Розділ 3 втручання срср до подій народно-революційної війни в іспанії 1936 – 1939 рр.

3.1. Іспанія та срср: спільні дії на фронтах

Уже 2 серпня 1936 р. французький уряд заявив офіційно, що не хоче втручатися до справ Іспанії. Через декілька тижнів створили спеціальний Комітет з невтручання, 9 вересня він почав працювати. Штаб квартира Комітету знаходилася в Лондоні, де засідало 27 представників європейських держав, включно з СРСР.

Спочатку СРСР підтримав лінію політики невтручання, але коли активізувалися Італія та Німеччина – нависла загроза фашизму. У свою чергу США теж виступили проти фашизму; Англія ж постачала франкістам зброю. Американські компанії окремо від урядових заборон продавали іспанським націоналістам паливо і т. п. [20, c. 27].

7 жовтня 1936 р. СРСР видвинув ноту незгоди та звинувачення політики європейських країн, які не дотримали обіцянки про невтручання. Цим самим міністри СРСР заявили, що і для них скасовуються обов’язки угоди.

Радянський Союз почав морськими шляхами постачати зброю Іспанії, і так, до січня 1939 р. СРСР надіслав на допомогу іспанській республіці близько 60 броневиків, 347 танків, 648 літаків, 20 тис. кулеметів, 497 тис. гвинтівок. Окрім того, на фронтах воювало більше ніж 3 тис. добровольців [11, с. 201 – 205].

До осені 1936 р. в боях за республіку Іспанії прийняли участь інтернаціональні бригади 54 країн; за даними Ліги Націй загальна кількість чоловік склала 32 165 осіб.

Найзручнішим для нас буде поділ народно-революційної війни на два етапи, аби прослідкувати участь інтербригад та радянських військових на фронтах Іспанії. Перший етап: з червня 1936 р. до грудня 1938 р., а другий, відповідно – до квітня 1939 р., тому що з наступу на Каталонському фронті починається розгром республіканських військ і шлях Франко до утвердження диктатури наближається до кінця. Коротко описуючи бойові дії та аналізуючи їх, ми спиралися на спогади очевидців, учасників тих подій, документи та чіткі історичні факти.

Кінець літа 1936 р. позначився затяжними боями на Арагонському фронті, під Сарагосою. Республіканці очікували на підмогу з Барселони, щоби захопити Сарагосу, розбивши штаб заколотників і закривши цей фронт. Але специфіка іспанської війни полягала в тому, що в ролі фронтів виступали окремі міста та області, де владу перебирали по черзі то Народний фронт, то франкісти – вони відвойовували одне у одного територіальну могуть, щоби контролювати ситуацію в країні. Конфлікти між анархістами на чолі з Гарсією Олівером і соціалістичними партіями, комуністами у Арагоні та Каталонії привели до того, що війська захисників не могли об’єднатися і вчасно виконувати заплановані операції [31, c. 176 – 182].

Михайло Кольцов у своєму щоденнику від 10 серпня 1936 р. пише, що при зустрічі з Олівером дізнався, які плани мають анархісти. Штаб їхній знаходився у приміщенні морського музею, у місті всі поліцейські частини діють за вказівками Гарсії Олівера. Допомогти комуністам вони погодилися охоче і нічого не мали проти республіки, адже на першому місці стола проблема боротьби з фашизмом [7, c. 78 – 81].

Через чотири дні кореспондент «Правди» поїхав знайомитися з Буенавентурою Дурруті, військові частини якого готували операцію з форсування р. Ебро. 27 серпня план був реалізований. Кольцов схарактеризував Дурруті, як людину неординарну, впевнену в собі і своїй ідеології, але більш реалістично мислячим, ніж Олівер, який мав певні сумніви стосовно анархізму, як такого і не довіряв комуністам, розраховував на короткочасну підтримку, а не на тривалий союз, чи розбудову держави спільно [7, c. 40 – 43].

