Класифiкацiя конфлiктiв типу «особа-група»

У ходi розгляду конфлiктiв цього типу, їх можна розподiлити на три основних види:

Перший вид — керiвник — колектив;

Другий вид — рядовий член колективу — колектив;

Третiй вид — лiдер — група (мiкрогрупа).

Можливими причинами цих видiв конфлiктiв можна вважати такi:

а) для першого виду:

— це може бути новопризначений, чужий керiвник (хоча, можливо, у колективi був свiй гiдний претендент на цю посаду);

— стиль керування керiвника, його низька компетентнiсть;

— можливий сильний вплив негативно налаштованих мiкрогруп i їхнiх лiдерiв;

б) для другого виду:

— це може бути зайва конфлiктнiсть окремої особи;

— порушення групових норм;

— неадекватнiсть статусу або внутрiшнiй установцi;

в) для третього виду:

— може зiграти чималу роль низька професiйна пiдготовка;

— застосування проти лiдера будь-якого компромату;

— перевищення лiдером своїх повноважень чи змiна групової свiдомостi.

Визначивши основнi причини конфлiктiв типу «особа-група», можна визначити дiї щодо керування перерахованими вище конфлiктами. Цi дiї безпосередньо залежнi вiд стадiї проходження конфлiкту чи його назрiвання. Їх можна умовно розподiлити на 4 етапи:

Перший етап — прогнозування конфлiкту;

другий — попередження конфлiкту;

третiй — регулювання конфлiкту;

четвертий — розв’язання конфлiкту.

Для керування конфлiктом на першому етапi ефективнi такi дiї:

— вивчення iндивiдуально-психологiчних особливостей працiвникiв ОВС;

— вивчення й аналiз суспiльної думки, групових мотивiв i цiнностей;

— аналiз взаємин у колективi (мiкрогрупи, лiдерство, соцiометричнi оцiнки тощо);

— знання й аналiз раннiх симптомiв прихованого конфлiкту (актуалiзацiя особистих iнтересiв, потреб конфлiктуючої особи , критичнi висловлювання на її адресу вiд членiв групи, обмеження комунiкацiй з нею);

— порушення групових норм, зарозумiлiсть.

Тепер розглянемо змiст управлiнських дiй на другому етапi:

— початi заходи для нейтралiзацiї причин i факторiв назрiваючого конфлiкту на основi поглибленого аналiзу;

— педагогiчнi заходи — бесiда, роз’яснення, нагадування про необхiднiсть дотримання групових норм, формування внутрiшньої готовностi щодо прийняття групових норм тощо;

— адмiнiстративнi заходи — вiдповiднiсть конкретних обов’язкiв i оплати працi з професiйною пiдготовкою потенцiйного конфлiктанта, переведення активних учасникiв конфлiкту, що назрiває, до iнших пiдроздiлiв тощо;

На третьому етапi конфлiкт необхiдно регулювати такими дiями:

— домогтися визнання конфлiктуючою особою реальностi конфлiкту;

— роз’яснювати причини сформованої ситуацiї конфлiктною особою;

— вказувати можливi шляхи розв’язання виниклого конфлiкту лiдерам «повсталої» проти особи групи.

Дiї на четвертому етапi розв’язання конфлiкту:

— конфлiктуюча особа визнає свої помилки й недолiки та виправляє їх;

— при неможливостi приведення в стан конгруентностi iнтересiв конфлiктуючої особи з iнтересами групи, вона виходить з групи.

Ухвалюючи рiшення, керiвник повинен враховувати перелiченi обставини.

Правоохоронна дiяльнiсть внаслiдок гострої протидiї злочинцям, використовуючи специфiчнi сили й засоби, ставить працiвникiв у ситуацiю морального конфлiкту. Такi конфлiкти виникають за наявностi протилежної спрямованостi мотивiв, коли суб’єкту доводиться розумово «зважувати» суспiльну необхiднiсть, що позначається на вимогах обов’язку, i особистi плани, рацiонально усвiдомлюванi мотиви й бажання, що йдуть врозрiз з ними, коли виникає сумнiв мiж вибором близької i вiддаленої мети, коли людина стоїть перед вибором мiж великим i малим злом тощо.

Серед конфлiктiв, якi мають професiйне значення для працiвникiв ОВС, слiд звернути увагу на зовнiшнi i внутрiшнi конфлiкти.

Зовнiшнi конфлiкти проявляються як гострi моральнi протирiччя мiж людьми (особа-суспiльство, особа-група, особа-особа, група-група, група-суспiльство). Вони виражають розбiжнiсть спрямованостi цiннiсних орiєнтацiй окремих осiб, соцiальних груп i суспiльства.

Природа внутрiшнiх конфлiктiв iнша. Їх джерелом є складнiсть, рiзнохарактернiсть самих мотивiв особи, пiдпорядкованих один одному.

