Обряд весілля в хіх столітті на Наддніпрянщині

Одним з найяскравіших обрядових дійств українського народу є весілля. Майже цілий тиждень наші предки святкували створення нової сім’ї. Всі обряди і традиції весільного торжества спрямовані на не, щоб викликати щастя, здоров’я і добробут молодих. Це надзвичайно пишне та урочисте дійство має назву «весільної драми». Так це дійсно одна яскрава вистава, яка має своєрідний список акторів і чітку композицію.

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

Слов´янське весілля періодів Київської держави та козацтва формувалось під впливом багатьох чинників, західноєвропейських (зокрема римських) та азіатських запозичень. Але елементи періодів мисливства (ловитви нареченої як дорогого звіра), княжого укладу (весілля як розігрування драми княжого двору), викупу нареченої, її викрадення тощо збереглися у весільній системі обрядів, що свідчить про їх тісний зв´язок з архаїчною традицією на різних етапах становлення суспільного життя. Вони залишили свій відбиток і на інших жанрах усної народної творчості, зокрема в календарній обрядовості, баладній ліро-епіці, народній ліриці, героїчному та казковому епосі, пареміографії.

У весільних обрядах відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин. "Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста. Весі́лля — комплекс церемоній і обрядів, часто народних традицій, пов'язаних з укладенням шлюбу; має етнічні, релігійні, географічні та інші особливості в різних народів і у різних країнах. На кінець ХХ ст. зберігаються 2 основні тенденції у справлянні весіль у світі — з одного боку, під впливом глобалізації весільний обряд набув у найбільших мегаполісах планети універсального космополітичного вигляду (особливо при міжетнічних, міжконфенсійних, міжрасових і т. зв. міжнародних шлюбах), з іншого — існує стійка тенденція до «етнізації» весіль і всіх пов'язаних з ним традицій, навіть у середовищі городян, в т. ч. і в Україні.

Саме слово «весілля» народною свідомістю завжди сприймалося сприймається як означення радості, веселощів. На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята «веселія», яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали й шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім’ї, продовження роду. На думку дослідників, більшість весіль відбувалась саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння. Впровадження християнства внесло корективи в час святкування весіль. Весняне рівнодення майже завжди збігається їх християнським Великим постом, під час якого подружнє життя суворо забороняється. Таким чином весняні весілля, які одвіку узгоджувались з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю та календарю польових робіт.

Весілля – це урочистий момент не лише в житті двох люблячих сердець, які вирішили поєднати свої долі. Це велике свято для обох родин. Крім того, двері того дому, де відбувається весілля, за давніми звичаями і традиціями, відкриті для всіх – званих і незваних, близьких і далеких – всіх, хто хоче, піднявши келих на честь м молодого подружжя, побажати йому щасливого спільного життєвого шляху.

Дійство «весільної драми» викликає тільки правдиве захоплення і суцільний подив. Адже це справжнє свято гостинності, щирості, музики, співу і танцю. Слово «весілля» асоціюється в народній свідомості з духмяним запахом короваю, пахучою зеленню барвінку і дзвінким музичним перегуком. Це нагадувало фестиваль поєднання людських доль, який святкували не один день. В українській народній весільній пісні співається:

Суботонька – то збірний день,

Неділонька – то весільний день,

Понеділок – іздав дівку,

У вівторок – пиймо горілку,

У середу – покотили бочку,

А четвер – до домочку.

Інша пісня в свою чергу говорить:

П'ятниця - починальниця, Субота - коровайниця, Неділя - вінчальниця, В понеділок - їсти та пити, У середу - похмелятися, А в четвер після обіду Та й додому поїду.

Із давніх-давен традиційне українське весілля було одним з найжаданіших, найхвилюючих родинних свят. З ним пов’язували не тільки шлюб молодих, поєднання двох родів; це була подія масштабна, надзвичайно відповідальна, в якій брало участь чимало людей (за висловом Ф. Колесси, розігрувало драму власного життя) у ролі старост, сватів, коровайниць, свах, світилок, дружок, боярів, музик, кухарок, запрошених родичів, сусідів і просто «запорожців». Традиційна весільна драма дивовижно багата. Про це свідчать описи українських весіль: Г. Боплана (1650), Г. Калиновського (1777), П. Чубинського (1877), О. Рошкевич та І. Франка (1886), Б. Грінченка (1899), та ін.

