43. «The bad company» ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.

«THE BAD COMPANY» - вірш Юрія Андруховича. Навряд чи можна було краще пропіарити українських поетів і письменників, ніж це зробив Юрій Андрухович у верлібрі “The Bad Company”. Вірш починається словами: «Грицько, як усі тенори, педераст». Багато хто сприйняв цю репліку як обурливе блюзнірство над «філософом-мислителем європейського масштабу», дехто ж зрозумів, у чому сіль, і добряче посміявся. Теж саме стосується і інших порівнянь. Навряд чи Юрій Андрухович хотів принизити чи облити брудом великих творців, своїх попередників. Навпаки, він у вигляді жарту, іронізування пише про них, про своїх коллег, застосовуючи сучасну сленгову мову, «стьоб». Подібна іронія схожа на п’яну істерію, інерцію якої неможливо зупинити у її екзальтованому змішуванні високого та низького. Показовим з цього приводу є вірш «Bad company» Юрія Андруховича, де лайливими образливими атрибутами наділяються сакральні персоналії національної культури, постаті яких перетворилися на своєрідні міфопоетичні фігури, канонізовані у межах офіційної догматичної моралі. Читаючи цей шокуючий текст, важко провести смислову межу між висміюванням автором фарисейської моралі з її схильністю до ідолопоклонства, яке шляхом канонізації музейного артефакту знищує живу «душу кульутри» (О. Шпенглер), висміюванням ворожого цій моралі постсучасного нігілізму у ставленні до історичної спадщини – та висміюванням власне цієї спадщини. Але саме екзистенційне напруження, яке приховує іронічний синдром, розкриває глибинний морально-духовний підтекст даного стану як втілення трагедії творчості, «смертельної зраненості» митця суспільними сурогатами моралі, конфлікту індивідуальної духовності із наслідувальним середньостатистичним культурним стилем.

44. Постколоніальний синдром поезії «Крим, Ялта. Прощання з імперією» о.Забужко.

Постколоніальною культурою прийнято називати культуру, що склалася в колишніх колоніях та постала як специфічний синтез культур колонізаторів та пригноблених ними народів. У рамках постколоніального простору дві культури зазнають активного взаємопроникнення та взаємовпливів. Постколоніальна теорія розглядає культурні аспекти, які утворилися внаслідок європейської колонізації. Ера колонізації спричинила специфічне самовизначення як колонізаторів, так і колонізованих. Колонізатори створили власний імідж просвічених і правих. З іншого боку у колонізованих розвивається колоніальна ментальність та згодом культурне низькопоклонство по відношенню до культури країни-завойовника, яка нав'язує колонізованому свою месіанську культуроносну функцію.

Написана після розвалу Радянського Союзу, поезія О. Забужко «Крим. Ялта. Прощання з імперією» є яскравим прикладом постколоніалізму в українській літературі. Стоячи на березі моря, «в цім розваленім часі», та слухаючи гру старої бабці на скрипці, лірична героїня прощається зі своїм минулим, зі своїм «імперським» дитинством та молодістю. «Прощайте — совєцьке дитинство, Поворот з таборів, шістдесятницькі вірші (зразки Первозвуків німого!), “хрущовка”, що в голову тисне… Щось ніщо не спеклося із цього снітявого тіста, Крім жаркої, як пульс маяка: загориться і згасне, — тоски». Однак це далеко не приємна ностальгія. Героїня заперечує думку про те, що, мовляв, «кожен досвід чогось та вартує». Такий досвід для неї не має ніякої цінності, бо, по суті, вона сама (та й усі інші) залишилась ні з чим. До того ж, вона бачить, що попереду іще буде багато проблем. «Півжиття — за плечима. На плечах — ні слави, ні дому. А попереду — море, яке не здолаєш убрід». Але, тим не менше, вона не занепадає духом, а навпаки, відчуває у собі силу подолати всі негаразди. «Пропливу! Проживу! Скрізь де хоч’ — в сірниковій коробці (У лушпайці горіха, як Гамлет!) — аби був добрячий замок!» Вона не збирається сумувати за колишнім устроєм, бачачи розруху,що настала, бо єдине, чому навчила її імперія – це страх, а за страхом нічого сумувати.