3.3. Втручання сталінського срср в дії республіканських урядів як зовнішньополітичний фактор поразки Іспанської республіки

На парламентських виборах в Іспанії в лютому 1936 р. переміг союз лівих партій «Народний фронт». Президентом став Мануель Асанья, а уряд очолив Сантьяго Касарес Кірога. Починаються суспільно-економічні реформаційні процеси: узаконили відчуження поміщицьких земель, як наслідок – надання економічних прав селянам. Починається свого роду революція, проти якої виступили поміщики, католицька церква, фашисти – члени Іспанської Фаланги (утворена в 1933 р.) [48, c. 346 – 348].

Відбувся розкол армії: уряд підтримав Республіканський антифашистський військовий союз, а в опозицію став Іспанський військовий союз. Це і підштовхнуло ультраправих здійснити заколот, який за підтримки Німеччини, Італії та Португалії переріс у народно революційну війну.

З початком війни в Іспанії Й. В. Сталін вагався між політикою невтручання і допомогою Іспанській республіці. Врешті-решт 18 липня 1936 р. обрав останній варіант. Але не лише тому, що там перемогли на виборах ліві сили, адже постачання зброї здійснювалося з метою випробування військової техніки СРСР, яку потім вдало застосували у Другій світовій війні. Усе це робилося без великих розголошень (за виключенням нот до Комітету з невтручання, листів політичних представників СРСР до лорда Плімута, що більше характеризували діяльність Комінтерну, зборів та мітингів на території СРСР з метою підтримки революції в Іспанії та бійців республіки).

Найпершою ознакою втручання СРСР до справ республіканських урядів був дозвіл на озброєння населення, активізація діяльності Народного фронту, формування республіканських військових частин – змішаного типу бригад. Дві мети, які переслідував Сталін: 1) не дати Франко перемогти; 2) відтягти якомога довше здійснення іспанської революції; останнє було парадоксом [44, c. 47, 88, 93].

Ларго Кабальєро, новий глава уряду, який був соціалістом, підтримував політичну допомогу Сталіна, якому важливо було мати на все згоду президента Асаньї. Керманич СРСР спочатку не висловлював прямих протестів проти анархістів в уряді Кабальєро та їх соціальних реформ.

У плані ведення війни Ларго Франсіско Кабальєро був безсилим, щоби організувати оборону навіть столиці, тож він приймає рішення про від’їзд кабінету до Валенсії. Він не міг погодитися з ідеєю об’єднаних (змішаних) бригад, які вестимуть бої за Мадрид. 67-річний Кабальєро вважав, що ця війна має щось спільне з наполеонівськими війнами [41, c. 226 - 227].

Хуан Негрін Лопес в уряді Ларго Кабальєро займав пост міністра фінансів, і ще тоді почав проводити військову лінію діяльності уряду. Сталін після переговорів з ним погодився на перевезення до Москви частини золотого валютного резерву Іспанії, як на зберігання, так і часткової оплати за постачання зброї.

18 травня 1937 р. Хуан Негрін, як обраний Асаньєю прем’єр-міністр після відставки Кабальєро, представив склад свого уряду. За партійною приналежністю три портфелі мали члени іспанської соціалістичної робітничої партії; два місця в уряді отримали комуністи, одне – Республіканський союз, ще одне ліві республіканці, також Національна партія басків і один представник від «Ескерре Каталунья» [42, c. 38, 45 – 47].

Отже, більшість залишалася за соціалістами, і Негріна несправедливо було б називати маріонеткою КПІ. Головна риса Негріна, як політика і глави уряду – це його часта присутність на фронті. Таким чином він вивчав слабкі місця республіканської армії, і у зв’язку з цим 6 квітня 1938 р. він переформував склад уряду. Відтоді в народних масах новий кабінет отримав назву «уряд війни», сам Хуан Негрін Лопес зайняв пост військового міністра (до цього часу міністром оборони був І. Прієто) [20, c. 133, 152].

Разом з міністром закордонних справ Альваресом дель Вайо та секретарем військового міністерства Хуліаном Сауасаготіа, Негрін написав свою військово-політичну програму, що мала назву «13 пунктів». Втручання до цієї програми політики сталінізму виключалося в будь-якому разі.

Збільшення ВПК Іспанії напряму залежало від СРСР, тож прем’єр-міністр погодився піти на політичний компроміс зі Сталіним. Наслідок такого союзу – розправа з анархізмом в Каталонії, хоча двоє представників анархо-синдикалізму були в складі другого уряду Негріна. Заперечувати такі дії – означало розпочати іще одну громадянську війну, вже в тилу Республіки, що принесло б перемогу франкістам. Саме так і сталося (не без сприяння Сталіна): сили республіканців розпорошилися під час воєнної кампанії липня 1938 р. – січня 1939 р. [23, c. 247, 254].

На тому ж Каталонському фронті тепер спостерігалася нестача зброї, відсутність укріплених районів. Індустрія в регіоні була слабкою для того, щоб підняти випуск зброї, боєприпасів. Негрін оцінив критичність ситуації, адже протягом 1938 р. каталонці випустили всього 6 артилерійських знарядь, декілька десятків бронемашин. Відремонтували чимало танків і літаків, але на складах стояли 170 винищувачів «І – 15», «Чатос», які не мали повного бойового комплектування. СРСР не надіслав ліцензій на них і точних креслень, що нам знову ілюструє корисливість втручання сталінської політики до народно-революційної війни в Іспанії [23, c. 304 – 309].

Тож, під час військових дій на р. Ебро, Негрін відрядив до СРСР посла – генерала Сіснероса, командувача ВПС республіканської армії. Це був офіційний візит, проте ні в архівах, ні в інших джерелах про нього нічого не збереглося; у межах СРСР цей факт просто замовчувався. Сталін, Ворошилов і Мікоян (зі спогадів самого Сіснероса) уклали договір з іспанським генералом про постачання на фронт бронетехніки, літаків, кулеметів, гвинтівок [23, c. 316, 322].

Поразка Іспанської республіки на фронті привела до встановлення диктатури Франко, поставила під удар нової політики всіх учасників народно-революіцйної війни, які стояли на боці республіканців. Всьому виною стала продумана чітка політика СРСР, який у найвідповідальніший момент відізвав війська добровольців, залишив іспанців без зброї, фактично сам на сам із громадянською війною, агресією інтервентів. Розформовані військові частини та різноголосся в уряді Іспанії аж ніяк не покращували ситуацію.

Негрін не міг усунути від командування армією іспанських генералів, тому що вони входили прямо, чи й опосередковано до складу уряду. Тільки 4 березня 1939 р. був підписаний наказ про заміну командувача армією центра, полковника Касадо, тому що ворожа армія була на підступах до Мадриду, а полковник не міг організувати деморалізованих бійців. Почалися повстання в Картахені, в усіх силах військово-морського флоту – це була змова прибічників «Хунти національної оборони». Усе пояснювалося тим, що всі бачили неминучу поразку і передбачали послідування репресії від апарату влади Франко, отже щоб врятувати свої життя, вищий склад військових та й рядові бійці перейшли на бік націоналістів. Після закінчення війни вони служили в ЦРУ, а всіх, хто залишився вірним республіці – розстріляли [24, c. 12 – 14].