18 вересня у битвах за Толедо взяли участь як анархісти, так і республіканські гвардійці, а з ними комуністи 5-го полку. Відбувся штурм Толедо, але Алькасар через десять днів захопили фашисти. Складна ситуація зумовлювалася нестачею машин, інтернаціональна ескадрилья теж була підготовлена не повністю. Іспанські головнокомандувачі та провідні бійці-комуністи 25 жовтня від’їжджають делегацією до Москви, щоб обговорити з союзною державою усунення проблем республіканського війська [25, c. 479 – 482].

У жовтні 1936 р. німецька ескадрилья генерала Ріхтгофена оснащена новими літаками була направлена проти іспанської республіки. Італійці прислали «Капроньї 101», «Савойя 81» та «Фіат». Радянські авіатори вели бої з ворогом на літаках И – 15, И – 16, «Р – Z» та СБ. тоді ж тривали бої на Малагському фронті, де усі загони від політичних партій Народного Фронту оборонялися пліч о пліч з анархістами. Дисциплінованість загонів була низькою, комуніст Каетано Болівар взяв на себе роль командуючого штабом [12, c. 214 – 217; 36, c. 67, 88].

Січень 1937 р. – фашисти розгорнули наступ на Малагському фронті. Василь Іванович Кисельов діяв під час захисту лінії фронту. 8 лютого взяли Малагу, почався відступ. Штаб Південного фронту переїхав до Альмерії. Продовжувалися жорстокі бої, авіацію по всій лінії фронту прикривали сухопутні війська. Серед загиблих у бою були і радянські командири: Сергій Тархов (капітан Антоніо), Володимир Бочаров (Хосе Галасар); а також іспанські авіатори – Енріке Лопес і Франсіско Осуна [37, c. 128 – 132].

Навесні продовжувалася Харамська операція, для проведення якої республіканська армія сформувала 10 нових резервних бригад, у тому числі й артилеристських. Гвадалахарська операція в березні 1937 р. ознаменувалася перемогою республіканців і поразкою інтервентів, у першу чергу, в танкових боях. Це означало перемогу на Мадридському фронті. Тим часом на Південному фронті в районі Сєрро-Негро та Гренади виступали разом піхота і артилерія (помічник командувача Микола Лященко). Наступ розгортався повільно, але висоти Сєрро-Негро були взяті. Лінією оборони анархістів було Шосе Гренада-Хаєм. Із середини липня бойові дії спрямовувалися на Сарагосу, піхотою керував Усаторе [23, c. 365 – 368].

Операція «Маятник» вступає в дію у червні 1937 р., республіканці не змогли втримати Більбао, а з липня починається блокада портів Сантандера і Хіхона. Флотом республіканців на півночі командували Валентин Фуентес та його радник Олександр Петрович Олександров (капітан 2-го рангу). Начальником штабу був А. В. Кручених. Головною задачею флоту був прорив лінії на портах. У республіканському флоті було два міноносці «Сіскар» і «Хосе Луїс Діас». Операція «Маятник» полягала в тому, щоб крейсер противника метався між двох портів. Завдання було виконано [11, c. 143, 146].

Влітку 1937 р. розвиваються бойові дії на Північному фронті, розгорнулася Сарагоська операція, метою якої було відволікання противника від укріп районів. За 14 км від Сарагоси зупинилися передові республіканські частини, але противник лишив на фронті частини авіації і майже всю піхоту. У місті Бельчіте зосереджувалися військові гарнізони ворога. Республіканці оточили місто 1 вересня [23, c. 116 – 119].

У ході Сарагоської операції відбувся 500-км марш Інтернаціонального танкового полка (з Аргентини до Тортоси). І. Ф. Максимов виконував обов’язки головного військового радника. 13 жовтня танки знаходилися за 13 км від Сарагоси. Восени проводилися бойові дії в тилу противника: в Андалусії, Кастилії і Арагоні 14 спеціальний корпус після падіння Республіки вів тут боротьбу. База інтернаціональних військ зосереджувалася в Вільянуева – де – Кордова. Командири: Домінго Унгрія, Родольфо (І. Г. Старінов) та Ян Тихий [41, c. 207, 216 – 218].

