42. Політика Російського самодержавства щодо України у 2-ій половині 19 ст.

. В середині 70-х років XIXст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому. України від Росії".

У 1876 р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов.Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва "Україна" ніде не фігурувала, тільки "Малоросія". З бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

43.Суспільно-політичне життя в західно-українських землях у 2-ій половині 19 ст.

44. Політизація національного руху в західних землях наприкінці 19 ст.

45. Створення політичних партій в наддніпрянській Україні кінець 19-поаток 20 ст.

На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. ВУкраїні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли намарксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні

політичні організації. Найвідомішими серед них були Революційнаукраїнська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія

(УСДРП); Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народнаукраїнська партія (НУП); Товариство українських прогресистів

(поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)та інші політичні угруповання.Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і

об'єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників

інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до їїкерівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М.

Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їздпартії, на якому був обраний Центральний комітет і "Закордонний комітет"

онний комітет"для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були"спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промисловіцентри, як Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП непоширювався. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українськихпартій.Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворилаНародну українську партію (НУП). У 1903 р. частина членів РУП увійшла доУкраїнської соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Порядз організаційним розколом відбулося політичне розмежування в лавах РУП:одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з

меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі

М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП.Частина членів партії, що дістала назву "Група колишніх членів РУП", усічні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку")

і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд")увійшла до складу РСДРП на правах автономної організації меншовицької

фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С.Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець

офіційному існуванню РУП і проголосив утворення Української

соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій,зокрема РУП, УСДРП, слінаголосити, що вона була далекою від

толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії України в межах Росії.

Вона розуміла цю "автономію" як створення українського сейму або Ради ібула в цьому близька до бундівського трактування культурно-національноїавтономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу,РУП при цьому закликала український робітничий клас пам'ятати, що "вінбореться лише проти буржуазії панівної нації". Тоді постає запитання: ащо, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян,

робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП активнопропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського "Самостійна

Україна", де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: "Одна,єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ."

Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 рр., був "Україна зїї добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до"Україна для українців", не було в жодних інших програмах партій.Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних

партій простежується заклик до забезпечення рівноправ'я всіх народівУкраїни — як української більшості, так і національних меншин. Так,українська соціалістична партія, першим засновником якої була ЛесяУкраїнка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі,породи, національності і віри".Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона закликалаборотися "проти всякого національного гніту", обстоювала тезу прокультурно-національну автономію та вимогу "автономії України з окремим