22. Роман в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: теорія «нової моралі».

У «Записках…», де принципом психоаналізу стає «нова мораль» Винниченка, переважають елементи дисгармонії, взаємного нерозуміння, напружених сутичок, глибоких, часом невиправданих людських страждань. Це такий собі матеріал для дослідження глибин людської душі. Екзистенціалізм Винниченка наближається до Ніцшевського: будь тим, хто ти є; будь щирим з собою, зі своїми почуттями. Філософ вважає тогочасну мораль жертв норм та устоїв мораллю рабів. Свобода – здатність вирішувати свою долю незалежно від того, «як прийнято» або «як має бути», а так, як хоче сама людина. Спочатку, здавалось би, Винниченко переймає ці принципи, намагаючись «звільнити» своїх героїв, змусити їх слідувати не суспільно прийнятим правилам, а власним, використовуючи Михайлюка як «голос» в «Записках…». Автор розкриває сутність моралістів, що чіпляючись за «правильне» и «праведне», втрачають себе, своє життя та своє щастя. Проте перед ГГ постає цілком життєва проблема вибору: кохання або дитина. І от, пропагуючи ідеї слідування за серцем, Михайлюк обирає дитину. З одного боку, цим вчинком Винниченко нівелює всю вибудовану систему моральних цінностей, всі демагогічні теорії про свободу та щирість, проте з іншого боку, цим самим автор стверджує намагання людини стати краще. Усяка інтелектуальна людина, на думку Ніцше, носить маску, що на неї надягли ті, хто сприймає все просто і одновимірно. Проте ситуація вибору знімає цю маску с Якова, викриваючи ще одну особливість картини моралі світу письменника: людина має навчитися сприймати забиту фразу про чесність із собою не прямо і плоско, стосовно лише побуту, а возвести її на рівень світосприйняття та глибокого моралізму. «Мефістофель» Михайлюк знаходить себе або принаймні намагається знайти себе в дитині, в продовженні життя через родинні зв*язки, а не через кохання. Це і є його «щирість»: людина, що жертвує чимось заради більшого. Михайлюк знає, що обери він Шапочку, то все життя не знатиме цілковитого спокою через покинуту дитину. Тому такий вибір представляється йому єдиновірним, тому він і свідчить про переосмислен

23. Літературна дискусія 1925—1928 років

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Почался дискусія з статтi М.Хвильового "Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" у відповідь на виступ "Про критику і критиків у літературі" початківця Г.Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт» (В.Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовій, О. Довженко), «Плуг» (С.Пилипенко, Г. Епік), «Ланка»-МАРС (В. Підмогильний, Т. Осьмачка), пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП («Гартівці», що не увійшли до ВАПЛІТЕ), письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.