35. Драматична поема л.Костенко «Сніг у Флоренції»: особливості конфлікту.

Драматична поема “Сніг у Флоренції” – вершинний твір і певний підсумок роздумів Ліни Костенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, про вписаність таланту у часопросторі. Парадоксальна назва твору і промовистий підзаголовок – “Сад нетанучих скульптур” забирають увагу читача, котрий прагне розкодування загадки. Рідкісний сьогодні жанр драматичного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиції психологічної драми Лесі Українки, а з іншого – вписує поему у світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчою натурою, віддавна тривожила таланти.

Екзистенціали “вірність” і “зрада” структурують і філософський та ідейно-художній зміст драматичної поеми “Сніг у Флоренції”, у якій пое­теса виступає проти мімікрії, пристосуванства частини інтелектуального загалу, зокрема митецького, літературного, до жорстких суспільних реалій. За Ж.-П. Сартром це одвічний процес, який залежить не тільки від “людської природи”, а й від “умов людського існування”, але, зазначає філософ, своїм екзистенційним вибором людина створює себе в світі, реалізує “певний тип людства”, а це має дійсно онтологічні, історично-суспільні, морально-психологічні наслідки, адже таким чином змінюється “фунда­ментальна ситуація людини в універсумі”. Все, відтак, залежить від відповідальності людини за свій вибір, ступеня розуміння цього вибору, яке може коливатися від параметрів побутових до буттєвих, філософськи невичерпних.

В дослідженні доводиться, що бунт митця, починаючись з меншого чи більшого, але локального конфлікту, є першим кроком до власної універсалізації, до наповнення виявів протесту все новими, глибшими смислами, до відвоюваня все ширших “територій свободи”. Подвиг митця творить реальність більш високого й динамічного порядку, ніж та, яку прагне “затримати”, законсервувати тоталітарна чи олігархічна влада, свідомо звужуючи буття до тих моделей, якими їй було б легше й простіше керувати. В цьому й полягає один з елементів одвічного антагонізму митця і влади, особливо влади такої, якою вона була в період “застою”, тобто позбавленої духовного саморозвитку та самотворення, що робило її першочерговим об’єктом неприйняття, заперечення й протиборства для найбезкомпромісніших із представників шістдесятництва.

36. Проблема «митець і влада» в драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції».

Цілісне концептуальне осмислення проблеми нереалізованого таланту

подане в драматичній поемі Ліни Костенко “Сніг у Флоренції”. За

М. Кудрявцевим, ця поема – драма-диспут [7, с. 6]. Вона транслює

особливий спектр художнього мислення: традиційні у світовій літературі

мотиви інтерпретуються надзвичайно оригінально. Складність такого

підходу полягає в тому, що при певному сприйнятті тексту створюється

враження, ніби автор удається до цілковитого наслідування. Таку Випуск 85 Серія: філологічні науки 

344

інтерпретаційну стратегію запропонував В. Кичігін. У діалозі з

В. Брюховецьким він говорить, що “Сніг у Флоренції” – переспів відомого

мотиву: гроші – творчість, можновладець – творець. Все, що є в поемі, вже

було у Пушкіна, Гоголя, та чи цього мало… навіть порівняно з тими

реальними фактами, поетично не обробленими, які дає сучасне життя …

поема програє…” [2, с. 254].

Така оцінка – вельми промовисте явище, коли йдеться про художнє

осмислення світових мотивів. Прикладом може бути рецепція творчості

О. Пушкіна. “Слава “першого російського поета”, що утвердилася за

Пушкіним ще за його життя, практично не виходила за межі російської

держави. Читацька аудиторія за кордоном, котра знайомилася з його

творчістю за перекладами, загалом-то не розуміла чарівності пушкінської

поезії” [4, с. 185].

У поемі Ліна Костенко робить акцент на самоосмисленні героя.

“Проблема митця перед історією ... осмислюється ... нетрадиційно: через

зображення внутрішнього конфлікту митця зі своїм другим “Я”, тобто

приспаною у свій час заради творчого благополуччя совістю” [7, с. 6].

Психологічна драма Рустичі зумовлена певними якостями характеру,

особливостями світогляду. В. Панченко вважає, що “історія Рустичі – це

історія руйнування таланту під тиском компромісів” [8, с. 19]. На цьому,

вважаємо, варто зупинитися докладніше, адже Ліна Костенко надзвичайно

уважно аналізує внутрішній простір Рустичі. Отже, предметом статті

виступає система взаємопов’язаних між собою складників душі

італійського скульптора, які привели його до драматичного фіналу.

Висвітлюючи у драматичній поемі «Сніг

у Флоренції» тему взаємин митця з сус-

пільством, із владою

і у віршах про поетів і поезію, як і в романі

«Маруся Чурай», говорячи про, здавалось би,

мистецькі справи, вона веде мову і про

загальнолюдські проблеми, бо ж мистецт-

во— то душа людини, душа будь-якої діяль-

ності, а митець — наставник, учитель людей, і

мораль його, його філософія і його поведінка

вияскравлюють духовний стан, суть усього

суспільства. В центрі драматичної поеми

діалог між Флорентійцем і Старим, між

молодим художником і ним же самим у ста-

рості — монолог, через який показуються висоти творчих злетів, і ті малі компроміси,

що ведуть до великих і, отже, до деградації

митця, «у мене в пам'яті йде сніг»,— каже

старий, і це нагадує нам той же сніг забуття,

що вкриває Лукаша в Лесиній «Лісовій пісні».

«Я весь мій вік залежав від замовників і те

створив, що треба було їм»,— так фор-

мулює Старий свої творчі, власне, антитворчі

принципи. Проблема внутрішньої свободи,

свободи творчості й відсутності її, проблема

свободи вибору життєвої, громадянської по-

зиції кожною людиною — це теж вічна й за-

вжди гостросучасна проблема.

Коли Л. Костенко говорить про становище

громадян у середньовічній Франції і про

становище художника — Флорентійця, вигна-

ного з Італії, але пригрітого при дворі

французького короля; коли вона акцентує на

тому, що він, чужинець, наче й не бачить, як

нищать на цій землі «своїх» митців та й інших

інакомислячих, як масово вбивають гугенотів,

то замислюємося: а чи не мав би так само

й політичний емігрант-антифашист, скажімо,

з фашистської Німеччини, відчути і зрозуміти,

як, вітаючи його в себе, в Радянському Союзі,

ми масово знищували своїх комуністів? Ось,

здається мені, той гостросучасний поворот

думки, який природно виникає при читанні

«Снігу у Флоренції».