I.Підготовчий етап

Звичайна бісеринка XVIII століття мала вигляд кольорового циліндрика із заокругленими, оплавленими краями. Так само, як і бісер, стеклярус XVIII сторіччя відрізнявся більшою розмаїтістю розмірів бусин як за довжиною, так і за діаметром. Він виготовлявся у вигляді циліндричних трубочок без огранювання. До першої половини XIX століття бісер мав невеликий розмірі,  правильну, добре обкатану форму. Переважно діаметр бусин перевищував їхню довжину й становив у середньому один міліметр. Намиста різних забарвлень були не тільки круглими, але й гранованими. У селянських прикрасах цього часу часто застосовувався бісер за формою й фарбуванням схожий на зерна граната. Згодом розміри намиста починають збільшуватися. У другій половині XIX століття використовуються великі, рівні, округлі бісерини.  Стеклярус у першій половині XIX століття вживався рідко, головним чином – в обробці церковного начиння. Інтерес до нього відродився наприкінці століття, коли почали використовуватися як великі, ремісничого виробництва, так і дуже дрібні привізні стеклярус і бісер. Трубочки великого стеклярусу – короткі й уже нерідко огранені. Забарвлення намиста згодом зазнає значних змін. На відміну від райдужного і яскравого бісеру Венеції декілько-вікової давнини Росія XVIII сторіччя використовує обмежену кількість фарбувань – п'ятнадцять-шістнадцять кольорів. Зрозуміло, це не означає, що в кожній роботі застосовувалися всі варіанти розцвічень. Скло намиста було глухим або прозорим. Цікаво, що в цей час не користувалися бісером червоних кольорів, був лише прозоро-малиновий і глухий цегельний, а чорний замінявся темно-фіолетовим. Зустрічався й незвичайний – молочний з рожевими смужками – бісер. Однакові за кольором та розміром намиста нерідко повторювалися на різних речах.От нудота! Один мій знайомий гном, коли довідався, що у людей залишилося тільки шістнадцять приручених, так ще й нечарівних кольорів, цілих дві години сміявся від жалю!У бісерному мистецтві важлива роль приділялася підготовчому малюнку – тим самим заготівкам на папірцях у клітинку... Вони створювалися зазвичай художником-професіоналом. У першій половині XIX сторіччя стали випускатися навіть спеціальні розфарбовані малюнки. Вони ретельно зберігалися, передавалися з покоління в покоління, нерідко перемальовувалися аматорами рукоділля. У другій половині століття з’явилися друковані малюнки. Особливою популярністю користувалася продукція німецьких, французьких і австрійських фірм – Віттіха (Берлін), Мюллера (Відень), Е. Майера (Париж) та інших, на малюнках яких пропонувалися як рослинні мотиви, так і тематичні зображення. Творчість майстрині в цьому випадку зводилася до вибору сюжету, колірної гами й компонування елементів. Бідолашні майстрині! Цього сумного факту я не стала розповідати моєму знайомому-гномові, – адже він міг так сильно засмутитися, що вибухнув би від сміху! Сюжети й картинки в бісері цікавлять художника насамперед як можливісь створення гарної барвистої композиції. А для цього потрібне глибоке розуміння свого матеріалу й тих можливостей, які він має. Той світ, який може нам відкрити у своїх кольорових іскрах мініатюрна бісерна мозаїка, може бути тільки світом напівказковим, чудесним царством, де небо – перламутрове, а люди, звірі, рослини, будинки, меблі, начиння – усе сплітається в один букет, і в цьому букеті кожна квітка має свій колір, кожна рівноцінна іншій. Пізніше, коли почався занепад, одночасно зі зниженням майстерності самого мистецтва вишивання, притупляється й почуття художньої міри, тієї межі, далі якої не може йти натуралістичність у передачі бісеру. А тепер давайте познайомимося з тонкощами техніки бісерного вишивання. Хоча майстрині минулих століть і не змогли розгледіти справжніх казкових властивостей бісеру, зате вони досягли дивних висот у технічній майстерності! Бісер був дуже дрібним, примхливим і вимагав при роботі із собою терпіння, відмінного зору й умілої руки! Бісерні вишивки епохи розквіту робляться на полотні, причому нашивається кожна бісеринка окремо! Це дуже трудомістко, але зате як міцно! Вишивальниця ретельно стежить за тим, щоб ряди бісеринок йшли у напрямку ниток полотна й щільно примикали ряд до ряду. У цю епоху бісер використовували дуже дрібний, круглий. Улюблені фони – перламутрово-опаловий різних відтінків і молочно-білий. Один з найпоширеніших прийомів роботи – “саджання” або “шиття по білі” – склався ще в стародавні часи й використовувався при шитті перлами. Ця техніка полягала в прокладці візерунка «білями» – шнуром