§ 2. Поняття власності аграрних товариств

Приватні аграрні підприємства зі статусом юридичної особи корпоративного типу — це засновані на підставі установчого договору і на недержавній формі власності, особистій майновій участі (обов'язковому об'єднанні майна) селян, інших фізичних та юридичних (недержавних) осіб у статутному фонді акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю для ведення статутної діяльності з виробництва, переробки, реалізації аграрної продукції і сировини з метою отримання прибутку.

Товариства створюються і функціонують на основі Закону України «Про господарські товариства».

Згідно зі ст. 1 цього закону всі вони є юридичними особами одноосібними власниками майна, переданого їм учасниками, а також майна, отриманого в результаті господарської діяльності і на інших, передбачених законом підставах.

Тому суб'єктом права власності підприємств корпоративного типу виступають господарські товариства як юридичні особи (а не їх засновники чи учасники). Учасники набувають лише зобов'язального права вимагати виплати частини доходу, яка їм належить, а також претендувати на частину майна, що залишилась після ліквідації товариства.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 26 Закону України «Про власність» об'єктом права власності підприємства корпоративного типу є: грошові та майнові внески його членів, що передані йому у власність; виготовлена продукція; доходи, одержані від господарської діяльності; майно, що набуте на законних підставах. Вкладами учасників та засновників цього підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності (цінні папери, гроші, тощо). Вказані вище закони надають право учасникам цих товариств вносити як вклад майнові права (право користування землею, спорудами та ін.). У цьому разі право власності на майно товариству не передається, а виникає лише право користування чужою річчю. Вкладом також можуть бути об'єкти інтелектуальної власності. Розмір вкладу учасника оцінюється виходячи із загальноприйнятої плати за користування таким майном.

Законодавець, враховуючи певні особливості акціонерного товариства, окремо врегулював питання щодо об'єктів його права власності. Згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність» об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також майно, набуте згідно із законодавством. Акціонерним товариством відповідно до ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» є товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акції, що їх випускає відкрите акціонерне товариство, розповсюджуються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на біржах, акції ж закритого акціонерного товариства розподіляються тільки між засновниками.

Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна (сільськогосподарської продукції, доходів від продажу облігацій, інших цінних паперів, пожертвувань та ін.).

Правовими підставами виникнення права власності господарських товариств є установчі договори. Відповідно до них утворюється статутний фонд товариства. В акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з установчим договором, інші акціонери — на умовах договору купівлі-продажу акцій.

Майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а й у результаті господарської та іншої діяльності, яка не заборонена чинним законодавством.

Однією із підстав виникнення права власності, згідно зі ст. 25 Закону України «Про власність», є перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства за спільним рішенням трудового колективу та уповноваженого на те державного органу шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Особливості перетворення державних сільськогосподарських підприємств на акціонерні товариства в процесі приватизації визначені Законом України від 10 липня 1996 року «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та від 19 лютого 1997 року «Про приватизацію державного майна».

Майно, що перебуває у власності акціонерного товариства, поділяється на фонди: статутний, резервний (страховий), сплати дивідендів. Можуть бути інші фонди, якщо це передбачено установчими документами товариства або законодавством.

При виході з товариства учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді, а також належна йому частка прибутку, одержаного товариством У поточному році до моменту виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі. Майно, передане учасником товариству тільки користування, повертається в натуральній формі без винагороди. у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю права та обов'язки щодо цієї частки учасників переходять до спадкоємців у зв'язку зі смертю, а також до правонаступників юридичних осіб у разі реорганізації. При відмові спадкоємця або правонаступника вступити до товариства або відмови товариства прийняти до нього спадкоємця або правонаступника йому видається у грошовій або натуральній формі частка в майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника, відповідно до ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». В цьому разі розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню.

На період функціонування товариства залежно від результатів його діяльності може бути збільшений або зменшений його статутний фонд.

29. Р о з д і л II

ВЛАСНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА ТА ЙОГО ЧЛЕНІВ

Стаття 7. Об’єкти і суб’єкти права власності у підприємстві

1. Об’єктами права колективної власності підприємства є

земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та

майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані

доходи, майно, придбане на законних підставах. Об’єктами права

власності підприємства є також частки у майні та прибутках

міжгосподарських підприємств та об’єднань, учасником яких є

підприємство.

Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової

власності його членам.

2. Суб’єктом права власності у підприємстві є підприємство як

юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують

при виході з підприємства.

