2. Загальна характеристика основних геополітичних акторів.

Геостратегічний ландшафт конкретної регіо­нальної підсистеми міжнародних відносин визначається:

- балан­сом сил між країнами, що прагнуть до лідерства в регіоні та світі загалом,

- геополітичною орієнтацією країн "другого порядку",

- ба­гатосторонньою дипломатією та відносинами з іншими провідними центрами глобальної системи міжнародних відносин.

На роль регіональних лідерів зі "світовими амбіціями" претенду­ють одразу дві східноазійські країни — Китай та Японія. Саме вони формують силові поля, до яких тією чи іншою мірою тяжіють інші країни Східної Азії. В Південно-Східній Азії сфор­мувався власний баланс сил, у якому взаємодіють 10 країн суб-регіону, що відбилося у створенні й еволюції АСЕАН і перетво­ренні її на субрегіональний центр сили, а також США, Японія та Китай. Міжрегіональна взаємодія і двосторонні відносини азійських країн та їхні зв'язки в межах АТР з іншими, неазійськими регіональними акторами, особливо зі США, визначають рівень упорядкованості і стійкість АТР як регіональної підсисте­ми міжнародних відносин (рис. 16.1).

Отже, стратегічна ситуація в АТР визначається передусім ба­лансом сил і зовнішньополітичних інтересів у межах трикутника Китай—Японія—США. Крім того, певний вплив у регіоні має Росія.

Китай як держава-цивілізація розбудовується вже понад три тисячі років. Ще до нашої ери на теренах Великої Китайської рівнини і прилеглих гірських долинах та улоговинах проживало, ймовірно, більш як 200 млн. чол., понад сотня політичних утво­рень, що іменували себе гоу (державами) і вели між собою впер­ту міжусобну боротьбу, в результаті якої зрештою сформувалася могутня імперія. Основу нації склали народи, які почали назива­ти себе хань. Вони від II ст. до н.е. поступово асимілювали наро­ди тангутів, відгородилися від степових кочівників-монголів на півночі багатотисячокілометровою Великою Китайською стіною і продовжили експансію на захід, північний схід та південь.

У створенні цієї далекосхідної цивілізації велику роль відігра­ли ідеї мудреців давнини. Конфуцій (Кун-Фу-цзе, 551—479 до н. є.) та його послідовники заклали основи філософії гармо­нійних відносин суспільства і держави (держави авторитарної, на відміну від демократій давніх Греції й Риму, які існували в ті ж часи); Лао-Цзи (VI—V ст. до н. є.) та його послідовники — відно­син суспільства і природи (даосизм); дещо пізніше Сун-Цзи в трактаті про основи військового мистецтва виклав не тільки основи мілітарної стратегії, а й елементи геопросторової оцінки театру воєнних дій, які в наш час було б названо геополітичними. Мудреці й стратеги Давнього Китаю, звичайно, й гадки не мали, що мине час — і західні теоретики геополітики висунуть концепції про закономірності взаємодії сил Гартленду та Римленду, сил народів суходолу і народів моря, "життєвого простору держави" тощо. Китайська модель "будови світу" пропонує схе­му, радикально відмінну від євроцентристської.

В китайській геополітичній конструкції діалектично взає­модіють сталий центр (Китай) і мінлива, неконструктивна та варварська периферія (інші держави світу). Центр — це "Піднебесна" імперія (Тянька), яка є Центральною (серцевин­ною) державою світу (Чжунгоу 中国), периферія — досить аморфна, там живуть варвари (маньжень), і тамтешні держави так чи інакше залежать від Китаю. Скажімо, навіть у ранніх хроніках династії Цін (1644—1911) читаємо: "Прибули варварські посли з Московії і привезли данину". Японія для Китаю теж довгий час була країною маленьких (низькорослих) диких людей вви­ну і тільки згодом стала країною на сході сонця — Жибень (японською ті ж ієрогліфи читаються — Ніхон або Ніппон 日本), до появи цього топоніма японці самоідентифікували державу як Ямагпо.

Давньокитайська модель будови світосистеми виглядає так:

-у центрі — Китай — Серединна держава (Чжунгоу), природ­ний центр планети;

-перше (ближнє) коло країн: Японія (Жибень — країна сонця, що сходить), Корея (Чосон — країна вранішньої свіжості), В'єтнам (країна в'єтів на Півдні), Таїланд (Сіам — країна, що цвіте);

- друге коло — віддалені володіння - Бірма, Індія, Тибет, Монголія;

- третє та четверте коло — країни, які вже є чужими (інозем­ними — ван) щодо центру. В північному секторі розташовані "за­морські чорти": Англія, Франція, Німеччина, США, Росія, в західному — центральноазійські; в південному — мусульманські країни.

