Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
презентація.doc
Скачиваний:
24
Добавлен:
29.08.2019
Размер:
749.06 Кб
Скачать

Історія українського правопису

Правопис — сукупність загальновизнаних і загальнообов’язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює графіку, орфографію та пунктуацію.

Український правопис веде свій початок від глибокої давнини. Кияни, стоячи в центрі східнослов’янського державного життя, імовірно вміли писати вже десь у IX ст. по Христі, коли не давніше.

Загалом історія творення українського правопису налічує понад тисячоліття. Її можна поділити на чотири періоди:

  1. Слов’янський (ІХ-Х ст.)

  2. Давньоукраїнський (X — XIV ст.);

  3. Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.);

  4. Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).

Давньоукраїнський період

У цей період українська писемність почала розвивалась на основі прототипів болгарського правопису. Цей правопис був пристосований до особливостей української мови та використовувався на наших землях і в наступних століттях.

[Складова графіки давнього правопису] «Софіївська абетка» виявлена в Михайлівському вівтарі Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов’янських:

Б, Ж, Ш, Щ.

Староукраїнський період

У староукраїнському етапі визначаються два періоди. Перший охоплює XV — XVI ст. — час так званого другого південнослов’янського (болгарського) орфографічного впливу — застосування правил, вироблених у болгарському місті Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм Тирновським. Під кінець XIV ст. цей Євтиміїв правопис прийшов і в Україну, де він міцно вкорінився до поч. XVII ст., а подекуди — аж до XIX ст. Його впливу зазнало головним чином конфесійне письменство; сфер світської літератури, зокрема ділових паперів, він торкнувся мало. Цей правопис не відповідав вимогам української мови.

Враховуючи цю проблему, а також утиски української мови, що їх починали здійснювати поляки, у XVI ст. було зроблено немало спроб унормування української мови. Протягом цього періоду були такі прототипи правопису як «Буквар» Івана Федорова, «Граматика словенська» Лаврентія Зизанія, «Граматика» Мелетія Смотрицького, «Грамматыка словенская» Івана Ужевича.

Новоукраїнський період

Найскладніший етап в історії українського правопису — новоукраїнський, який рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. Етнічна культура українців, у тому числі й нова українська літературна мова, формувалася в умовах бездержавності українського народу та перебування його під владою кількох чужих держав. До того ж у царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель, українську мову офіційно трактували як діалект російської, а не як окрему мову, тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з українською мовою навчання не існувало. Важливою новизною для даного періоду було намагання багатьох мовознавців створювати правопис за фонетичним принципом (до цього часто зважали на етимологічні принципи). Але саме тут почав формуватися сучасний український правопис, з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики — «Грамматика Малороссійскаго нарЂчія» (1818 р.) Олексія Павловського.

Варіанти написання деяких слів за традицією та згідно з граматикою Павловського

Написання згідно з правописом Павловського

Традиційне тогочасне написання

місто

мЂсто

світло

свЂтьло

годі

годЂ

весельє

весільлЂ

затірка

Затерька

дзвінь

(д)звонъ

дрібно

дробьно

тхіръ

дьхорь

Правопис Павловського підтримали (з деякими змінами) в своїх творах Г. Квітка-Основ'яненко та П. Гулак-Артемовський, а пізніше – Пантелеймон Куліш.

Максимовичівка була розроблена у 1827 р. першим ректором Київского університету Михайлом Максимовичем. Цей правопис був ґрунтований на етимологічному принципі – він зберігав традиційне написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови.

Правопис Максимовича, за кількома винятками, у Наддніпрянській Україні практично не застосовувався, але був сприйнятий у Галичині та Буковині; на Закарпатті вживався до 1940-х років.

Попри те, що в Західній Україні почав використовуватись етимологічний правопис Максимовича, це не завадило розвитку правописних систем на основі фонетичних принципів. Загалом у Західній Україні працювало не менше талановитих мовознавців, ніж у Наддніпрянській Україні.

У 1830 р. відомий діяч Закарпаття Михайло Лучкай видав у м. Буда «Граматику слов’яно-руську…» (написана і видана латиною) – першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору.

За оцінкою П.М. Лизанця, важливість цієї праці для українського мовознавства і славістики полягає в тому, що в ній уперше подано докладний опис фонетичної і граматичної системи українських говорів Закарпаття.

Посібник вводив у наукову сферу живу українську мову й об’єктивно ставив завдання порівняльно-історичного вивчення її у зіставленні з мертвою книжно-писемною старослов’янською мовою.

У праці при описі закарпатського говору української мови, Лучкай вилучив твердий знак з алфавіту.

Правопис «Русалки Дністрової». Цей правопис одним з перших був ґрунтований на фонетичному принципі. Розроблений був “Руською трійцею” і закріплений в альманасі “Русалка ДнЂстровая” (м. Буда, 1837 р.). Головна засада й деякі особливості правопису збірника зазначені в передмові до нього: «Пиши як чуєшь, а читай як видиш».

Правопис Пантелеймона Куліша (кулішівка).

Популяризатором нового правопису став відомий український письменник, етнограф, фольклорист і громадський діяч Пантелеймон Куліш (1819-1897).

Спочатку він використовував етимологічний правопис, і взагалі не писав однаково. Проте починаючи з 1856 р., видавши свої відомі «Записки про Південну Русь», Куліш остаточно стає прихильником фонетичного правопису, який і поширює в своїх численних виданнях. Правопис П. Куліша поступово поширився по українських землях і в Росії, і в Австро-Угорщині.

Правопис Миколи Гатцука

Наступну спробу упорядкування українського правопису зробив Микола Гатцук, який видав збірку фольклорного матеріалу “Ужинок рідного поля” (1857) та один з перших українських букварів "Українська абетка" (1861). У цих працях він подав варіанти свого правопису.

Правопис М. Гатцука не набув поширення, однак саме йому сучасна українська орфографія завдячує відновленням давнього паєрика – теперішнього апострофа.

У 1863 і 1876 рр. українські мовознавці зазнали ударів від російського імперського уряду (Валуївський циркуляр та Емський указ). За Емським указом українська абетка була заборонена і до друку допускалися тільки тексти, записані «без відступу від загальноросійської орфографії». Цей указ був чинний до 1905 року. Протягом цього часу багато українських діячів користувались фонетичним правописом на основі так званої «ярижки» - російської абетки, пристосованої до української мови. Проте нові українські правописи все одно розроблялись.

Правопис Михайла Драгоманова

Один з них підготувала київська група культурних діячів під керівництвом Євгена Желехівського, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов. Правопис був побудований за принципом "один звук — одна буква".

Драгоманівку частково використовувано в Галичині у друкованих органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей.

Уривок Франкового вірша, написаний драгоманівкою.

Правопис Євгена Желехівського

Ще один правопис розробив Є. Желехівський на основі правопису "Русалки ДнЂстрової" та кулішівки у своєму великому двотомному творі "Малорусько-німецький словар" (Львів, 1886).

Через підручник С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера "Руска граматика" (перше видання — 1893), затверджений Міністерством освіти Австро-Угорщини, вдосконалена желехівка стала нормативною в Галичині та на Буковині й протрималася там до 1922 р. Певне поширення вона мала й у підросійській Україні після скасування обмежень українського друкованого слова, але загалом тут не поширилась і всеукраїнською не стала.

У 1900 р. при НТШ створено "Язикову комісію" для вироблення норм українського правопису. Ця Комісія уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.

У 1900 р. при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові створено "Язикову комісію" для вироблення норм українського правопису. Ця Комісія уклала "Руску правопись зі словарцем", схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.