3.2. Анархісти і комуністи в Іспанії 1936 – 1939 рр. : наслідки союзу

«Директор» дав сигнал і почалася операція захоплення іспанських територій, повстання розгорнулись в колоніях, але через Андалусію без особливих перешкод виступили під командуванням Моли вглиб країни націоналісти. Урядовці, в свою чергу, заборонили озброєння народних мас, що лише послабило позиції за таких обставин. Республіканці розповсюджували оптимістичну інформацію про те, що сил для опору і розгрому заворушення вистачить [41, c. 89, 94].

Народний фронт відступив 18 липня, армія вже була в Севільї – усі міста здавалися легко; профспілки зброї не мали. Але в Сарагосі анархісти чинили сильний опір, проте військовий губернатор, генерал Віргіліо Кабанельяс зрадив війська анархістських профспілок. Далі прийшла черга Старої Кастилії, Мадрида [22, c. 46 – 49, 62].

Республіканці зібрали командувачів Народного фронту і почали нараду, але керівництво не взяло до уваги, чого можуть бути варті анархістські загони і озброєний народ. Військових розстрілювали повстанці, а найбільшою силою залишався флот; націоналісти ж не мали на морі підмоги.

У Каталонії та Арагоні анархістські профспілки мали війська не гірше озброєні, ніж армія Народного фронту, тож там вирішили кинути виклик націоналістам. Слабким місцем залишалися стратегічні пункти – міста і фортеці, які націоналісти обстрілювали з повітря (допомога Гітлера і Муссоліні) [40, c. 7 – 9].

З серпня 1936 р. республіканці втратили контроль на морі, і ніяк не могли організувати сили, стало зрозумілим, що систему не налагодити. Віддавалась перевага невеликим загонам на місцях, на кшталт партизанських. Коли Ларго Кабальєро став військовим міністром, він аж ніяк не занепокоївся тим, що загони між собою ворогують, адже вважав, що їх ріднить мета – перемога над ворогом. Проте, кожна ідеологічна сила мала власні потреби і амбіції, анархісти якнайяскравіше підтвердили це в 1937 р.

На підтвердження утворення єдиного антифашистського союзу 25 жовтня 1936 р. підписали пакт про єдність дій НКТ, ФАІ та ОСПК. Усі протиріччя зводилися до дисципліни і збройних сутичок. Проектом анархо-синдикалістів було об’єднання усіх профспілок в одну [15, c. 8 – 11].

4 листопада 1936 р. був сформований уряд Ларго Кабальєро, і проіснував він до травня 1937 р. До складу нового уряду увійшли четверо анархо-синдикалістів: міністр торгівлі Х. Лопес, міністр промисловості Х. Пейро, міністр охорони здоров’я Ф. Монтесіні і міністр юстиції Г. Олівер [25, c. 393 – 397].

З цього часу лідери НКТ починають активні перетворення: запроваджують безкоштовне медичне лікування в Каталонії, а потім і на всій території. Гарсіа Олівер домігся скачування судових платежів, легалізував вільні (беззаконні шлюби). Декретом від 26 грудня 1936 р. було санкціоновано створення трудових таборів, які були організовані в республіканській зоні у перші місяці війни. 7 квітня 1937 р. сформували Національний патронат трудових таборів, який створював всезагальний контроль [47, c. 236, 245, 271 – 273].

22 лютого 1936 р. був реалізований наказ про амністію політичних в’язнів, але із в’язниці вийшли також і кримінальні злочинці. Анархісти, відчувши волю, починають чинити самосуд над чиновниками і священнослужителями. Це були анархісти-терористи, які не мали жодних політичних зацікавлень, окрім як здійснити революцію, знищити державний лад. Більш організовані їхні побратими – члени НКТ і ФАІ, тобто анархо-синдикалісти виступали з підтримкою Концепції лібертарного комунізму [23, c. 76, 84, 92].

Глава уряду Кабальєро подав у відставку; новий прем’єр-міністр Хуан Негрін пропонував Оліверу міністерський портфель, від якого анархістський вождь відмовився. Порушилися зв’язки із радянським керівництвом, хоча Сталін висловив довіру до нового республіканського уряду Іспанії. Єдине, що насторожувало тоталітарного лідера – це багатопартійність Іспанської держави і вплив анархістів на державну політику, а також їхні безкарні дії.