Український народ витворив багато звичаїв традицій, а також багато критеріїв та вимог до проведення весільного дійства. Відбувались весілля найчастіше восени, з 15 серпня по 14 листопада і від 6 січня до посту впродовж м’ясниць, часом у весняний період - травень - червень - «від провід до петрівки». Такі дати нерозривно пов’язані з календарно-обрядовим життям українського землеробського народу. Також велику печать на час проведення весіль накладають канони християнської релігії. Весілля починали в серпні, коли закінчувалися жнива і роботи в полі ставало набагато менше. Звісно, в часи постів всі весілля припинялись. Для віруючих українців було нечувано справляти весілля під час посту.

Також були певні традиції не лише стосовно терміну проведення весілля, але й стосовно віку молодих. Відданицею вважали дівчину, якій минуло шістнадцять років. За звичаєм заміж віддавали старших дочок, молодші дочки були «під коритом» доти, доки заміж не вийшла найстарша сестра. Якщо ж траплялося, що першою одружувалася молодша, то це розцінювалося, як велика зневага до старшої сестри.

Шлюбний вік у ХІХ ст. для парубків становив 18 – 25 років, для дівчат 16-23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і 14 – 15 років.

Загалом вся обрядовість українського весілля ділиться на три періоди: перед весільний, власне весільний і після весільний. Це так звані три величезні акти всієї «весільної драми». Передвесільний період найбільш хвилюючий, ніжний. Він вражає тонкістю емоцій. Моменти сватання, оглядин, запросин викликають великий діапазон емоцій не лише молодого та молодої, а й їхніх батьків, рідних і близьких. Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць.

Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім'ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка або порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, опоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена або наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: «Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля». Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прийти. Усіх учасників і гостей бувало 50 — 60 осіб.

Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. Найбільш різноманітною є обрядовість власне весільного періоду. Адже в цьому періоді сконцентровано всю яскравість і різноманітність весільного дійства. Післявесільна обрядовість також має свій колорит і багата своєрідними традиціями та звичаями. В цей час вчорашні наречені вже виступають у нових ролях – чоловіка і дружини.Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв'язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З Нього приводу влаштовувалась гостина.Останній післявесільний обряд — калачини (Гуцульщина), честь, дякування (Львівщина), хлібини (Хмельниччина, Волинь) або розхідний борщ — відбувався через місяць після весілля. Молодий купував калачі й напої, кликав весільних батьків та інших гостей, щоб запити своє ґаздівство. Цей останній акорд весілля відбувався зі співами і танцями.

Як і кожна драма, «весільна драма» також має певний склад героїв. «Всі дійові особи українського весілля репрезентують або рід молодого(батько й мати, брати й сестри, інші родичі, староста, дружби, свахи, бояри, свати, світилки, та інші гості молодого), або рід молодої (батько й мати, брати й сестри, сваха, староста, дружби, дружки, дівчата та ін.).

Функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Не даремно старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його дружина — старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої. До почту молодих входили Весільні чини, які виконували важливі, але одномоментні функції: приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов’язування намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду; брат продавав сестру-наречену; солов’ї (хлопці, родичі молодої) продавали її придане. Серед Весільних чинів були й ті, хто "спеціалізувався" на виконанні окремих обрядів: вінкоплетниці, коровайниці, візники (возниці, кодаші), гудаки (веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий і прапор. Одне з основних місць у весільному дійстві належить жіночим хорам (дружок, світилок, свах), які співають про всі ситуації весільного обряду. Чоловіки здебільшого не беруть участі у співі.»¹

Велику роль у розгортанні драматичної дії виконує хор. Ф. Колесса пише: «У функціях, які хор сповняє в весільній драмі, можна відрізнити елемент епічний – коли хор заповідає, супроводить і пояснює всі важливі моменти; драматичний елемент - коли хор співає від імені дійових осіб ( молодого, молодої, батька, матері) або коли два хори ведуть співаний діалог; хор сповняє режисерську функцію, коли в піснях дає доручення й прикази, які мають виконати дійові особи, або апробує довершені події; інтермедійну функцію , коли в перервах між головними актами весільної драми співає пісні «застольні», еротичні, баладні, танкові, що не в’яжуться безпосередньо з розвитком драматичної акції».²