Стаття 8. Права підприємства

1. Підприємство самостійно володіє, користується і

розпоряджається належними йому об’єктами власності.

2. Право колективної власності здійснюють загальні збори

членів підприємства, збори уповноважених або створений ними орган

управління підприємства, якому передано окремі функції по

господарському управлінню колективним майном.

3. Право власності підприємства охороняється законом. Належне

йому майно може бути передано державним, кооперативним та іншим

підприємствам, організаціям і громадянам за рішенням загальних

зборів членів підприємства або зборів уповноважених.

4. Збитки, заподіяні підприємству його членами та іншими

громадянами, державними підприємствами, установами,

організаціями, іноземними організаціями, іншими юридичними

особами, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

5. Страхування належного підприємству майна та інших

цінностей здійснюється на добровільних засадах на умовах і в

порядку, встановлених законодавством України.

Стаття 9. Пайовий фонд майна членів підприємства

1. До пайового фонду майна членів підприємства включається

вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за

рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші

та відповідна частка від участі в діяльності інших

підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового

фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих,

проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів

України { Абзац перший пункту 1 статті 9 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 547-IV ( 547-15 ) від 20.02.2003 }

Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від

їх трудового внеску.

Члену підприємства щорічно нараховується частина прибутку

залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може

бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому

фонді. Ці відносини регулюються статутом підприємства.

2. Пай є власністю члена підприємства. Право розпоряджатися

своїм паєм за власним розсудом член підприємства набуває після

припинення членства в підприємстві. Пай може успадковуватися

відповідно до цивільного законодавства України та статуту

підприємства.

3. У разі виходу з підприємства його члени мають право на

пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та

структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.

