3. Концепция, связанная с информационным обеспечением участников фин. Рынка и формированием рыночных цен.

1. Гипотеза эффективности рынка. Разработана в 1970 в работе эффективные рынки капитала. Гипотеза отражает зависимость ценовой эффективности фондового рынка от уровня информационного обеспечения его участников. В зависимости от условий информационного обеспечения предлагается различать слабую, среднюю (полусильную) и сильную ценовую эффективность фондового рынка. Данная гипотеза способствовала многочисленным исследованиям в области прогнозирования повышенной доходности отдельных видов ценных бумаг связанных с их недооценкой рынка.

2. Концепция агентских отношений. Автором концепции является М. Дженсоном, который в 1976 г. Опубликовал работу Теория фирмы: управленческое поведение, агентские затраты и структура собственника. Данная концепция предполагает, что деятельность менеджеров (агентов) лишь тогда будет направлена на реализацию главной цели управления финансами, если она будет дополнительно стимулировать их участие в прибыли и соответственно эффективно контролироваться собственниками.

3. Концепция ассиметричности информации, авторам являются Стюарт Майсн и Николас в работе (1984) Корпоративное финансирование и инвестиционные решения в условиях, когда фирма владеет информацией, которой не располагают инвесторы. Сущность концепции в том, что потенциальные инвесторы, т.е. возможные покупатели ценных бумаг компании располагают в той или иной деятельности меньшими объемами информации, чем ее менеджеры. В результате ассиметричной информации инвесторы несут в последствии определенные финансовые потери.

4. Арбитражная теория ценообразования. Разработана С. Россом в 1976г. В Работе Арбитражная теория ценообразования финансовых активов. Основу теории составляет положение от том, что конкуренты финансовых рынков (арбитраж) обеспечивают выравнивание реальных рыночных цен отдельных финансовых цен в соответствии с уровнем их риска и доходности. В 1984г модели были уточнены Р.Ролом и С.Россом в работе Использование теории арбитражного ценообразования при стратегическом планировании инвестиционного портфеля.

47. Практичні аспекти фінансового розвитку компаній на розвинених ринках та ринках, що розвиваються

Усі джерела фінансування розвитку підприємства поділяють на власні і запозичені. До перших відносять, статутний капітал, який в процесі функціонування збільшується за рахунок додаткових емісій акцій і реінвестиції прибутку. До другої групи відносять банківське кредитування, різноманітні займи, кредиторську заборгованість. В цілому кредитування підприємства є більш ризиковим, а акціонування – більш дорогим.

Умови розвиненої економіки демонструють, що використання запозичених фінансових ресурсів не тільки забезпечує більш високу їх рентабельність, а і призводить до зростання загальної рентабельності капіталу. Але це призводить до зростання залежності суб»єкта господарювання від кредиторів, а у випадку невмілого фінансового управління може призвести до банкрутства.

Основними чинниками оцінки оптимальності структури капіталу можна визначити показники боргового навантаження (доля позикового капіталу в загальному капіталі підприємства) і фінансовий леверидж або фінансовий важель (співвідношення власного і позикового капіталу).

При виборі типу фінансування – короткострокового або довгострокового. Короткострокове є більш гнучким, ніж довгострокове, але більш ризиковим, тому пропонується використовувати короткострокове фінансування для створення поточних (оборотних) активів, а довгострокове – необоротних активів, тобто засобів праці і нематеріальних активів.

При формуванні капіталу будь-якого підприємства необхідно дотримуватися таких принципів: забезпечення мінімальної вартості капіталу, мінімального ризику втрати фінансової рівноваги, тобто підтримання необхідного рівня платоспроможності, ліквідності, незалежності.

Існує дві моделі організації фінансової системи, які сформувалися у світовій теорії і практиці – англосаксонська або фондово-ринкова (США, Великобританія, Канада, Гонгконг й ін.) і континентальна або банківська (Німеччина, Франція, Італія, Японія, Тайланд й ін.). Для першої моделі характерний високий рівень розвитку фондового ринку, що обумовлює наявність значної кількості фірм, акції яких котируються на біржовому ринку; власність розпорошена між великою кількістю акціонерів; часта зміна власності забезпечує високу ліквідність ринку цінних паперів, який відіграє основну роль у залученні додаткових грошових коштів підприємствами. Основним джерелом зовнішнього фінансування виступає облігаційне кредитування. Друга модель відзначається незначною кількістю підприємств, акції яких обертаються на біржовому ринку; власність сконцентрована у інсайдерів, в ролі яких виступають корпорації, фінансові інститути, окремі особи або сімейства, держава; фондовий ринок основну роль у забезпеченні коштами потреб розвитку підприємств передає банківським установам. Важливу роль відіграє пряме банківське кредитування.

З початку 90-х років ситуація дещо змінюється. Активна економічна інтеграція і лібералізація фінансових ринків, їх диверсифікація, приватизація в європейських країнах призводять до відносного стирання меж між моделями фінансових систем.

Опитування менеджерів корпорацій списку Fortune 500 дозволяють перерахувати джерела фінансування розвитку компаній розвиненої економіки у порядку їх переваг таким чином – внутрішні джерела (прибуток), емісія облігацій, емісія конвертованих облігацій, емісія простих акцій, емісія привілейованих акцій, емісія привілейованих конвертованих акцій. Основними чинниками, які впливають на вибір зовнішнього джерела фінансування, є бажання забезпечити фінансову гнучкість, кредитний рейтинг, необхідні обсяги потоків прибутку і їх стабільність, довгострокову фінансову стабільність.

Слід відзначити, що в країнах, що розвиваються пріоритетним вибором є банківська модель організації фінансової системи. Компанії цих країн в більшій мірі залежать від зовнішнього фінансування.

Окрім того, в різних економічних умовах суттєвий вплив на вибір джерела фінансування має рівень розвитку ті ефективність фінансового ринку. Так, більш розвинені фондові ринки, збільшення обсягів кредитів і якості фінансових послуг сприяють зниженню ролі зовнішньої заборгованості, особливо для великих компаній.