Весілля – це своєрідна музична драма, в якій є свої режисери( старший сват), дійові особи (старости, свахи, дружби, дружки), герої дня, або ж головні герої (молодий і молода). За словами Ф. Колесси: « вони грають подію власного життя; та інсценізація цієї події в весільному обряді творить неначе театр у театр, видовище, що відбувається в іншій площині, як решта обрядової дії, через що акція роздвоюється. Ролі осіб цієї другої групи пантомімічні, пасивні, обмежені до сповнювання приказів по традиційному шаблону: це неначе кукли, порушувані режисерами».³

Вивчаючи весільну обрядовість, Ф. Вовк виокремив певні елементи весільних обрядів: «елемент літургічно-драматичний, що виявляється в ріжних священних актах, як спів, танці тощо. Далі ми бачимо в них більш-менш виразні сліди жертв та молитов, чи то в формі хвали, чи то в формі прохання, адресованого до божества; иноді це виявляється в актах, що мають своєю метою захистити молодих од нещастя та всякого лиха в житті. До цих двох елементів, найхарактеристичніших для шлюбних обрядів, треба додати елемент міфологічний, що виявляється в наближенні шлюбу до поетичних концепцій природи, та елемент символічний, що виявляється не менш поетичних та наближеннях між ріжними особами та їх взаємовідносинами і ріжними істотами з царства тварин та рослин.»⁴

Свого часу Іван Франко висловив у листі до Ольги Рошкевич своє захоплення весільними піснями: «Ще відколи слухаю та читаю народні пісні , - вони ніколи не зробили на мене такого глубокого вражіння. Се певно тому, що перший раз лучаєсь мені бачити одну групу пісень в цілості і то ще в такій повній і багатій. Але кілько там пречудних образів попри дикій і напіввиробленій формі, - кілько чуття, кілько геніальних порівнянь, кілько глибоко старинних споминок та окрушин, становлячих цінний матеріал соціологічний, етнологічний і язиковий. А кілько здорових, ясних і правдиво людських поглядів на життя!З якою теплотою оспівана доля женщини перед шлюбом і по шлюбі! Якими широкими чертами змальований стан народу, бувший колись у глибокій старині!»⁵

Весільні обряди українського народу переконують І. Франка не тільки у єдності побуту народу на території всієї України, але і внаявності в цих обрядах оригінальних місцевих особливостей.

Український традиційний весільний обряд кінця ХІХ – початку ХХ ст. містить багато компонентів, пов’язаних із землеробськими й скотарськими культами наших предків, магічними уявленнями, давньою обрядовою поезією, символікою. Саме тому інтерес до народного весілля не зникає, а давні та сучасні його описи різних місцевостей України відкривають ще й досі нові або маловідомі елементи, цікаві явища традиційно-побутової культури українців.

У XIX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16—18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат — до 16 років, хлопців — до 20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.

Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів'я: «Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкаюється»; «Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе». Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою. Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко — з сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села — його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім'ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі. В Україні також існував принцип соціальної ендогамії (від грецького слова endon — усередині), тобто обранця найчастіше шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім'ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору. Старші люди завжди нагадували молодим, що жити з людиною, а не з багатством.

Серед українців в XIX — на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії, українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко — з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство — вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.

Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ уважав, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім'ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В українських сім'ях в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.

У XIX — на початку XX ст. в українських селах траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього

етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до одруження. Часом батьки відмовлялися благословити шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, кандидатури яких пропонували родичі.

Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати приданого неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна. В таких випадках молодим доводилося втікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називали «уводом», або «уходом», і вони траплялися вкрай рідко.

В українців упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: кохання і економічна вигода. Молодь переважно керувалася почуттями. Батьки ж часто зважали на матеріальний бік укладення шлюбу. Оскільки в Україні вибір шлюбного партнера за взаємною приязню має традиційну основу, то шлюби за розрахунком укладалися рідше.

Обов'язковою умовою можливості шлюбу була відсутність родинних зв'язків між молодими. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їх дітьми.

У працях сучасних українських кінця XIX ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у Церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо — кожний у своїх батьків — до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у XIX ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною.

