3. Формування ринкового середовища

Утвердження на селі приватної власності та приватного господарювання, розширення орендних відносин є необхідними, але не єдиними передумовами економічного піднесення галузі. Новим власникам і господарям на селі потрібні сприяння та підтримка для прибуткового ведення господарства і виробництва конкурентоспроможної продукції. Це стосується насамперед ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

3.1. Подолання диспаритету цін

За роки економічної кризи в сільському господарстві утворився п'ятикратний диспаритет цін. Суцільна збитковість галузі поглиблювалася відсутністю організованого і прозорого ринку, бартеризацією розрахунків, неплатежами, застосуванням давальницьких схем і взаємозаліків.

Цінова політика повинна ґрунтуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням, посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси і послуги, а також ефективною системою державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників і поліпшення ринкового середовища для збуту сільськогосподарської продукції, стимулювання споживчого попиту.

Великі потенційні можливості ринкових механізмів оптимізації цін на сільськогосподарську продукцію підтверджують результати, досягнуті у другому півріччі 2000 р. Завдяки реалізації виданих у червні указів Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" та "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" кількість об'єктів інфраструктури ринку збільшилась у 3,5 раза і продаж сільськогосподарської продукції через мережу прозорого ринку (біржі, аукціони, торгові доми тощо) зріс проти відповідного минулорічного періоду майже у 5 разів, бартерні розрахунки скоротилися до 18,6 % проти 27,1 % у 1999 р. Удвічі виросла ціна на зерно і в 1,5-2 рази - на тваринницьку продукцію. Це значною мірою допомогло послабити диспаритет цін.

Загалом торік ціни на сільськогосподарську продукцію зросли майже на 56%, а темпи їх підвищення у півтора раза перевищили темпи зростання оптових цін на промислову продукцію, що споживається сільським господарством. Коефіцієнт паритетності досяг за цей період 1,14 на користь сільськогосподарського виробництва. Тобто вперше за роки незалежності намітилася тенденція до подолання диспаритету цін.

Проте втрати від диспаритету цін за останнє десятиріччя дуже значні, вони продовжують негативно впливати на стан та розвиток аграрної галузі.

Потенціал інфраструктури та механізмів прозорого аграрного ринку використовується ще недостатньо. У третині сіл поки що немає пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, майже у половині сільських районів - агроторгових домів. Ще мало оптових продовольчих ринків та фірмових оптово-роздрібних магазинів з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин, пально-мастильних матеріалів, запасних частин для сільгосптехніки тощо.

Частка реалізації зернових через біржову торгівлю становила лише 16%. Уряд не забезпечив запровадження заставних операцій, передбачене Указом Президента України з метою регулювання ринку зерна.

Особливої гостроти набули негативні тенденції, пов'язані з диспаритетом цін у тваринництві та птахівництві і спричинені прорахунками у державній політиці розвитку цих галузей.

Протягом багатьох років ціни на продукцію тваринництва і птахівництва не покривають витрат товаровиробників. Ринкової інфраструктури, яка забезпечувала б прозорість та еквівалентність товарно-грошових відносин, тут практично немає.

Зусилля Уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також самих сільськогосподарських товаровиробників у питаннях цінової політики мають зосереджуватися в першу чергу на реалізації таких завдань:

   підвищення платоспроможного попиту населення шляхом погашення заборгованості з виплати заробітної плати та підвищення рівня доходів населення;

   формування розгалуженої та наближеної до сільськогосподарських виробників інфраструктури прозорого аграрного ринку, постійне скорочення обсягів збуту продукції за бартерними схемами, збільшення продажу продукції через біржі, аукціони, торгові доми, фірмову торгівлю тощо;

   регулювання цін на ринках основних видів сільськогосподарської продукції та продовольства через застосування заставних операцій, товарних інтервенцій та інших важелів впливу на ринкову кон'юнктуру, недопущення адміністративного обмеження цін на сільськогосподарську продукцію;

   посилення вимог до якості вітчизняної продукції та забезпечення відповідності державних стандартів європейським та міжнародним, активніше просування українського продовольства на зовнішні ринки.