Розв’язання внутрiшнього конфлiкту може стати у рядi випадкiв приводом для виникнення зовнiшнього конфлiкту. Зокрема, якщо людина вирiшила працювати з правоохоронними органами на конфiденцiйнiй основi, це може бути, наприклад, результатом розв’язання внутрiшнього конфлiкту (мiж страхом виявлення її у середовищi, в якому вона вимушена працювати, i усвiдомленням необхiдностi такої спiвпрацi), що може призвести до виникнення зовнiшнього конфлiкту мiж конфiдентом i середовищем його дiяльностi (якщо це середовище має протилежну моральну спрямованiсть).

Особливiсть дiяльностi працiвникiв ОВС полягає в тому, що iнодi вони вимушенi працювати в злочинному середовищi, приховуючи свою причетнiсть до державних структур. У таких ситуацiях у свiдомостi людини одночасно спiвiснують двi моральнi системи — одна, яку вона подiляє сама, й iнша, яку подiляє злочинне середовище, й вiдповiдно з якою вона повинна будувати свою поведiнку в цьому середовищi. Наприклад, випадок iз кiнофiльму «Мiсце зустрiчi змiнити не можна», коли працiвник карного розшуку Шарапов входить у банду «Чорна кiшка».

У свiдомостi людини в таких ситуацiях одночасно конфлiктно взаємодiють рiзнi системи моральних цiнностей. З цiєї точки зору цей конфлiкт може бути визнаний внутрiшнiм. Однак специфiка внутрiшнього конфлiкту полягає в тому, що для нього характерна протидiя норм, цiнностей, мотивiв, визнаних особистiстю як правильнi.

Для зовнiшнього конфлiкту, навпаки, характерне заперечення правильностi протилежних переконань, поглядiв, цiнностей, iдей. Працiвник, який працює у чужому середовищi, вимушений приховувати своє конфлiктне ставлення до тiєї системи моральних цiнностей, яка панує у цьому середовищi. Такий стан зумовлений не ситуацiєю морального вибору (вибiр працiвником вже зроблений), а особливостями оперативної роботи. Тому цей конфлiкт можна назвати прихованою формою зовнiшнього конфлiкту.

Форм вияву моральних конфлiктiв у правоохороннiй дiяльностi iснує багато. Вони зумовленi конкретними особливостями того або iншого напряму цiєї дiяльностi, специфiчними умовами, в яких ведеться ця дiяльнiсть, соцiально-психологiчними характеристиками учасникiв конфлiкту та iншими обставинами.

Розвиток конфлiкту веде до його вирiшення, тобто вибору певного варiанту вчинку або поведiнки. Тут важливо допомогти людинi визначити правильну позицiю, покладену в основу рiшення, яке вона приймає. При цьому така позицiя буде стiйкiшою, якщо усвiдомлюванi людиною моральнi вимоги переростуть у її переконання.

Аксiомою у вирiшеннi моральних конфлiктiв нерiдко є положення про прiоритет суспiльного iнтересу перед приватним. Але у дiйсностi це положення iнодi розумiють i реалiзують спрощено й грубо. Конфлiктну ситуацiю нерiдко вирiшують, вiддавши у жертву загальному iнтересу iнтереси окремої особи, не помiчаючи при цьому, що ситуацiя за ретельнiшого аналiзу виявляє, можливо, дещо складнiший спосiб свого вирiшення, але такий, за якого реалiзацiя загального iнтересу не потребує нiяких жертв вiд особи.

Непоодинокi випадки й виникнення конфлiктiв творчої нереалiзацiї. Вони назрiвають тодi, коли не збiгаються очiкування творчої дiяльностi з конкретним змiстом працi, наявним потенцiалом творчих здiбностей i їх використанням.

Механiзм розвитку конфлiктiв творчої нереалiзацiї виглядає так:

а) професiйна невпевненiсть. Вона виявляється насамперед у формi «самовпевненостi аса» i демонстративної (передконфлiктної) поведiнки;

б) емоцiйна тривожнiсть. Передусiм це знаходить свiй вияв у формi психологiчного дискомфорту, що загрожує перерости у конфлiкт;

в) професiйний ступор. Його виявом є «полохливий ризик» i вихiд з нього через розвиток конфлiкту;

г) професiйний дискомфорт. Вiн знаходить своє вираження у формi звикання до помилок i пiдтримки своєї «помилкової правоти» шляхом конфлiктної поведiнки;

д) «емоцiйний зрив» — психострес i переростання конфлiкту у патогенний;

е) «професiйний зрив» i сублiмацiя психонапруження на оточуючих з розвитком конфлiктогенiї.

Серед заходiв, що сприяють урегулюванню конфлiктiв цього типу, передусiм зазначимо креативний психотренiнг.