Обряд українського весілля в ХІХ столітті на Наддніпрянщині – це яскраве і різнобарвне та надзвичайно цікаве дійство, яке викликало інтерес не одного дослідника, замилування не однієї людини і натхнення не одного митця. Цей обряд є тим джерелом, тією невичерпною криницею матеріалу, для всіх, хто ним цікавиться. До нашого часу дійшли цілі сценарії «весільної драми», записані вправними руками дослідників. Наприклад таким сценарієм є «Весілля в селі Бориспіль Переяславського повіту Полтавської губернії», який записав П. Чубинський. Саме такі дослідження дають найдетальнішу картину проведення весільного дійства в Наддніпрянській Україні в ХІХ столітті, відображають весь його колорит. Адже це живий документ, а не просто зібрані матеріали за словами численних переписувачів. Отже у весільному дійстві дослідник виділяє такі компоненти: змовини (мати і сестра молодого просять батьків молодої дозволу на шлюб); сватання( молодий зі старостою приходять до дому дівчини і питають її згоди на шлюб); дом'овини ( в домі у молодої збираються батьки наречених, відбувається гостина); бганнє верчів і короваю; неділя ( основний етап весільної забави, який закінчується коморою (назва обряду першої шлюбної ночі); дільниця короваю в молодого( коровай ділиться між гостями); циганщина в вівторок( родичі молодих циганять: вбираються циганами, ходять до сусідів з музиками і просять дещо або крадуть( муку, гречку, курей). Все, що випросять, несуть до батька молодого); перезівки ( гостювання в домі молодого в четвер і в п’ятницю); одклінщини в суботу (до батьків молодих збираються всі родичі і в’ють вінок. Якщо в батька син одружується останній син, або остання донька виходить заміж, то вінок одягають батькові на голову, а як батька нема - матері.

Кожен з моментів описаний в подробицях. Важливу роль в обрядах займає релігійний момент. Також показано велику пошану до батьків. Без волі Бога і благословення батьків не слід починати такої справи. Перед сватанням: « сідає дядько з матер’ю на ослоні перед столом, спиною до образів, а молодий кланяється їм і каже:

- Благословіть мене, дядьку, так, як батько з матер’ю.

- Нехай тебе біг благословить да й помагає тобі у всім добрім.»⁶

Під час обряду сватання молодий, свати, старости видають себе за мисливців. Вони приходять у хату молодої і питають говорять батькові, що шукають куницю: « Дозвольте нам, сватусю, пошукати, коли не куниці, дак лисиці, а ми найдем і солом’яній копиці.»⁷

Цей момент також дуже добре описує дослідниця Здоровега Н.І.: «старости у різних варіантах виголошували риторичну, класично сформульовану, відшліфовану промову ловців-молодців, які пройшли півсвіту за слідом куниці – красної дівиці, а слід привів їх саме до дому господаря, і тому вони просили б віддати красну дівицю красному ловцю-молодцю».⁸ Можна вважати образи мисливців і куниці символічними. Адже молодий-мисливець символізує власне завзяття, ініціативність до одруження. Куниця-красна дівиця – це своєрідний «трофей» так званого мисливця. У деяких випадках мисливці шукали лисицю, або оленицю. Це недаремно, адже слова куниця, лисиця і олениця співзвучні із словом дівиця. Також куниця, лисиця і олениця дуже граційні і витончені тварини, зі своєю непростою вдачею та гнучким і звивистим тілом. Згода батьків «віддати мисливцям куницю» - найбажаніший результат імпровізованого полювання. Звісно, староста міг передбачати і поразку мисливців: «Тут застряла наша куниця. Оце ж нашому слову конець, а ви дайте ділу вінець: оддайте нашому князю куницю – вашу красную дівицю. Кажіть ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?»⁹

Розмови – алегорії допомагали старостам вчасно зупинити сватання, коли воно було небажаним для сім’ї дівчини. У дуже ввічливій формі їм говорили, що в господарстві немає нічого на продаж, або що ніяка куниця не забігала у двір. Такі прийоми допомагали уникнути приниження та образи будь-якої сторони. Ввічливість, пошана, взаємоповага одне до одного здавна визначали характер проведення українського сватання. Алегоричні прийоми ловлі куниці, лисиці, купівлі-продажу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. подекуди зникають і набирають форму цілком ділової розмови. Етнографічні засоби свідчать, що часто старости без прелюдій і будь-якої алегорії та символічності починають говорити про мету свого візиту : « Що ж, свату, ми до тебе прийшли не сидіть, а говорить і сватать дівку».¹⁰

