7. Колискова пісня

Колискова пісня належить до жанрів дитячого фольклору, створених дорослими для дітей. Творцями і виконавцями їх є, як правило, жінки – мами, бабусі, тітки, сестрички, які з дитинства проходили “педагогічну практику”, набуваючи необхідних знань та навичок заколисування та забавляння дитини. “Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйманням, глибиною мелодійного звучання, багатством образів. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов’ю до людей, до природи, до усього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби й захисники рідної землі, філософи й мудреці, просто люди. Якби не мамина пісня, сказав якось один древній історик, яким убогим би було наше життя”, – писав В.Т.Скуратівський. А Г.В.Довженок назвала їх “тим зерном, що пізніше сходить буйним колоссям поетичності в уже дорослої людини”.

Вчені, залежно від їх професійної належності, дають різні визначення колискових пісень, наприклад, у “Літературознавчому словнику-довіднику” таке визначення: “Колискові пісні-жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці”. Автори посібника “Українська народна словесність” З.Лановик та М.Лановик визначають їх як “ліричні пісенні твори, які виконуються матір’ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати”.

Ми вважаємо, що тут доцільно було б врахувати той факт, що колискова пісня – це також поезія пестування, оскільки не можна обмежити її функції лише приспанням дитини, вона також заспокоює маля, про що свідчать спостереження вчених, які стверджують, що “діти в ранньому віці, ще не знаючи мови, володіють мовою емоцій, на цій мові спілкуються з дорослими і прекрасно розуміють один одного. Здатність висловлювати голосом емоції вважається історично давнішою. Задовго до того, як дитина оволодіє мовою, вона прекрасно розуміє голос емоцій: радість, страх, гнів, горе. Ці чуття розвиває в дитини голос матері”. Ігор Мойсеїв пише, що материнське “гіпнотичне заколисування “а-а-а” усуває геть, віддаляє, бере в “дужки” негативний стан, а натомість навіває спокій, розслаблення, блаженство, сон, таким чином плаксиве “а-а-а“ і материнське “а-а-а“ становлять єдине діалогічне першослово, механізм первинного олюднення психіки”.

Студенти повинні ознайотитися з колисковими піснями, визначати їхню виховну, дидактичну, морально-естетичну, оздоровчу та пізнавальну роль.

8. Дитячі розваги в зимовій обрядовості українців

У зимовому обрядодійстві брали участь всі члени сільської громади, проте особлива місія належала молоді, а надто дітям. Як свідчать етнографічні, етнопедагогічні, фольклористичні дослідження, в час Святої Вечері ніхто не мав права кудись іти, щось позичати, ходити до сусідів, то діти (10-15 років) у цей час “в обов’язковому порядку носили “Вечерю” дідуньові, бабуні та хрещеним батькам. Звичайно, коли близько, а коли далеко, то це робилося на 1-й день Різдва разом з батьками. Зараз по Вечері мати споряджає дітей з “Вечерею”. Кладе в миску паляницю чи книша, а в деяких місцевостях три колачі, трошки куті, вареників та інших страв, зав’язує в хустку й діти “несуть Вечерю”. Прийшовши до хати, а їх завжди ждали в ту пору, казали: “Будьте здорові з Святим Різдвом! Тато й мама просять на Святу Вечерю, й я прошу”. Миску з “Вечерею” ставили на стіл, потім підходили до дідуня та бабуні, чи хрещених батьків і цілували руку, а ті їх (дітей) у голову, відповідали дітям: “Дякуємо татові, мамі і тобі сину чи унучку (вам, дітоньки). Хай Господь дасть вам усім здоров’я, а померлим панування на небі!”

Після цього роздягали дітей, саджали за стіл і приймали Святою Вечерею. По цій вечері обдаровували дітей дрібними грішми, яблуками, горіхами, насінням та цукерками (останнім, звичайно, уже в наші часи).

По цьому бабуня розв’язувала хустку, міняла свою “вечерю”, зав’язувала знову й виряджала дітей додому чи до хрещених батьків.

Декому здається, що це звичайна ввічливість. Насправді це дуже стародавній звичай часів родового (кланового) побуту й мав у давнину неабияке значення.

“Нести Вечерю” – це значить шанувати старійшину (найстаршого в роді), ділити надію, долю, добро, багатство з старшим роду, а разом – це нести вечерю й для “Діда Лада” - духа, найстаршого опікуна не родини, а роду”.

Кордоцентризм є основною рисою дитячих колядок. Різдвяне благоговіння дорослих перед Богом, людьми та природою передається дітям, адже всі чекають народження Богодитяти, тому у великій пошані діти-колядники, вони сприймаються по-особливому на рівні ангеликів. Старовинний колядковий мотив переправи через міст, маски учасників дійства є ознакою того світу, світу мертвих, які в колі ритуальних обрядодійств, у вербальній магії українців бачаться сильнішими від живих.

Особливим пошануванням користувалися малі хлопчики, які ще до схід сонця ходили з віршами-віншівками по селу і вітали зі святом близьких родичів та сусідів:

Я, маленький хлопчик,

Ізліз на стовпчик,

У дудочку граю,

Христа забавляю.

Таку віншівку виконували найменші діти, старші мали інший текст, оскільки їм негоже було обмежуватися подібним репертуаром.

Праукраїнці вірили: якщо в цей день першим переступить поріг хлопчик, то вестиметься в господарстві увесь рік, якщо ж до хати увійде (“всунеться”) дівчина чи жінка, – господу чекає якась біда.

Вважається, що всі побажання, які висловить дитина у колядці, обов’язково збудуться, бо “їх вустами глаголить істина”. Колись надавалося великого значення ґрунтовній підготовці дитини до колядування та щедрування, оскільки старші дуже прискіпливо ставилися до того, як дитина виконує колядку, який її спів, манера виконання, чи адекватний провідний мотив твору до віку виконавця. Винагорода за спів чекала на старанного виконавця, адже висока природня естетика співу в українського народу ставила вимогу і до вокальних даних колядників. На своєрідності ставлення наших пращурів до винагороди за спів варто зупинитись окремо, колись їй надавали значної ваги, вона була не милостинею, не подаянням, не платнею, а особливою пожертвою Богові, його посланцям за виконання хвальної пісні. Л.Л.Залізняк стверджує, що в давнину саме так розцінювали гроші, що їх давали кобзарям за спів містичних гімнів. У наших пращурів “існував культ слова, яке вони наділяли фізичною силою. Сила вождя і його війська прямо залежала від кількості священних гімнів, складених і прочитаних поетом-жерцем”. Відповідно до цього міра статку в обійсті, рівень добробуту, врожаю, здоров’я членів родини прямо залежать від кількості та якості хвальних пісень-колядок чи щедрівок на адресу господаря та його сім’ї.

Студенти повинні ознайомитись з традиційними дитячими розвагами під час зимових свят в Україні, усвідомлювати їхню ритуально-міфологічну суть, вміти виконувати напам’ять колядки, щедрівки та посівальні пісні.