромная: не претендуя на открытие общих (укорененных в самом мире) истин, анализировать лишь словесно-языковую, знаковую форму человеческого бытия. Ибо только в ней и существуют все искомые человечеством «смыслы».

http://www.prog10.narod.ru/glava1_2.htm полная информация

19

 Натурфилософия – это одно из направлений научной мысли. По названию можно судить о его основном предмете – это natura, то есть, природа. Окружающий нас мир осмысливается натурфилософией, как органичное целое, развивающееся, пронизанное логичными взаимосвязями.

Очевидно, что эта философская школа всегда отражала современное ей состояние знаний о природе. В античности осмысление человеком явлений окружающего мира было представлено мифологией, а научный, то есть, критический подход, идеи о возможности постановки и повторения опытов – только зарождались.

 Областью натурфилософии в этот период была космогония, то есть, та часть мифологических воззрений, которая описывала зарождение Вселенной (от греческих слов "космос" - мир,"гони" - рождение). Осмысливая причины возникновения природы и человечества, первые натурфилософы пытались понять, в какой связи они находятся между собой, как человек должен взаимодействовать с окружающим миром и своими создателями.

 Сам термин «натурфилософия» появился в римскую эпоху, в I веке, в трудах Сенеки. Нетрудно представить, что постепенное развитие научных знаний о мире, углубляло и расширяло и представления данной школы. Нужно сказать, что натурфилософия была совершенно органична для античного мышления, которое было максимально обращено к природе, усматривая в ней и материальное, и идеальное начало. Физика и философия в этот период шли рука об руку и, в большинстве случаев, их было невозможно разграничить.

С точки зрения Парменида "есть бытие, а небытия вовсе нет".

Если предшествующие философы изрекали свое мнение о первоначале всего сущего, в лучшем случае, опираясь на аналогии и метафоры, то Парменид делает попытку построить систему доказательства. Небытие не существует потому, что его "невозможно ни познать, ни в слове выразить". Другими словами, существует только то, что мыслимо и выразимо. Но такой подход требует выяснить вопрос о соотношении бытия и мышления.

Бытие и мышление существуют самостоятельно, но мысль становится мыслью, когда она предметна, а вещь тогда лишь вещь, когда она мыслима. Высказав это положение, Парменид приблизился к границе идеализма, отдавая приоритет мысли. Ибо можно мыслить и то, чего нет (например: проект должного). А бытие вне мысли как бы и не существует. Но тут Парменид уточняет: "Речь идет о существенном, общем". Что касается чувственно воспринимаемого мира, то он кажущийся, мнимый. Физическая картина мира - это предмет "обманчивых слов". Только ум ведет к истине, а чувства порождают мнения, приумножают обманчивые слова, ориентированные на сокрытие истины мира.

20

Середньовіччя - це панування релігійного світогляду, вираженого в богослов'ї. Філософія стає служницею теології. Її основна функція - тлумачення Святого Письма, формулювання догматів Церкви і доказ буття Бога. Згідно християнського догмату, Бог створив світ з нічого, створив актом своєї волі, завдяки своєї всемогутності. Божественна всемогутність продовжує кожну мить зберігати, підтримувати буття світу. Такий світогляд носить назву креаціонізму - від латинського слова «творіння». Догмат про творіння переносить центр ваги з природного на надприродні початок. Активне творче начало як би вилучається з природи і передається Богу. Бог не тільки творить природу, але й може діяти всупереч природному ходу речей, тобто творити дива. У християнському віровченні внутрішньо пов'язані між собою догмат про творіння, віра в диво і переконання в тому, що природа, як казав Августин Блаженний, «сама для себе недостатня» і що людина покликана бути її господарем, «керувати стихіями». З одного боку природа перестає бути найважливішим предметом пізнання (основна увага тепер зосереджується на пізнанні Бога і людської душі і ця ситуація дещо змінюється тільки в період пізнього середньовіччя - у 13 - 14 століттях). Природні явища, якщо вони навіть і стають предметом інтересу, сприймаються середньовічною свідомістю в якості символів, що вказують на іншу, вищу реальність і посилають до неї - а це реальність релігійно-моральна. Світ дан середньовічної свідомості на благо і в повчання.

Категорія буття була в Середні століття предметом гострої полеміки, в якій брали участь найвпливовіші мислителі того часу - Августин і Еріугена, Фарабі і Аверроес, Ансельм і Фома, Дунс Скот і Оккам. Адже від правильного розуміння того, що таке буття, залежало вирішення найважливішої теологічної проблеми - доказ існування Бога. Буття може розумітися як форма чуттєвого споглядання або рефлективна категорія, як сутність речі або її акциденція, як суб'єкт або предикат, як логічна зв'язка в судженні або форма реального дії речей.

21 Буття є найбільш загальним поняттям і ознакою предмета. Якщо річ існує, значить, має які-небудь властивості і є пізнаваною. Таке Буття розглядається як наявність предмета у свідомості. Існування предмета є його пізнання і взаємодія з ним суб'єкта. З цієї причини в повсякденній свідомості зазвичай не існує ясних кордонів між предметом і його існуванням, оскільки воно не може відокремити власне взаємодія з предметом від нього самого. Людина не знайомий з вченням про Буття, як правило, приймає існування або буття речі за просте її наявність. Філософи йдуть далі цього визначення для них існування не просто мовний вказівку на предмет, але і сам процес його буття, який, якщо розглянути його уважніше, виявиться ще і процесом взаємодії із самою людиною. Філософи зазвичай говорять, що якщо предмет існує, значить, його можна мислити і пізнавати шляхом взаємодії з ним, це є суть його існування. Розвиваючи цю тему необхідно зауважити, що процес Буття предмета завдяки його безпосередньому відношенню до людини далі з необхідністю стає буттям свідомості. Як з'ясувалося, процес Буття є взаємодія, умовно складається з двох частин матеріальності предмета і спрямованої на нього людської волі. Небуття предмета є небуття першої частини процесу буття - матеріальності предмета, тобто його наявності. Далі необхідно визначити, чи здатна друга частина, тобто свідомість, існувати без предмета. Звичайно, не складе великих труднощів зрозуміти, що без предмета свідомість стає порожнім словом, тому що тільки через предмет воно реалізується. Як ми бачимо матеріальне Буття, яке ми можемо представити у вигляді об'єкта, має нерозривний зв'язок з його формами і системою методів пізнання, яка є суб'єкт. Данна реалізація є актуальною не тільки для філософії тому як переводить шляху роздуми в область, де передбачається неможливість що-небудь визначити раціонально. Це людські емоції, які є кордонами між своїм власним і чужим буттям. Дана частина вчення про буття іменується як, Екзистенціалізм. Реалізація ж людської волі в предметі є екзистенція, тобто єдність суб'єкта та об'єкта. У даному випадку для нас актуальна межа між предметом і свідомістю, які мають буття один в одному, тобто єдине буття. Кордон ця інтуїтивна і тому, розмірковуючи над екзистенцією нам необхідно поряд з раціональним способом пізнання, використовувати інтуїтивний спосіб, постійно звертаючись до самих себе, і своєму Я. Кордон між свідомістю і предметом є страх, а саме страх перед смертю. Дана емоція скріплює два виділені нами частини буття. Питання полягає в тому, що саме викликає страх можливість небуття предмета чи можливість небуття свідомості. У людському представленні смерть завжди виступає як власне небуття, але насправді і мир, і сама людина є рівними. Примітно те, що якщо людина втрачає предмет пізнання, то єдиним його бажанням стає смерть, тобто то чого він боявся, коли предмет ще існував. Відповідно предметом страху є як сама людина, так і навколишній світ

Центральне поняття - екзистенція (людське існування), основні модуси (прояви) людського існування-турбота, страх,рішучість, совість; людина прозріває екзистенцію як корінь свого існування в прикордонних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть). Осягаючи себе як екзистенцію, людина знаходить свободу, яка є вибір самого себе, своєї сутності, накладає на нього відповідальність за все, що відбувається у світі. Це зробило значний вплив на Філософію і мистецтво Заходу.

