14. І.Франко – модерніст (новела «Сойчине крило»).

Творчість Івана Франка припадає на дуже цікавий, насичений і ущільнений період розвитку української літератури, період накладання та протистояння в національному літературному процесі відразу кількох літературних епох: романтизму, реалізму та модернізму.

Загальновідома критика Франка художньо-естетичних поглядів М. Вороного, «молодомузівців» та «хатян», крім усього іншого, засвідчує й глибоке розуміння ним модерністської естетики.

Герой новели «Сойчине крило» був задуманий саме як модерністський, а його світогляд і життєва позиція мали розвінчуватися в процесі твору (ідея про неможливість утекти від реальності, від життя. Втеча від життя, культ самотності й самоцінності здаються герою новели єдино можливими після тієї тяжкої травми, яку він пережив три роки тому. Його ізольований світ, його тверде (до часу) переконання, що він зміг, він переміг, він – над ситуацією, звичайно, має ознаки і романтичного героя-самітника, зневіреного й розчарованого, що переймається лише собою і своїм світовідчуттям, і надлюдини. Однак ізольованість його дуже, сказати б, прагматична. Він віддає реальності (роботі) рівно стільки, щоб забезпечити собі існування. На своєму умовному острівці відлюдництва він – єдиний господар.

Тут зосереджується увага на моральній силі людини, яка самоізолюється від суспільства, культивуючи свою винятковість, свою неповторність, егоїзм. Ота горезвісна «башта» вже за визначенням передбачає певну висоту, певне топографічне становище над: над землею, над світом, над суєтою тощо (до речі, один із улюблених прийомів романтиків).

У новелі відбувається заміна рольових функцій героїв: не він має доскочити (піднятися) до умовної башти обраниці,а жінка має достукатися до його твердині. А якщо врахувати окреслене ним самим його топографічне розташування (під світом, тобто в ситуації міфологічного низу) – то їй належить підняти його. Це уточнюється її тотемом1 – «Сойкою», птахом, який у міфології, як будь-яка крилата істота, символізує душу, точніше, висоту душі. Чому все-таки сойка, а не інший птах? В українській міфології сойка – пташина, день якої святкують чомусь 11 грудня й у якої запитують про долю.

Отже, сойка виступає в новелі атрибутом жінки – активної героїні, яка має пробудити героя до справжнього життя.

Отже, можемо стверджувати, що у новелі «Сойчине крило» відбилися нова концепція особистості й дійсності, нове співвідношення мистецтва і дійсності, викликані новими суспільними умовами на межі двох епох. По суті, все найновіше, найпопулярніше у культурному житті тогочасної Європи (міфологізм, психоаналіз, модерністська естетика) сконцентроване в цьому творі про нерозважливо зраджене кохання, яке прагнуть повернути; про неможливість бути «по той бік добра і зла» без

15. Проблематика новели і.Франка «Сойчине крило».

У новелі І. Франка «Сойчине крило» змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Героїня дуже помилилася у своєму виборі, і це призвело до тяжких моральних та фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше чисте й незаплямоване кохання, хапаєть,» за нього хоч у листі, як за рятівну соломину. Герой-адресат уособлю, боротьбу між байдужим, відстороненим від людських пристрастям «естетом» і «живим чоловіком» з живими почуттями. Його настрої та світогляд змінюються разом із перипетіями в листі; перемагають добро й великодушність.

Читаючи цього листа, герой фактично інсценізує його, перетворюючись на глядача і переживаючи момент духовного просвітлення. Далі сюжет розгортається, як у романтичній мелодрамі: несподівано повертається героїня, а драматичні події, які вона описує в листі, виявляються випадковими та не аргументованими. Достатньо частим у творах Франка є образ "фатальної" жінки, який набуває особливого, майже демонічного забарвлення/ Психологічна колізія повісті "Сойчине крило" також пов'язана з проблемою гри та природності, кожен з персонажів має своє амплуа. Манюся (Сойка) — втілення стихійної жіночності. її історія починається романтичним бажанням життя, наповненого пригод, а закінчується перетворенням на "забавку" для чоловіків. Хома, якого романтична героїня називала Массіно, схильний до меланхолії та нещасливий у теперішньому житті. Хома має аналітичний, зовсім не схильний до романтики характер: "Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дражнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі". Героя, який сам пробив собі дорогу, Мануся вважає егоїстичним і дуже поміркованим. Проте Хома здатен співчувати і, довідавшись про те, як немилосердно вчинило життя з його колишньою коханою, пробачає її, відгукується на поклик давнього кохання. Так письменник підносить живе людське почуття, яке розбиває всі штучні ситуації впорядкованого світу: "Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя, життя "у вірі, надії, любові"!" Манюся теж сповнена почуттів до Хоми: "...ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі". Саме внутрішнє переродження, психологічну трансформацію персонажа майстерно зображує Франко. Цим він стверджує, що людина зможе залишитись гідною свого імені і не ховатись у сіру буденність.