Аграрні відносини є особливою системою економічних відносин, що складаються в суспільстві щодо земельної власності, землеволодіння і землекористання в сільському господарстві, а також з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції. їхня специфіка визначається тим, що головним та невідтвореним засобом виробництва агрокультури є земля. Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в суспільстві. Вирішення протиріч здійснюється в ході еволюційного розвитку аграрних відносин, удосконалювання землеволодіння та землекористування, знарядь праці, що застосовуються в сільському господарстві, поглиблення суспільного поділу праці, агропромислової інтеграції. Основний принцип — свобода господарювання, сформульований понад два століття тому, не був зрозумілим і реалізованим в адміністративно-командній економічній моделі. Формальне усуспільнення землі, насильницька колективізація, яка була проведена на селі, призвели до створення таких форм господарювання, у яких відчуження селян від власності й управління досягло своєї межі, викликаючи егоїзм, байдужість і споживацький підхід до користування землею. Внаслідок цього сталася перманентна криза сільського господарства, нездатність його вирішити продовольчу проблему в суспільстві. Головне й найгостріше протиріччя, що склалося в аграрній сфері адміністративно-командної моделі,— це протиріччя між формальним усуспільненням та реальним розпорядженням землею державно-номенклатурною бюрократією. Формальне усуспільнення і реальне розпорядження землею державно-номенклатурної бюрократії проявляється у реальному поєднанні власності і володіння в особі єдиного суб'єкта — держави, від імені якої керує апарат чиновників. Аграрні реформи, які проводяться в країнах, що переходять від адміністративної до ринкової моделі, покликані створити необхідні умови для розв'язання такого протиріччя. Введення інституту приватної власності на землю, безперечно, розв'язує його, породжуючи водночас такий спектр нових суперечностей, які можуть стати джерелом глибоких соціальних потрясінь у суспільстві. Земля в більшості країн світу — об'єкт приватної власності та купівлі-продажу. Це породжує гострі соціальні колізії в суспільстві, і серед західних учених чимало супротивників приватної власності на землю. Зазначаючи дуже корисну для суспільства функцію приватної власності на продукти праці людини, включаючи засоби виробництва, вони в той же час вважають протиприродним приватну власність на землю, бо приватна власність на землю завдає шкоди суспільству, підриваючи його матеріальні та духовні підвалини. Тому одна з відповідей на запитання, чи має земля подібно до інших товарів стати об'єктом купівлі-продажу, може бути негативною. Суперечності між формальним усуспільненням і реальним розпорядженням землею можуть бути вирішені на іншій, ніж купівля-продаж землі, основі. Йдеться про рух протиріччя через відому тріаду власницьких повноважень, насамперед, володіння. Протиріччя, що складаються щодо землі за умов державної власності на неї, розв'язуються не шляхом поєднання власності та володіння в особі одного суб'єкта — держави, а в його відокремленні одне від одного. При державній власності на землю володіння, що здійснює безпосередній виробник в особі підприємства чи індивідуального фермерського господарства, має бути не формальним, а реальним, при якому власник реалізує своє право власності на зроблений продукт і прибуток (за винятком податку і ренти). Такий поділ власності та володіння реалізується закріпленням землі навічно з правом спадщини, оренди землі, розвитком колективно-пайової власності. Разом з тим необхідна і можлива передача землі в приватну власність трудового селянського господарства. У цьому випадку власність на зроблений продукт і дохід одержує свою матеріальну основу. Між тим принципової різниці між довічним наслідуваним володінням та власністю на землю селянського господарства немає. І насамперед через те, що власність і володіння реалізуються не у вакуумі суспільних відносин, а в системі державного регулювання. За таких умов діяльність власника та володаря опосередковується не тільки базисними, а й надбудованими відносинами, що ставлять у певні організаційні рамки безпосередніх виробників. Навіть у країнах, де традиції приватної власності налічують століття, фермер дуже обмежений у своїй діяльності правовими законами. Так, без фахової освіти заборонено, наприклад, займатися фермерством. Власник земельної ділянки зобов'язаний дотримуватися точного чергування культур, забезпечувати певний рівень екологічної безпеки, зв'язаний квотою виробництва продукції та ін. Розв'язання протиріччя, пов'язаного з власністю на землю, може здійснюватися у різних напрямах, найважливіші з яких: розмежування власності і володіння між державою та колективними підприємствами; довічне наслідування володіння землею суб'єктом господарювання; введення інституту приватної власності на землю трудового селянського господарства і т. ін. Це не альтернативні, а взаємодоповнюючі суспільні форми. Різноманітність форм власності і господарювання створює конкурентне ринкове середовище, у якому тільки й можливе ефективне функціонування суб'єктів ринкової економіки. Колективна форма господарювання в аграрному секторі має значний потенціал. Майбутнє не за дрібними, а за середніми і великими колективними підприємствами, звільненими від тиску адміністративного апарата. Такою є світова тенденція. Безперечно, має бути якась об'єктивна основа, що, незважаючи на появу принципово нових видів технологій і засобів праці дає можливість сімейній фермі не тільки зберігати життєздатність, а й до певної міри залишатися важливим елементом агробізнесу. Такою об'єктивною основою виступає саме сільськогосподарське виробництво, його специфіка, особливості, що відрізняють землеробство від інших сфер суспільного виробництва. Головне тут у тому, що агрикультура має справу з живим об'єктом, живою природою, живими організмами, що перетворюють живу речовину, природну енергію на продукти життєдіяльності людини. На відміну від промисловості пріоритетними в аграрному виробництві є біологічні засоби праці. Родючість ґрунтів, худоба, насіння, корми — усе це виробляється не за межами, а усередині самого сільського господарства. Розбіжність часу виробництва з робочим періодом, залежність від природних умов зумовлюють сезонність виробництва. Усе разом диктує своєрідність технологій, специфічні вимоги до індустріальних засобів праці, організації виробництва, до якості робочої сили. Оскільки в аграрній сфері спеціалізація не досягає такої глибини, як в індустріальних галузях, працівник мусить мати кращий рівень професійної підготовки, вміти виконувати операції по всьому технологічному циклу. У рільництві, наприклад, тільки укрупнені технологічні операції припускають оранку, передпосівну обробку, посів, догляд за рослинами, збирання. Кожна з них характеризується численними особливостями, до яких вносять свої корективи мінливі погодні умови. Тому праця селянина далека від шаблону, раз і назавжди затвердженого порядку технологічних операцій та організаційних форм. Важко знайти сферу виробництва, що так би потребувала творчої праці, як сільське господарство. Усе це визначає і закономірності управління виробничим процесом, що виключають директивний характер. Зміна природних умов буквально за лічені години потребує оперативних рішень і дій з боку працівників конкретного господарства. На відміну від індустріальних галузей, де завдяки одиничному поділу праці має значення проміжний результат, у сільському господарстві виробничий ефект завжди втілюється в кінцевому продукті. Тому у виробничому процесі немає тієї знеособленості, що характерна для промисловості. Всі особливості сільськогосподарського виробництва неминуче вносять свої корективи в поняття концентрації агропромислового виробництва, зумовлюючи природну основу трудового селянського господарства.