IV. Становлення і розвиток агрикультурхімії, агрогеології та ґрунтової картографії.

Цей період охоплює ХІХ ст. і передує виникненню сучасного генетичного ґрунтознавства.

Теорії живлення рослин солями, водою, “поживним соком”, які панували у XVI І I ст. (Б.Паліссі, Ф.Бекон, Ван-Гельмонт, А.Кюльбель) були замінені на початку ХІХ ст. так званою гумусовою теорією живлення рослин. Її запропонував А.Теєр. Згідно з цією теорією, рослини безпосередньо засвоюють органічну речовину з ґрунту. Але ця теорія була розкритикована Ю.Лібіхом (1840), який довів, що рослини живляться солями, які містяться у ґрунті. Водночас теорія Теєра стимулювала дослідження органічної речовини ґрунту (праці Й.Я.Берцеліуса, К.Шпренгеля, Т.Мульдера та ін.). Дослідження цього періоду і наукові публікації Г.Деві (“Елементи агрикультурної хімії”, 1825), М.Г.Павлова (“Землеробська хімія”, 1825), Ю.Лібіха (“Хімія в додатку до землеробства і фізіології рослин”, 1840), Т.Мульдера (“Хімія орного шару”, 1861-1862), Ж.Б.Бусенго (“Агрономія, агрономічна хімія і фізіологія”, 1860-1891) та інших учених призвели до створення нового наукового напрямку – агрикультурхімії.

Агрикультурхіміки заклали основи сучасної агрохімії, але не змогли зрозуміти процесів взаємодії між ґрунтом і рослинами. Вони розглядали ґрунт як ємність необхідних для рослин поживних речовин і місце для закріплення кореневих систем. Паралельно з цим напрямком з використання хімічних методів у землеробстві розвивався й інший науковий напрямок – агрогеологія. Першим з геологів, який досліджував ґрунти, став В.М.Севергін. Він опублікував у 1809 р. працю “Досвід мінералогічного землеопису російської держави”, у якому дається детальний опис окремих ґрунтів (орних земель) з геолого-мінералогічних позицій. У подальшому дослідженнями ґрунтів займались багато геологів, переважно німецьких: Г.Берендт, Ф.Фаллу, А.Майєр та ін. Вони вважали ґрунтознавство розділом геології, а ґрунт – новою розпушеною геологічною породою, яка лежить на поверхні і використовується у землеробстві. Вони вивчали в основному його мінералогічні та фізичні характеристики. Агрогеологи категорично відокремлювали ґрунт від рослинних і тваринних організмів.

Третім напрямком даного періоду розвитку науки стала ґрунтова картографія, яка, узагальнюючи знання про ґрунти, відображала закономірності їх просторового поширення. Перша ґрунтова карта в Росії складена у 1851 році під керівництвом К.С.Веселовського. На карті виділялися тільки основні види ґрунтів, які переважали в тій чи іншій місцевості: чорнозем, глини всіх кольорів; суглинок, супісок, мул, солончак; тундри, болота; кам'янисті місця.

У певній мірі ґрунтовою можна назвати карту територій від Прута до Інгула, складену у 1856 р. А.І.Гроссу-Толстим. На ній виділялися чотири широтні смуги: 1) “дійсна чорноземна смуга”, 2) “супіщано-чорноземна смуга”, 3) “суглинкова смуга з більш значними домішками чорнозему”, 4) “глинисто-вапнякова смуга з незначною домішкою чорнозему”.

У 1879 р. ґрунтову карту видав В.І.Чаславський, якому на завершальному етапі роботи допомагав В.В.Докучаєв. На цій карті нанесено 32 умовні знаки для позначення ґрунтів. Чорноземи поділені на піщані, супіщані, суглинкові і глинисті. Вперше виділено: підзол, сірозем і чорнозем (тучний, вапняковий, солончаковий).

Ґрунтова картографія стала активно розвиватися у Франції, Німеччині, Австрії, Бельгії та Нідерландах у 50-60 рр. XIХ ст., причому методична основа була агрогеологічною.

Отже, у цей період проведені оригінальні дослідження й отримані ґрунтовні наукові дані з хімії та фізики ґрунтів, закладені основи ґрунтової картографії. Водночас науковий погляд на ґрунт як самостійне природне тіло та його походження так і не був сформульованим. Для агрогеологів ґрунт уявлявся розпушеною поверхневою породою, для агрикультурхіміків – місткістю з поживними речовинами, для агрономів – орним шаром, де рослини знаходять поживні речовини й опору для коренів.