Анархо-синдикалісти піддавали різкій критиці втручання СРСР до справ республіканців. Більше того, вони вважали комуністів партією, яка прагне монополізувати революцію, і на підтвердження цього прописали у Концепції лібертарного комунізму про те, що революція повинна бути заснована на рівності. Тепер не слід вести мову про солідарність, взаємодопомогу, анархістське милосердя, і про інтернаціоналізм у тому числі. Лідери НКТ Дурруті і Олівер все ж підтримали комуністів, без сил яких неможливо було б протистояти фашизму [35, c. 78 – 85].

Проти фашистської агресії республіка самостійно боротися не могла, тож останні надії Негрін покладав на Англію і Францію, причому назрівала критична ситуація в Середземномор’ї. А з осені 1937 р. регулярні республіканські регулярні війська вже громили війська анархістів і Арагонську раду, заявивши, що ті були пасивними при наступах на фашистські військові частини.

Розвиток лібертаpного комунізму був загальмований тим, що не дивлячись на самоуправління ідея про скасування грошей не була реалізована – у містах ця система зберігалася. Друга пол. 1937 – 1938 рр., уряд Х. Негріна здійснював повний контроль над аграрною сферою, тож комуни скасовувалися і націоналізація землі. Анархо-синдикалістів заарештовували, як «непідконтрольних». За півроку заарештували бл. 3 тис. чол. У свою чергу, лідери НКТ І ФАІ ніяк не опиралися, а навпаки – готові були йти на компроміс заради того, щоб спільними силами перемогти фашизм [19, c. 38 – 46].

Виникає цілий ряд анархо-синдикалістських видань, які піддавали різкій критиці політику компромісів лідерів НКТ, говорили, що не є причиною згортання соціальної революцій боротьба з Франко та інтервентами. Іще з 29 грудня 1936 р. виходить газета «Ідеас», редактор Ліберто Кальєхас, який був директором «Солідарідад обрера». Головні автори статей газети анархісти: Хосе Альберола, Феліпе Алаіс, Жозе Пейратс, Северіно Кампос, Флореаль Оканья, Франсіско Карреньо, Хайме Баліус [24, c. 24 – 29, 42].

Не менш важливою стала опозиційна газета «Акрасіа» у Лериді, директором якої був Ж. Пейратс; у Валенсії «Носотрос», «Ла Ноче» - газета «Друзів Дурруті». Підтримували ідеологічний рух друковані органи «Лібертарної молоді» Каталонії: «Есфуера», «Рута» [24, c. 34, 37].

Армія Франко змінила тактику, республіканці і очікувати не могли, що війна затягнеться на три роки. Інтернаціоналісти вели пропаганду, наголошували на радянській військовій допомозі, щоби якось оживити оточені в Мадриді війська республіканців. Уряд проводив політику «знищення неблагонадійних», зросли політичні вбивства потенційних зрадників. З початку листопада розгортаються розстріли ув’язнених, які загрожували цілісності республіканських сил і могли повстати проти існуючої влади [44, c. 79, 83, 88].

У 1937 р. переговори і спроби перемир’я, хоча б тимчасового, стали марними. Більше того, війна перетворилася в міжнародну, тому що політика невтручання програла. Анархісти більше розраховували на власні військові сили, аніж на союзницьку підмогу.

Військо анархістів на першому етапі громадянської війни було таким: основа – синдикалісти, у яких були уявлення про організацію і ведення бойових дій, вони мали сформовані підрозділи – сотні. Анархісти ж «кропоткінського» типу надавали перевагу легкому озброєнню і веденню партизанської війни; терористи, здебільшого виступали в ролі диверсантів [19, c. 35 – 37].

Арагонці прирівнювали фашизм до капіталістичних порядків і боролися власними силами, не прибігаючи до допомоги інших країн, з цього і почалися конфлікти між двома течіями республіканського табору – анархістами і комуністичною партією. Остання була тісно пов’язана зі сталінським режимом, тож співпрацювала з СРСР і взяла курс на централізацію і мілітаризацію суспільства. Троцькісти в Іспанії спирались на Марксистську партію революційної єдності (МПРЄ). Народна антифашистська міліція на засадах самостійності не влаштовувала комуністів, які називали її «дурною партизанщиною» [21, c.111-118].

З березня 1937 р. оприлюднили указ про роззброєння анархістських загонів. У травні 1937 р. анархістам довелося покинути боротьбу з фашизмом і сконцентрувати сили на обороні від КПІ, тому що в Барселоні були спровоковані жорстокі бої. Загони анархістів розстрілювали, люди боялися, що хвиля прокотиться по всій території Іспанії. За допомогою танкової бригади генерала Лістера, знятої з фронту керівництво КПІ громили війська анархістів, НКТ і ФАІ. Лише наприкінці 1938 р. антифашистська міліція розгорнула партизанську діяльність проти фашизму [31, c. 66 – 69, 74].

