6. Проблема «автор – адресат» в творах т.Шевченка.

Проблему «автор-адресат» у творчості Т.Шевченка можна розглядати на прикладі віршів-послань Це певний спосіб поетичного висловлювання, яке спрямоване до конкретного адресата. Ознаки цього жанру: образ адресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми “зверненого слова”. Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишається типовою для такого жанру. Всі ці ознаки притаманні віршам-посланням Т.Г.Шевченка, який не міг безпредметно виливати свій біль, свої прагнення та надії.

Завдяки використанню такого жанру встановлюється контакт між автором і адресатом, мета якого може бути різною: викликати інтерес у адресату до своїх творів, розкрити їх художнє значення, пояснення чого хоче автор, сутність його творів та ін.

Твір “Н. Маркевичу” можна назвати типовим посланням. Тут адресат сприймається як реальна людина, і є те, що літературознавці називають характерною рисою послання - погляд поета на предмети превалює над відчуттям. Поет, виливаючи тугу за батьківщиною, малює в своїй уяві її образ.

В поезії “Чигрине, Чигрине” розмова автора з Чигирином є уособленням ідеї визвольної боротьби.

У посланні “До Основ’яненка” засвідчено велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Хоча перша частина цього твору – це роздуми про історичну долю України, друга частина твору є власне посланням, в ньому з’ясовується, що автор, вважаючи Основ’яненка однодумцем у поглядах на історію, просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостей співака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю

В інших поезіях, форма звернення служить засобом самоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цього є послання “Гоголю”. Тема послання – осуд поетом суспільної пасивності земляків й особливо зрадництва національних інтересів “перевертнями” – частиною українського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передує посланню “І мертвим, і живим...”.

Шевченко постійно апелює до Гоголя – безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник “ти”) або за допомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свого письменницького хисту та психологічної вдачі (“сміх і плач”) тощо.

Основна тема твору розкривається у другій та третій частинах. У другій частині “я” відокремлене від “ти”: “Ти смієшся, а ж плачу”. У третій частині “я” і ”ти” – носії однієї точки зору і виступають спільно як “ми”: “А ми будем /Сміяться та плакать”.

Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач, Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінанти творчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе – при спільності творчої мети – подолати зло.

З наведеного бачимо, що обов’язковою даністю послання є наявність того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей.

Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата – локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку, для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовій площині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадку дружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов’язково передбачається хтось інший – той ідеальний співрозмовник, який адекватно розуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко – кожен володіє “власною істиною”, що власне, і уможливлює послання. Отже залишається дві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютно закономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим...”.

Тож вершиною цього жанру в творчості Шевченка є послання “І мертвим, і живим, і ненародженим...”, в якому автор ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.

У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

Доцільно розкрити алегоричність його назви. Мертвими Шевченко вважаєпоміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним

Композиція твору своєрідна: Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого – намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи.