2. 2. Створення та функціонування інтербригад

З метою якомога швидшої підготовки військ Іспанської республіки Комінтерн забезпечив утворення інтербригад із професійних бійців, а також СРСР надав допомогу в роботі військових шкіл для тренування артилеристів, льотчиків та партизанських загонів. Окремо проводилося навчання командного складу армії, забезпечення військовими кадрами усіх структур на фронтах. Слід сказати, що Сталін подбав про те, аби відправити на фронти Іспанії тих комуністів, котрі проживали на території СРСР, як політичні біженці, емігранти [43, c. 27; 23, c. 195 – 198].

Місто Альбасете стало військовою базою в 1936 р., і тут же знаходився центр артилеристської підготовки, де працювали Володимир Іванович Гоффе, Рубен Сергійович Аваков та інші радники-інтернаціоналісти. З жовтня 1936 р. тут почали формувати танкові підрозділи із бригад інтернаціоналістів. У Альбасете проводилися підготовчі курси, навчання тривало прискореними темпами, близько трьох місяців. Як навчальний тренувальний засіб використовувалися «світлогармати» Авакова [12, c. 165, 243].

На курси комплектування бійців-артилеристів приймали колишніх робітників, студентів, службовців. Повна підготовка дивізіону займала 24 – 28 днів, але здебільшого тривала від двох тижнів до 20 днів. Михайло Петрович Кутєйніков був радником генерала Клебера на Сарагоському фронті а також вчителем у центрі артилеристів [34, c. 187, 236 – 239].

У Пасарубії була відкрита офіцерська школа, яка готувала командні кадри для інтернаціональних бригад з добровольців; вони вже воювали і відзначилися в боях. Інструкторами при них були молоді радянські офіцери. Начальником школи був майор Клаус (німецький антифашист). Політкомісар школи – капітан Егон Шмідт [20, c. 145 – 149].

У місті Піне-дель-Вальєс (20 км на північний-захід від Барселони) знаходився центр підготовки інструкторів із навчальних методів партизанської боротьби. Між собою це місце називали «Каса роха». Сусідній будинок сірого кольору, у ньому відпочивали після бойових дій офіцери. У Валенсії також готували бійців-партизанів (у пригороді Валенсії організували школу) [12, c. 277].

Віктор Степанович Хользунов тренував у Іспанії льотчиків-бомбардирів на Швидкісних Бомбардувальниках (СБ). він формував ескадрильї в перші місяці війни. 28 жовтня 1936 р. вилетіли перші бомбардувальники. Перша інтернаціональна ескадрилья бомбардирів сформувалася в Альбасете на базі закуплених у Франції «Потез 54», «Бреге19» [14; c. 244 – 249].

Слід розрізняти участь бійців Червоної Армії в Інтернаціональних бригадах і боротьбу в суто-радянських формуваннях. Радянський військовий персонал ніколи не перевищував кількісно 2 тис. чол. більшість радянських добровольців виконували роль технічних працівників на фронті: функції штабістів, інженерів, військових інструкторів, спеціалістів військово-промислової справи, радіооператорів, механіків артилерії.

Усі представники Червоної Армії селилися окремо від іспанського громадянського населення, не мали допуску до місцевих політичних осередків. Заборонялися тісні контакти з громадськими організаціями; більше того – за бійцями Червоної Армії слідкували представники органів ОГПУ, яких очолювали два політ комісари Берзін і Сташевський, досить близькі до Сталіна люди. Заходи подібного типу вживалися з метою ізолювати радянських людей від впливу інших політичних течій, поглядів [36, c. 218, 234, 271].

Сам процес відбору добровольців представляв собою запис до таємного бюро, де кожен з воїнів заповняв анкету, а потім чекав на призив. Протягом декількох тижнів вивчалася кандидатура, перевіряли її політичну благонадійність. Члени ОГПУ проводили допит, потім вже медичну перевірку і видавали добровольцеві адресу, за якою він мав прибути для несення служби. Це робилося з метою того, щоб до лав інтербригад не потрапили елементи «контрреволюції», або ж анархісти, чи троцькісти [34, c. 211 – 214].

У країнах Європи була створена мережа, де кандидати проходили іще масу перевірок, але коли від’їздили до Іспанії за добровольцями слідували члени штабу розвідки. Мета їх роботи: виявлення шпигунів. Слід сказати про те, що паспорти у добровольців відбирали й повертали тільки тоді, коли місія добровольців була виконана.

Офіційна дата утворення інтербригад – 14 жовтня 1936 р. – до Альбасете прибула перша велика група добровольців. 16 жовтня був створений організаційний комітет у складі Л. Лонго, Дж. Ді Вітторіо та Г. Кале, пізніше він був реорганізований у Вищу військову раду на чолі з А. Марті і начальником штабу бази В. Гайманом [41, c. 278 – 281].

22 жовтня був опублікований наказ міністерства оборони про створення Інтернаціональних бригад, а 25 жовтня командування почало формувати першу 11-ту бригаду, командир М. Штерн, вона 2 листопада вже виступила на фронт. 12-та бригада генерала Лукача (Мате Залка) виступила на Північному Мадридському фронті 10 листопада. Взимку виступили 13-та, 14-та і 15-та. Всього інтербригад було сім, останні 129-та і 159-та були сформовані в кінці 1937 р. [45, c. 264 – 267].

