1941 Року при Раді Народних Комісарів срср на основі постанови рнк срср та

ЦК ВКП(б) “Про створення і завдання Радянського інформаційного бюро”.

Його головною метою було керівництво висвітленням у періодичній пресі

та на радіо міжнародних, військових подій та подій внутрішнього життя країни.

Основним завданням бюро була підготовка зведень для радіо, газет та журналів про

стан справ на фронтах, про роботу тилу, про партизанський рух. Радінформбюро

керувало роботою Всеслов’янського комітету, Антифашистського комітету радянсь-

ких жінок, Антифашистського комітету радянської молоді, Антифашистського ко-

мітету радянських вчених, Єврейського антифашистського комітету.

У 1941-42 рр. авторський колектив Радінформбюро складався із 80 працівників.

У кінці 1944 року штат збільшився до 11 відділів у кількості 215 чоловік, а в 1946

році зріс до 370.

Зрозуміло, що вся діяльність Радінформбюро носила переважно пропагандист-

ський характер. В 1944 році в структурі Радінформбюро був створений спеціальний Курс лекцій

99

підрозділ пропаганди на зарубіжні країни. Через 1171 газету, 523 журнали та 18

радіостанцій в 23 країнах світу, радянські посольства за кордоном та інші організа-

ції бюро знайомило читачів та слухачів із антифашистською боротьбою, а в повоєн-

ний час – із основними напрямками внутрішньої і зовнішньої політики Радянського

Союзу.

В 1961 році на базі Радінформбюро було створено Агентство Преси “Новини” –

АПН – перше недержавне громадське інформаційне агентство в історії радянських

засобів масової інформації. Серед засновників АПН були Спілка журналістів СРСР,

Рада радянських товариств дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами,

Всесоюзне товариство по розповсюдженню політичних і наукових знань.

Мета створеного агентства – інформування міжнародної громадськості про жит-

тя Радянського Союзу. Його девіз: “Інформація на благо миру, на благо дружби між

народами”.

Вищим керівним органом АПН була конференція організацій засновників, що

скликалася не менше 1 разу на 5 років. Конференція затверджувала Статут, заслу-

ховувала звіти Правління.

В 120 точках земної кулі розташовувалися інформаційні центри чи бюро, від-

ділення, філіали чи кореспондентські пункти АПН. Кореспонденти АПН часом

опинялися в тій чи іншій країні раніше, ніж туди прибували колеги з ТАРС чи по-

сольства, консульства. До 1990 року АПН мало 27 представництв в Європі, 20 – в

Північній та Латинській Америці, 15 – в Азії, 29 – на Близькому Сході та в Африці,

Австралії і Новій Зеландії.

Типове бюро АПН мало таку структуру. Очолював його завідуючий - країнозна-

вець, який володів, як правило, кількома мовами і знав “свою” країну, її історію,

культуру, політику, звичаї, традиції і т.д.

Заступник по роботі з місцевою пресою – займався просуванням фото та лі-

тературних матеріалів на сторінки закордонних ЗМІ, збиранням численних заявок

редакцій на матеріали, проведенням прес-конференцій, організацією поїздок іно-

земних журналістів в СРСР.

Серед штатних працівників бюро й чимало місцевих співробітників з числа гро-

мадян країни: перекладачі, стилісти, редактори, коректори, фоторедактори, худож-

ники.

На початку 90-х років ХХ століття статус агентства змінився: на місці громадсь-

кого АПН виникло державне Інформаційне агентство новин (ІАН), хоча його функ-

ції залишилися такими ж.

Стала змінюватися інформаційна спрямованість – замість зовнішньої пропа-

ганди орієнтиром стало обслуговування, насамперед, внутрішніх потреб країни, а

також комерційне використання створюваного інформаційного продукту. Не маючи

комерційного досвіду реалізації інформаційних продуктів, ІАН стало нагадувати

паровоз, у якого весь пар витрачається на гудок. Відпала необхідність в Головній

редакції періодичних видань, згодом – в регіональних відділах, через деякий час

припинила своє існування Головна редакція централізованих матеріалів.

Указом Президента Бориса Єльцина у вересні 1991 року ІАН було реорганізова-міЖнародна інформація

100

не у Російське інформаційне агентство “Новини” (РІА “Новини”).

Аналіз діяльності інформаційних агентств на світовому інформаційному

ринку засвідчує тісний зв’язок їх розвитку із суспільно-політичними та еко-

номічними умовами суспільства. Першопричиною виникнення більшості сві-

тових інформаційних агентств була потреба бізнесових та фінансових струк-

тур в оперативному обміні інформацією. Із посиленням ролі інформації в сус-

пільному житті до суто комерційного спрямування діяльності інформаційних

агентств додається інформаційне та розважальне.

Сьогодні світ вступив у період бурхливого розвитку глобального інформаційно-

го суспільства: різні країни і різні частини світу почувають свою залежність одне

від одного, а відтак зростає і зацікавленість в інформації, оскільки кожен відчуває

себе причетним до всього, що відбувається в кожному куточку земної кулі.

Зародження і розвиток української агенційної журналістики та шляхи її станов-

лення дещо відрізняються від світового зразка. Попередники сучасних інформацій-

них агентств України мали пропагандистську спрямованість. Вони, насамперед,

переслідували мету національного відродження держави, ознайомлення світової

спільноти із прагненнями українців і мали ідеологічне навантаження.

Неодноразово інформаційні агентства, або пресові бюро, як їх називає дослід-

ник історії української журналістики К.Костів, мали тимчасовий характер, тобто

організовувалися тільки на час важливих подій, конференцій, спортивних змагань

тощо [9,309].

Інформаційні агентства інших країн засновувалися на їх власній території.

Діяльність українських інформаційних агентств започатковувалася за кордоном.

Паростки української агенційної журналістики відносяться до початку ХХ століття

й здебільшого пов’язуються із процесом міжнародно-інформаційної діяльності різ-

них форм української державності.

Перше Українське пресове бюро було засноване у 1907 році В. Кушніром у Відні.

Метою його діяльності було ознайомлення Західної Європи з Україною. Відтак для

поширення інформації про Україну серед європейської преси Р. Залозецький та А.

Жук заснували в 1912 році у Львові Український Інформативний Комітет.

У контексті виникнення вітчизняних інформаційних агентств заслуговує на

увагу інформаційно-пропагандистська діяльність Союзу визволення України

(СВУ) – організації, створеної 4 серпня 1914 року політичними емігрантами з

Наддніпрянщини у Львові. Ця патріотична організація однією з перших розгорнула

за кордоном широкомасштабну пропагандистську діяльність на користь створен-

ня самостійної української держави. Інформаційна діяльність СВУ здійснювалася

через закордонні пресові бюро Союзу, зокрема, в Берліні, Лозанні, Женеві та Берні

[14,34-35].

Оскільки прес-бюро були центрами пресової, літературної діяльності Союзу,

вони займалися підготовкою й розповсюдженням інформаційних матеріалів для

закордонної преси. Саме тому їх можна вважати прообразами вітчизняних інфор-

маційних агентств.

Серед попередників сучасних українських інформаційних агентств варто згада-Курс лекцій

101

ти Пресову Квартиру Українських Січових Стрільців, засновану в 1914 році. Ця ор-

ганізація видавала “Вісник Пресової Квартири”, журнал “Червона Калина”, кален-

дар-альманах на 1917 рік “Тим, що полягли”, гумористичний журнал “Самохотник”

і журнал “Самопаль” [9,310].

Варто нагадати, що до 1917 року на території України вже функціонувала корес-

пондентська мережа Петербурзького (з 1914 року – Петроградського) телеграфного

агентства – ПТА. Агентство мало кількох кореспондентів, а в Києві та Харкові – ре-

гіональні відділення.

Повалення самодержавства у 1917 році ініціювало національно-виз-

вольні рухи в колишній Російській імперії, в тому числі й в Україні. Уже