Для ефективної протидії диспаритету цін та його наслідкам потрібно створювати рівні умови розвитку сільського господарства та інших галузей економіки, повніше враховувати специфіку сільськогосподарського виробництва, зокрема його сезонність та особливості обороту капіталу.

Міністерству аграрної політики слід ширше практикувати розробку державних програм з виробництва конкретних видів продукції, які повинні сприяти ринковій маркетинговій орієнтації виробників, їхній спеціалізації, кооперуванню та інтеграції, підвищенню ефективності виробництва, реалізації кінцевого продукту, здійсненню систематичного моніторингу цін і витрат.

3.2. Формування сприятливої податкової системи

У цьому один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов.

Відсутність протягом тривалого часу сприятливої податкової системи та паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства призводила до зростання недоїмки сільськогосподарських підприємств у платежах до бюджету та Пенсійного фонду.

Держава неодноразово йшла на реструктуризацію і списання цих боргів. На початок 2001 р. реформовані сільськогосподарські підприємства від них практично звільнені.

З кінця 90-х років в аграрному секторі формуються засади стимулюючої податкової системи. Указами Президента України запроваджено механізм нарахування податку на додану вартість із спрямуванням цих коштів на зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників, введено фіксований сільськогосподарський податок. Усе це значною мірою знизило податковий тиск на сільгоспвиробників, спростило оподаткування, повніше розкрило стимулюючий потенціал податкової системи.

Це дало позитивні наслідки. Намітилося зміцнення податкової дисципліни, рівень сплати податків у 2000 р. перевищив 103,9%.

Але це лише перші кроки. В аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому Уряд повинен продовжувати вдосконалення податкових відносин в цьому секторі економіки за такими напрямами:

   перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

   збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

   спрощення, уніфікація та інтегрування податкового і бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин.

3.3. Розширення кредитування аграрного сектора

Затяжна нееквівалентність економічних відносин сільського господарства з іншими галузями економіки негативно позначилася і на його кредитуванні. Наприкінці 90-х років у аграрній сфері частка засобів виробництва, придбаних за рахунок кредитних ресурсів, не перевищувала 1,5%, при оптимальному показникові - 25-30%.

У 2000 р. для аграрного сектора запроваджено здешевлення вартості кредитів, завдяки чому їх було залучено на 818 млн. грн. Вперше за багато років повернення одержаних позичок перевищило 92%.

Урядові слід зберігати, удосконалювати і розвивати таку практику в 2001-2004 рр. як основний чинник нарощування обсягів кредитування.

Важливим резервом у цій справі має стати земля. Використання навіть її частини як заставного капіталу може забезпечити для аграрного сектора повну доступність та достатність кредитних ресурсів. Звідси нагальна потреба у прискоренні введення землі в економічний оборот, що означало б запровадження повноцінної її застави, у тому числі окремих ділянок, земельних часток (паїв), а також права оренди та організації іпотечного кредитування.

У зв'язку з цим набуває особливої гостроти прийняття Верховною Радою України Земельного кодексу України, законів про іпотеку та земельний банк.

У процесі аграрної реформи створюється значний прошарок малих та середніх селянських і фермерських господарств, які потребують невеликих кредитів. Для їх обслуговування потрібна мережа кредитних спілок та кооперативних банків. Слід також ширше використовувати можливості Українського фонду підтримки фермерів для гарантування кредитів, які спрямовуватимуться на розвиток фермерських і селянських господарств.

3.4. Залучення інвестицій в аграрний сектор

Інвестиційний клімат в аграрному секторі залишається чи не найгіршим порівняно з іншими галузями. Частка інвестицій у сільське господарство у 3-5 разів нижча від її питомої ваги в економічній діяльності країни.

