Е.Золя «Кар’єра Ругонів»

В авторській передмові яскраво відобразились теоретичні положення натуралізму і напрям, в якому надалі розвиватиметься зміст роману. Роман починається з опису одного з головних героїв і членів багатолюдної родини — Сільвера, який на старому покинутому кладовищі чекає на свою кохану дівчину М’єтту.

«Юнак сів на плиту з виглядом людини, що вирішила довго чекати. Здавалось, він не відчував навіть холоду. З півгодини сидів і не ворушився, задумливо втупивши в пітьму очі. Куток, який він обрав собі, був спочатку в тіні, але незабаром місяць, піднімаючись угору, дійшов до нього; голова юнака опинилась у хвилях яскравого світла.» Паралельно з лінією Сільвера йде розповідь про засновницю роду — Аделаїду Фук, що походила з заможних міщан, але не була настільки прагматичною, як її оточення, щоб вибрати супутника життя серед собі подібних. Розбещеність, потяг до плотських насолод була в крові Аделаїди, тому вона й потяглася до Маккара, запального розбишаки і контрабандиста, який не вважав за доцільне укладати шлюб, тому його діти Антуан і Урсула були незаконнонародженими, а сам Маккар загинув під час чергової контрабандистськім операції, опираючись поліції. Після смерті Маккара Аделаїда збайдужіла до всього світу, до дітей і хазяйства. Якби не мужик Ругон, що пристосувався до незвичайної поведінки Аделаїди, все пішло б порохом. Від їхнього шлюбу народився син П’єр. П’єр як один законний син розчистив собі дорогу до повного успадкування статків матері, яка покинута жила на околиці міста у маленькому будиночку, що дістався їй від Маккара. Вже разом із законною дружиною Фелісіте, шлюб з якою помножив статки П’єра, вони народили нову генерацію Ругонів — трьох синів: Ежена, Арістіда і Паскаля. У кожному із синів Ругонів віддзеркалились спадкові риси їхніх батьків, що мають свої особливості. Автор зупиняється на зображенні двох синів Ругонів — Ежена й Арістіда. Нова лінія Ругонів — Арістід і його молода дружина Анжела — через лінощі не справдила очікувань батьків, а особливо матері Арістіда, Фелісіте. Так само докладно Золя веде оповідь про Паскаля, середульшого сина Ругонів, але виводить його образ як виключення, що спростовує закони спадковості: ні жадобою збагачення — "фірмовою" рисою Ругонів, ні лінощами не наділяє письменник свого героя. Еміль Золя характеризує стан середнього прошарку суспільства, яке представляє рід Ругонів: різке порушення становища у країні в результаті економічної кризи відбилось і на їх можливостях. Під час бою вбивають М’єтту, Сільвера з іншими повсталими беруть у полон і ведуть старим кладовищем.

«Юнак підвів голову. Вони вже дійшли до кінця проходу. Він помітив могильну плиту й здригнувся. М’єтта мала рацію: ця плита призначена для неї. "Тут спочиває Марія... що померла...". Вона померла, камінь накрив її. Тоді, втрачаючи останні сили, він сперся на холодну, наче зледенілу плиту; який теплий був цей камінь, коли вони цілими вечорами просиджували на ньому! Вона приходила з цього боку; вона стерла краєчок плити, стрибаючи на неї, коли перелазила через мур. У цьому сліді залишилось щось від її істоти, від її гнучкого тіла. Сільвер навіть подумав, що всі ці речі мають якесь фатальне значення для нього, що цей камінь для того й лежить тут, щоб він міг померти на ньому, на тому місці, де він кохав.»

«Але клаптик рожевого шовку, що стирчав у П’єровій петельці, був не єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів. У сусідній кімнаті під ліжком ще валявся забутий черевик із закривавленим каблуком. Свічка, що горіла над тілом пана Пейрота на другому боці вулиці, кровоточила в нічній пітьмі, немов відкрита рана. А вдалині, у глибині площі Сен-Мітр, на могильній плиті застигала калюжа крові...»

Символи Кохання і Смерті в романі Е. Золя «Кар'єра Ругонів»

Роман французького письменника Еміля Золя «Кар'єра Ругонів» — роман натуралістичний, із психологічним дослідженням таємних рухів душі його

героїв. Однак символи у ньому використані письменником для поглиблення

ситуацій, для підсилення і виокремлення як головного, так і деталей. Емоційна піднесеність, романтика, патетика революції мають інші виміри, барви, символи, ніж тональність міщанського побуту, ницість буржуазного буття.

Кохання і Смерть — дві великі рушійні сили, немов злилися у тексті

роману у вишуканий візерунок. Кольори червоного і чорного з давніх-давен

у більшості народів означають одне й те саме. Червоне — кохання, кров,

революція. Чорне — життя, місто, доля, смерть.

Чарівні чорні очі в М'єтти, червоні її вуста. Золя закоханий у свою героїню, він милується цією дужою сільською дівчинкою, яка не боїться ніякої роботи і має чесну і добру душу. Ось на М'єтті великий червоний плащ, у нього загортає дівчину коханий Сільвер і сам вкривається його полою. Так само кохання обгортає їх, немов той плащ, поєднує чистим молодим почуттям. І ось уже не тільки червоний плащ на М'єтті. У натовпі повстанців, серед великої кількості чоловіків, М'єтта іде однією з перших і несе червоний прапор: «М'єтта взяла прапор, притулила держак до грудей і отак стояла, випроставшись, під цим криваво-червоним знаменом, що майоріло над нею...» Золя описує цей епізод так яскраво, як художник Ежен Делакруа, який написав свою «Свободу на барикадах» — жінка із червоним знаменом кличе вояків революції до бою. Сам Золя пише про свою героїню: «В цю мить вона здавалася уособленням незайманої Свободи...».

В іншому епізоді солдати, ті, що прийшли розстрілювати повсталих,

побачивши М'єтту, кажуть: «Дивіться, он дівчина у червоному... Яка ганьба! Вони поприводили із собою своїх повій...» Трохи пізніше, коли М'єтта стоятиме серед повсталих, у плащі і з прапором у руках, вона здаватиметься великою кривавою раною, а потім впаде від смертельного пострілу. «Під лівою груддю він розгледів маленький рожевий отвір; тільки одна краплина крові витекла із рани...» — так описує Золя останні хвилини життя своєї маленької героїні. Остання картинка вражає своєю патетикою і натуралізмом. Сільвера забирають від тіла дівчини, немов собача, а вона лежить, «незаймано прекрасна на червоному прапорі...» Так кохання і смерть переплітаються між собою — червоне і чорне.

Кладовище, могили, надгробки — містичні символи смерті, якими починається і закінчується роман Золя. На початку його закохані Сільвер і М'єтта зустрічаються на старому кладовищі. Тут, у спокої, де поховані усі небіжчики міста Плассан, народжується їхнє кохання, молоде і чисте, немов весняна яскрава трава. Ось М'єтта сідає на каміння, а воно виявляється надгробком померлої колись жінки. Так до цих юних закоханих уперше приходить привид смерті. Холод і темрява, чорна міська безодня — саме тут зростають Сільвер і М'єтта — химерні, нікому не потрібні квіти самозакоханого міста.

Хвіртка, зроблена у паркані Маккаром і Аделаїдою, є символом їхнього

забороненого кохання. Після смерті Маккара Аделаїда закриває її на ключ і

молодим Сільверу і М'єтті доводиться довго шукати його, щоб відчинити хвіртку. Відчинена через багато років хвіртка означає повернення почуттів, відродження кохання, відродження надій. Та лише ,на короткий час вона буде відчиненою, а потім буде вже закрита навіки: немає у цього кохання майбутнього. Іще нічого не трапилося із цими дітьми, проте читач вже розуміє: зачинена хвіртка — це вирок, і передчуття смерті героїв вже невідступно веде до фіналу роману.

Колодязь на межі двох володінь, до якого кожного ранку юні М'єтта та

Сільвер квапляться, аби зустрітися одне з одним — символ їхнього чистого кохання, яке потрібне обом, немов жива колодязна вода. Ми бачимо, як у колодязі, немов у дзеркалі, відображуються небо, листя плюща, який в'ється над муром, і обличчя хлопця і дівчини, зачарованих одне одним.

Іще один символ у романі — жовта вітальня Ругонів, у якій народжуються зрада, пожадливість, ненависть. Перемога змовників із жовтої вітальні — це перемога темних сил над світлими, зла над добром, контрреволюції над революцією. Жовта вітальня — символ буржуазного достатку, мета, до якої йде родина Ругонів. Жовта вітальня — це все, про що вони мріють, матеріальне відображення матеріальних статків. Після розстрілу повстанців на іншому боці майдану, у вікні світить вогник поминальної свічки — там оплакують покійника — і вогонь цієї свічки стає символом — останнім відблиском великого вогнища революції, незламного народного духу. Тим самим Золя наголошує: народ можна винищити фізично, однак духовний вогник лишиться живим.</p>

<p>Уся ця символіка, яку так охоче використав Золя в романі, притаманна

швидше романтизму і навіть готичному роману, ніж натуралізму, однак

виглядає тут дуже органічною, з огляду на романтизм самого революційного

дійства, описаного Золя.

Червоні кольори кохання і революції, колодязь із чистою водою, хвіртка як вхід (або вихід) у новий світ, свічка як символ революційного вогню — цілком належать до романтичних сторінок роману. Кладовище, страшне і темне, зі знищеними могилами і надгробками, жовта вітальня, у якій сидять буржуа — живі мерці із пустими душами — втілення Смерті. Так Червоне і Чорне, Кохання і Смерть творять у романі Еміля Золя свій неповторний малюнок...