2. Дослiдження було присвячено вивченню способiв, якi застосовують працiвники ОВС пiд час розв’язання конфлiктiв. Необхiднiсть такого дослiдження зумовлена тим, що за родом своєї дiяльностi працiвники органiв внутрiшнiх справ розв’язують суперечки конфлiктного характеру, тому небайдуже, якими способами i засобами долаються протирiччя мiж учасниками конфлiктної взаємодiї, i на пiдставi якого типу взаємостосункiв вони доходять згоди, оскiльки вiд цього значною мiрою залежить емоцiйна атмосфера подальшої професiйної дiяльностi, її продуктивнiсть, а iнколи й саме здiйснення.

Припускалося, що усвiдомлення працiвниками ОВС переваг того або iншого способу розв’язання конфлiктiв за певних обставин дозволить не лише передбачити наслiдки конфлiкту, а й полiпшити кiнцевий результат службового завдання. У дослiдженнi брали участь 1472 респонденти зi стажем роботи вiд одного до 10 рокiв. Всi опитанi працювали в рiзних пiдроздiлах органiв внутрiшнiх справ. Респондентам було запропоновано зазначити конфлiкти, що мали мiсце у їхнiй дiяльностi та способи, за допомогою яких вони були вирiшенi. На другому етапi дослiджуваних просили визначитися у ситуацiях «Конфлiкт як соцiальний феномен суспiльного життя».

За результатами першого завдання з’ясувалося, що кожен працiвник органiв внутрiшнiх справ у своїй дiяльностi стикався з конфлiктною ситуацiєю i вимушений був знайти спосiб, за допомогою якого його можна було б вирiшити. При цьому за своїм характером, тривалiстю, кiлькiстю учасникiв, наслiдками конфлiкти були досить рiзноманiтними, чого не можна сказати про зазначенi способи їх врегулювання. Аналiз отриманих даних свiдчить, що працiвники ОВС у ходi вирiшення конфлiктiв переважно використовували такi способи:

1) мiнiмiзацiю взаємодiї з опонентом. У випадку гострого й тривалого конфлiкту одного iз опонентiв, переводили його, за проханням, на нову посаду, що дозволяло йому не взаємодiяти зi своїм опонентом;

2) одностороння поступливiсть не в головному. Якщо у процесi протидiї була очевидна перевага одного iз опонентiв, то iнший опонент поступався, оскiльки розумiв безперспективнiсть своїх подальших дiй. Завдяки таким дiям конфлiкт вирiшувався або на користь сильнiшого опонента, або знижувалась його iнтенсивнiсть;

3) компромiс. У деяких випадках опоненти поступалися один одному в тому, що у конкретному конфлiктi вони не вважали для себе принципово важливим;

4) уникання активних дiй у конфлiктi. Якщо пiд час взаємодiї опонентiв виникало протирiччя, яке вони прагнули вирiшити через конфлiкт, але невдало, то, надавши можливiсть подiям у подальшому розвиватися природно, без втручання опонентiв, вони тим самим вирiшували конфлiкт;

5) силовий варiант подолання конфлiкту, коли одну або обидвi сторони примушують силомiць (погрожуючи застосуванням сили) прийняти той або iнший варiант врегулювання протирiччя. При цьому на вибiр працiвником ОВС того або iншого способу вирiшення конфлiкту впливає такий чинник, як стаж роботи в органах внутрiшнiх справ. Поряд iз зазначеними способами вирiшення конфлiктiв працiвники ОВС зi стажем роботи вiд 8-ми i бiльше рокiв застосовували ще й такi способи:

а) спiвробiтництво. При цьому респонденти зазначали, що цей спосiб найефективнiший не на стадiї гострого конфлiкту, а пiд час вирiшення тривалого конфлiкту, коли опоненти, що мають приблизно рiвнi сили, вже достатньо виснажили один одного тривалою, безрезультатною протидiєю;

б) вiдверта розмова з опонентом. Перевагу цьому способу вiддали передусiм начальники та працiвники, зайнятi роботою з особовим складом зi стажем роботи понад 10 рокiв, тобто з певним досвiдом роботи. Ми пояснюємо це тим, що працiвники iнших пiдроздiлiв ОВС iз незначним стажем роботи, якщо й обiзнанi з цим способом, однак вважають його складним. Їх упередженiсть має пiдстави, бо зумовлена, по-перше, складнiстю грамотної побудови цiєї розмови з опонентами, а, по-друге, низькою соцiальною взаємодiєю та установкою на те, що вiдвертим шляхом нiколи нiчого не досягнеш. За результатами конфлiктологiчних дослiджень можна зробити такi висновки.

I. Практично кожен працiвник ОВС за своє життя був учасником конфлiкту . Тобто свiдомо (або не цiлком усвiдомлюючи мету i завдання протистояння) брав участь у конфлiктi, а iнколи випадково або всупереч своїй волi залучався до нього. Отже, самi дослiджуванi в деяких випадках були безпосереднiми, а в деяких ситуацiях побiчними, учасниками конфлiкту.

II. На вибiр працiвником ОВС того чи iншого способу розв’язання конфлiкту впливають: а) досвiд роботи; б) специфiка дiяльностi; в) характер взаємодiї; г) психологiчна установка.