із бавовяної або лляної нитки й викладенню по ньому перлин, попередньо нанизаних на нитку. Кожна перлина пришивалася до білі поперечними стібками, завдяки чому міцно закріплювалася на місці. При переході до бісеру й стеклярусу вишивальниці пристосували до нового матеріалу цю здавна існуючу техніку. Саджання використовувалося головним чином у предметах церковного побуту й у селянських убраннях, найчасіше в прорізних головних уборах. У бісерних і стеклярусних роботах світського призначення (декоративні роботи, панно, вишивки чохлів для меблів і домашнього начиння) використовувався інший тип вишивки: намиста нанизувалися на нитку або дротик і пришивалися іншою ниткою через проміжки, які складалися із декількох бусинок. Основою вишивок служило лляне полотно, яке у більшості випадків покривалося шовковою тканиною, щоб підсилити колірну гру намиста. Перед початком роботи весь малюнок наносився на тканину. Тут також можна знайти багато спільного із традиційною народною роботою – золотим шиттям, при якому металеві нитки, які лежали на поверхні тканини, закріплювалися стібками шовкової або лляної нитки. Це так зване “шиття в прикріп”. Шиття в прикріп застосовувалося при створенні картин або панно – їхня площина повністю покривалася низками намиста: великі частини візерунку заповнювалися паралельними вертикальними чи горизонтальними низками. У сюжетних композиціях з фігурами людей для передачі облич і рук персонажів зазвичай використовувався один із двох прийомів: їх покривали низками дуже дрібного бісеру, або розписували олійними фарбами по полотні. Для вишитих дрібних виробів характерне виконання бісером лише контурів візерунка або фігур по тлу з яскравого оксамиту або шовку.Техніка “низання” застосовувалася при виготовленні чохлів для невеликих предметів побуту: скриньок, тацьок і всіляких щоденних дріб'язків. Найбільше поширення вона одержала у народному вбранні. Бісер нанизували на лляну нитку або на кінський волос (із хвоста лошати) одним із двох способів: або в одній з бусин дві нитки перетиналися, або вони проходили паралельно. При цьому обов'язково були потрібні два робочі кінці нитки. Число таких пар відповідало ширині виробу, а напрямки отворів бісеринок, горизонтальний і вертикальний, чергувалися через ряд. Розходжень у самих прийомах низання між народними й світськими виробами не існувало. На межі XVIII – XIX століть способи виконання бісерних і стеклярусних виробів стають різноманітнішими. Для XIX століття типові вишивка, в'язання, низання, вдавлення у віск та інші прийоми. Переважали вишивка й в'язання. Шиття в прикріп продовжує існувати тільки в оформленні предметів церковного призначення й у народних головних уборах. У міському й поміщицькому побуті використовувалася вишивка іншого типу. При виконанні плоских предметів майстриня підбирала бісеринки, суворо дотримуючись кольорового малюнка, і по одній пришивала їх до полотна або канви згідно переплетення ниток тканини. У 1830-х роках з'являється паперова канва, тобто тонкий щільний картон із рядами дрібних дірочок. По картоні працювали так само, як і по полотні. Для бісерних вишивок існували спеціальні дуже тонкі голки. Використовували також щетину й кінський волос. Низання зберігається в народному бісерному мистецтві без особливих змін протягом усього XIX і початку XX століть. Але у виробах городян спостерігається зміна в техніці роботи: нитки переплітаються не усередині бусин, а у їхніх отворах, тому всі бусини розташовуються в одному напрямку. Для так званих «тканих» смуг уживалася рамка з паралельно натягнутими нитками. Нитка з нанизаним бісером накладалася на нитці основи таким чином, що між ними містилося по одній бусині. Потім ця робоча нитка, уже без бісеру, йшла у зворотному напрямку, просмикувалася крізь кожну бісерину й обгортала нитки основи з вивороту. Бусини при цьому лягали строгими рядами, бічною стороною до глядача. Цей спосіб низання давав ажурну прозору сітку, яка застосовувалася, наприклад, для вітражів, що встановлювалися на свічники. При обшиванні об'ємних і круглих речей – гаманців, сумочок, чохлів на чубуки – використовували в'язання. Виконавиця нанизувала бісер на нитку відповідно до малюнка й потім в'язала цю нитку гачком або на спицях, залишаючи бісер по одній штуці із правого боку. При в'язанні на спицях сітка виходила більш рідкою й еластичною. 

1.3 ТЕХНІЧНА ДОВІДКА

Для вишивки бісером необхідно:cхема вишивки, бісер, голка,нитки або леска,та інше. Це гарний приклад класичної вишивки. Ця вишивка дуже популярна.

1.4 АНАЛОГИ