Гітлер і Муссоліні організовували штаби і комісії з військових операцій в Іспанії, а в республіці не було військового міністерства. Під час воєнних дій в Андалусії республіканська армія просто тікала від фашистів: останніми відступали анархісти.

Іще 27 липня з Італії на аеродром Таблада а Андалусії переправилися 10 італійських бомбардувальників «Савойя – Маркетті – 81». Наступного дня на тому ж місці висадилося 20 німецьких «Юнкерсів – 52». Бійці були переодягнені в форму іспанського іноземного легіону, а з повітряних машин зтерли відповідні знаки. Так почалася фашистська інтервенція з кінця липня 1936 р. [23, c. 157, 183, 382].

Прем’єр-міністр Хіраль зразу ж звернувся за підтримкою до Франції; був укладений договір про купівлю зброї з Паризьким банком на 100 млн. франків. Але цей хід подій повністю заперечував головному принципові Народного фронту – торгівля зброєю забороняється в ім'я миру в усьому світі.

8 серпня Франція, порадившись із Англією наклала ембарго на ввіз зброї до Іспанії, але до закінчення війни постачала туди автомобілі, одяг, паливо, медичні препарати, харчі і т. д. продовжувалися мітинги пацифістів, які в Європі мали на той час популярність і користувалися широкою підтримкою населення, тож 24 серпня було підписано пакти «про невтручання», який до речі, стосувався лише зброї. А добровольці йшли на фронт задля боротьби з фашизмом і тоталітаризмом [16, с. 314, 327].

Італія і Німеччина визнали в листопаді націоналістичну Іспанію, тож зі згоди Ф. Франко у грудні 1936 р. в порту Кадікс висадився добровольчий італійський корпус (40 тис чоловік). Третій рейх здебільшого допомагав озброєнням (танкові машини «Т – 1, літаки), а також проводив вчення.

У Андалусії і на Хармі на початку березня закріпилися італійські військові частини, а республіканці вирішили вибити їх, атакувавши з повітря. На суходолі дивізіями командували анархіст Сіпріано Мера і комуніст Енріке Лістер. 20 березня поразка італійців стала очевидною, тим паче, вони втратили багато людей і боєприпасів [42, c. 310 – 313].

Франко вів переговори з Гітлером і Муссоліні, а Ларго Кабальєро залишався в союзі із СРСР, який дав згоду на евакуацію у травні – липні 1937 р. більш ніж 5 тис дітей, бл. 2 тис жінок і людей похилого віку. Постійно висилали підкріплення – повітряні ескадри, танкові дивізії, піхоту. Але ж були серед іспанських політичних сил противники зв’язків з Радянським Союзом, зокрема серед анархістів. 3 травня 1937 р. у Каталонії вибухнуло повстання,як наслідок вимоги комуністичною партією і керівництвом СРСР заборонити анархістські організації, роззброїти їх і відібрати стратегічний пункт – барселонську телефонну станцію. Анархістів звинувачували у тому, що вони прослуховують важливу інформацію і розголошують її ворогу [42, c. 146 – 148, 154].

Почалася друга хвиля громадянської війни. Бійці ФАІ і НКТ не хотіли поступитися східною частиною Барселони, вони, навіть зайняли резиденцію Асаньї, після чого із Валенсії прибули Гарсіа Олівер і Федеріка Монсені. Нарешті 8 травня, за їх проханням був припинений вогонь з боку анархістських частин [21, с. 129 – 132].

Після розгромів сільських кооперативів Аргону, Каталонії, Андалусії під керівництвом генерала Лістера взимку 1938 р. в країні почався голод. І ще до того, Негрін віддав золотий запас до СРСР, який міг маніпулювати іспанським урядом. Хто ж знав, що знищення комун на селі та репресії анархістів приведуть до погіршення ситуації навесні 1938 р. в сфері економіки [31, c. 94-96].

Розгром Арагонської ради поглибив протистояння між анархістами і комуністами, хоча 15 серпня 1938 р. і був укладений договір між НКТ і комуністами, але його анулювали після подій в Арагоні. 21 і 25 серпня ЦК КПІ звернувся до анархістів з пропозицією про співробітництво, але вони відмовили [31, c. 112, 117].