III. У дослiджуваних досить низький рiвень конфлiктної компетентностi, пiд якою розумiють рiвень розвитку обiзнаностi про дiапазон можливих стратегiй поведiнки у конфлiктi та навичок реалiзацiї цих стратегiй у конкретнiй життєвiй ситуацiї. Конфлiктна компетентнiсть дозволяє вирiшити й таку проблему, як зняття внутрiшнього напруження та вiдновлення й мобiлiзацiя фiзичних i духовних сил людини, зокрема, працiвника ОВС.

Конфлiктна компетентнiсть передбачає, що кожна людина починає розв’язання будь-якого конфлiкту з розгляду його принаймнi на трьох рiвнях: соцiальному, мiжособистiсному й нервово-психiчному.

На першому, основному, рiвнi розв’язання конфлiктiв використовуються практичнi засоби: органiзацiйнi — змiна, упорядкування системи матерiальної винагороди, покращання умов працi, переведення працiвника на iншу посаду тощо. Соцiальний рiвень розв’язання конфлiктiв обмежений об’єктивними можливостями колективу, вимагає адмiнiстративно-правової компетенцiї його керiвникiв i в планi позитивного розв’язання конфлiкту не вимагає або не завжди вимагає тонкого психологiчного пiдходу керiвництва.

Потреби в їхнiй майстерностi управлiння, в умiннi розбиратися в психологiї виникають переважно тодi, коли конфлiкт не може бути врегульованим на соцiальному рiвнi, тобто коли його розв’язання з цього рiвня пересувається на мiжособистiсний i нервово-психiчний (неможливiсть забезпечити працiвника помешканням, надати йому путiвку до санаторiю тощо).

Трирiвневий характер розв’язання конфлiктiв вiдносний, тому що найчастiше усi цi рiвнi переплiтаються, й одночасно присутнi в розв’язаннi одного й того ж конфлiкту, є нiби продовженням один одного. Однак, на практицi доводиться мати справу з такими випадками, коли цi рiвнi чiтко вiддiленi один вiд одного. Таке трапляється тодi, коли конфлiкт, не знайшов предметно-соцiального розв’язання, а був позитивно розв’язаним на мiжособистiсному i нервово-психiчному рiвнях (буває й навпаки: конфлiкт набув позитивного соцiального розв’язання, але психологiчна напруженiсть, мiжособистiснi непорозумiння ще залишилися). У цьому випадку необхiдно прагнути до такого позитивного розв’язання конфлiкту, щоб у ньому мали мiсце усi його рiвнi. Як цього домогтися?

Передусiм слiд реалiстично оцiнити i проаналiзувати конфлiкт, а це означає, що людина повинна:

а) вiдрiзнити безпосереднiй привiд конфлiктної сутички вiд її причини, яка нерiдко маскується учасниками конфлiкту;

б) з’ясувати суб’єктивнi мотиви вступання людей у конфлiкт. У нагодi можуть стати життєвий шлях людини, особливо за останнiй перiод, її погляди, переконання, основнi iнтереси i запити;

в) визначити спрямованiсть конкретних дiй учасникiв конфлiктiв. У засобах, що застосовуються ними, вiдбиваються мотиви участi людини в конфлiктi;

г) визначити «дiлову (об’єктивну) зону» конфлiкту. Важливо встановити, якою мiрою предмет неурегульованої розбiжностi стосується взаємодiї працiвникiв, системи органiзацiї й оплати працi в пiдроздiлi, а якою — особливостей дiлових i особистiсних взаємовiдносин конфлiктуючих сторiн. Це дозволяє одночасно, встановити й характер мiжособистiсного конфлiкту, i локалiзувати його сферу;

д) вислухати усiх учасникiв конфлiкту (бути неупередженим, стриманим, не робити нiяких передчасних висновкiв).

IV. Найскладнiшим i вiдповiдальним етапом у розв’язаннi конфлiкту є вироблення i прийняття рiшення. Вибираючи спосiб його вирiшення, необхiдно пам’ятати про три важливi умови, що визначають успiшнiсть використання будь-якого способу.

По-перше, необхiдно пам’ятати i бути впевненим у тому, що практично будь-який конфлiкт може бути вирiшеним безконфлiктно, причому без суттєвих жертв для своїх iнтересiв. Ми часто не знаходимо безконфлiктного вирiшення тому, що нам не вистачає знань закономiрностей розвитку щодо їх вирiшення, або бракує часу на пошук оптимального рiшення, оскiльки конфлiкт розвивається надто стрiмко.

По-друге, необхiдно дiйсно прагнути вирiшити протирiччя i основне — вирiшити його безконфлiктно. У працiвника повинен бути достатньо чiткий, явно виражений i стiйкий мотив на безконфлiктне вирiшення протирiччя. Це допоможе долати труднощi, що неминуче виникатимуть на шляху.