22

Небытие - это, чего не было, нет и никогда не будет. Оно неизменно, потому что нельзя изменить то, чего нет. Небытие - это прошлое, которое нельзя изменить. Небытие - это внешняя неподвижная тотальность.Бытие - это то, чего не было, нет, но что когда-то будет. Бытие - это будущее, в котором всё возможно. Бытие - это внутренняя свободная индивидуальность.

Небытие по определению не существует, существует только бытие, Бог. Мы приходим к чистому монизму. Бог есть будущее, свобода, добро. "Свет сияет во тьме, и тьма не победит свет… Бог - это свет, и вовсе нет в нём тьмы" - апостол Иоанн абсолютно точно использовал для определения Бога понятия света и тьмы. Тьма не представляет собой некой самостоятельно существующей субстанции. Тьма - это отсутствие света. Если бы не было света, мы не смогли бы ни представить, ни определить тьму. Как бытие, свет, будущее, выделяясь из небытия, создаёт время-настоящее - границу между прошлым и будущим, так небытие, поглощая бытие, растворяя его в себе, не создаёт пространство, а уничтожает время, замещая его пустотой пространства.

Материя есть граница между небытием и бытием и одновременно взаимопереход бытия и небытия, сотканный из небытия и бытия как ткань соткана из двух пересекающихся нитей. Время - это возникновение этой границы, пространство - это уничтожение этой границы.

Небытие — отсутствие, отрицание бытия, несуществование вообще, несуществующая реальность, абсолютное начало всего сущего. Ничто - способ существования небытия. По Демокриту небытие находится среди бытия, наполняя и пронизывая его. Небытие — онтологическая категория, являющаяся отрицанием понятия «бытие». Сложность осмысления «небытия», отмеченная в своё время ещё Парменидом, заключается в следующем: в общем смысле, небытие — это отсутствие, однако описание отсутствия должно опираться на какие-то признаки, а наличие признаков, в свою очередь, обуславливает наличие объекта описания. Таким образом, возникает парадокс наличия отсутствия

Бытие́ — философское понятие, фиксирующее аспект существования сущего в отличие от его сущности. То, что реально существует. Это понятие фиксирует наиболее общее в вещах – их простое наличие. Если сущность определяется вопросом: «Что есть сущее?», то бытие вопросом: «Что значит, что сущее есть?». Поскольку бытие может пониматься как единственное (см. Парменид), постольку термин «бытие» часто используют для обозначения мира как целого. Предмет изучения онтологии. Противоположные понятия — небытие и ничто. Существенные философские проблемы — соотношение бытия и мышления, соотношение бытия и времени, соотношение бытия и небытия. (СМОТРЕТЬ ЧАНЫШЕВ)

23

В отношении бытия и его изменения в конечном итоге выступает активность человека, включающегося в становление, разрушение старого, бренного, нарожде­ние нового, но предпосылкой ее и в жизни человека должен быть не субъектив­ный произвол, а объективная закономерность, познаваемая человеком. Практиче­ское значение истинного познания — открытие действительности такой, как она есть на самом деле, создающее возможность более адекватного природе объекта действия. Отсюда возможен и этический, а не только гносеологический смысл не­истины как лжи, как введение в заблуждение себя и других людей. Отсюда откры­вается познание истины человеком как содержание и смысл его жизни, смысл, ко­торый дает человеческой жизни это искание истины.

Другой смысл и значение, которое придает человеческой жизни искание исти­ны, —познание законов и тайн природы, проникновение познания во Вселенную, проникновение человека в космическое пространство — это осознание, ощущение мощи познания и потому величия человека. Такая идеальная цель выключает чело­века из борьбы своекорыстных интересов, развивает возвышенное начало в отно­шении к собственной жизни.

Рассмотрение этического аспекта проблемы познания невозможно без пони­мания общественной природы познания. Неисчерпаемость бытия составляет осно­ву бесконечности познания истины. В целом это общественный процесс познания мира человечеством. Но этот общественный процесс осуществляется людьми, ин­дивидами, которые осваивают результаты предшествующего процесса познания и двигают его вперед (Ньютон, Эйнштейн, Дарвин, Маркс и др.). Поэтому индиви­дуум иногда может и определить ход общественного познания, и иногда так долж­но быть закономерно. Это бывает, когда индивид в процессе общественного по­знания выступает как представитель передового, а общественно сложившаяся мысль представляет собой пройденный этап. В борьбе мнений между индивидом и обществом иногда бывает прав индивид. В реальном процессе это соотношение значительно сложней: какой индивид и при каких условиях выступает как носи­тель, или выразитель, передового, в свою очередь, зависит от общественно подго­товленной почвы созревания передовых тенденций как закономерного продукта предшествующего развития, выразителем которых становится индивид. Индивид включен в процесс исторического развития, внутри которого он играет активную роль, через посредство которого, силами которого осуществляется общественный процесс развития научного знания.

24_

Постановка античной философией проблемы бытия и поиски ее решения имели решающее значение для формирования ментальности западноевропейской цивилизации. Результатом усилий античных философов в этом плане были следующие мировоззренческие установки. 1. Видимый, чувственно-материальный мир скрывает за собой некий абсолют, представляющий истинную суть бытия. В нем воплощены все «предельные» характеристики нашего мира: необходимость, единство, упорядоченность, совершенство, гармония, истина и пр. 2. Подлинное бытие постижимо исключительно разумом. Только сила абстракции в состоянии воспроизвести хотя бы некоторые черты лишенного наглядности абсолюта. Поэтому данную человеческую способность надо всячески поощрять и развивать. 3. Если в человеческих абстракциях, понятиях «просвечивает» суть бытия (единство, неизменность, неделимость и т.д.), значит, они не произвольны, не чисто субъективны, но являются объективными мыслительными формами, имеющими всеобщее содержание. Поэтому оперирование ими способно приводить к истине и без опоры на чувственно-материальный опыт. (Из этой уверенности родилась западноевропейская метафизика.) 4. Если истинное бытие радикально отличается от привычного нам материального, значит, наше земное существование неистинно, несовершенно. И, следовательно, его хорошо бы изменить, переделать во имя стремления приблизиться к подлинному, настоящему бытию.

25

Постклассическая философия предъявляет серьезные претензии разуму;  интенсифицирует интерес к «человеку-в-мире»; обнаруживает стремление к анализу различных типов языковой реальности; характеризуется значительной фрагментацией проблемного поля и плюралистичностью. Такое состояние философии детерминировано  социальной базой и социальной ангажированностью философии XIX – XX вв. Общая тенденция культуры к специализации деятельности обусловила дисциплинарность философского знания.

В работе "Бытие и Ничто. Опыт феноменологической онтологии" Сартр дифференцирует "бытие-в-себе" (т.е. бытие феномена) и "бытие-для-себя" (как бытие дорефлексивного cogito). Фундаментальная онтологическая недостаточность сознания инспирирует интенцию "сделать себя" посредством индивидуального "проекта существования", в силу чего бытие конституируется как "индивидуальная авантюра" - в исходно рыцарском смысле этого слова: "бытие сознания себя таково, что в его бытии имеется вопрос о своем бытии. Это означает, что оно есть чистая интериорность. Оно постоянно оказывается отсылкой к себе, которым оно должно быть. Его бытие определяется тем, что оно есть это бытие в форме: быть тем, чем оно не является, и не быть тем, чем оно является" (Сартр). На этом пути индивидуальному бытию необходимо "нужен другой, чтобы целостно постичь все структуры своего бытия". Сартр - в дополнение к понятию "бытия-в-мире" (бытия в бытии) приходит вслед за Хайдеггером к формулировке "бытия-с" ("бытие-с-Пьером" или "бытие-с-Анной" как конститутивные структуры индивидуального бытия). В отличие от Хайдеггера, у Сартра, "бытие-с" предполагает, что "мое бытие-для-другого, т.е. мое Я-объект, не есть образ, отрезанный от меня и произрастающий в чужом сознании: это вполне реальное бытие, мое бытие как условие моей самости перед лицом другого и самости другого перед лицом меня", - не "Ты и Я", а "Мы".

