Левицький Костянтин Антонович

 (18.11.1859, м. Тисмениця Івано-Франківської області — 12.11.1941, м. Львів) — визначний політичний діяч Галичини, співзасновник УНДП, науковець, засновник і голова Національної Ради у Львові.

Народився в родині священика. Після закінчення Станіславської гімназії (1878) навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. У 1884 р. став доктором права, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Його було обрано заступником голови «Академічного братства», він виступав співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, був почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, автор популярних юридичних праць.

Співзасновник і секретар «Народної ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку Першої світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну українську раду, — її очолив К. Левицький.

31 жовтня 1918 р. львівська делегація Української Національної Ради під його проводом ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під його головуванням схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР.

Після поразки Української революції 1917—1921 рр. емігрував, член закордонного уряду Західноукраїнської Народної Республіки. У 1924 р. повернувся в Галичину, член Українського національно-демократичного об’єднання, член Начальної ради адвокатів у Варшаві, очолював Союз Українських адвокатів. Після входження Західної України в УРСР очолив Український комітет захисту і делегацію галицької громадськості до речників нової влади (1939), за що був ув’язнений на два роки. У липні 1941 р. — один з ініціаторів і перший голова Української національної ради у Львові.

Яскраво проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.

Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

Вітовський Дмитро Дмитрович (Гнат Буряк; 08.11.1887, с. Медуха, тепер Галицького р-ну Івано-Франківскої обл. — 04.08.1919, поблизу м. Ратібор, Німеччина, нині м. Раціборж, Польща, похов. у Бер¬ ліні) — військовий і громадсь¬ кий діяч. Політик, полковник легіону Українських січових стрільців, полковник УГА, Державний секретар Військових справ ЗУНР.

У 1907 р. закінчив гімназію у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Навчався у Львівському університеті, звідки 1910 р. був відрахований за участь у студентському антипольському русі. Закінчив юридичний факультет Краківського університету. Від 1911 р. працював адвокатом у Станіславі. Організовував осе¬ редки товариств «Січ» і «Просвіта» на Покутті, брав активну участь у роботі Української радикальної партії. Під час Першої світвої війни командував сотнею і куренем УСС у боях із російською армією. Засновник Стрілецького фонду друкованого органу УСС «Шля¬ хи» (1915−1918). Як комісар УСС у м. Ковель (1916−1917) сприяв розвитку українського шкільництва на Волині. 29 жовтня 1918 р. очолив Центральний військовий генеральний комітет. Керував роботою з підготовки і прове¬ дення збройного виступу у Львові 1 листопада 1918 р., у результаті якого місто і провінція потра¬ пили під контроль українських Збройних сил. До 5 листопада командував українським військом у боях із поляками. Від 9 листопада 1918 р. − державний секретар (міністр) військових справ в уряді ЗУНР, перший комісар УГА. Під його керівництвом велася розбу¬ дова ЗС та військова адміністрація струк¬ тур ЗУНР. Від березня 1919 р. — військовий радник делегації ЗУНР на Паризький мирній конференції, де виступав проти польської агресії та окупації західноукраїнських земель. У ча¬ сописі «Діло» опублікував статті «Друга сотня другого куреня», «Похорон стрільця», у «Свободі» (США) − статті «Фонд Укра¬ їнських Січових Стрільців», у журналі «Шляхи» − нарис «Із сумно-ясних настроїв». Загинув у авіа¬ катастрофі. ДЖЕРЕЛА: Енциклопедія історії України, т. 1. К., Наукова думка, 2003.

Петрушевич Євген

(1863—1940) — Український громадсько-політичний діяч. Український громадсько-політичний діяч. Доктор права. Голова місцевої філії товариства «Просвіта». Член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. Голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті. Проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. Народився у м. Буську Львівської області.

Петлюра Симон Васильович

— (10 (23).05.1879, м. Полтава — 25.05.1926, м. Париж, Франція) — визначний український громадсько-політичнийв і державний діяч, публіцист.

Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 р. — член Революційної Української Партії (у 1905 р. реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 рр. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» у Москві. У роки Першої світової війни — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Західного фронту у Мінську.

З березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського генерального військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 р., не погоджуючись із просоціалістичною орієнтацією голови Генерального секретаріату уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні — лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30.08.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. У грудні 1923 виїхав до Австрії, згодом — до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана Війська УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Володимир Кирилович Винниченко (28.07.1880, м. Єлисаветград Херсонської губ., тепер м. Кіровоград, обл. центр України — 05.03.1951, м. Мужен, деп. Приморські Альпи, Франція) — прозаїк, драматург, художник, політичний і державний діяч, пацифіст.

Володимир Винниченко народився у бідній селянській родині. Раніше, за непідтвердженими даними, місцем його народження вважалося село Веселий Кут Єлисаветградського пов. на Херсонщині (тепер село Григорівка Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.).

Батько — Кирило Винниченко, замолоду селянин-наймит, свого часу переїхав із Веселого Кута в м. Єлисаветград, де одружився з удовою Євдокією Павленко. Від першого шлюбу мати Винниченка мала трьох дітей (двох синів і дочку), від шлюбу з Кирилом Винниченком народила лише одного сина — Володимира.

Ще навчаючись у народній школі, хлопчик привернув до себе увагу своїми здібностями, і вчителька переконала батьків продовжити його освіту. Тож, незважаючи на тяжке матеріальне становище сім’ї, після закінчення школи Володимира було віддано до Єлисаветградської міської чоловічої гімназії (1890—1899). І хоч навчався новачок дуже добре, однак гімназійне начальство, вчителі (а за ними й учні), через його українську ("мужицьку") вимову й вкрай бідну на ньому одежину зробили з хлопця посміховисько. Таке ставлення вперше викликало у Володимира усвідомлення того, що світ поділений на бідних і багатих. Розуміння свого нерівного становища викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Мабуть, саме усвідомлення несправедливого розподілу суспільних благ і стало основою його революційності майже на все життя. У старших класах гімназії юнак узяв участь у створенні революційної організації, написав революційну поему, за що дістав тиждень карцеру, а згодом взагалі був виключений із гімназії. Але він продовжував самотужки готуватися до матури (атестату зрілості) і склав іспити екстерном у златопільській гімназії. Попри небажання більшості вчителів видати учневі атестат зрілості, врешті Володимир Винниченко одержує його за сприяння директора гімназії.

У 1900 р. він вступив на юридичний факультет Київського університету ім. св. Володимира, де того ж року створив таємну студентську революційну організацію — «Студентська громада». Стає активним членом Революційної української партії (РУП): з 1905 р. — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. У 1903 р. був виключений з університету (закінчив його екстерном у 1905). Невдовзі заарештований і кинутий в одиночну камеру Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому пощастило втекти. Та після нового арешту потрапив у дисциплінарний батальйон, звідки також втік і нелегально відбув в еміграцію. Однак, ризикуючи життям, Винниченко не раз переходив кордон, переправляючи в Росію революційну літературу. Черговий арешт і ув’язнення, цього разу — вже із загрозою довічної каторги. І знову йому вдалося вирватися з лабет царської охранки та емігрувати. Й лише на початку Першої світової війни Винниченко повернувся в Росію і жив до 1917 р. під чужим ім’ям, переважно в Москві, де співпрацював у журналі «Украинская жизнь».

Після Лютневої революції 1917 р. переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Обраний членом Центральної Ради України, згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ молодої Української Народної Республіки (УНР).

Автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на Другому військовому з’їзді 23 червня 1917 р. та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 р. на пленумі Центральної Ради України.