По-третє, важливо на усiх етапах вирiшення конфлiкту мiнiмiзувати власнi негативнi емоцiї стосовно опонента. i опонент має прагнути цього стосовно себе.

Служба в ОВС — рiзновид державної служби, яка проходить в спецiалiзованому органi виконавчої влади i здiйснюється спецiально уповноваженими суб’єктами з метою реалiзацiї функцiй держави у практичнiй юридичнiй дiяльностi. Специфiка мети i завдань служби, правового статусу працiвника пiдроздiлiв ОВС, характер службово-трудової функцiї вимагають правового регулювання працi державних службовцiв ОВС, чiткого визначення їх повноважень i юридичної вiдповiдальностi.

Правовi основи управлiння силами i засобами ОВС являють собою складну систему правових приписiв законодавчого характеру, пiдзаконних актiв органiв державної влади, вiдомчих нормативних актiв, якi безпосередньо регламентують дiяльнiсть пiдроздiлiв ОВС у практичнiй дiяльностi. До нормативно-правових актiв за їх юридичною силою, що регламентують дiяльнiсть щодо управлiння ОВС в особливих умовах, зокрема, викликаних рiзноманiтними протирiччями, належать:

— Конституцiя України (передусiм, статтi 3, 19, 24, 25, 27—29,40,50,55—57,59—63,85,106);

— мiжнароднi нормативно-правовi акти, ратифiкованi Україною;

— закони України;

— норми матерiального та процесуального права, об’єднанi в кодекси України i закони України;

— постанови Верховної Ради України;

— укази i розпорядження Президента України;

— постанови Кабiнету Мiнiстрiв України;

— надвiдомчi мiжгалузевi нормативнi акти;

— вiдомчi нормативнi акти МВС;

— мiжвiдомчi нормативнi акти;

— нормативнi акти мiсцевих державних адмiнiстрацiй;

— нормативнi акти органiв мiсцевого самоврядування.

Заходи, якi застосовуються в умовах конфлiкту, повиннi здiйснюватися в тих межах, в яких цього потребує гострота ситуацiї, що склалася. Цi заходи повиннi бути сумiсними з обов’язками, якi випливають iз дiючих мiжнародних договорiв України. До мiжнародно-правових актiв, що закрiплюють правовий статус особи, права i свободи, якi не можуть бути обмеженi в умовах конфлiкту, вiдносяться: Мiжнародна Хартiя прав людини; Загальна декларацiя прав людини; Конвенцiя запобiгання масовим i брутальним порушенням прав людини; Мiжнародний пакт про громадянськi й полiтичнi права тощо.

Слiд також видiлити блок мiжнародних нормативних актiв, якi становлять загальнi принципи охорони правопорядку та здiйснення полiцейської дiяльностi: Кодекс 00Н поведiнки посадових осiб щодо пiдтримання правопорядку, Основнi принципи застосування сили i вогнепальної зброї посадовими особами щодо пiдтримання правопорядку тощо.

Важливе мiсце посiдають закони України, в яких встановленi повноваження ОВС пiд час їх дiй в умовах конфлiкту, викликаних порушеннями громадського порядку й ускладнення оперативної обстановки. До них належать Закони України: вiд 20 грудня 1990 року «Про мiлiцiю»; вiд 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову дiяльнiсть»; вiд 26 березня 1992 року «Про внутрiшнi вiйська Мiнiстерства внутрiшнiх справ України»; вiд 16 березня 2000 року «Про правовий режим надзвичайного стану»; вiд 10 листопада 1994 року «Про транспорт»; вiд 24 лютого 1994 року «Про забезпечення санiтарного та епiдемiчного благополуччя населення»; вiд 22 червня 2000 року «Про участь громадян в охоронi громадського порядку i державного кордону» та iн.

У наведених законах закрiпленi спецiальнi положення, якi безпосередньо спрямованi на регулювання органiзацiї та здiйснення охорони громадського порядку органами внутрiшнiх справ та прийняття необхiдних заходiв реагування на рiзкi змiни й ускладнення оперативної обстановки. Так, у Законi України вiд 20 грудня 1990 року «Про мiлiцiю» зазначається, що одним з основних завдань мiлiцiї є гарантування особистої безпеки громадян, захист їхнiх прав i свобод, законних iнтересiв, запобiгання правопорушенням та їх припинення. Разом з тим у ст. 10 Закону закрiпленi основнi обов’язки мiлiцiї, серед яких: забезпечення безпеки громадян i громадського порядку (п.1); забезпечення громадського порядку пiд час проведення масових заходiв комерцiйного характеру на кошти органiзацiй або осiб, якi їх проводять (п.27).

Обов’язковою та необхiдною умовою забезпечення нормальної дiяльностi працiвникiв ОВС з органiзацiї охорони громадського порядку при ускладненнi оперативної обстановки є право на застосування спецiальних засобiв.