Философские идеи Камю - в еще большей степени, чем у Сартра, - вплетены в ткань характеров, образов, ситуаций художественных произведений. Сочинения Камю, которые можно считать собственно философскими ("Миф о Сизифе" или "Бунтующий человек"), однако, мало похожи на обычные философские трактаты, с их систематическими теоретическими построениями, дефинициями, цитатами и т.д. В значительной степени специфика философствования Камю была обусловлена главным объектом его интереса. А им стал мир переживаний и мыслей той личности, которую сам Камю назвал "абсурдным человеком". Абсурдный человек, абсурдные рассуждения (философия, уловившая абсурдность существования и попытавшаяся его осмыслить), абсурдное творчество (литература и искусство, чьим героем становится абсурдный человек) - таковы темы сочинения Камю "Миф о Сизифе".

Спор Камю с Сартром не менее важен. Сартр, как мы видели, считал, что в человеческом бытии существование предшествует сущности и что человек целиком и полностью ответствен за то, как он сформулирует свою сущность. В отличие от Сартра, изображающего человеческую сущность чистой возможностью, Камю считает, что бытие человека изначально определено человеческой природой и содержит в себе набор возможностей, ограничивающих человеческую свободу.

26.

Диалектический материализм рассматривает движение как способ существования материи. В мире нет, и не может быть движения без материи, как и материи без движения. Покой же рассматривается как относительно устойчивое состояние материального мира, момент (сторона) движения. Характеристика покоя всегда связана с конкретными предметами, которые фиксируются нами как находящиеся в состоянии неизменности. Это состояние может быть зарегистрировано только в определенной системе координат. Например, камень, лежащий на земле, находится в состоянии покоя по отношению к Земле, но он находится в состоянии движения вместе с Землей. Поэтому покой относителен, ибо его проявление зависит от системы отсчета, в то время как движение абсолютно. Движение как абсолютный способ существования материи существует в бесконечно многообразных видах и формах. Эти виды и формы являются объектом изучения конкретных естественных и гуманитарных наук. Философия же рассматривает движение как изменение вообще. Сказать, что материя находится в постоянном движении, значит признать, что материя находится в процессе непрерывного изменения. Следовательно, рассматривая движение как способ существования материи, диалектический материализм утверждает, что источник движения следует искать не вне материи, а в ней самой. Мир, Вселенная при таком подходе представляет как самоизменяющаяся, саморазвивающаяся целостность.

В каком отношении находится бытие и время? Бытие не во времени. И все равно бытие как присутствие, как настоящее определено временем, временным. Из постоянства протекания времени говорит бытие. Время определяется бытием, т.к. присутствует. Бытие и время взаимно определяют друг друга, однако ни бытие не временное, ни время не сущее. Как выйти из противоречия: бытие и время взаимно определяют друг друга, однако так, что ни бытие нельзя рассматривать как время, ни время как сущее. Не станем говорить, что они, бытие и время, время и бытие есть, но имеют Место. Бытие не есть. Бытие имеет место как выход присутствия из потаенности. Бытие не есть нечто сущее. У бытия имеется возможность бытия. Время не есть. Время имеет Место. Место, вмещающее время, определяется из отклоняюще-отказывающей близости. Она хранит открытость пространства-времени и таит то, что остается отклонено в осуществившемся, в чем отказано настоящему. Хайдеггер называет место, вмещающее собственно время, просветом утаивающего протяжения. Поскольку протяжение само есть вмещение, в собственно времени уже таится имение места.

В докладе "Время и бытие" Хайдеггер определяет собственно время, отказываясь от расхожей концепции в пользу взгляда на настоящее в смысле присутствия. "Настоящее в смысле присутствия настолько резко отличается от нfстоящего в смысле Теперь, что настоящее как присутствие никоим образом не поддается определению из настоящего как Теперь. Скорее возможным кажется обратное". Через настоящее в смысле присутствия бытие собирательно определяется как присутствие и впускание присутствия, т.е. открытие потаенности. Настоящее значит: протянувшееся навстречу нам, нам – человеку в нас.

29 Мужество быть это мужество утверждать нашу собственную разумную природу, вопреки всему тому в нас, что противостоит нашему единению с разумной природой самого бытия.Мужество быть это мужество утверждать себя вопреки судьбе и смерти, но это не мужество утверждать себя вопреки греху и вине. А иначе и быть не могло: ведь мужество осознать собственную вину заставляет задать вопрос о спасении, а не о самоотречении.

Мужество - значит быть личностью, то есть думать самому, а не полагаться на чужие взгляды. Настоящее мужество быть – это утверждение своей уникальности, отстаивание требований своей индивидуальной природы. Но это не то же самое, что своеволие и иррациональность; ведь уникальность индивида обусловлена его творческими возможностями.

30. Проблема свідомості та її місце у філософії

У вступній лекції було особливо підкреслено, що філософія ставить у центр своєї уваги як основне питання ставлення матерії і свідомості, а тим самим і проблему свідомості . Значення цієї проблеми виявляється вже в тому, що вид, до якого належимо ми, люди, позначають як людина розумна. Виходячи з цього, можна з повним правом сказати, що філософський аналіз сутності свідомості виключно важливий для правильного розуміння місця і ролі людини у світі.

Вже тому проблема свідомості спочатку приваблювала найпильнішу увагу філософів при виробленні ними вихідних світоглядних і методологічних установок.

У сучасних умовах поглиблена розробка філософських питань свідомості диктується до того ж розвитком інформатики та комп'ютеризацією людської діяльності, загостренням ряду аспектів взаємодії людини і техніки, техносфери і природи, ускладненням завдань виховання і розвитку спілкування людей.

Мабуть, немає більш складного питання, ніж питання про те, що таке свідомість, що таке розум, яка їхня природа, їх сутність. Сам цей феномен настільки складний, що його досліджує цілий ряд наук - психологія, логіка, фізіологія вищої нервової діяльності, психіатрія, кібернетика, інформатика та ін

При цьому розгляд окремих аспектів свідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю в рамках різних дисциплін завжди спирається на певну філософсько-світоглядну установку в підході і свідомості. Це надає вирішення питання про природу свідомості з філософських позицій особливий, додатковий сенс і значення.

При цьому, філософія, на відміну від інших наук, досліджує загальну природу свідомості, вивчає його насамперед під кутом зору свого основного питання. І тут, при подібному підході до свідомості стикаються дві альтернативні позиції - матеріалістична і ідеалістична, а також близька до останньої - релігійна.

Розгляд свідомості логічно початку під кутом зору першої сторони основного питання філософії, залишивши для окремого вивчення надалі бік другу , тобто пізнавальне ставлення свідомості до світу.

Чи слід розуміти розумність, свідомість як властивість особливого, духовного начала в людині, душі або бачиш у ньому функцію особливим чином організованої матерії, людського мозку, здатного відображати світ в ідеальних образах ?

Такі альтернативні, принципово протилежні підходи до вирішення проблеми свідомості. Ідеалістичний підхід фактично містифікується свідомість, оскільки розглядає його як продукту душі, перетворюючи свідомість у щось таємниче та незрозуміле раціонального, з наукових позицій дослідженню. Матеріалізм, навпаки, знімає з свідомості покрив таємничості і виходить з того, що воно є функція мозку, по-друге, розглядає свідомість як відображення матерії, відображення зовнішнього світу і, нарешті, з матеріалістичної точки зору воно є продуктом розвитку матеріального світу.

При подібному підході виявляється, що свідомість при всій його складності зовсім не є чимось абсолютно незбагненним і непізнаваного. Дійсно, значний матеріал про фізіологічних підставах свідомості можуть дати дослідження фізіології вищої нервової діяльності, оскільки свідомість органічно пов'язане з матеріальними, фізіологічними процесами в мозку, виступає як специфічна сторона.

Великі дані для розуміння свідомості дає дослідження людської діяльності та її продуктів, оскільки в них реалізовані, запечатані знання, думки і почуття людей. Поряд з цим свідомість проявляється в пізнанні, внаслідок чого і це джерело, вивчення пізнавального процесу, відкриває різні сторони свідомості.