Так само обряд сватання описує дослідник Й. І. Лозинський. Тільки сватання мають іншу назву – зальоти і заручини. «По звиклим перевитаню молодий стає при порозі, тримаючи шапку під пахвов, а староста, зближившися, зачинає причину свого прибиття відкривати образним способом, питаючися чи не мають ялівки продати, або мовит же ся їх блуд хвитив і они до того дому зайшли; або, єжли в зимі приходять, же гнали за лисков, а за єй слідом, по снігу аж до того дому прийшли.»¹¹

Коли батьки молодої дають згоду на шлюб, обов’язково дають дітям благословення: « Нехай, біг помагає вам здружитись да й в світі нажиться; дітей дождати да й попарувати так, як ви тепер самі з’їдиняєтесь.»¹²

Після успішного сватання починається клопіткий процес підготовки до весілля. У домі молодих кипить робота. Готують страви на гостину. Найбільше уваги приділяють випіканню весільного печива і короваю. Весь обряд супроводжується піснями. Грандіозність, урочистість церемонії приготування весільного печива вказує на те, що такі обряди зародилися ще в добу язичництва. Вони великою мірою мають пережитки жертвоприношень божествам, зокрема божеству сонця і домашньому божеству. В них відбилися численні землеробсько-скотарські обряди слов’ян. На думку Миколи Сумцова, коровай має ритуальне значення як жертовна страва, яка замінила ритуальну тварину( наприклад корову – «коровай багатий, коровай рогатий»). Обряд випікання короваю кількома жінками виглядає дуже архаїчним, відомим ще з доби Трипілля (знахідки модельок печей, статуеток жінок-коровайниць, кожна з яких виконувала певну роль в обряді випікання священного хліба.

П. Чубинський пише, що заміжня сестра молодого чи молодої іде до сусідів і просить прийти допомогти впікати коровай. Процес роботи супроводжується піснями, які вшановують молоду пару. Також коровайні пісні передають радість роду з приводу одруження. «в них також опоетизовуються, звеличуться хліборобська праця, коровайний хліб, сімейне життя. Пісні коровайниць відзначаються своєрідною образністю.»¹³ Тобто у текстах присутні образи печі, яку називають золотою, образи борошна, води, яєць, які є складниками весільного короваю. Також у цих піснях звучать хвалебні мотиви для молодої пари:

У садочку дві квіточки

Тройця по церкві ходила,

Спаса за ручку водила.

Да іди, спасе, до нас,

Да у нас усно гаразд,

Сам буг коровай місить,

А пречистая світить,

А янголи да воду носять,

За всіх бога просять.

У садочку дві квіточки:

Первая квітка – то ж Івашко;

У садочку дві квіточки:

Другая квітка – то ж Мар’єчка¹⁴

Бгали і випікали коровай тільки заміжні жінки. Народні повір’я забороняло бути коровайницями вдовам, незаміжнім жінкам. В окремих місцевостях України(Сумщина, Кіровоградщина) при випіканні короваю були присутні дівчата.

Після випікання короваю «вильце в’ють”. Можна приустити, що йдетьсяч про гільце. Гільце – це соснова гілка, або гілка плодового дерева, прикрашена паперовими або з матерії різного кольру стрічками, квітами, а також букетиками пшениці, інколи навіть із свічками. Гільце символізувало незайманість, красу, свободу, молодість. Обряди, що супроводжували виготовлення гільця, означали прощання дівчини-нареченої з дівочою свободою, з чудовою порою дівування взагалі.

Потім молодий з д'ружками приходить до дому молодої. Відбувається викуп шапки у дру'жок, який здійснюють д'ружки. Існує ще один етнонім, яким називали дружків – бояри. Це пов’язано з традицією називати молодого і молоду князем і княгинею.Але П. Чубинський, очевидно, спостеріг нечасте використання даних етнонімів. Молодь веселиться і співає. Згодом «молодий з молодою тричі поклоняються на усі чотири сторони; тоді рід його іде додому, а молодий з д'ружками і свахами остається.»¹⁵

Після короткої обрядової розмови (мовляв свахи остались подивитись чи нема сала) всі розходяться по домівках. Так закінчується субота. І починається власне весільний день – неділя.