Безпосередньо в ст. 14 Закону передбачено, що «працiвники мiлiцiї мають право застосовувати кайданки, гумовi кийки, засоби зв’язування, сльозогiннi речовини, свiтлозвуковi пристрої вiдволiкаючої дiї, пристрої для вiдкривання примiщень i примусових зупинок транспорту, водомети, бронемашини та iншi спецiальнi й транспортнi засоби, а також використовувати службових собак у таких випадках:

— припинення масових безчинств i групових порушень громадського порядку (п.1);

— запобiгання опору працiвниковi мiлiцiї та iншим особам, якi виконують службовi або громадськi обов’язки з охорони громадського порядку i боротьби зi злочиннiстю (п.6)».

Важливим кроком на шляху пiдвищення ефективностi виконання завдань з охорони громадського порядку силами ОВС та силами внутрiшнiх вiйськ в умовах ускладнення оперативної обстановки стало прийняття Закону України вiд 16 березня 2000 року «Про правовий режим надзвичайного стану».

Згiдно зi ст.1 цього закону правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разi стихiйного лиха, аварiй i катастроф, епiдемiй та епiзоотiй, а також на захист прав i свобод громадян, конституцiйного ладу пiд час масових порушень правопорядку, що створюють загрозу життю i здоров’ю громадян, або за спроби захоплення державної влади чи змiни конституцiйного ладу України шляхом насильства.

Серед перелiку умов, за яких може бути запроваджено надзвичайний стан, необхiдно вiдзначити виникнення масових порушень правопорядку, що супроводжуються насильством над громадянами та обмежують їхнi права i свободи (ст. 4 Закону). Перелiк сил i засобiв, що залучаються в умовах введення надзвичайного стану, визначає ст. 20 Закону, згiдно з якою «забезпечення громадського порядку, охорони життя, здоров’я, прав, свобод i законних iнтересiв громадян в умовах надзвичайного стану може здiйснюватися силами i засобами органiв Мiнiстерства внутрiшнiх справ України, в тому числi внутрiшнiх вiйськ, вiйськ цивiльної оборони, Служби безпеки України вiдповiдно до їх повноважень, встановлених законом».

Особливе мiсце у врегулюваннi питань охорони громадського порядку вiдводиться нормам матерiального права, що об’єднанi в кодекси, норми яких безпосередньо чи опосередковано впливають на сферу охорони правопорядку в умовах ускладненої оперативної обстановки. Так, у Кодексi України про адмiнiстративнi правопорушення зазначенi норми, що передбачають адмiнiстративну вiдповiдальнiсть за такi правопорушення:

а) порушення санiтарно-гiгiєнiчних i санiтарно-протиепiдемiологiчних правил i норм (ст. 42);

б) злiсна непокора законному розпорядженню або вимозi працiвника мiлiцiї, члена громадського формування з охорони громадського порядку, вiйськовослужбовця чи ображання їх (ст. 185);

в) порушення порядку органiзацiї i проведення зборiв, мiтингiв, вуличних походiв i демонстрацiй (ст. 1851);

г) публiчнi заклики до невиконання вимог працiвника мiлiцiї (ст. 1857).

У системi правових заходiв, що покликанi забезпечити охорону громадського устрою України, його полiтичної й економiчної системи, особистостi, прав i свобод громадян, власностi i всього правопорядку вiд злочинних посягань в умовах ускладнення оперативної обстановки важливу роль вiдiграє Кримiнальний кодекс України.

Повсякденна дiяльнiсть ОВС передбачає виконання рiзноманiтних службових завдань, але при цьому кожний пiдроздiл i працiвник ОВС завжди перебувають у станi готовностi до виконання покладених на них завдань залежно вiд змiни або ускладнення оперативної обстановки.

Враховуючи вищенаведенi обставини, а також можливiсть виникнення рiзноманiтних масових безпорядкiв, Мiнiстерство внутрiшнiх справ України 30 вересня 1995 р. прийняло наказ № 662 «Про порядок переведення органiв, пiдроздiлiв, установ, закладiв системи МВС України на посилений варiант оперативно-службової дiяльностi». Згiдно з наказом пiд посиленим варiантом дiяльностi ОВС слiд розумiти комплекс органiзацiйних заходiв, пов’язаних iз залученням значної кiлькостi особового складу до виконання оперативно-службових завдань з метою найшвидшої стабiлiзацiї оперативної обстановки, коли наявними силами i засобами, що безпосередньо залученi до охорони громадського порядку, при повсякденному режимi роботи їх виконати неможливо.

Безпосередня регламентацiя дiяльностi не тiльки зведених загонiв, а й пiдроздiлiв ОВС, з’єднань, частин внутрiшнiх вiйськ, вищих закладiв освiти МВС України з лiквiдацiї масових безпорядкiв закрiплена в наказi МВС України вiд 31 травня 1999 р. № 443 «Про затвердження Настанови про дiї ОВС України з лiквiдацiї масових безпорядкiв». Ця Настанова, вiдповiдно до законодавства України та нормативних актiв МВС України, визначає поняття масових безпорядкiв, сили й засоби, що залучаються до проведення операцiї з їх лiквiдацiї, завдання та порядок розробки розрахунку, органiзацiю управлiння цими силами й засобами, основнi органiзацiйнi, практичнi заходи й тактику дiй ОВС пiд час припинення масових безладь.

