Іі.3. Елементи весільної обрядовості у п’єсі Тараса Шевченка «Назар Стодоля»

Т. Г. Шевченко був не тільки прекрасним знавцем весільних обрядів, про що свідчить колоритне відтворення їх в «Назарі Стодолі», «Наймичці», офорті «Старости», а й дбайливим збирачем весільних пісень. Серед його записів знаходимо жартіливі, гумористичні приспівки, що виконувались також на весіллях («Соколе мій, чоловіче», «Ой пила, вихилила»). Використовуючи весільні приспівки у власній творчості, поет вбачав у них засіб емоційного впливу на читача, перенесення його в атмосферу відтворюваних подій, явищ, ситуацій. Через пісню, на його думку, яскравіше сприймається і внутрішній характер змальованого персонажа. Окремі частини весільного обряду, його дійових осіб неодноразово згадує поет в поемах «Катерина», «Наймичка», «Відьма», «Марина», віршах «Якби тобі довелося», «Подражаніє сербському» та ін.

«Наза́р Стодо́ля» — п'єса, написана Тарасом Шевченком в 1843, найвидатніший драматичний твір Шевченка. П'єса створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

"Назар Стодоля" продовжує традиції "Наталки Полтавки" І. Котляревського передусім у розвитку сюжету, побудованого на любовному трикутнику, однак уже в суто мелодраматичному ключі. Мелодраматичність посилюється тим, що постать полковника Молочая — основного суперника Назара винесено поза межі тексту п'єси, в його інтересах активно діє батько дівчини сотник Хома Кичатий. Звичний для глядача образ матері, яка чинить опір шлюбові своєї доньки з любим їй хлопцем, замінив образ лиходія батька. Якщо Терпилиху ("Наталка Полтавка") чи Одарку Шкуратиху ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка) можна було все ж умовити погодитись на шлюб доньок з коханими, то Хома Кичатий поступається лише під загрозою смерті.

Сюжет побудовано на традиційному любовному трикутнику, хоча образ основного суперника Назара полковника Молочая винесено за межі тексту твору, а місце центрального неґативного персонажа посідає Хома Кичатий. Традиційний образ матері, яка зазвичай прагне шлюбу доньки з багатим, замінений на образ лиходія батька, котрий згоден відступитися від своїх намірів лише під загрозою смерті. 

Хома Кичатий, багатий козацький сотник, має єдину дочку Галю. Прагнучи ще більшого багатства і пошани, він просить свою молоду ключницю Стеху умовити Галю піти за багатого старого чигиринського полковника Молочая. За цю послугу Хома обіцяє Стесі одружитися з нею. Хитра Стеха згоджується допомагати Хомі і переконати Галю, що старий чоловік кращий за молодого, бо буде в усьому догоджати і коритися жінці.

Стеха питається у Хоми дозволу після розмови з Галею піти на вечорниці, і він дозволяє.

Хома, замислившись насамоті, сміється з довірливої Стехи, яку він ніколи не візьме за дружину, бо «Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем».

Галя стає жертвою ділових угод свого батька. Він навіть не питає її згоди на одруження з Молочаєм. Батько вважає, що підступом змусить свою доньку вийти заміж за нелюба.

Хома попереджає дочку про прихід старостів. Галя радіє, гадаючи, що вони будуть від її коханого, молодого хорунжого Назара Стодолі. Хома сподівається, що якщо обдурена ним дочка вже подасть рушники, то потім її вже можна буде умовити, аби тільки не прийшов Назар. Хома розмислює: «Здається, діло добре йде. Вона думатиме, що Назар свата, здуру і согласиться; старости не промовляться; весілля можна одкинути геть аж до того тижня; а через таку годину і нашого брата мужика угомониш, щоб не брикався, не те що дівку.»⁴³

Картина сватання змальована дуже колоритно. Свати шанобливо вітаються, кланяються Хомі і починають алегоричну промову: «Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк - назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: «Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді, чого душа ваша душа забажа, усе просіть, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете.» ⁴⁴

Тоді мисливці починають з князем шукати куниці, проводять багато часу в мандрах, але все безуспішно. Мисливці переконують князя шукати іншу куницю, але він і слухати нічого не хоче: «Де вже, - каже, - я не їздив, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав.»⁴⁵

Тоді мандрівники приходять у село, де живе Галя і Хома і сліди ведуть у їхню хату. І розповідь також закінчується ще одним способом, яким закінчували таку промову: «Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?»⁴⁶ Тоді батько кличе доньку і питає її згоди. Дівчина біжить у світлицю і негайно повертається і несе на срібній таці два вишиті рушники і кладе на хліб, принесений сватами, підходить до батька, низько кланяється і цілує руку. Свати вихваляють і дівчину, і батька: «Спасибі ж батькові, що сою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане придбала.»⁴⁷.

Справу можна вважати успішно завершеною, Хома просить сватів сідати, підняти чарку за щастя молодих. Але тоді втручається коханий Галі Назар. Обман батька викривається. Почувши від батька, що її просватали не за Назара, а за чигиринського полковника, Галя зомліла. Прийшовши до тями, вона клянеться коханому, що нічого не знала про наміри батька. Суперечка між Назаром і сотником, який починає глузувати з молодого козака, закінчується тим, що Назар хапає Хому за горло.      Не втрачаючи надії, Назар падає на коліна перед Кичатим, просить у нього пробачення, благаючи не губити його та Галю. Галя приєднується до благань Назара, та даремно — Хома нічого не хоче чути.     Потім цілує Галю, а вона обіймає і цілує його, Назар просить старостів переказати полковнику все, що вони бачили й чули. Він обіцяє Галі, що знайде правду і повернеться до неї.

Коли Галя зомліла, челядь зв'язала Назара. Зав'язавши йому хусткою рота, козака кинули на снігу у поживу вовкам.Аж тут нагодився Гнат, схопив сотника за груди і замірився на нього шаблею. Однак Хома нагадав йому про козацький звичай: якщо козак вбиває козака, то його ховають живим разом із вбитим. Гната це не зупинило, і він націлився пістолетом у сотника. Тоді Назар, якого Галя вже встигла розв'язати, зупинив друга, умовляючи не занапастити душу, бо Хома не вартий того. Кичатого відпустили. Він упав на коліна перед Назаром і просив пробачити за все скоєне. Щиро розкаявся і хотів спокутувати свої гріхи — піти у ченці, залишивши все своє добро дочці і Назару. Хома благословив Галю і Назара на шлюб.

У творах «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» та «Назар Стодоля» зображено елементи перед весільної обрядовості, а саме – обряди домовин та обряди сватання.

Слід відзначити колоритніший опис сцени сватання і творі Т. Шевченка, порівняно з Г. Квіткою-Основ’яненком та І. Котляревським. Алегорична розповідь сватів набагато яскравіша і репрезентована живою українською мовою. Адже герої драми Г. Квітки-Основ’яненка володіють не настільки милозвучною мовою.