З перемінним успіхом велися бої на фронтах, і свої слабкі сторони враховували іспанські головнокомандувачі, які радилися з кадровими військовослужбовцями з СРСР а також із командирами інтербригад. На першому етапі воєнних дій втручання СРСР і Комінтерну носило виключно інтернаціональний характер, мало ознаки військового обов’язку.

Наприкінці 1937 р. армія франкістів зміцніла, тож кампанія 1938 р. почалася з наступу на Арагон та округ Леванте. Цьому передували події на Теруельському фронті в січні 1938 р., але республіканці не здали місто військам Франко. Іще у 20 –х числах грудня 1937 р. почалися бої під Теруелем (укріплене місто в гористій місцевості), штаб Теруельського фронту знаходився в горах Охос-Негрос. Начальник артилерії француз Гальєго, який симпатизував СРСР. Республіканські частини зайняли східну і південно-східну частину Теруеля [16, c. 239, 242].

7 березня війська націоналістів рушили на Арагон, що означало контрнаступ після невдалої Теруельської операції. 17 березня було захоплено декілька інтербригад, їх знищили бійці дивізій націоналістів і окупували Арагон. З 22 березня атака на Сарагосу та Уеску, яка теж закінчилася поразкою республіканців [20, c. 277, 283].

У березні 1938 р. фашисти прорвали лінію Арагонського фронту; війська Франко дійшли до Середземного моря і поділили територію республіки на дві частини. 2 квітня фашистські танки в’їхали до Мора – де – Ебро. Інтернаціональні республіканські бригади зірвали 150 метровий міст через р. Ебро, що з’єднував Море – де – Ебро і Мара – ла – Нуева. До Каталонії фашисти потрапити не могли. 24 липня почалася переправа через Ебро 13 та 15 інтербригад. Далі послідував бій за Гандесу [42, c. 223 – 231].

На 18 квітня планувався наступ на Леванте, але підійти до округу вдалося у кінці квітня – довго пробивали оборону. Каталонії загрожувала серйозна небезпека, тож на початку липня республіканські війська прийняли рішення про контрнаступ на р. Ебро. Перебиралися на протилежний берег через мости, які постійно знаходилися під прицілом у повітряних сил фашистів. До кінця осені продовжувалися бої біля Ебро, 7 листопада полковник Хуан Модесто віддав наказ республіканським частинам повертати в тил, відступати. Причиною втрати контролю над територіями стала перевага противника в повітрі, чому протистояти піхота і артилерія не могли [23, c. 285, 304 – 3011].

Авіаційна Балагерська операція проводилася з 23 по 28 травня 1938 р. на аеродромах Тарасона – де – ла – Манча, Жерона. На передових лініях стояли ескадрильї Андрія Стечишина і Миколи Красноглазова. На аеродромі Ла – Сенья будували німецькі літаки «месершмітт» (винищувачі). У наслідок боїв знешкодили 18 ворожих винищувачів, але з Півдня прилітали на підмогу італійські «фіати» [7, c. 75, 89 – 93].

Бої в горах Сьєрра – Пандольс та Сьєрра – Кабальс припинили просування фашистів по прибережній лінії Середземномор’я. у вересні інтернаціональні частини відізвали, щоб в квітні 1939 р. повернути до СРСР, в Москву усіх учасників бойових операцій. Очевидною була перемога Франко, тому що мав перевагу в повітряних силах [ 18, c. 343 – 348].

У травні 1939 р. інтернаціоналісти СРСР уже покинули територію Іспанії, їх відправили додому, так само розформували й інтербригади. Диктатура Франко – майбутнє Іспанії за підсумками війни, але це не буде фактором припинення політичних зв’язків між КПІ та КПРС, Комінтерном.