Вiдповiдно до наказу органiзацiя лiквiдацiї масових безпорядкiв здiйснюється згiдно з оперативним планом «Хвиля», узгодженим з правоохоронними органами, органами виконавчої влади, комплексом заходiв, спрямованих на лiквiдацiю масових безчинств.

За ускладнення оперативної обстановки, зумовленої виникненням певного виду конфлiкту (соцiального, воєнного тощо), цiлком справедливо постає питання щодо створення спецiального керiвного органу (комiсiї з надзвичайних ситуацiй, оперативнi штаби), який здiйснюватиме функцiї управлiння силами i засобами рiзноманiтних пiдроздiлiв ОВС, внутрiшнiх вiйськ, вищих закладiв освiти МВС України. Цi положення закрiпленi в наказi МВС України вiд 24 червня 1995 р. № 415 «Про вдосконалення дiяльностi Оперативного штабу МВС України». Так, наказом затверджується Положення про Оперативний штаб МВС України, його склад та функцiональнi обов’язки посадових осiб.

Ми навели деякi основоположнi нормативно-правовi акти, що регламентують дiяльнiсть щодо управлiння ОВС в умовах конфлiкту. Вищевикладене з усiєю очевиднiстю свiдчить про те, що система законодавства з питань органiзацiї управлiння силами й засобами ОВС за ускладнення оперативної обстановки являє собою складну й багаторiвневу структуру. Неабияке значення в нiй вiдводиться юридичнiй вiдповiдальностi працiвникiв ОВС, яка є складовою частиною їх спецiального правового статусу як посадової особи.

Юридична вiдповiдальнiсть працiвникiв ОВС має специфiчний характер: реалiзується в результатi скоєного правопорушення, є не просто порушенням виконання обов’язку, а й реакцiєю на правопорушення, яка зумовлює настання несприятливих наслiдкiв для винної особи. Чинне законодавство України не завжди конкретизує вiдповiдальнiсть окремих категорiй працiвникiв ОВС (виняток: кримiнальна та адмiнiстративна вiдповiдальнiсть). На ефективнiсть юридичної вiдповiдальностi працiвникiв ОВС впливає чiтке вказування на склад правопорушень, що спричиняють дисциплiнарну, матерiальну та iншi традицiйнi види вiдповiдальностi.

Особливостi юридичної вiдповiдальностi працiвникiв ОВС полягають у наявностi двох контекстiв: загальнолюдського й службового (працiвник ОВС несе пiдвищену вiдповiдальнiсть за порушення норм права, оскiльки надiлений бiльшим обсягом прав i обов’язкiв-повноважень стосовно особистостi та громадянина): ширше коло пiдстав до вiдповiдальностi; наявнiсть пiдстав вiдповiдальностi, якi застосовуються лише для працiвникiв ОВС як до службовцiв; пiдвищений рiвень вiдповiдальностi щодо тих її видiв, якi поширюються на громадян; виникнення складiв правопорушень як безпосереднього результату наявностi державно-владних повноважень.

Системнiсть правового регулювання вiдносин управлiння ОВС в умовах конфлiкту ускладнюється низкою об’єктивних обставин:

1. Множиннiстю джерел правового забезпечення управлiння ОВС в умовах конфлiкту.

2. Розрiзненiстю джерел правового забезпечення управлiння ОВС в умовах конфлiкту (конституцiйне, адмiнiстративне, цивiльне, кримiнальне, трудове та iншi галузi права); вiдсутнiсть, за винятком загальних положень, норм, якi б регулювали управлiння ОВС в умовах певного конфлiкту, що призводить до численних запитань, труднощiв у практичнiй дiяльностi.

3. Особливiстю формування структури системи управлiння ОВС, а також порядком побудови i механiзму функцiонування ОВС в умовах певного виду (соцiального, мiжнацiонального, воєнного тощо) конфлiкту.

4. Окремi закони, розпорядження Уряду i МВС не мають необхiдного тиражу i у бiльшостi випадкiв до пiдроздiлiв ОВС не доходять.

5. Пошук необхiдних керiвниковi нормативних вказiвок i положень за усiм масивом нормативних актiв забирає час, зусилля i в зонi конфлiкту практично неможливий.

6. Керiвники пiдроздiлiв ОВС в умовах соцiального (мiжнацiонального, воєнного) конфлiкту бiльше керуються командами «згори» (якщо вони надходять) i здоровим глуздом, iнтересами тих або iнших працiвникiв, громадян, нiж нормативними документами.