Нарешті, дуже тісно можна сказати, органічно пов'язані між собою свідомість і мова, в силу чого і науковий аналіз такого явища , як мова у всій його багатогранності, важливий для осмислення сутності, природи свідомості.

При цьому головне, про що слід постійно пам'ятати, полягає в тому, що "не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить".

Свідомість, як і матерія, це реальність. Але якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообоснованностью, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Воно не існує само по собі, а має підставу в іншому, в матерії.

Іншими словами, діалектико-матеріалістичний підхід до свідомості виходить з примату буття по відношенню до свідомості, що не тільки не виключає, а припускає, що сам спосіб буття людини у світі завжди передбачає свідомість, що людська діяльність вся пронизана свідомістю і без нього не існує. Але буття - більш широка система, і свідомість виступає як умова і засіб для того, щоб людина могла вписатися в цю ширшу, цілісну системи буття.

Свідомість, як визначається буттям, і виступає насамперед як властивості високоорганізованої матерії і одночасно як продукт еволюції матерії, ускладнення форм відображення в ході цієї еволюції, починаючи з самих елементарних форм і кінчаючи мисленням.

При цьому сама еволюція форм відображення визначається не зсередини, а на основі певних взаємин носіїв відбиття із навколишнім середовищем. У людини ця взаємодія реалізується в практично-перетворюючої діяльності, що здійснюється в рамках певних спільнот.

Тому свідомість - не просто функція мозку, воно - суспільний продукт. Громадське природа свідомості виразно видно в його органічного зв'язку з мовою і особливо - з практичною діяльністю, в якій свідомість, його продукти опредмечіваются і яка надає свідомості об'єктивний характер, спрямованість на зовнішній світ з метою не тільки його відображення, пізнання, але і його зміни .

До того ж свідомість не тільки первісно формувалося у первинних формах суспільства, але й сьогодні воно закладається і розвивається у кожного нового покоління тільки в суспільстві через діяльність і спілкування з собі подібними.

31, З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Свідомість - це результат діяльності цілісного мозку, тісної взаємодії кори і підкіркових центрів.

Провідну роль у формуванні свідомості відіграє ліва півкуля великого мозку, зокрема руховий центр мови і його зв'язки із сенсорними зонами кори. Сприйняття людиною мовних сигналів (звукових і письмових), центри яких розташовані переважно в лівій півкулі, здійснюється слуховими і зоровими нервовими центрами. Завдяки внутрішньокірковим зв'язкам ці нервові центри утворюють єдину функціональну систему, яка забезпечує сприйняття і аналіз різних форм мовних сигналів та їхнє звукове відтворення. Саме мова відіграє велику роль у становленні свідомості людини, розвиткові її психіки.

Під «мовною свідомістю» розуміється відображення у свідомості людини незалежних від неї мовних структур і (усвідомлена або неусвідомлена) діяльність, спрямована на застосування цих структур для класифікації предметного світу, що є необхідною умовою будь-якої комунікації.

Мовна свідомість може розглядається і як засіб пізнання своєї або чужої культури в її «предметній, діяльнісній і ментальній формах» та виявлення етнокультурної специфіки образу світу.

Деякі вчені на позначення поняття «мовна свідомість» вводили терміни: «мовне чуття» (І.О. Бодуен де Куртене), «лінгвістичний інстинкт» (Л.В. Щерба), «народна самосвідомість» (С.Е. Никитіна), «мовне мислення», «мовленнєве мислення» тощо.

У вітчизняній психолінгвістиці мовна свідомість розуміється як сукупність образів свідомості, що формуються та вербалізуються за допомогою мовних засобів: слів, вільних та стійких словосполучень, речень, текстів, асоціативних полів.

Р.С. Каспранський розмежовує «широке» й «вузьке» значення терміну «мовна свідомість»: у першому випадку йдеться про відображення об’єктивного світу у двосторонньому знакові, у другому – про відображення специфічної мовної структури в підсвідомості носія мови на рівні вмінь, пов’язаних із вибором і вживанням мовних засобів у процесі комунікації. Мовна свідомість у вузькому смислі виступає, на думку автора, критерієм правильності мовної поведінки.

Зупинимося на найбільш уживаному останнім часом визначенні вчених Московської психолінгвістичної школи, згідно з яким мовна свідомість – це опосередкований мовою образ світу тієї чи іншої культури, тобто сукупність перцептивних, концептуальних і процедурних знань носія культури про об’єкти реального світу.

Кибернетика и сознание

Явления, которые отображаются в таких фундаментальных понятиях кибернетики, как информация и управление, имеют место в органической природе и общественной жизни. Таким образом, кибернетику можно определить как науку об управлении и связи с живой природой в обществе и технике.

Один из важнейших вопросов, вокруг которого идут философские дискуссии - это вопрос о том, что такое информация, какова ее природа? Для характеристики природы информационных процессов необходимо кратко рассмотреть естественную основу всякой информации, а таковой естественной основой информации является присущее материи объективное свойство отражения.

Положение о неразрывной связи информации и отражения стало одним из важнейших в изучении информации и информационных процессов и признается абсолютным большинством отечественных философов.

Информация в живой природе в отличие от неживой играет активную роль, так как участвует в управлении всеми жизненными процессами.

Материалистическая теория отражения видит решение новых проблем науки и, в частности, такой кардинальной проблемы естествознания как переход от неорганической материи к органической, в использовании методологической основы диалектического материализма. Проблема заключается в том, что существует материя, способная ощущать, и материя, созданная из тех же атомов и в тоже время не обладающая этой способностью. Вопрос, таким образом поставлен вполне конкретно и, тем самым, толкает проблему к решению. Кибернетика вплотную занялась исследованием механизмов саморегуляции и самоуправления. Вместе с тем, оставаясь методически ограниченными, эти достижения оставили открытыми ряд проблем к рассмотрению которых привела внутренняя ломка кибернетики.

Сознание является не столько продуктом развития природы, сколько продуктом общественной жизни человека, общественного труда предыдущих поколений людей. Оно является существенной частью деятельности человека, посредством которой создается человеческая природа и не может быть принята вне этой природы.

Если в машинах и вообще в неорганической природе отражение есть пассивный, мертвый физико-химический, механический акт без обобщения и проникновения в сущность обобщаемого явления, то отражение в форме сознания есть, то мнению Ф.Энгельса "познание высокоорганизованной материей самой себя, проникновение в сущность, закон развития природы, предметов и явлений объективного мира".

В машине же отражение не осознанно, так как оно осуществляется без образования идеальных образов и понятий, а происходит в виде электрических импульсов, сигналов и т.п. Поскольку машина не мыслит, эта не есть та форма отражения, которая имеет место в процессе познания человеком окружающего мира. Закономерности процесса отражения в машине определяются, прежде всего, закономерностями отражения действительности в сознании человека, так как машину создает человек в целях более точного отражения действительности, и не машина сама по себе отражает действительность, а человек отражает ее с помощью машины. Поэтому отражение действительности машиной является составным элементом отражения действительности человеком. Появление кибернетических устройств приводит к возникновению не новой формы отражения, а нового звена, опосредующего отражение природы человеком.

32 Спробуємо розібратися , яка структура, організація свідомості, які основні елементи воно включає.

Свідомість - це в першу чергу сукупність знань про світ. Не випадково воно тісно пов'язане з пізнанням. Якщо пізнання є свідомість у його активної спрямованості назовні, на об'єкт, то саму свідомість у свою чергу результат пізнання. Тут знаходимо діалектика: чим більше ми знаємо, тим вище наші пізнавальні потенції і навпаки - чим більше ми пізнаємо світ, тим багатшою нашу свідомість.

Наступний важливий елемент свідомості - увага, здатність свідомості концентруватися на певних видах пізнавальної і будь-який іншої діяльності , тримати їх у своєму фокусі.

Далі, мабуть, слід назвати пам'ять, здатність свідомості накопичувати інформацію, зберігати, а при необхідності і відтворювати її, а також використовувати раніше набуті знання у діяльності.

Але ми не тільки знаємо щось і щось запам'ятовуємо. Свідомість невіддільне від виразу певного відносини до об'єктів пізнання, діяльності і спілкування у вигляді емоцій.

