48. Особливості композиції роману і.Карпи «Фройд би плакав».

Сумбурність думки, змішаність деталей – це все є в романі, проте ці компоненти дивляться дуже обмежено у романі. Стиль прози Ірени Карпи, як і композиційне структуроване оформлення її книг, так само не рівномірні. Місцями це розмовна стильова манера, ще де- ін-де – інтелектуальна рефлексія. Під однією обложкою роману «Фройд би плакав», вживаються університетські філологічні слова, типу: : "вона вже давно не жила бінарними опозиціями" та щирі інтимні питання:"Ви сцяєте в душі?.

Ірена Карпа з підвищеною інтимністю працює зі словом. У її лексичному депозитарії вистачає нонконформістської лексики, яка дозволяє принципово-неупереджено-пристрасно передати все багатство життєво-індивідуальних вражень, що ними вирізняються її герої, а частіше нараторки-героїні.

Ірена Карпа, поза сумнівами, належить до фаланги прозофілософів нашого часу. Вона поціновує сучаснорозмовну термінологію і намагається всю повноту життя висловити реактуалізацією класичної статево-професійної лексики.

49. «Схід – Захід» у романі і.Карпи «Фройд би плакав»

Шлях до оновлення, подорож є центральною у «Фройд би плакав» Ірени Карпи. Саме мотив подорожі допомагає виразити прагнення головної героїні Марли знайти своє «я» в епоху загальної кризи культури. Героїня І. Карпи

відвідує різні країни з метою осмислення фрагментованої дійсності. Твір написано у формі щоденника, який є своєрідним інтелектуальним та душевним стриптизом. Символічно, що героїня здійснила подорож із Заходу на Схід. Захід завжди асоціювався зі смертю, місцем розташування потойбіччя, занепадом, а Схід навпаки – відродженням, оновленням, надією на нове життя.

Ірена Карпа підкреслює, що шлях Марли до оновлення проходить через брудні містечка та селища: «Нарешті, здолавши всі брудні потічки й прогнилі містки не надто райдужного, чистого й щасливого замістя Катманду» [5, 158]. І чистоту, очищення, катарсис вона здобуває лише пролітаючи біля Джомолунгми: «Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами.

Протягом всього твору Марла знаходиться поряд із горами: дивиться на них, пролітає біля них, сходить на них. Це як символічний постійний шлях вгору до оновлення, до омріяної мети. У міфології гори наділяли сакральними якостями; гори недоступні для простих смертних, лише герої потрапляють туди.

51. Пошуки (експерименти) самототожності в п’єсі «Станція» о.Вітра.

Позачасовість у просторі провінційної Станції, змодельована у

однойменній драмі О.Вітра. Це місце, де здійснюються всі бажання,

своєрідний нудний рай. Начальник станції – Таня з якої всі сили висмоктало місто, де

«робота, дім, магазини, телевізор… Життя без завтрашнього дня…» [5, 62],

тому вона з радістю погодилась на цю посаду, сподіваючись на нове життя.

Сюди ж потрапили ще дві дівчини, Ірина втекла у ліс від нахаби

нареченого та його друзів, а Оля вирушила пішки з дачі дістатись Станції,

щоб провчити невдаху-залицяльника. Це архетипний сюжет про вирішальне випробування людини. Праслов’янський обряд ініціації «відхід у ліс», який

був обов’язковим для всіх членів роду, щоб утвердитись у новій ролі –

дорослих, а відтак повноцінних членів громади. «Місце, де проводилась

ініціація, належало до потойбічного, невпорядкованого світу …

прирівнювалося до «центру світу»» [1, 126-128]. Ліс – ворожа, хаотична й

небезпечна субстанція на відміну від чітко структурованому простору міста.

Провінційна Станція втілює також маргінальний хронотоп, де час і

простір сприймаються цілком по-іншому. Водночас він наголошує й на

життєвому маргінесі кожної із жінок. Їх перебування на Станції – вхід у

простір небуття, така собі тимчасова відпустка від життя, зупинка, де можна