Шарль Бодлер

Шарль Бодлер є одним із зачинателів символізму. Свій творчий шлях він розпочинав разом з поетами-парнасцями. Французькі поети намагалися довести, що поезія має бути вищою за будь-яке літературне мистецтво, тут має панувати краса, пластика, досконалість форми та логіка думки. Єдиною формою, вартою уваги, парнасці обрали сонет — старовинну канонічну форму вірша, якою користувалися і Шекспір, і Петрарка.

«Парнасі» — саме таку назву обирають митці для себе, бо на горі Парнас жив Аполлон, бог мистецтв, музики й сонця. Поети і себе, і своє мистецтво вважали найкращими, унікальними. Ви можете запитати, яку цьому випадку «Парнас» стосується Бодлера, адже мова мала бути про «поета і натовп». Але я думаю, що відношення тут пряме. Поети-парнасці вважали себе майже небожителями. Якби ж не оце словечко «майже». Адже жити їм доводилося на звичайній землі, у реальних умовах, серед різних людей. І полетіти просто в небо, і бути тільки там не виходило. На крилах натхнення, наприклад, сприймає Бодлер Велику французьку революцію. Саме в ній він бачить можливість оновлення суспільства,

держави, людини. Поет бере активну участь у революції, а після її поразки шукає відповіді на численні питання. Зокрема, він хоче осмислити: чи є баланс добра й зла, і чому частіше перемагає зло?

Філософське осмислення життя людини в цьому світі — основа віршів Бодлера. Свою поетичну збірку він назвав «Квіти зла». Вже у самій назві поєднав поет дві протилежності: квіти — символ прекрасного, і зло — символ темної сили. Поет ніби ясно побачив перед собою дві сторони життя — темну і світлу, він все частіше зустрічає ці суперечності в житті. І в його віршах можна побачити таку антиподність: людина ніби розділена на дві частини. Одна її половина тягнеться до Бога, несе в собі позитив, гармонію, хоче рости духовно, вдосконалюватися, інша ж половина тягне до утробного, тваринного існування і шукає насолоди у життєвих гріхах, в ницих падіннях. Ось така роздвоєність притаманна і самому поетові.

Бодлер бачить себе окремішньо (мені дуже подобається це сучасне слово — «окремішньо»!) від усіх людей. До шести років він .був щасливою дитиною, мав найкращого друга — батька. Але раптом батька не стає, його забирає смерть. У родині з'являється чужа людина — вітчим. Може, він і непогана людина, але це не батько. Чорнота обступила малого хлопця. Мати зайнята своїм щастям, а дитина — нещастям. Із раннього віку поселилася в душі Шарля туга-печаль. Пізніше цей розрив із родиною тільки поглиблювався, хоч ніби батьки старалися для його ж добра: дбали, щоб він не зв'язувався з поганою компанією (саджали під домашній арешт!), відправляли подалі від приятелів — у заокеанські колонії. Ніхто не

розумів і не хотів зрозуміти душу юнака. І поезія «Альбатрос» розкриває саме таку проблему — коли людину, яка є не такою, як усі, осміюють, не розуміють. «Альбатрос» — вірш про птаха, якого впіймали матроси і знущаються, сміються над ним. Цей красивий птах, «владар блакиті», який у небесах вільно й сміливо літає, розправивши свої величні крила, на землі перетворюється на незграбу — ходити по землі він не вміє і тільки важко волочить свої могутні крила. Матроси заради розваги впіймали альбатроса і тепер потішаються над ним: «той тютюновий дим у дзьоб йому пускає, а цей, дратуючи, кульгає, мов кривий». Альбатрос «сумно тягне приборкане крило» і «знесилено ступає». Птах звик літати «серед хмар, як блискавка в імлі», і раптом виявляється зовсім безпорадним перед

зграйкою звичайних людей, сірого натовпу. їм дозволено сміятися, бо зараз птах слабший за них, він не може оборонятися, він ніби на «чужій території». Так і поет у цьому житті. Звичайні люди сміються над ним.

Жорстокість людини часто переходить дозволені межі. Люди здебільшого хочуть бути такими, як усі, і їм незрозуміла ні інша думка, ні інша поведінка людини. Головне, що ця «біла ворона» відрізняється від усіх і вже тому заслуговує на покарання.

Я вважаю, кожна людина має право на вільну поведінку, вільне слово. Адже чим більше різних оригінальних думок, ідей, людей, тим цікавіше.