10. Відновлення могутності Київської держави за Володимира Мономаха.

За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Володимир Мономах мав також своїх посадників в містах по Дунаю.

Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса.

З ініціативи князя видубицький ігумен Сильвестр уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та інших літопиних текстів знамениту пам’ятку давньоруської літератури – “Повість минулих літ”.

А сам князь написав близько 1117 року “Повчання” своїм дітям, яке вміщено в Лаврентіївський літопис. Подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, “Повчання” містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Мономах врозумляє своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. “А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях”.

Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Русі. У “Слові про загибель Руської землі”, літературній пам’ятці XIII століття, що славить її блискуче минуле, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гаральда. Народжений від цього шлюбу син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.

Помер Володимир Мономах 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя.

11. Полятична роздробленість Київської Русі та її наслідки.

В історичній та художній літературі існують різні, часто навіть протилежні пояснення такого явища, як феодальна роздробленість Київської держави, тобто останній період її існування. Відцентрові сили і тенденції поглиблювались, і вже у XII ст. на теренах Русі з'явилися окремі самостійні кнзівства і землі, а незабаром їх утворилося півтора десятка.

Доба феодальної роздробленості настала в результаті об'єктивного соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства і була спричинена не одним, а кількома факторами.

Одним з найважливіших серед них можна назвати зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному характері господарювання, в основі якого лежала замкненість, створювали передумови для прогресуючого процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Хоча феодальні землеволодіння формувалися різними шляхами (захоплення общинних земель, їх купівля, передача князівскою владою земель боярам та дружинникам у спадкове володіння тощо), але повсюди феодальна верхівка створювала свій апарат управління та дружину. Прагнення такої верхівки до відокремлення посилювалось, оскільки влада Києва обтяжувала місцевих феодалів матеріальними витратами і вимогами несення служби за велінням великого князя.

Як зазначалося, зі зростанням населення Київської Русі адекватно збільшувалась кількість міст та міських жителів. Міста на Русі традиційно були оплотом боярської опозиції великокнязівській владі. Особливо сильною була боярська опозиція в містах Галичини та Волині. Тому не випадково вже, наприкінці XI ст. Галичина стала першою землею. яка відокремилася від Києва.

Велика територія Давньоруської держави та поліетнічність її населення, де поруч зі слов'янами на північному сході проживали чудь, меря, мурома, мордва, на північному заході - литва і ятвяги, а на півдні - печеніги, половці, турки і каракалпаки, також створювали сприятливий грунт для посилення відцентрових тенденцій.

Постійні напади спочатку хазар, потім печенігів, половців татар та інших кочівників, а також зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгшї на традиційних шляхах поступово розхитували міць Київської Русі. Неспроможність великокнязівської влади поставити надійну перепону зовнішній експансії змушувала прикордонні князівства створювати власні збройні сили для гарантування безпеки.

У Нарешті, одним із чинників, який іноді трактується як головний і майже єдиний, була відсутність чіткого незмінного механізм успадкування князівської влади. Київ був своєрідним важелем для нарощення та розширення власного впливу. Тому лише за 100 років і - з 1146-го по 1246-й - київський престол 46 разів переходив із рук у руки, причому 35 князів перебували при владі не більш як один рік. Неврегульованість принципів спадкоємства князівської влади (паралельне існування так званих горизонтального та вертикального або вотчиного, принципів) часто призводила до міжусобних війн посилювала відцентрові тенденції.

Отже, феодальна роздробленість - нова форма державне політичної організації суспільства в умовах зростання вотчиного господарювання - була наслідком еволюції феодальних відносин тобто явищем об'єктивним. З погляду зміцнення зовнішної безпеки його оцінюють негативно.

Одним із наслідків роздробленості стало об'єднання незалежних князівств у кілька груп земель. Одну з них склали Новгородська, Псковська, Смоленська.Полоцька та Вітебська; іншу -Володимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська. Четвертою специфічною групою стали Галицьке та Волинське князівства. Вже у другій половині XІІ ст. почали вимальовуватись істотні відмінності їх суспільне політичної організації - від початкових форм республіканського ладу до міцної централізованої князівської влади. У Галицькій та Волинській землях влада князів обмежувалася постійним втручанням боярської опозиції в державні справи, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики тощо.