8.7. Трубопровідний транспорт

Високою економічністю та продуктивністю характеризується трубопровідний транспорт. Це вид безперервного транспорту, з допомогою якого здійснюють переміщення рідинних, газоподібних або твердих вантажів по трубопроводах. Найбільшого поширення у світі набули газопроводи, нафтопроводи та продуктопроводи.

Довжина мережі магістральних газопроводів світу досягла нині понад 1,5 млн. км, вантажообіг —1,8 трлн т/км (2% загального вантажообігу). Найбільшого розвитку газопроводи дістали у США, Росії, Канаді, Україні. Ефективність і пропускна спроможність газопроводів головним чином залежать від діаметра труб. Максимальний діаметр труб, які застосовуються у США, становить 1067 мм, в Україні — 1420 мм.

Нафтопроводи являють собою комплекс споруд для транспортування нафти, до складу яких входять трубопровід, насосні станції, сховища. Пропускна спроможність нафтопроводів залежить головним чином від діаметра труб та потужності насосних станцій. Загальна довжина світової мережі магістральних нафтопроводів становить понад 300 тис. км, у тому числі у США — ПО тис. км. Найбільші нафтопроводи: «Дружба» (із Росії до країн Східної Європи — близько 5,5 тис. км), Редуотер—Порт—Колборн (4,8 тис. км), Едмонтон—Монреаль (3,2 тис. км) у Канаді, Транс-аравійський — із Саудівської Аравії до порту Сайда в Лівані (1,2 тис. км).

Комплекс споруд, призначених для транспортування нафтопродуктів (бензину, гасу та ін.) або хімічних продуктів (аміаку, етилену та ін.), називають продуктопроводами. Перекачування різних нафтопродуктів здійснюється послідовно одним продуктопроводом. Загальна довжина продуктопроводів світу становить 210 тис. км. Більша частина мережі продуктопроводів (майже 140 тис. км) розташована у США. Найбільшими продуктопроводами є: Х'юстон—Нью-Йорк (2,5 тис. км); Б'юмонт—Ліндон (2,4 тис. км).

8.8. Зв'язок

Надійна інформація та інформаційні технології стають вирішальним чинником конкуренції. Якісна інформація дає змогу впроваджувати прогресивні методи управління на всіх рівнях: фірми, держави, міжнародному.

Своєчасна, точна, доступна інформація (економічна, фінансова, правова, соціальна, науково-технічна) дає змогу швидко приймати правильні рішення, ефективно управляти державою, брати активну участь у міжнародному економічному співробітництві.

Перспективними напрямами розвитку інформаційних систем і систем зв'язку нині є:

• створення матеріально-технічної основи інформації телекомунікаційних мереж, комп'ютерних систем, термінальних пристроїв тощо;

• напрацювання інформації як такої, що зберігається в даній технологічній базі й передається по її каналах;

• розширення системи послуг, які надаються державними та комерційними системами державним та комерційним структурам, громадянам-споживачам, у тому числі через мережу Інтернету.

Тема 9. Економіка країн, що розвиваються

9.1. Головні риси країн, що розвиваються, та їхнє місце у світовій економіці

9.2. Соціально-економічна структура

9.3. Структура економіки

9.4. Зовнішньоекономічні зв'язки

9.1. Головні риси країн, що розвиваються, та їхнє місце у світовій економіці

Розпад колоніальної системи знаменував собою вихід на шлях суверенного розвитку десятків нових держав, у яких проживає понад 2/3 населення Землі.

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істотно різняться між собою за рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних структур, мають національні, культурні, релігійні особливості, спробуємо виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім відставання продуктивних сил у кількісному та якісному аспектах від рівня постіндустріальних держав. Переважна більшість країн, що розвиваються, характеризується низьким рівнем розвитку економіки. їм притаманні недосконала соціально-економічна структура, багатоукладність економіки з великою питомою вагою традиційних докапіталістичних укладів. Відмітними ознаками більшості країн, що розвиваються, є низький добробут населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури і, нарешті, суттєвий вплив релігійної сфери на соціально-економічний розвиток.

В економічній літературі нерідко вказується така спільна риса цієї групи країн, як асиметрична взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.

Країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце. Переважна більшість цих країн є слаборозвинутими. Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиріччя дещо підвищилася, виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між розвинутими країнами з ринковою економікою і країнами, що розвиваються, щодо рівня економічного розвитку.

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського капіталу». Термін підготовки робочої сили туг у середньому обмежується трьома з половиною роками шкільної освіти порівняно з десятьма у розвинутих державах. На країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% всієї чисельності Інженерів, учених, хоча тут, нагадаємо, зосереджена переважна більшість населення планети. У загальному обсязі виданих у світі патентів частка цих країн становить 1%, у НДЦКР — 2%.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. Внаслідок безробіття мільйони людей по (позбавлені можливості брати участь у виробництві та різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або просто забезпечення існування маси неграмотних людей потрібні великі кошти, тоді як наявний гострий дефіцит фінансових ресурсів.

При цьому слід зауважити, що, попри властиву всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними відчутна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці економічного зростання й соціальної еволюції і, нарешті, у адаптації до техногенної цивілізації.

Особливу групу, наприклад, утворює більшість країн—експортерів нафти, котрі мають високий рівень доходу на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни розвивалися досить динамічно та інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту розвинутих країн на нафту і різке зниження світових цін на неї держави — експортери нафти значно уповільнили темпи свого поступу.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються, — так звані «нові індустріальні країни» (НІК) (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Бразилія, Мексика) — у 80-ті роки перетворилися на полюс світового зростання. Азійські НІК в останні десятиліття демонстрували найвищі у світі темпи зростання економіки і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК першої хвилі, постають НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд, Індонезія, які динамічно модернізують свою економіку, диверсифікують галузеву структуру господарства. Хоча в 1997—1998 pp. деякі НІК відчули гострі валютно-фінансові кризові явища, спад експорту, вони, як і раніше, посідали вагоме місце у глобальній економіці.

Найвідсталіші країни, що розвиваються, утворюють групу так званих найменш розвинутих держав. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням близько 500 млн. осіб. Середній рівень доходу на душу населення тут становить усього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з міжнародного поділу праці й перебувають у надзвичайно складному становищі.