До емоційній сфері свідомості відносяться власне почуття радості, задоволення, горя, а також настрої і афекти або, як їх називали у колишній час, пристрасті - гнів, лють, жах, відчай і т. д.

До названим раніше слід додати і такий істотний компонент свідомості (якого, до речі, багатьом з нас так часто не вистачає), яким є воля, що представляє собою осмислене устремління людини до визначеної мети і спрямовуюча його поведінку або дію.

Нарешті, найважливішою складовою свідомості, що ставить всі інші його компоненти як би за одну дужку, є самосвідомість.

Самосвідомість - своєрідний центр нашої свідомості, що інтегрує початок в ньому. Самосвідомість - це свідомість людиною свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця в суспільстві, простіше кажучи, усвідомлення себе як особливої і єдиної особистості.

Самосвідомість - історичний продукт, воно формується лише на певній, притому досить високою стадії розвитку первісного суспільства. А поряд з цим воно є і продуктом індивідуального розвитку: у дитини його заснування закладаються приблизно у віці 2-4-х років.

У розвитку, динаміці самосвідомості можна виділити три рівні. Перший - рівень самопочуття, зводиться до елементарного усвідомлення свого тіла і його включеності в систему навколишніх людини речей. Саме завдяки цьому людина не тільки виділяє себе з предметного світу, а й має можливості вільно орієнтуватися в ньому.

Другий рівень самосвідомості реалізується в усвідомленні своєї приналежності до того або іншого співтовариства, до тієї чи іншої культури та соціальної групи.

Найвищий рівень розвитку самосвідомості - виникнення свідомості "Я" як такої освіти, яка хоч і подібна на "Я" інших людей, але одночасно неповторно, причому здатне не лише здійснювати вчинки, але і нести відповідальність за них, що передбачає необхідність і можливість як контролю за своїми діями, так і їхньої самооцінки.

Таким чином, самосвідомість характеризує не тільки самопізнання, а й зіставлення себе з деяким ідеалом "Я", а значить, контроль і самооцінку, а також виникнення на цій основі почуття задоволення або незадоволення собою. При цьому саме усвідомлення людиною свого "Я" знову-таки може реалізуватися лише через зіставлення себе з іншими людьми.

Це зайвий раз свідчить про суспільну природу свідомості, який формується у ході колективної діяльності і людського спілкування.

Самосвідомість характеризується двома взаємопов'язаними властивостями - предметністю і рефлективністю. Перше властивість дає можливість співвідносити наші відчуття, сприйняття, уявлення, уявні образи з предметним світом поза нами, що дозволяє забезпечити націленість свідомості на зовнішній світ.

Рефлексія ж - це така сторона самосвідомості, яка, навпаки, зосереджує увагу на самих його явища та формах. У ході рефлексії людина усвідомлює своє "Я", аналізує його, зіставляючи себе з ідеалом, розмірковуючи про своє ставлення до життя, закріплюючи або, навпаки, змінюючи певні життєві орієнтири.

При цьому в оцінках і самооцінка можливі й помилки. Перевірка і коректування тут можливі за умови уважного ставлення до оцінок інших людей і тверезого зіставлення з ними своїх самооцінок.

Тому самосвідомість не є якась константа, воно не тільки виникає в процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми, але і постійно перевіряється і коректується в процесі поглиблення і розширення міжособистісних відносин.

А тепер поставимо собі наступним питанням: яке призначення, а точніше, які основні функції свідомості?

Перша і найважливіша - пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу , суспільстві і самій людині.

Друга, тісно пов'язана з першою, - творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук.

Третя функція - регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

Нарешті, четверта функція - прогностична. Людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх.

Можна ще вказати систематизуючу функцію, критично-оціночну та описову, які є наслідком перерахованих вище.

Все сказане раніше дозволяє нам дати загальну характеристику свідомості.

Свідомість - це вища, властива тільки людині і зв'язана з мовою функція мозку, що складається в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередньому уявному побудові дій і передбаченні їх результатів , у розумному регулюванні і самоконтролірованіі поведінки людини.

Укладаючи перший розділ лекцій, слід зазначити, що свідомість - найважливіша сфера людської психіки, але не єдина, оскільки остання включає в себе і несвідоме.

Особливу увагу питанню про природу несвідомого приділяв у свій час австрійський лікар-психіатр і філософ З. Фрейд. Він висловив ряд важливих положень про сферу несвідомого. Разом з тим З. Фрейд перебільшив його значення, віддав несвідомому першорядне роль, стверджуючи, що нібито воно визначає і свідомість, і вся поведінка людини, причому особливе значення він надавав вродженим інстинктам і потяг, ядром яких вважав статевий інстинкт.

Не погоджуючись з подібною абсолютизацією місця несвідомого в житті людини, було б разом з тим невірно применшувати і тим більше заперечувати його роль у пізнанні й поведінці людей. Саме несвідоме має три основних рівня. До першого відноситься неусвідомлений психічний контроль людини за життям свого тіла, координацією функцій, задоволенням найпростіших потреб.

Другий, більш високий рівень несвідомого - це процеси і стани, які можуть реалізуватися в межах свідомості, але можуть переміщатися в сферу несвідомого і здійснюватися автоматично і т. д.

Нарешті, третій, вищий рівень несвідомого проявляється в художньої, наукової, філософської інтуїції, що відіграє важливу роль у процесах творення. Несвідоме на цьому рівні тісно переплетене з свідомістю, з творчою енергією почуттів і розуму людини.

Про можливості і резерви сфери несвідомого можна судити з того, що в загальному балансі інформаційних процесів на свідомому рівні переробляється в секунду 1О 52 0 біт інформації, тоді як на несвідомому - 1О 59 0 біт. Для самосвідомості особистості ця інформація виявляється "закритої", але вона існує, надходить у мозок, переробляється, і на її основі здійснюються багато дій. Неусвідомлене відображення, граючи допоміжну роль, звільняє свідомість для реалізації найбільш важливих, творчих функцій. Так, багато звичні дії ми виконуємо без контролю свідомості, несвідомо а свідомість, звільнене від вирішення цих завдань, може бути направлено на інші предмети.

Ми дали загальну характеристику свідомості. Тепер настав час перейти до більш глибокого розкриття його сутності шляхом всебічного аналізу його співвідношення з матерією. А це передбачає, по-перше, розгляд свідомості як вищої форми відображення матерії, по-друге, як функції особливим чином організованої матерії, функції людського мозку, нарешті, по-третє, як продукту, причому вищого продукту, еволюції матерії. За цим основними напрямками ми і підемо в подальшому в аналізі сутності свідомості.

36 Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла

Людина, на відміну від тварини, досягає своїх цілей за допомогою знарядь праці. А це означає, що вона знає властивості речей (наприклад, що камінь твердіший від дерева). При цьому її знання стосуються не лише речей, використання яких засноване на задоволенні біологічних потреб. Опосередковано, через залучення до праці, вона знає всі речі. Тварини також можуть використовувати речі як знаряддя, але таке використання зумовлене задоволенням безпосередніх біологічних потреб. Завдяки праці речі у людини відокремлюються від потреб і існують об'єктивно самостійно. Людина формує здатність уявляти речі самі по собі, незалежно від власних біологічних потреб.

Таким чином, свідоме відношення людини до світу (умовно — «технологічний вимір» свідомості) виявляється як вміння оперувати речами, або як об'єктивне знання речей. Розглянемо найпростіший акт свідомості — сприймання. Я, наприклад, щось сприйняв і визначив цей чуттєвий образ як «дерево» (тобто підвів його під поняття «дерева»). А поняття «дерева» у мене змістовно пов'язане з такими поняттями, як «будівельний матеріал», «горюча речовина» та ін. Отже, поняття задає схему можливих дій із предметом, яку я засвоїв у процесі виховання. Таким чином, моє свідоме сприймання дерева полягає у включенні його до контексту технологічної (естетичної, екологічної тощо) культури, засвоєної мною. В основу цього сприймання покладено не біологічні потреби, а форми культури.