Ще б пак, іще після репресій НКТ почали зміцнюватися, був створений виконком НКТ, а в квітні 1938 р. зародився Лібертальний рух Іспанії, який окрім НКТ і ФАІ включив до лав Федерацію лібертарної молоді.

Арагонська рада була серйозним економічним важелем під час війни, таму що єдиним пунктом економічної системи, який узгодили між собою і анархісти і комуністи – це колективізація. Передбачався масовий переділ між селянами експропрійованих земель (як у 1917 – 1918 рр. на Україні це робив Махно). Ще 5 – 7 вересня 1936 р. відбувся Регіональний пленум селян-синдикалістів Каталонії, де обговорювалися питання з приводу колективізації з місцевими організаціями [46, c. 88 – 94]

І. Еренбург відмітив, що анархісти провели повну 100% ненасильницьку колективізацію, у той час, як комуністи лише 80 – 90%. Колективи селян створювалися на основі общин, кількістю в 200–500 чоловік. Наймана праця заборонялася навіть у індивідуальних господарствах. Більшість колективів відмінили грошовий обіг, а ввели обмін. Були створені селянські бригади, за яким закріплювали певний земельний наділ для роботи на ньому. Фонд продуктів контролювався Федерацією колективів, яка була підзвітною Раді [16, c. 367 – 373, 402].

14 – 15 лютого 1937 р. в м. Каспе був скликаний Конгрес федерації колективів у складі 600 делегатів від 500 колективів. Була проголошена Федерація Колективів Арагону. У листопаді 1937 р. була утворена Національна федерація колективів, задачею якої визначили контроль руху колективізації в Іспанії. У містах передбачалась форсована колективізація, яку прагнули контролювати анархісти, але їх дії засудили за крайній радикалізм [22, c. 18 – 26, 32].

Заключний етап війни в Іспанії вирішував співвідношення сил напередодні Другої світової війни, тому що СРСР і фашистські країни відстоювали власні інтереси стосовно поширення ідеологій у європейському просторі. 1 травня 1938 р. Хуан Негрін оприлюднив 13 пунктів, програму дій мирних переговорів. На першому місці стояли суверенітет і незалежність Іспанії, вивід іноземних військ, реформи, соціальне страхування, мирна зовнішня політика [25, c. 435, 448].

Заключний етап війни 1938 – 1939 рр. для анархістів був найскладнішим, так як Франко розгорнув масові акції репресій, які продовжилися з новою силою після краху республіки. Французькі анархісти продовжували допомагати іспанським друзям зброєю і постачали бійців, зокрема відзначилися анархісти Себастьяна Фори в 1937 і 1938 рр. У 1938 році відбувся шостий конгрес МАТ, на якому не були присутні лише латиноамериканські синдикалісти, там розробляли новий план діяльності організацій після революції [19, c. 68,75].

При контрнаступі республіканців на річці Ебро анархісти теж зіграли не останню роль. Так, у Каталонії республіканська армія зазнала поразки від націоналістів, підтриманих фашистами. Партизани-анархісти боролися з розкиданими загонами противника, але їм не вистачало боєприпасів, а Франко кинув сюди всі сили, щоб розбити прихисток республіки. І уже 26 січні 1939 р. націоналісти підступили до Барселони [14, c. 143 – 148, 155].

Від влади Франко тікали в першу чергу анархісти, їхні сімї, прибічники та розгромлені республіканці і мирне населення, яке противилося військовій диктатурі. Біженці знаходилися під опікою урядів європейських країн – Франції, Бельгії, Англії, Чехії тощо. Франція відкрила кордон і туди через Каталонію подалися знедолені іспанці, уже 28 січня 1939р. нараховувалось 15000 біженців з самої Каталонії, близько 30% яких – анархісти [18, c. 402, 409, 413].

Французи відкрили в деяких невеликих містах табори для іспанських біженців, але велика кількість людей не могла в них розміститися, тож вибирали окремі місця, біля моря і обгорожуали їх дротом. Там біженці будували собі куріні, або жили прямо в землянках, у ямах, виритих в піску, над якими натягували рядно на палках – так і зимували. Замало виявилося харчів і медикаментів, тому весною 1939 р. Франція попросила про допомогу Англію, СРСР, також надала підтримку Бельгія [42, c. 342 – 347].

Анархісти назавжди порвали з комуністами, при чому «чисті», істині анархісти продовжували вести боротьбу на всій території Іспанії окремо від підрозділів НКТ і ФАІ. Партизанська війна тривала і в 1940 – х рр.