Відносно сталої осі Серединної держави ближні кола перебу­вають під безпосереднім впливом Китаю, "чужі" країни лише опосередковано відчувають благородні імпульси його впливу.

Протягом багатьох століть змальована вище схема була не тільки теоретичною моделлю, а й геополітичним дороговказом для китайських політиків. Найвищої могутності "Піднебесна" імперія досягала двічі. Спочатку — від другої половини 13 ст. до першої половини 17 ст. (монгольська династія Юань, а зго­дом китайська династія Мін), коли Китай контролював Східну Азію від Південного Сибіру до Північного В'єтнаму, а китайські океанські кораблі в XV ст. (більші, ніж на той час у Європі) дос­ліджували води Тихого та Індійського океанів. Потім — у 17 — 18 ст. (перші століття правління маньчжурської династії Цін) Китай контролював найбільші за всю свою історію простори, за­хопивши Монголію, східні райони Казахстану та Киргизії, Тибет, Бірму (нині — М'янма), Індокитай, Корею і Тайвань. З втратою економічної могутності імперія спочатку ослабла протягом XIX ст., а потім упала під час революції 1911 р.

XX ст. виявилося ще більш драматичним для китайського на­роду. Спочатку "заморські чорти" європейці-сша, які прийшли сюди ще в другій половині XIX ст., розшматували територію Китаю на сфери впливу, а згодом "маленькі дикі люди" японці з островів на сході сон­ця, які на рубежі століть створили сучасну промислово розвину­ту державу, вирішили, що ця велетенська країна — придатний об'єкт для поширення їхньої "сфери співпроцвітання". В резуль­таті агресії Японії під час Другої світової війни Китай утратив кілька десятків мільйонів людей. З 1949 р. на його теренах пос­тала нова держава — Китайська Народна Республіка (КНР).

На рубежі XX—XXI ст. велика держава-цивіпізація відрод­жується на основі поєднання світових досягнень і місцевих культур­но-історичних традицій. Китайські науковці визначають КНР як велику регіональну державу, геополітичною метою якої є ство­рення (відродження) "Великого Китаю" як широкого економіч­ного простору в Євразії.

На думку української дослідниці геополітики С. Андрущенко, стратегія створення "Великого Китаю" складається з трьох гене­ральних напрямків:

Стратегія виходу на південь полягає в економічній експансії Китаю в Південно-Східній Азії; вступі до АСЕАН і розширенні економічних зв'язків з Тайванем; поліпшенні відносин з країна­ми Індокитаю; все це пов'язується з досягненням стратегічного паритету в регіоні із США та Японією.

Стратегія виходу на захід пов'язана з розширенням впливу на молоді центральноазійські країни (колишні республіки СРСР) через інвестиції та закупівлі там сільськогосподарської продукції й палива (нафта і газ) і створення таким чином у цьому регіоні буферної зони між Китаєм і Росією.

Стратегія виходу на північ має на меті поступове вкорінення на далекосхідних територіях Росії шляхом спрямування туди значних капіталовкладень, використання етнополітичного факто­ра (в тому числі прихованої міграції) та встановлення стратегічно­го контролю над територією. Успішна для Китаю реалізація цьо­го напрямку не передбачає силової конфронтації з Росією, але за­лежить від самої Росії, її спроможності забезпечити політичну стабільність та економічний розвиток на своїх далекосхідних ру­бежах. Ситуація складається далеко не віртуальна, якщо взяти до уваги, що на південь від «Ріки чорного дракона» — Амуру прожи­ває 100 млн чол. тільки в трьох провінціях Північно-Східного регіону (Маньчжурії), а на північ — ріденьке намисто осередків господарської діяльності на тоненькій нитці Транссибу серед зе­леного моря тайги.

Японія, на відміну від свого великого континентального сусіда, не переймалася геополітичними проблемами аж до того часу, коли перед оновленою після революції Мейдзі (1868 р.) державою постала проблема віднайдення нових ринків сировини та ринків збуту промислової продукції.

