7.2. Загальні закономірності зміни галузевої структури світової економіки

Економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є виявом різностадійності їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-технічної та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто розростаються до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо. В країнах, суспільне життя і господарство яких перебуває в стані інформації, а рівень прибутків усе ще низький (у «нових індустріальних країнах» або в постсоціалістичних країнах) торують собі шлях структурні зміни, пов'язані загалом із вирішенням економічних проблем, що постають у завершальних циклах індустріальної епохи.

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6—1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в США, а й у Західній Європі та в Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний процес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно в таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети.

Сучасна господарська структура кінця індустріальної — початку постіндустріальної стадії розвитку формувалася шляхом створення або в межах країн, або в межах відповідних інтеграційних угруповань універсального набору галузей, підгалузей і виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб не тільки внутрішніх ринків, а й світового ринку. Інформація (передусім науково-технічна) стала в господарстві цих країн провідним економічним ресурсом, а отримання наукового знання, виробництво високих технологій або високоякісних послуг з активним використанням інформаційних ресурсів веде до закладання основ інформаційно-технологічного способу виробництва.

Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:

• поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;

• продуктивність знань стає ключем економічного зростання та конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і економіки держави;

• в умовах економіки, базованої на інформаційних технологіях, суспільство вперше має можливість формувати господарство, яке спирається на використання ключового ресурсу, який не тільки відновляється, а й самовідтворюється.

Розглянемо тенденції структурних змін в інших групах країн.

У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою теж сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економічно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але в період останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія та транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

Друга підгрупа — «нові індустріальні країни». На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри»" (або «дракони» 7 — Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах йдуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній Азії американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово розвинутих країн.

Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і агропромисловий комплекс.

Враховуючи"Специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни — колишні республіки СРСР.

До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії — Монголія.

Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан.

Країни, що розвиваються, — це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60—70-х років) XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом XIX ст.

Країни з порівняно зрілою структурою господарства — це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет ін. — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, Ідо супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Своєрідний підтип утворюють нафтодобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Гран та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього підтипу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. В сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває в зародковому стані. До найбідніших належать 20—30 країн світу, серед яких Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо в Азії.