В роки Великої Вітчизняної Війни

В роки Великої Вітчизняної війни шевченківці активно працювали в евакуації. У місті Кизил-Кия група акторів за допомогою мінімальних ресурсів підготували й здійснили постановку комедії Г.Квітки-Основ’яненка “Шельменко-денщик”, у Нижньому Тагілі відбулася прем’єра вистави “Російські люди” за п’єсою К. Симонова (1942), визволенню Сталінграду було присвячено випуск вистави “Фронт” О. Корнійчука (1943). Влітку 1943 року було організовано фронтову бригаду шевченківців, яку очолював Л. Сердюк. Бригаду харківських артистів добре знали у військових частинах Першого українського фронту.

Влітку 1951 року театр представляв у рамках Декади української літератури і мистецтва у Москві вистави “Загибель ескадри” , “Платон Кречет” О. Корнійчука, “Єгор Буличов та інші” М.Горького, “Ярослав Мудрий” І. Кочерги , “Дай серцю волю…” М.Кропивницького. З високою оцінкою творчості шевченківців виступили в обговоренні вистав Б. Захава, Б. Бялик, С. Бірман. Про “Єгора Буличова…” з Крушельницьким у заголовній ролі в постановці режисера Б. Норда говорили як про принципову перемогу театру.

1951 року М. Крушельницький перейшов до Київського театру імені І. Франка. На початку 1950–х рр. до складу шевченківців бурхливою хвилею влилися вихованці корифеїв театру – Л. Биков, Р.Колосова, С.Чибісова, Б. Ставицький, В. Крайніченко, Л. Попова, Л.Тарабаринов, зі Львова було запрошено актора Я. Геляса.

1952 року на посаду художнього керівника театру був призначений Лесь Дубовик, але в серпні того ж року він несподівано помер. Посаду головного режисера одержав Бенедикт Норд і працював на ній до 1963 року включно, поки не переїхав до Москви. З 1957 до 1963 року Лесь Сердюк виконував обов’язки директора і худрука театру.

Серед вистав Б. Норда найбільше значення мали: “Єгор Буличов” та інші” М. Горького (1947), “Ревізор” М. Гоголя (1952), “Гамлет” В. Шекспіра (1956); дві останні вистави було створено ним разом з художником В. Греченком.

Яскрава сторінка історії театру – режисерська творчість Володимира Крайніченка, він очолював колектив як головний режисер театру з 1963 до самої смерті, що спіткала його у травні 1964 року. Крайніченко ставив вистави різні за жанрами та стильовими ознаками. Серед його найкращих постановок – “Лимерівна” “Повія” за Панасом Мирним (1952,1954), “Кров людська – не водиця” за власною інсценізацією у співавторстві з автором роману М.Стельмахом (1959), “Двоє на гойдалці” У. Гібсона.

У 1965-1966 роках головним режисером театру був Віталій Смоляк. 1967 року до театру повернувся Володимир Оглоблін, який перебував на посаді головного режисера протягом трьох років. Актори-“шестидесятники”, які працювали разом з ним – В. Маляр, В.Івченко, А. Дзвонарчук, Л. Платонова, Л. Стілик та інші – і сьогодні повторюють, як приказку: “Всі ми вийшли зі школи Оглобліна”. Режисер-педагог з багатою художньою уявою, він виховував акторів, спроможних відтворювати тонкі психологічні нюанси у цілісних образах сценічних героїв. Серед вистав, що були здійснені ним на шевченківській сцені – “Привиди” Г. Ібсена (1955), “Розплата” О.Корнійчука (1966), “Перекоп” І. Кавалерідзе, “Чудаки” М. Горького (1967).