7. Науково-дослiдна робота проводиться кволо, а за деякими питаннями зовсiм не ведеться. Висновки й пропозицiї, як правило, розкиданi по численних малодоступних джерелах. Немає чiткостi й систематизацiї з питань розвитку i локалiзацiї конкретного (соцiального, полiтичного, мiжнацiонального, воєнного тощо) конфлiкту, реалiзацiї заходiв регулюючого впливу на поведiнку конфлiктуючих.

8. Кiлькiсть методичної лiтератури (лекцiї, огляди, звiти) обмежена i до виконавчого рiвня майже не доходить.

Звiдси висновок про важливiсть узагальнення розрiзнених правових норм щодо управлiння ОВС в умовах конфлiкту, дiй працiвникiв ОВС у конкретному конфлiктi, їх взаємодiї з iншими органами (правоохоронними i виконавчої влади), i введення їх пiсля вiдповiдної обробки в єдиний кодифiкацiйний акт. Таким актом могла б стати нова Настанова для працiвникiв ОВС щодо охорони громадського порядку в умовах конфлiкту. Її розробка i прийняття дозволить усунути велику кiлькiсть однакових норм, заповнити прогалини в правовому регулюваннi, надати йому логiчну послiдовнiсть i цiлеспрямованiсть. Про необхiднiсть такої настанови свiдчить опитування, що проводилося в ходi дослiдження.

Висновок: Нами розглянутi лише деякi конфлiкти, що виникають пiд час взаємодiї працiвникiв ОВС. Ми спробували з’ясувати чинники, що зумовлюють їх появу та шляхи урегулювання. Оскiльки кожен конфлiкт має свої особливостi, то слiд враховувати це у виборi способу його розв’язання. Разом з тим неможливо забувати про те, що усунення недолiкiв пiд час взаємодiї позитивно позначається на кiнцевих результатах службової дiяльностi. А тому вкрай необхiдно:

по-перше, правильно органiзувати взаємодiю працiвникiв ОВС;

по-друге, чiтко знати схеми невiдкладної взаємодiї (для кожного виду злочину своя);

по-третє, сприяти пiдвищенню професiйної майстерностi. i попри все розвивати конфлiктну компетентнiсть працiвника .

Виходячи iз зазначеного, узагальнення способiв розв’язання конфлiктiв дозволяє звести їх до чотирьох видiв:

1) використання вже iснуючих об’єктивних критерiїв. У цьому випадку можливi два варiанти. Перший — сторони приймають iснуючий порядок вибору i застосування об’єктивних критерiїв. Другий — сторони самi встановлюють цей порядок, виходячи iз здорового глузду i своїх iнтересiв;

2) використання справедливих процедур. Цей спосiб передбачає удосконалення методiв розпiзнавання й структурування конфлiктiв, щоб застосувати до них той або iнший тип справедливих процедур;

3) часткове використання об’єктивних критерiїв. Цей спосiб надає можливiсть вирiшувати однi аспекти конфлiктної ситуацiї за допомогою об’єктивних критерiїв, а iншi — за допомогою справедливих процедур;

4) застосування цiннiсного аналiзу. В його основу покладено iдею цiннiсної свiдомостi, як заснованої на цiнностях форми свiтогляду, яка задовольняє такi встановленi вимоги:

а) гуманiстичний i екологiчний риторизм, пов’язаний з необхiднiстю допомагати бiдним, голодним людям у рiзних регiонах свiту, але не порушуючи при цьому досягнень у сферi прав i свобод iндивiда;

б) глобальний масштаб вiдповiдальностi (як стосовно людських спiльнот, так i щодо природного оточення);

в) урахування принципiв соцiокультурної специфiки, iсторизму i функцiоналiзму в етичних мiркуваннях;

г) виокремлення кiл цiнностей з рiзним статусом, поширенням, правилами використання;

д) виокремлення загальної значущостi цiнностей i їх переваг (вищого статусу);

е) виявлення i поширення цiнностей у режимi комунiкацiї iндивiдiв, спiльнот з рiзними етнiчними позицiями.

Будь-яке конструктивне врегулювання конфлiкту базується на iснуючих нормативних процедурах урегулювання, коли конкретна ситуацiя пiдпадає пiд певний тип або клас вiдомих ситуацiй, що стандартно розв’язуються, а також на творчому, нестандартному пiдходi людини до аналiзу конкретної ситуацiї. Звiдси випливає принциповий висновок проте, що необхiдно виваженiше пiдходити до вибору способу розв’язання конфлiкту. Цьому сприяє розвиток у людини конфлiктної компетентностi, передусiм такої, яка за родом своєї дiяльностi щоденно опиняється у нестандартних ситуацiях, зумовлених гострою протидiєю конфлiктуючих сторiн. Кожен учасник конфлiкту (безпосереднiй чи побiчний) повинен спiввiдносити свою поведiнку з iснуючими нормами права, враховувати, що розвиток подiй, якi вiдбуваються, небайдужий для них самих i правоохоронних органiв.