3.4. Поняття суверенітету і його види

Суверенітет – це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в її праві самостійно вирішувати всі внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Така діяльність має базуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, але й на основі загальновизнаних міжнародних договорах і принципах добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженість її «зовнішньої» незалежності, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує її самодостатність як суб’єкта міжнародного права.

Найбільш важливою проблемою юриспруденції є проблема суверенітетів. Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету – суверенітет держави, народу і нації.

Ж. Боден стверджував, що найвищою владою повинна бути державна, тобто монарша, як у внутрішньому, так і в зовнішньому просторі. Ідея державного суверенітету сприяла зміцненню необмеженої влади монарха, тобто абсолютизму. Його доктринальне вчення було зумовлене необхідністю подолання феодальної роздробленості європейських держав. Верховна влада в державі в епоху Нового часу асоціювалася, насамперед, з монархом, влада якого освячена Богом та який фактично є власником держави. Згодом суверенітет трактується дещо в іншому руслі, що зумовлено певними чинниками: а) відбувається перехід від теократичного до світського його розуміння; б) суверенітет ототожнюється не з конкретною особою, а з державою; в) державна влада перестає бути власністю конкретного суб’єкта.

Державний суверенітет – це верховенство, єдність та недоторканість державної влади, її рівноправність та незалежність у зносинах з іншими державами (ст.1 Конституції України). Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у відносинах з іншими державами.

Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р., визначила, що: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Крім того, правовою основою державного суверенітету України є: Закон Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р., Закон Української РСР «Про міністерства і державні комітети Української РСР» від 3 серпня 1990 р., Закон Української РСР «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР» від 18 квітня 1991 р., Закон Української РСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 р., Закон Української РСР «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р., волевиявлення Українського народу на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 р.), Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р., Конституція України від 28 червня 1996 р. та ін.

Будь-яка держава незалежно від розміру її території, чисельності населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може володіти суверенітетом. Це означає об’єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені Українського народу, право оголошення війни і миру, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику держави, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки та ін.

Разом з тим, суверенітет держави не опосередковує її свавілля як усередині держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.

Джерелом державного суверенітету є суверенітет народу.

Народний суверенітет еволюціонує з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, так як відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.

Витоки обґрунтування ідеї народного суверенітету сягають своїм корінням у ХVII – ХVІІІ ст.ст. Концепцію «народного суверенітету» активно розробляв Жан-Жак Руссо у своїх працях «Міркування про науки і мистецтва», «Про суспільну угоду, або Принципи політичного права» та ін. На його думку, народ як суверен стоїть вище судді та закону і не може бути пов’язаним навіть основним законом.

Національний суверенітет. Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії «суверенітет нації». Змістовне трактування останньої залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін «нація» трактується неоднаково в різних галузях науки.

Загалом концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у ХVІІІ ст., коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет зачасти сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу, як політичної нації певної держави, у своїй основі складає суверенітет нації.

В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття як «суверенітет нації» і «національний суверенітет». «Суверенітет нації» означає повновладдя всього населення певної держави. Від суверенітету нації, як політичного утворення, слід вирізняти поняття «національний суверенітет», яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. «Національний суверенітет» стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення.

Поняття «національний суверенітет» і «суверенітет нації» потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого регламентування.

Суверенітет нації реалізується через її основні права, які необхідно розуміти як гарантовані законом вид і міру свободи нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції соціуму спроможна забезпечити її повноцінне існування і розвиток.

Основними правами нації, на думку О.Ф. Скакун, є:

– право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;

– право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;

– право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

– право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

– право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

– право на екологічну безпеку та ін ¹.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Таким чином, всі три види суверенітету пов’язані між собою, проте не є тотожними і одночасними явищами. Наприклад, наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв’язок, оскільки останній є початком першого. Суб’єктом здійснення права на самовизначення є Український народ, основу якого складає українська нація.