6. Українські народні ігри

Гра завжди була важливою частиною життя дітей. У всіх народів світу дитячим іграм надавалося особливого значення. Наприклад, в античній Греції вони ставились на один рівень з розумовою та мистецькою освітою і були виявом прагнення греків до прекрасного. Давньогрецька дитина до семи літ перебувала під захистом батьків, під наглядом матері та няньки, причому суворо слідкували за тим, щоб вона якомога більше залишалася на свіжому повітрі. Пізніше, з настанням підліткового віку, вона вступала в загальну школу, так звану “палестру”, де навчання починалося з найбільш легких та веселих ігор (наприклад, ігри з м’ячем, біг, плавання). Великі люди Греції висловлювались рішучим чином на користь ігор та фізичних вправ. Платон, наприклад, говорив: “Тільки тоді, коли є законними ігри дітей, можуть вирости з них і законні мужі”. Арістотель вважав державу, в якій зневажені фізичні вправи, погано організованою. Кращі люди Греції готові були першими подати приклад дітям в іграх, визнаючи їх важливе значення для майбутнього їхнього розвитку. Спартанський цар Агезилай не соромився їздити з дітьми на лозині верхи. Філософ Анаксагор відмовлявся від великих почестей за життя, проте заповідав як найвищу шану на честь його смерті влаштувати молодіжні ігри. Геракліт влаштовував поблизу храма Діани в Ефесі ігри для хлопчиків. Сократ в Афінах сам не раз брав участь в іграх з дітьми. Весь грецький народ вважав ігри, особливо національні, за щось священне, приємне богам.

Про популярність ігор за часів Київської Русі свідчать літописи ІХ-ХІІІст., зокрема “Повість минулих літ”, де розповідається, що “радимичи, вятичи и северяне имели общий обычай: жили в лесу… устраивали игрища между селами, и сходились на эти игрища, на пляски и на всякие бесовские песни”. Це свідчення є важливим для розуміння історії народних ігор, хоча на його основі не можна судити про їх характер чи зміст. Все ж, незаперечним є факт про давнє, дохристиянське походження ігор, проти яких почалася нещадна боротьба з введенням християнства, починаючи з Х-ХІст.

Етнографічні дослідження засвідчили, що в наших предків були поширені ігри, які ґрунтувались на язичницьких ритуалах, пов’язаних з культом сонця. Руські літописці та теологи називали їх “грищами”. Восени та взимку відбувалися “вечорничні” ігри в хатах (“Катерина”, “Калита-Андрій”), сюди також можна віднести різноманітні гадання, коляди, щедрівки та віншівки. Навесні та влітку ігри проводилися на природі, на вулиці (великодні, зеленосвятські та купальські). С.Килимник посилається на старі історичні джерела, які подають такі основні ігри наших пращурів: „біг, стрибки вгору, через вогонь, через воду, тощо, метання списів (копій), стрільба із лука, кулачні бої, боротьба між представниками родів, – гра у війну – прикладні бої та багато інших, – це у хлопців. У дівчат проводились численні ігри, пов’язані з культом, з гаданням-ворожінням, з чаруванням, з мріями про майбутнє одруження. Головна гра – це хороводи, великодні та зеленосвятські, пов’язані з ритуалами плетіння та пускання вінків на воду, ігри “Фортуна”, “Ляля”, “Тополя”, “Морена”, “Коструба”. Хлопчачі ігри бували досить бурхливі, дівочі – спокійні”.

Українські дитячі ігри відображають національні особливості української культури та побуту. Підтвердженням цього є слова визначного англійського етнолога ХІХ століття Е.Б.Тайлора: “Коли ми розглядаємо ігри дітей та дорослих з точки зору етнологічних висновків, до яких можна прийти, вивчаючи їх, то багато з них – лише жартівливе наслідування серйозної життєвої справи. Як сучасні діти граються в обід, їзду верхи та відвідування церкви, так головною дитячою забавою дикунів буває наслідування справ, якими діти будуть займатися серйозно дещо пізніше. Таким чином, їх ігри служать для них справжніми уроками…”.

Гра зазвичай переживає те серйозне заняття, яке вона наслідує чи копіює. Яскравий приклад такого копіювання – лук та стріла. Вони були основним видом зброї в первісні часи, в період античності та раннього середньовіччя. Нині ж ця древня зброя стала простим пережитком, іграшкою… Як ігри наших дітей зберігають спогади про первісні військові прийоми, вони відтворюють іноді старовинні етапи історії культури, що відносяться до дитинного періоду в історії людства.

Видатний лікар та етнолог Є.Покровський назвав дитячі ігри “вільним вираженням душевних та фізичних сил дитини”, а українська дослідниця дитячого фольклору визначила їх як “вагому частину дитячого побуту”. Карл Гросс стверджував, що ігри є стимулом розвитку дитини, підготовчою вправою до справжнього життя, головним змістом її життя.

Поряд з подібністю ігор різних народів світу завжди яскраво виділяється відмінність, яка визначає їх національні особливості. Ігри українських дітей яскраво відображають побут країни хліборобів, їх духовну та матеріальну культуру, соціальне розшарування суспільства, зміст їх зумовлюються сезоном.

З віком змінюється характер ігор. У перші роки життя дитини її партнерами по грі стають мама та няня, бабуся чи дідусь, які забавляють дитя потішками, іграми з пальцями та руками. Спільні ігри у цей час мають неорганізований, безладний характер. Ритм та порядок починає панувати у грі значно пізніше, коли виникають ігри-хороводи і дитина починає здійснювати ритмічні рухи. На думку вчених, найвищим ступенем організованості позначені ті ігри, в яких між учасниками дійства розподілені ролі і діти вимушені “грати” в межах відведеної їм ролі.

Студенти повинні ознайотитися з народними іграми, визначати їхню виховну, морально-естетичну та пізнавальну роль.