Якщо у 1996-1999 рр. рівень інвестування економіки загалом стабілізувався, то в агропромисловому комплексі він продовжував знижуватися.

Кабінету Міністрів України та Міністерству аграрної політики потрібно вжити невідкладних заходів для суттєвого підвищення інвестиційної привабливості цього сектора, активнішого залучення капіталу в сільськогосподарське виробництво, у т.ч. за участю держави, у таких пріоритетних напрямах:

   реалізація цільових програм підтримки селекції в рослинництві, тваринництві, птахівництві та рибництві, протиепізоотичних заходів, докорінного по-ліпшення ґрунтів, охорони земель та довкілля;

   удосконалення політики амортизаційних відрахувань, нарощування інвестицій за рахунок джерел амортизаційного фонду;

   здійснення інвестиційних проектів зі змішаними джерелами фінансування (державних, комунальних, приватних);

   ширше залучення інвестицій на територіях пріоритетного розвитку;

• розвиток системи державного та регіонального фінансового лізингу, створення стартових капіталів для закупівлі техніки та обладнання.

3.5. Удосконалення митно-тарифного регулювання

Аграрний сектор України нині достатньо інтегрований у систему світового ринку. Завдяки активізації зовнішньоекономічної діяльності, прийняттю протекціоністських заходів щодо внутрішнього продовольчого ринку забезпечено його позитивне сальдо в зовнішній торгівлі в розмірі 774 млн. дол. США.

Посилився захист вітчизняного ринку продовольства, скоротився його імпорт. Питома вага продовольчих товарів вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку вже складає 93,4%.

Необхідно і надалі активізувати зусилля у нарощуванні експортного потенціалу, розширенні зовнішніх ринків збуту продовольчих товарів, передусім у країнах СНД, а також забезпеченні вступу України до Світової організації торгівлі, уні-фікації вітчизняних стандартів та митно-тарифної політики до міжнародних вимог.

Розвиток аграрного сектора великою мірою залежить від постачання імпортних ресурсів, особливо енергоносіїв та засобів захисту рослин. Тому мають запроваджуватися такі тарифи, які сприяли б еквівалентності у міжгалузевих економічних відносинах.

Позитивним кроком у такому регулюванні стало запровадження безмитного і безподаткового ввезення в Україну нафтопродуктів у сезонні періоди інтенсивного їх споживання сільським господарством. Завдяки цьому у 2000 р. було вперше досягнуто співвідношення цін на дизельне пальне і зерно на кращому рівні, ніж у ряді європейських країн.

Так само введення в 1999 р. вивізного мита на насіння соняшнику сприяло оптимізації обсягів його експорту, збільшенню переробки на вітчизняних підприємствах та експорту готової продукції, а також вирівнюванню внутрішніх і світових цін.

Позитивні наслідки для збалансування експорту та імпорту зерна з урахуванням реальних внутрішніх можливостей та потреб дало і застосування біржової реєстрації контрактів на його вивезення.

Слід і далі вдосконалювати практику сезонного митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі, вносячи необхідні зміни та доповнення до чинного законодавства з цих питань.

3.6. Страхування аграрного виробництва

Актуальність цього завдання посилюється тим, що за останні роки страхування сільськогосподарського виробництва фактично звелося нанівець і не перевищує 5-7%, тоді як у країнах з розвиненим сільським господарством воно охоплює понад 90%. З цим пов'язана і низька інвестиційна привабливість аграрного сектора.

З урахуванням кращого зарубіжного досвіду доцільно створити аналогічну систему, інфраструктуру та механізми страхування господарської діяльності в аграрному секторі України. Необхідна також участь держави у страхуванні ризиків у сільському господарстві, повніше фінансування Державного страхового насіннєвого фонду для надання допомоги сільськогосподарським виробникам.

Для цього Уряд повинен опрацювати протягом 2001 р. пропозиції щодо змішаного страхування основних видів аграрного виробництва і внести до Верховної Ради України необхідні законопроекти.