Окрім створених Комінтерном бригад, дві були польськими - це 50-та і 150-та, тому що більшість там складали польські військові, котрі ініціювали формування національних батальйонів, до яких приєдналися французькі та балканські воїни.

У кожної інтербригади була своя газета: 11 – «До свободи!», 12 – «На штурм!», 13 – «Вперед, 13-та!», 14 – «Солдат республіки» та ін. У ротах видавали рукописні бюлетені та настінні газети, в яких писали статті декількома мовами [6, c. 134, 177, 205].

Комінтерн розглядав інтербригади як частину народної республіканської армії. Головна задача інтербригад полягала в об’єднанні усіх політичних сил проти фашизму. У спогадах учасників народно-революційної війни, бійців інтернаціональних бригад, мета зводилася до перемоги над фашизмом та допомоги встановлення республіканського ладу в Іспанії.

23 грудня 1938 р. фашистські війська перейшли в наступ на Каталонському фронті, туди ж ЦК КПІ перекинули ново сформульовані 26 кулеметних батальйонів. СРСР постачав зброю фронтам до 4 лютого 1939 р. з 11 лютого починається відступ республіканських військ; Франція приймала біженців, але техніку і боєприпаси заборонили ввозити, тож все було знищено, аби противник не захопив [44, c. 165, 173, 177].

Тим часом усередині Іспанії посилювалися настрої капітуляції, тому що людей виснажила війна, вони не бачили іншого виходу, а деяким політичним силам це здавалося найкращим виходом зі скрутного становища (зокрема НКТ звинувачували у капітуляцій ній діяльності в 1939 р.).

29 грудня 1938 р. відбулося останнє засідання Національного Комітету Народного фронту, після чого той припинив діяльність. Уряд Негріна стояв проти політики капітуляції, а КПІ вважали зрадниками всіх, хто вирішив здатися франкістам. Долорес Ібаррурі (Пасіонарія) висловила думку про те, що комуністи не несуть відповідальності за падіння республіки, за поразку її армії на фронті, адже їхніми союзниками були й інші партії, представлені у Народному фронті [44, c. 56 – 59].

Комінтерн активізовує свою діяльність наприкінці народно-революційної війни в такому напрямку, як допомога військовим, учасникам боїв на іспанських фронтах і біженцям. Однією з головних політичних задач для Комінтерну стало повернення прав бійцям інтербригад.

У кінці січня 1939 р. за ініціативою Г. Дімітрова у Москві відбулося спеціальне засідання Секретаріату ІККІ, на порядку денному якого було питання про допомогу біженцям. Постановили організувати Міжнародну комісію з діячів науки і культури, у Парижі створили Міжнародний комітет боротьби за визволення іспанських біженців з французьких концентраційних таборів. Комітет діяв спільно зі Службою еміграції іспанських республіканців у вигнанні. У інших європейських та латиноамериканських країнах також утворили комітети допомоги іспанським біженцям. Комітети займалися збором одягу, продуктів харчування, речей першої необхідності та коштів для постраждалих іспанців, але усе проходило через «треті руки», тож біженці отримували далеко не все [45, c. 346 – 354].

19 квітня 1939 р. на засіданні підготовчого комітету зі скликання Міжнародного конгресу допомоги іспанським біженцям М. Торез запропонував національним комітетам підшукувати для біженців роботу. Забезпечити їх тимчасовим житлом і т. п.

У середині червня відбулася Міжнародна конференція в Парижі, яка визначила кількісні показники, квоти розселення біженців у країнах, відповідно до умов та зручності пошуку роботи. Велика роль у підтримці солдатів республіканської армії біженців належить СРСР, до якого ІККІ звернулися з проханням дозволити в’їзд в країну іспанським бійцям, їх сім’ям, щоб запобігти видачі їх франкістам. Протягом 1939 – 1940 рр. до СРС прибуло близько 8 тис. іспанців, їм були надані певні житлові умови, робота, безкоштовне лікування [24, c. 3 – 6, 11].

Після падіння республіки КПІ стала фактично нелегальною, починаються політичні репресії, гоніння членів партії з країни. Заради порятунку і допомоги керівництво партії встановлювало зв’язки із усіма її колишніми членами та об’єднувало знову структуру (Політбюро і Секретаріат). У Франції знаходився Секретаріат ЦК на чолі з Долорес Ібаррурі [44, c. 186 – 188].

У травні 1939 р. у Москві з участю представників ІККІ відбулася нарада представників Політбюро і секретарів ЦК КПІ. На порядку денному наради стояли питання стосовно визначення напрямків подальшої роботи органів КПІ, орієнтованих на зміцнення зовнішніх зв’язків. Шляхи розв’язання проблем: налагодження контактів з партизанами, підпільними групами комуністів, а через них з іншими членами партії поза межами країни та сусідніх держав [34, c. 99 – 105].

Восени 1939 р. створили перші партійні підпільні групи КПІ у Мадриді, Валенсії, Барселоні, Більбао. У Мадриді почав діяти перший нелегальний ЦК, який став центром усіх комуністичних партійних груп поза межами країни. Велика підтримка Комінтерну сприяла швидшому оформленню нелегальної КПІ. Після завершення народно-революційної війни етап втручання СРСР до політики Іспанії став носити характеристику дипломатичного і відповідав політиці Комінтерну [42, c. 65 – 67].