В Україні днем шлюбу з давніх давен була неділя. Весільним днем неділя залишалася в центральних і східних областях України, а також у Галичині аж до ХХ ст.

Зранку молодий і молода, кожен зі свого дому, йдуть на вранішню службу до церкви. Повернувшись додому, молодий бере двох свах, світилок, бояр, дружків і йде до дму молодої. Потім вони вирушають до церкви на вінчання.

У передшлюбній обрядовості досить виразно виступає вимога високого морального обов’язку від молодих при створенні сім’ї. Це проявляється в усій весільній обрядовості і може акцентуватись в промові старости перед відправленням до шлюбу: «Добре собі розважте, що оце робите, щоб не жалували потім на ціле життя. Розважте присягу і обов’язки свої…»¹⁶

Молодий і молода розходяться по своїх домівках. Згодом молодий з гостями приходить до дому молодої. Відбувається викуп, після якого молодий має право сісти за стіл біля молодої. Потім роздають подарунки, які привіз молодий: очіпки, чоботи та ін. Роздавши подарунки, починають роздавати коровай Дружко миє руки, молиться («Отче наш»)і перерізує коровай навхрест. Обрізує шишки з короваю і віддає батькам. Це своєрідний гостинець від дітей. По черзі він викликає всіх, кому потрібно дати коровай. Після роздачі короваю відбувається гостина: «дають на стіл: капусту, юшку і др. Страву, себто вечерять. Дружко несе ложки особливе і, як донесе до стола їх,каже :

- Старосто, пане-підстаросто! Благословіть цей дрібний товар на стіл положить!

А тії отвічають:

- Бог благословить!

Побравши в руки ложки, приймаються вечеряти всі, тілько молодий да молода й ні.»¹⁷

Перед відходом до дому молодого відбувався обряд триразового обходження молодим і молодою зі світилками, свашками, піддружжим навколо діжі, застеленої рушником з хлібом і сіллю. Після цього магічного обряду, що зберіг сліди древнього аграрного культу слов’ян, батьки благословляли молодих, як перед від’їздом до шлюбу.

Молодий забирає молоду до свого дому. В воротах пару урочисто зустрічають батько й мати молодого, його родичі. Молодих вітають хлібом та сіллю, ведуть до хати, садовлять за стіл. Дружко і свахи готують комору. Комора — приміщення, в якому для молодих заздалегідь приготована постіль. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності, скромності, цнотливості, а для батьків — ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно нормам звичаєвого права. Потім туди ведуть молодих. Дівчина повинна довести, що вона залишалась цнотливою до весілля. Втрата цноти до весілля – це велика ганьба для дівчини і її родини. Важливо було, щоб дівчина не змогла обманути родину молодого: « як уведуть її в комору, зараз скидають із неї увесь наряд і сережки, в косах лапають, щоб не було чого…» ¹⁸. Коли ж дівчина виявляється нечесною рідний брат може покарати її, а батько публічно просить у родини молодого вибачення.

За народними уявленнями, цнотлива молода після першої шлюбної ночі наділялася здатністю приносити багатство й примножати добробут: "Кропить невістка, кропить! Де капля роси впаде, там пара волів стане".

Дослідниця Здоровега Н.І. зазначає: «процес одягання і готування молодих до комори, роззування молодого, вартування біля молодих дружка або старшого боярина, а то й свах – все це свідчить, що в різноманітних церемоніях шлюбної ночі переплелись різні за походженням та історичним значенням обряди, зокрема поєдналися древні культові форми, що мали сприяти продовженню роду, з традиціями і законами патріархату.»¹⁹