Другий вимір свідомості (умовно — «соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Я, наприклад, хочу мати певну річ, знаю способи, якими можна заволодіти нею (купити, випросити, вкрасти), знаю суспільні оцінки кожного з цих способів і добровільно обираю між ними. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи.

У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки — настрої, паніка) тіло панує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної залежності дистанція між свідомістю і тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслідок чого людина деградує до тваринного буття. Таким чином, свідоме відношення людини до світу, до інших людей і до самої себе — це відношення, опосередковане формами культури. Схематично свідомість можна подати як відношення:

(Я)=>{знання, норми культури}=>(світ, інші люди, власне тіло)

Дещо інший вигляд має свідомість у рефлексії (внутрішньому спостереженні). Найдетальніше в цьому аспекті її розглянуто у феноменології Гуссерля. Для мене моя свідомість постає як потік переживань: я щось сприйняв, пригадав, захотів тощо. Цей потік розташовується в певній послідовності завдяки усвідомленню мною часу: я усвідомлюю, що це переживання було раніше, а те — пізніше. Однак свідомість є щось більше, ніж зафіксовані в часовій послідовності переживання (акти свідомості). Існує щось, що надає єдності моїм переживанням, що дає змогу подати свідомість як певну органічну духовну єдність, як духовну монаду. Феноменологія виділяє два полюси, які «стягують» мої переживання, надають їм єдності. Це «Я» і світ. Кожен акт свідомості має форму: я сприймаю (пригадую та ін.) щось, що знаходиться у світі.

Єдності моїм переживанням надає те, що це мої переживання, що це я переживав. Моє «Я» присутнє в кожному переживанні й «стягує» їх у щось єдине. Якби не було цього центру об'єднання, переживання існували б осібно, кожне само по собі. Про важливу функцію «Я» в упорядкуванні переживань свідчать деякі психічні захворювання, за яких хвора людина приписує свої переживання іншій, а переживання інших людей вважає власними. Важливою рисою діяльності «Я» є свобода. Мої переживання не запрограмовані ні зовнішнім світом, ні моїм тілом. Я сам довільно визначаю: мислити мені, фантазувати, сприймати чи пригадувати. На свободі свідомості особливо акцентують екзистенціалісти, зокрема Сартр.

Іншим центром об'єднання переживань є світ. Кожен акт свідомості спрямований на певний предмет. Не існує безпредметного акту свідомості (переживання): я думаю про щось, люблю щось, хочу чогось, сприймаю щось та ін. При цьому кожен предмет даний мені в горизонті (контексті) світу. Світ як анонімний горизонт властивий кожному предмету свідомості. Цей світ Гуссерль називає ще «життєвим світом», тобто світом, сформованим певною культурою. Таким чином, моє сприймання (пригадування, бажання) стосується предмета, який дається мені в горизонті культури. На підставі цього аналізу можна зробити висновок, що «Я» і світ культури («життєвий світ») утворюють два важливі полюси свідомості. Свідомість постає як діяльність «Я» в горизонті (тобто способі, формі) культури. Отже, із внутрішнього аналізу свідомості випливає такий же висновок, як і з зовнішнього. З огляду на те, що свідомість є взаємодією двох полюсів — «Я» і культури, стає зрозумілою природа індивідуалістичних та колективістських концепцій свідомості.

Концепції, які акцентують на «Я», на свободі його діяльності, схиляються до індивідуалістичних (лібералістських у політичній ідеології) концепцій. Ті, що розглядають «Я» як робота, якому культура задає програму, тяжіють до протилежного погляду, а в політиці — до тоталітарної ідеології. Постає питання: яка з цих концепцій є істинною? Принципової відповіді на нього не існує. Свідомість не можна розглядати як предмет, що функціонує незалежно від його визначення. Якщо європейці визначили себе вільними громадянами, зробили свободу абсолютною цінністю, то для них у функціонуванні свідомості «Я» є визначальним. І, звісно, для них концепція Гегеля і Маркса є неістинною. Там, де домінує ціле, світ культури над «Я», колективістська модель є істинною. Коли йдеться про свідомість, то питання про істинність чи неістинність певної концепції переростає в проблему вибору певного типу свідомості. Перед українцями, зокрема, стоїть проблема вибору європейського чи азійського типу свідомості. Для європейського вибору необхідно відповідним чином визначити нашу свідомість.

36 Свідомість в контексті відношень людини до світу і до власного тіла

Бути свідомим - це перш за все чисто описовий термін, який спирається на саме безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід показує нам далі, що будь-який психічний елемент, наприклад представлення, звичайно не буває довгостроково свідомим. Навпаки, характерним є те, що стан свідомості швидко проходить під впливом будь-яких, іноді незначних чинників; уявлення в цей момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким, однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було в проміжний період, ми не знаємо; можна сказати, що воно було прихованим (латентний), маючи на увазі під цим те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо ми скажемо, що воно було несвідомим, ми також дамо правильний опис. Це несвідоме в такому випадку збігається з приховано або потенційно свідомим. Правда, філософи заперечили б нам: немає, термін «несвідоме» не може мати тут застосування; поки уявлення знаходилося в прихованому стані, вона взагалі не було психічним. Але якщо б уже в цьому місці ми стали заперечувати їм, то затіяли б абсолютно безплідний спір про слова. До терміну або поняття несвідомого ми прийшли іншим шляхом, шляхом розробки досвіду, в якому велику роль грає душевна динаміка. Ми бачили, тобто змушені були визнати, що існують досить напружені душевні процеси або представлення - тут насамперед доводиться мати справа з деяким кількісним, тобто економічним, моментом, - які можуть мати такі ж наслідки для духовного життя, як і всі інші подання, між іншим, і такі наслідки, які можуть бути усвідомлені знову-таки як уявлення, хоча в дійсності і не стають свідомими.Стан, в якому вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витисненням, а сила, що призвела до витіснення і підтримувала його, відчувається нами під час нашої психоаналітичної роботи як опір.Поняття несвідомого ми, таким чином, отримуємо з вчення про витиснення. Витиснуте ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що є двояке несвідоме: приховане, але здатне стати свідомим, і витіснене, яке саме по собі і без подальшого не може стати свідомим »(.Таким чином, рівень несвідомого, що виражає перехід його в свідоме і навпаки висловлює усвідомлення людиною раніше неусвідомлюваної думки. Однак і усвідомлювана в цьому думка переходить у сферу несвідомого.

Людина, на відміну від тварини, досягає своїх цілей за допомогою знарядь праці. А це означає, що вона знає властивості речей (наприклад, що камінь твердіший від дерева). При цьому її знання стосуються не лише речей, використання яких засноване на задоволенні біологічних потреб. Опосередковано, через залучення до праці, вона знає всі речі. Тварини також можуть використовувати речі як знаряддя, але таке використання зумовлене задоволенням безпосередніх біологічних потреб. Завдяки праці речі у людини відокремлюються від потреб і існують об'єктивно самостійно. Людина формує здатність уявляти речі самі по собі, незалежно від власних біологічних потреб.

Таким чином, свідоме відношення людини до світу (умовно — «технологічний вимір» свідомості) виявляється як вміння оперувати речами, або як об'єктивне знання речей. Розглянемо найпростіший акт свідомості — сприймання. Я, наприклад, щось сприйняв і визначив цей чуттєвий образ як «дерево» (тобто підвів його під поняття «дерева»). А поняття «дерева» у мене змістовно пов'язане з такими поняттями, як «будівельний матеріал», «горюча речовина» та ін. Отже, поняття задає схему можливих дій із предметом, яку я засвоїв у процесі виховання. Таким чином, моє свідоме сприймання дерева полягає у включенні його до контексту технологічної (естетичної, екологічної тощо) культури, засвоєної мною. В основу цього сприймання покладено не біологічні потреби, а форми культури.

Другий вимір свідомості (умовно — «соціальний») є вияв свідомості у ставлені людини до інших людей. На відміну від тваринного світу, в якому панує право сильного, людські відносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релігійними, політичними тощо. Тут свідомість постає як вольовий вчинок, здійснений особою на основі знання норм. А воля, згідно з Кантом, діє автономно. Це означає, наприклад, що моральним є вчинок, який людина вільно обрала сама, а не здійснила за зовнішнім примусом. Бути свідомим у «соціальному вимірі» означає знати соціальні норми (знати, як буде оцінено її вчинок) і обирати між різними варіантами дій. Я, наприклад, хочу мати певну річ, знаю способи, якими можна заволодіти нею (купити, випросити, вкрасти), знаю суспільні оцінки кожного з цих способів і добровільно обираю між ними. Свідомість саме й полягає у знанні, вільному виборі та усвідомленні відповідальності за вибір. У відносинах між людьми свідомість можна визначити насамперед як відповідальність (перед іншою людиною, суспільством, державою). Низький рівень свідомості (моральної, правової, політичної) громадян означає низький рівень відповідальності. Звідси випливає, що людина, яка через психічне захворювання не несе відповідальності за власні вчинки, не є підсудною. У неї відсутній «соціальний вимір» свідомості, що, до речі, може не позначитися на «технологічному вимірі» свідомості такої особи.

У «соціальному вимірі» свідомості дещо осібним є відношення людини до самої себе. Свідомість виявляє (репрезентує) себе не лише у ставленні людини до інших людей, а й у її ставленні до самої себе. На відміну від тварини, в якої психіка органічно поєднана з тілом, у людини «Я» (свідомість) дистанціюється від тіла. «Я» усвідомлюю своє тіло як щось відмінне від моєї свідомості, усвідомлюю його біологічні потреби. При цьому «Я» не зливаюся з тілом, а ніби перебуваю «поруч» з ним. Це дає мені змогу контролювати свої біологічні потреби, задовольняти їх у межах культурних норм. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тілом (контролюю його потреби і спосіб їх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежність, деякі стани психіки — настрої, паніка) тіло панує над свідомістю. Так, за алкогольної та наркотичної залежності дистанція між свідомістю і тілом «зменшується», свідомість поступово втрачає свою автономію (свободу) й перетворюється на додаток до тіла, внаслідок чого людина деградує до тваринного буття. Таким чином, свідоме відношення людини до світу, до інших людей і до самої себе — це відношення, опосередковане формами культури. Схематично свідомість можна подати як відношення:

(Я)=>{знання, норми культури}=>(світ, інші люди, власне тіло)

Дещо інший вигляд має свідомість у рефлексії (внутрішньому спостереженні). Найдетальніше в цьому аспекті її розглянуто у феноменології Гуссерля. Для мене моя свідомість постає як потік переживань: я щось сприйняв, пригадав, захотів тощо. Цей потік розташовується в певній послідовності завдяки усвідомленню мною часу: я усвідомлюю, що це переживання було раніше, а те — пізніше. Однак свідомість є щось більше, ніж зафіксовані в часовій послідовності переживання (акти свідомості). Існує щось, що надає єдності моїм переживанням, що дає змогу подати свідомість як певну органічну духовну єдність, як духовну монаду. Феноменологія виділяє два полюси, які «стягують» мої переживання, надають їм єдності. Це «Я» і світ. Кожен акт свідомості має форму: я сприймаю (пригадую та ін.) щось, що знаходиться у світі.

Єдності моїм переживанням надає те, що це мої переживання, що це я переживав. Моє «Я» присутнє в кожному переживанні й «стягує» їх у щось єдине. Якби не було цього центру об'єднання, переживання існували б осібно, кожне само по собі. Про важливу функцію «Я» в упорядкуванні переживань свідчать деякі психічні захворювання, за яких хвора людина приписує свої переживання іншій, а переживання інших людей вважає власними. Важливою рисою діяльності «Я» є свобода. Мої переживання не запрограмовані ні зовнішнім світом, ні моїм тілом. Я сам довільно визначаю: мислити мені, фантазувати, сприймати чи пригадувати. На свободі свідомості особливо акцентують екзистенціалісти, зокрема Сартр.

Іншим центром об'єднання переживань є світ. Кожен акт свідомості спрямований на певний предмет. Не існує безпредметного акту свідомості (переживання): я думаю про щось, люблю щось, хочу чогось, сприймаю щось та ін. При цьому кожен предмет даний мені в горизонті (контексті) світу. Світ як анонімний горизонт властивий кожному предмету свідомості. Цей світ Гуссерль називає ще «життєвим світом», тобто світом, сформованим певною культурою. Таким чином, моє сприймання (пригадування, бажання) стосується предмета, який дається мені в горизонті культури. На підставі цього аналізу можна зробити висновок, що «Я» і світ культури («життєвий світ») утворюють два важливі полюси свідомості. Свідомість постає як діяльність «Я» в горизонті (тобто способі, формі) культури. Отже, із внутрішнього аналізу свідомості випливає такий же висновок, як і з зовнішнього. З огляду на те, що свідомість є взаємодією двох полюсів — «Я» і культури, стає зрозумілою природа індивідуалістичних та колективістських концепцій свідомості.

Концепції, які акцентують на «Я», на свободі його діяльності, схиляються до індивідуалістичних (лібералістських у політичній ідеології) концепцій. Ті, що розглядають «Я» як робота, якому культура задає програму, тяжіють до протилежного погляду, а в політиці — до тоталітарної ідеології. Постає питання: яка з цих концепцій є істинною? Принципової відповіді на нього не існує. Свідомість не можна розглядати як предмет, що функціонує незалежно від його визначення. Якщо європейці визначили себе вільними громадянами, зробили свободу абсолютною цінністю, то для них у функціонуванні свідомості «Я» є визначальним. І, звісно, для них концепція Гегеля і Маркса є неістинною. Там, де домінує ціле, світ культури над «Я», колективістська модель є істинною. Коли йдеться про свідомість, то питання про істинність чи неістинність певної концепції переростає в проблему вибору певного типу свідомості. Перед українцями, зокрема, стоїть проблема вибору європейського чи азійського типу свідомості. Для європейського вибору необхідно відповідним чином визначити нашу свідомість.

38 .Проблемма пізнаваності світу. Сутність агностицизму.

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання .Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання. Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

. Суб»єкт і об»єкт пізнання, особливості їх взаємодії

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись.

40

Зв'язок між мовою та гносеологією (Аврелій Августин)

Для Августина знак з'являється, "коли через те, що ми бачимо, виражається дещо інше". Тому бачимо, що зосереджений у першу чергу на розгляді предметного боку знаку. Для нього знак насамперед є деякою річчю, яка має власне буття, певним чином незалежне від того, чи належить вона знаковій ситуації. Тому знаком може бути будь-який предмет чи слово. Сформульоване Августином визначення далі стає класичним для всього середньовіччя.

Всі знаки Августин поділяє на два види: природні знаки та "дані" знаки. Природні знаки - це знаки, "які без будь-чийого бажання та спонукання щось позначити дають нам можливість пізнати з них самих щось інше" (наприклад, дим є знаком вогню, мимовільний жест - знаком душевного стану тощо). До другого різновиду знаків належать знаки, якими обмінюються між собою живі розумні істоти з метою повідомити про свої думки і почуття Вони також у свою чергу поділяються на предметні та словесні (вербальні). Слова є найширшим класом умовних знаків, вони використовуються розумом для передачі інформації від людини до людини. Слова можуть замінити інші знаки, але не навпаки.

Як правило, знаки позначають дещо інше, ніж вони самі, але існують такі знаки, що позначають самі себе: це слова "знак", "слово". Та у випадку, коли вербальний знак стосується власне "позначеного", він сприймається подвійно: і як слово, і як предмет, який воно позначає. З огляду на теорію пізнання у знаковій ситуації більш важливими є предмети, ніж їхні знаки, бо слова підлягають змінам, вони відносні, а позначувана ними сутність чи явище - практично незмінні, тому наша увага через природний закон, вважає Августин, відразу переноситься зі слова на те, що воно позначає.