Спочатку правлячі та бізнесові кола молодої імперіалістичної держави керувалися прагматичними міркуваннями. Потрібні для зростаючої промисловості нові сировинні бази можна було отри­мати, проводячи експансію на південь (нансін) або на північ (хо-кусін). 1) На південному векторі Японія виграла війну з Китаєм (1894—1895 pp.), що дало змогу отримати репарації, анексувати о. Тайвань та взяти участь у поділі сфер впливу на території Ки­таю поряд із західними державами. Території ж Південно-Східної Азії були закриті кордонами колоніальних володінь західних дер­жав. 2) Рухаючись на північ, Японія зійшлася з Росією в боротьбі за Маньчжурію (з погляду геополітики вже тоді було зрозуміло: хто володіє Маньчжурією — той володіє Далеким Сходом). Зав­дяки перемозі у війні з Росією (1904—1905 pp.) японці анексува­ли Корею, отримали Південний Сахалін, надовго закріпилися в Маньчжурії, де вони згодом створили маріонеткову державу Маньчжоу-го.

Але подальша експансія потребувала теоретичного обгрунту­вання. Геополітика (тісейгаку) прийшла в Японію у 20-ті роки XX ст. з перекладами праць Челлена та Гаусгофера, політгео-графічних досліджень Боумена та ін. У давніх сакральних текс­тах було знайдено й основну національну геополітичну ідею. Ще з часів легендарного імператора Дзімму — засновника Японської імперії головну тезу державотворення становив ло­зунг хакко-ітті, шо означало "вісім кутів — разом" зібрати під дахом японської імператорської династії. Під керівництвом провідного японського геополітика того часу Комакі Санесіге (найвідоміша праця — "Маніфест японської геополітики", 1940) активно розвивається методологія японської прикладної геополітики, яка мала обгрунтувати і виправдати експансію Японії. З огляду на зовнішньоекономічну ситуацію інтерпрету­валася теорія "життєвого простору" стосовно територіальної ор­ганізації Японії та її колоній — Маньчжурії, Кореї, Тайваню, створено концепції "Нового порядку для Східної Азії" (розроб­лена під проводом прем'єр-міністра Коное, 1938 р.) та "Великої Східно-Азійської сфери співпроцвітання" (проголошена в 1940 р. міністром закордонних справ Мацуока як офіційна доктрина). Після поразки Японії в Другій світовій війні геополітика на якийсь час була заборонена.

З 1957 р. дослідження з геополітичних проблем поновилися. Відтоді основою зовнішньополітичних доктрин Японії стала ідея про перевагу економічних інтересів над політичними і приведен­ня їх у відповідність до інтересів японських корпоративних угру­повань (кейрецу). Для сучасної японської промисловості ресурс­ною базою є ресурси всіх континентів, а всі континенти — рин­ком для збуту її товарів. Отже, в геопросторовому аспекті об'єк­том геополітичних інтересів Японії став увесь світ, а на геополі­тичну теорію покладається завдання забезпечити потреби так званої економічної дипломатії.

Відносини між Китаєм і Японією — безперечно централь­ний блок міждержавних відносин в АТР. Ці дві великі країни змагаються нині не тільки за регіональне, а й за світове лідерство.

Підвищенню ролі Росії в регіональній системі міжнародних відносин перешкоджають явна культурна, навіть цивілізаційна, відчуженість; високий рівень політичної недовіри до Росії, з одно­го боку, і деяка недооцінка потенційних можливостей участі в регіональному балансі сил, з іншого. Відчутною є економічна слабкість російського Далекого Сходу. І головне: російське суспільство більшою мірою зорієнтоване на Європу, звідки в Росію завжди приходили нові ідеї, технології, культурні стереоти­пи. Інакше кажучи, цінність перебування в межах європейського культурно-політичного простору на даному етапі для неї є набага­то пріоритетнішою. Інтеграційні процеси у Східноазійському регіоні відбуваються без участі РФ, і це логічно, зважаючи на те, шо в їхній основі лежить ідея цивілізаційної спільності, яка реа­лізується певною мірою на противагу ЄС та НАФТА. Саме тому для Москви участь у діяльності АТЕС є насамперед важливим інструментом досягнення власних інтересів у двосторонніх відно­синах. Конкретними векторами російських інтересів у АТР є ре­алізація масштабних інвестиційних проектів у галузі енергетики (енергетичного мосту "Сахалін—Японія", газопроводу в Китай та Південну Корею), розвиток торговельно-економічних зв'язків та захист власних економічних інтересів, зокрема риболовство в еко­номічних зонах країн Східної та Південно-Східної Азії, просуван­ня проектів у сферах атомної й гідроенергетики, видобутку та пе­реробки нафти, продажу військової техніки та озброєння тощо.