У понеділок весь рід молодої збирається до її батька, а потім всі ідуть до батька молодого. У коморі брат розплітає молодій косу, тому що це символ дівоцтва, яке для неї закінчилось. При цьому є звичай примочувати голову молодої горілкою. Потім дівчині на голову одягають очіпок, який є підтвердженням статусу одруженої жінки. Тільки до заміжжя дівчина могла ходити без хустки, головного убору, з косою та вінком зі стрічками. Під час весілля молодший брат розплітав косу сестрі. При цьому співалися пісні. Брат жалкував, що не буде тепер близько старшої подруги й захисниці, сестра тривожилася, як то їй житиметься у новій родині, з чоловіком. У вівторок родичі молодих влаштовують собі циганщину – вбираються циганами, ходять до сусідів з музиками і просять дещо або крадуть( муку, гречку, курей). Все, що випросять, несуть до батька молодого . В четвер і п’ятницю приходять гостювати до молодого і до всіх його родичів. В суботу до батьків молодої пари збираються всі родичі. до батьків молодих збираються всі родичі і в’ють вінок. Якщо в батька син одружується останній син, або остання донька виходить заміж, то вінок одягають батькові на голову, а як батька нема - матері. Одягаючи вінок батьки говорять до молодих: «Щоб на вас дождали надівать так, як за вами надівають на нас.» «Спасибі, таточку», - дякують молоді.

Як надінуть вінок - гуляють, п’ють і танцюють цілий день.»²⁰

Через тиждень після вінчання молодий з молодою везуть до її батька і матері пироги. Пирогів везеться сім і вони називаються великі пироги.

Ось так майже весь тиждень розгортаються події весільної драми. Результатом її нова сім’я. Проведення весільного обряду спрямоване на те, щоб випросити благословення для молодої пари, щоб забезпечити їм успішний початок сімейного життя, щоб забезпечити молодій сім’ї повагу і пошану у людей. Також велику роль у весільному обряді відіграють батьки молодих. Від їхньої волі залежить успішність сватання. Саме, зусиллями батьків відбувається весільне свято, саме вони виховували дітей. З їх благословення і відбувається поєднання доль їхніх дітей.

Ми детально розглянули весільний сценарій села Бориспіль Переяславського повіту Полтавської губернії, який записав П. П. Чубинський приблизно 1877 року. Звісно, він не відображає абсолютно всіх особливостей весілля в Україні в ХІХ ст. В кожному регіоні були якісь свої локальні особливості, свої традиції та елементи «весільної драми». Сценарій П. П. Чубинського дає яскраву картину про проведення весільного обряду на Наддніпрянщині в ХІХ ст.

Загалом цілісності народного весільного обряду властива поважність, гуманістична життєва мудрість і моральна чистота. У всіх його компонентах — обрядодіях, співах, примовляннях, символіці — закладені установки на чесне трудове життя ("раненько вставай, пізненько лягай — добра доленька буде"), сімейну злагоду, продовження роду, добрі взаємини з людьми. Своєю сутністю весільна обрядовість утверджувала основні народні морально-етичні та звичаєво-правові засади.З плином часу весільна обрядовість у різних регіонах України зазнавала певних змін — здебільшого скорочення тривалості її загалом чи окремих компонентів структури. Однак ще десь до 30-х років XX ст. вона зберігалася відносно повно. Наступні десятиліття умови соціально-політичного життя, більшовицьке зневажливе ставлення до народних традицій внесли істотні зміни і в цю сферу. Була передусім змінена традиційна структура весільної обрядовості, фактично перервана її міжпоколінна передача і спадкоємність. Особливо відчутної шкоди завдали намагання і заходи офіціальних "обрядотворців" спростити традиційну весільну обрядовість, звільнити її від "релігійних елементів", "наповнити" і "збагатити" форми "новим, соціалістичним" змістом, штучно нав'язати певні стандарти.Втрачено не лише багато компонентів народної весільної обрядовості, а й (що найістотніше) внутрішній взаємозв'язок тих традиційних моментів, які ще побутують у весільних обрядах українського сільського і міського населення, з властивою їм духовною сутністю, гуманістичною морально-етичною спрямованістю й емоціонально-психологічною настроєвістю. Збережені традиційні елементи символіки, атрибутики виступають у сучасному весіллі здебільшого як позбавлений глибшого обрядового смислу і контексту антураж, зовнішня декоративність і прикраса. Величезною втратою є посилене зникання традиційного обрядового весільного співу навіть у тих місцевостях, де він до недавнього зберігався в живому побутуванні (Карпати, Прикарпаття, Поділля, Полісся).Відновлення, повернення до життя і повноцінного функціонування всього кращого з народних весільних обрядово-звичаєвих традицій вимагає вдумливої та наполегливої праці.

В наступному розділі ми розглянемо, як цей обряд зображують корифеї українського письменства: Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко та Тарас Шеченко.