Умовні, чи то "дані" знаки далі поділяються на: знаки буквальні та знаки переносні Буквальні застосовують (слугують) для позначення тих предметів і явищ, для яких власне вони і були створені ("хліб", "стіл", "небо" тощо). Знаки переносні використовуються тоді, коли саме? позначене стає знаком. Такі знаки належать уже не до вербальних, а радше, до художніх, тому що є тропами, певними фігурами мови. Августин здійснює спробу осмислити функцію знаків у житті людини, пов'язуючи її з пізнанням. Але істину можна пізнати лише через самі предмети, а не через знаки. За допомогою слів нічого навчитися не можна, бо знання міститься не у словах, а у таємничих глибинах людської душі, вони природно властиве їй.

Знання, в першу чергу глибинні, апріорні, знаходяться в нас самих, і не у вербальній, словесній формі, але в певних образах, для яких не завжди можна підібрати адекватне мовне вираження, втілення. Августин розрізняє пізнання речі з неї самої та пізнання її у вічній істині. Таке пізнання є ідеальним і може відбуватися лише за допомогою Божественної Благодаті. Знання, що одержані нами таким чином, існують у вигляді певного "внутрішнього слова", яке є основою будь-якого зовнішнього, промовленого слова і є основою, підґрунтям для будь-якої дії

"Зовнішнє слово" - це слово вимовлене, власне сам звук голосу. Воно умовне та довільне, і виконує роль знаку, використовується для позначення "внутрішнього слова", яке є "словом розуму", тобто певною думкою, ще не оформленою у слово Важливо зазначити, що не кожна думка є "внутрішнім словом", а лише та, що знаходиться, перебуває в центрі розгляду свідомості, думка в її актуальному стані. Власне процес мовної комунікації, на думку Августина, виглядає таким чином: "внутрішнє слово", думка, яка має бути повідомлена, переходить у "слово зовнішнє", у вербальне повідомлення, яке сприймається органами слуху співрозмовника і далі передається його душі, де пробуджує вже його власне "внутрішнє слово". Така комунікативна схема зовсім не забезпечувала точної передачі думки, Августин вважав це неможливим. Під дією слів мовця у душі слухача з'являються свої думки, які лише нагадують, лише схожі на почуте

Коли людина сприймає знаки, то у неї відбувається збудження, розгортання потаємних глибин пам'яті, в яких перебуває і зберігається "істинне знання речей, якими ми володіємо, що перебуває в нас у формі слова, задуманого внутрішнім мовленням".

Після навернення у християнство Августин уже по-новому підходить до проблематики мовних знаків. Він продовжує досліджувати питання про те, яким повинен бути інструмент богопізнання. З одного боку, неможливо ні описати, ні виразити у словах, мовними засобами всю неосяжність природи Творця, а з іншого боку, на початку Євангелія від Іоанна сказано: "Спочатку було Слово" і, крім того, у головному постулаті християнства стверджується ідея втілення Слова, Його перебування у людському тілі. Тому Августин, пояснюючи і переосмислюючи роль слів, вдається до аналогії: як Божественне Слово "втілилося" у Христі, так і людська думка набуває "плоті" у написаному чи промовленому слові.

Таким чином, погляди Августина на природу мовних знаків трансформуються: агностицизм у царині вербального пізнання, властивий ранньому періоду його творчості, з наверненням Августина у християнську віру змінюється на переконаність і віру у спроможність слів пізнавати вищу істину, Першопричину всього сущого. Істина стає осяжною, - не в результаті буквального витлумачення смислу біблійних текстів, але в особливих словесних образах, як "відображена у загадці".

41

Истина как процесс

Истина – знание, соответствующее своему предмету, совпадающее с ним. Иначе говоря, это верное, правильное отражение действительности в живом созерцании или в мышлении. Поэтому первый и исходный признак (свойство) истины – объективность: конечная обусловленность реальной действительностью, опытом, практикой и независимостью содержания истинного знания от отдельных людей. Истина это не свойство материальных объектов, а характеристика знаний о них.

Будучи объективной по своему материальному содержанию, истина субъективна по своим внутренним идеальным содержанию и форме: истину познают люди, выражающие ее в определенных субъективных формах (понятиях, законах, теориях и т. п.).

Истина – это процесс, а не какой-то одноразовый акт изучения объекта сразу, целиком и в полном объеме. К характеристике объективной истины как процессу применяются категории абсолютного (выражающего устойчивое, неизменное в явлениях) и относительного (отражающего изменчивое, преходящее). Абсолютная и относительная истина – это два необходимых момента одной объективной истины. Они выражают разные ступени и стороны познания человеком объективного мира и различаются лишь по степени точности и полноты его отражения. Между ними нет границы. Это не отдельные знания, а одно, хотя каждое из них имеет свою специфику.

Абсолютная истина (точнее, абсолютное в объективной истине) понимается, во-первых, как полное, исчерпывающее знание о действительности в целом – гносеологический идеал, который никогда не будет достигнут, хотя познание все более приближается к нему, во-вторых, как тот элемент знаний, который не может быть никогда опровергнут в будущем. Это так называемые вечные истины, знания об отдельных сторонах предметов.

Относительная истина (точнее, относительное в объективной истине) выражает изменчивость каждого истинного знания, его углубление, уточнение по мере развития практики и познания. При этом старые истины либо заменяются новыми, либо опровергаются и становятся заблуждениями (например, истина о существовании вечного двигателя). Относительность истины заключается в ее неполноте, условности, приблизительности, незавершенности. Абсолютная истина в виде целостного фрагмента знания складывается из суммы относительных, но не путем механического соединения готовых истин, а в процессе исторического развития познания и синтеза его результатов.

В свое время Гегель справедливо подчеркивал, что абстрактной истины нет, истина всегда конкретна. Это значит, что любое истинное знание всегда определяется в своем содержании и применении условиями места, времени и многими другими специфическими обстоятельствами, которые познание должно стремиться учесть как можно точнее. Игнорирование определенности ситуации, распространение истинного знания за пределы объективной действительности неминуемо превращает истину в антипод – в заблуждение.

Критерии истины

Декарт критерием истинных знаний считал их ясность и отчетливость.Л. Фейербах такой критерий искал в чувственных данных. Но оказалось, что ясность и отчетливость мышления – вопрос крайне субъективный, а чувства нередко нас обманывают.

В качестве критерия истины выдвигались общезначимость (то, что признается многими людьми); то, что является выгодным, полезным, приводит к успеху – прагматизм; то, что соответствует условному соглашению – конвенционализм; то, во что люди сильно верят; то, что соответствует мнению авторитетов, и т. д.

Критерий истины – средство проверки истинности или ложности того или иного утверждения, гипотезы, теоретического построения и т. п. Критерием истины является общественная практика. Научные теории получают свою окончательную проверку в практике: в промышленном и сельскохозяйственном производстве, в революционной деятельности масс по переустройству общества. Если теория успешно применяется на практике, то это означает, что она является истинной. Способы проверки той или иной мысли на практике могут быть различными.

Часто практическая проверка осуществляется опосредованным путем. Так, установление истинности того или иного утверждения проходит путь логического доказательства и в результате опирается на практическую проверку некоторых исходных положений теории, которые в ее рамках специально не доказываются. Однако проверка на практике научных теорий не означает превращения их в абсолют, научные теории развиваются, обогащаются, уточняются, некоторые их положения заменяются новыми. Это связано с тем, что сама общественная практика и способы сопоставления через практику научных теорий с действительностью постоянно развиваются, совершенствуются. Поэтому лишь развивающаяся общественная практика может полностью подтвердить или опровергнуть то или иное человеческое представление.

Проверка знания «на истину» практикой не есть какой-то одноразовый акт, нечто неизменное или «зеркальное сличение», а она есть процесс, т. е. носит исторический, диалектический характер. Это значит, что критерий практики одновременно определенен и неопределенен, абсолютен и относителен. Абсолютен в том смысле, что только развивающаяся практика во всей полноте ее содержания может окончательно доказать какие-либо теоретические или иные положения.

Поняття істини, її види, шляхи досягнення

Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини. Об'єктивна істина - це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об'єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини.

Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт - навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають - вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому розумінні - це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона в принципі пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 1000 тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвляння знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму /лат. - відносний/, тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: "Корисний чи шкідливий дощ? "- отримаємо відповідь - "і корисний і шкідливий". Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.