Онтологічна модель журналістики є.Ахмадуліна

Ростовський професор Євген Ахмадулін, беручи за основу не тільки історичні передумови виникнення журналістики, а й ідейно-теоретичні концепції свободи преси („Аеропагітику” Дж.Мільтона, „Левіафана” Т.Гобса, „Листи про віротерпіння” Дж.Локка, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” Ж.-Жака Руссо, „Філософію права” Ґ.Ґеґеля), ліберальні концепції (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Мілль) та соціальні проблеми преси (В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Ленін), виокремлюючи чотири види і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності та соціалістична), опираючись на визначення Євгена Прохорова (журналістика – цілісна соціальна система)⁵, не обмежується аналізом комунікативних моделей, а осмислює й моделі систем журналістики і пропонує власну – онтологічну модель журналістики⁶. Розглянемо її під критичним кутом зору.

Деякі моделі масової комунікації Є.Ахмадулін фактично легалізує як предмет дослідження теорії журналістики (західні – Вілбура Шрама, Дж. і М.Райлі, Ґ.Малецкі, М.де Флера; російські, точніше, ще радянські – О.Алєксєєва, М.Лауристін, Ю.Воронцова, Є.Прохорова, Е.Багірова). Цей підхід (цікавий, сміливий, раціональний, практичний) передбачає, по-перше, побудову й аналіз онтологічної моделі журналістики, по-друге, її підсистем (допоміжних моделей журналістики)⁷, оптимізує та певним чином модернізує процес наукового розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики.

Перефразовуючи слова Ф.Джорджа про те, що модель – це мовби хребет, основа теорії, К.Батароев продовжує попередню думку: „Жодна теорія не може існувати без моделі чи групи моделей”⁸. Кожна модель не просто „інформаційного характеру”⁹, а інформаційно-модифікаційна, тобто ґенетично-репродуктивна. Це дозволяє на основі, здавалося б, незначного чи не надто значного творити не тільки принципово нову первинну інформацію, а створювати нові моделі, тобто продовжувати модифікацію, здійснювати відтворення не за принципом клонування і сумування, тобто простого арифметичного накопичення, а за принципом продукування нової ґенетичної інформації і, відповідно, нової теорії. Незалежно від модельних форм – макети, математичні та інші символи, схеми, графіки чи креслення, а також і від інших характеристик – наочні, абстрактні, графічні, елементарно-лінійні (горизонтальні), ієрархічно-субординаційні (вертикальні) тощо, усі вони об’єднані однією метою – показати структуру, функції та закономірності системи загалом, з допомогою абстракції та концептуальності піднести на найвищий рівень наукове розуміння цілої системи.

Система – ширше поняття, ніж модель, оскільки система – це насамперед упорядкована реальність (політична система, соціальна система, культурна, економічна...). Журналістика – теж соціальна система, дуже складна, що, з одного боку, перебуває на перетині багатьох інших, а з іншого, – виконує акумулятивно-відтворювально-системоформувальну функцію гіперсистеми (головної системи), тобто, залишаючись окремою самодостатньою системою, не виходить за межі, а функціонує за правилами основної, яку, погодившись із Є.Ахмадуліним, можна назвати соціально-політичним ладом суспільства (СПЛС)¹⁰. Отже, побудова моделей, тобто осмислення і графічне (унаочнення плюс точність) упорядкування системи (систем), передбачає дотримання системного підходу (напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики, що базується на „дослідженні об’єктів як систем”¹¹).

Модель насамперед увиразнює та ілюструє, зовні формалізує систему, себто виконує роль або монітора/ екрана, або мікроскопа, або телескопа, а не трансформує-заперечує-знищує систему загалом, тому її не слід протиставляти системі. Графічні моделі сприяють дослідженню життєздатності (функціональності) СПЛУС в контексті його взаємодії з мас-медіа, дозволяють окреслити нормальний (ідеальний) та реальний стан СПЛУС загалом, визначити системоформуючі чинники і підсистеми, визначити внутрішні конфігуратори системи, на запропонованій моделі продемонструвати дієвість цілої системи (СПЛУС).

Пам’ятаючи про методологію В.Г.Афанасьєва, що ставить за мету „пізнати ціле” (систему), тобто розкрити суть, назвати склад і визначити структуру, функції, виділити інтегративні фактори, показати комунікацію, вивчити історію з допомогою низки аспектів (у цьому разі – системно-компонентного, системно-структурного, системно-функціонального та системно-інтегруючого), не розглядатимемо ці аспекти детально, а звернемо увагу на одну з найновіших моделей журналістики, розроблену в сусідній Росії при спиранні на системний підхід, яку можна адаптувати на українському і науковому, і медійному ґрунті, – це онтологічна модель журналістики Є.В.Ахмадуліна.

Творячи її, Є.Ахмадулін виходив із таких принципів:

- система масової комунікації (СМК) ширша за ЗМІ, тобто містить весь обсяг поняття „журналістика”. У Є.Ахмадуліна саме СМК, а не ЗМК, тобто система, а не засоби, ціле, а не частина;

- журналістика – сукупність органічно поєднаних соціальних феноменів, які об’єктивно існують, тобто складна багатокомпонентна і багатофункціональна соціальна система, а не щось механічно чи штучно створене;

- призначення журналістики – знаходити, переробляти і дискретно передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних каналів невизначеній масовій аудиторії з метою поінформувати її, соціально адаптувати, відображати і формувати громадську думку;

- діяльність та функціональність системи обумовлені СПЛС, суспільними інтересами (СІ), культурно-освітніми (КОФ), техніко-технологічними та економічними (ТЕТФ) системоформуючими факторами (СФФ).

Є.Ахмадулін слушно зауважує, що у відомих західних та російських моделях масової комунікації ці СФФ „або не враховані взагалі, або були використані частково в контексті опису процесу комунікації”. Тут наш колега і має рацію, і не зовсім. У графічних моделях СФФ відсутні, проте вони (а також і аспекти моделей) достатньо добре описані у працях його земляка Є.Корнілова¹² і киянина В.Шкляра¹³ (ми їх аналізували й доповнювали в розділі „Типологічно-дуальні домінанти, соціокультурні фактори і проблеми національної журналістики”). Саме описані, а не намальовані. Є.Ахмадулін подає теоретично і концептуально осмислений матеріал також із допомогою графіки.

Онтологічний принцип (онтологія – вчення про буття), покладений в основу моделі, дозволив Є.Ахмадуліну глянути на журналістику, по-перше, як на живий соціальний феномен, породжений (натхнений, контрольований...) політикою, громадськими і груповими інтересами, культурою та освітою, економікою, технікою, технологією, по-друге, як на підсистему соціально-політичного ладу суспільства, по-третє, як на підсистему суспільних інтересів, по-четверте, як на підсистему системи культури, освіти, науки, по-п’яте, як на підсистему соціально-економічної системи.

Пам’ятаючи про функціональну природу журналістики і припускаючи, що інформаційно-комунікаційна функція залишається найпершою, тобто найважливішою, оскільки з допомогою інформації покликана об’єднувати людей у спільний соціум, а „рольові” функції (управлінська, пропагандистська, агітаційно-організаційна, соціально-економічна, просвітницька, розважальна, рекреативна тощо) – ґенетично успадковані від різних носіїв („батьків”), СФФ, можемо принципово погодитись із моделлю, зображеною на малюнку (декодування абревіатур і позначень – у поданій порівняльній таблиці).

СПЛС