27. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві.

Заключною функцією державного регулювання сільського господарства є контроль за дотриманням аграрного законодавства суб´єктами аграрного господарювання.

Функції загального контролю в агропромисловому комплексі виконує Міністерство аграрної політики України. Мінагрополітики України здійснює на підприємствах усіх форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалізації, а також за якістю насіння і племінних ресурсів; організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України.

У системі Мінагрополітики України створено структурні підрозділи, які здійснюють спеціальні контрольні функції.

Управління ревізії і контролю здійснює контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереженням державного майна, й викриває факти порушення фінансової дисципліни, завдані збитку, безгосподарність і марнотратство, перекручення звітності на підириємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства. Управління повноважне предявляти керівникам підприємств та організацій, що перевіряються, обов´язкові до виконання вимоги про усунення виявлених порушень.

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції здійснює державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів; вносить у встановленому порядку керівництву міністерства пропозиції щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлі сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, здійснює систематичний контроль за реалізацією законодавчих актів на місцях; організовує проведення державшого нагляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними організаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності прийманні, розрахунків та визначення якості сільськогосподарської продукції.

Головна державна служба з карантину рослин здійсняє систему державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх переробки, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об´єктів. На державну службу з карантину рослин покладено такі основні завдання: охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони об´єктів; їх своєчасне виявлення, локалізацію й ліквідацію, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжиттям заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, переробки, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об´єктів.

До повноважень органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об´єктів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рослин і продукції рослинного походження; внесення подання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Державний департамент ветеринарної медицини здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також за забезпеченням охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; узагальнює практику застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цього законодавства; розробляє й реалізовує в установленому порядку комплекс заходів щодо профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування, захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей тощо.

Українська державна насіннєва інспекція, відповідно до Закону України "Про насіння і садивний матеріал”, є органом державного контролю в насінництві. Вона здійснює державний контроль за діяльністю суб´єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гібридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот тощо.

Державна інспекція з нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних матеріалів забезпечує реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також здійснення через систему органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях галузей сільського господарства.

28. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства.

1. Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського господарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредитних засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринкових економічних відносин. Зазначене сприяння безпосередньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опинилися нині сільськогосподарські товаровиробники.

За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарювання колективних і державних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів вони поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподарської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит використовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових робіт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запасних частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової підтримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам організовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це призведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитного механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кредити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і компенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровиробникові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які надавалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польових робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Одначе, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації виробленої продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господарства в цілому і стану економіки кожного окремого колективного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для збройних сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підставі державного замовлення. Для сільськогосподарських товаровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогосподарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподарська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових економічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціальних утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогосподарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського господарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продукції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного господарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогосподарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи державного управління сільським господарством, необхідно зазначити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товарного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов господарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сільським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підприємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'язаний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товаровиробники, їхні працівники — члени колективних сільськогосподарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток підприємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулювання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів підтвердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за допомогою такого важеля як податки і збори регулювати відповідні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві екологічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих продуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогосподарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати економічним методом державного управління сільським господарством.

30. Правовий режим майна сільськогосподарських підприємств, заснованих на недержавній формі власності.

Тобто приватної форми власності.

3. Правовий режим майна особистих селянських господарств

Правовий режим майна особистих селянських господарств — це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.

Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного кодексу України, шлюбного контракту та інших правових актів. Основою майнових відносин є право приватної власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.

Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

Громадяни, які ведуть особисте селянське господарство, мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.

При поділі майна, виокремленні його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами та відкритої після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності. Розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається мірою його трудової участі, якщо Інше не передбачено законодавством України. Визначення розміру часток у спільній сумісній власності подружжя на майно при веденні особистого господарства здійснюється згідно з нормами Сімейного кодексу України.

За відсутністю доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними.