3. Основні вектори зовнішньої політики Македонії на сучасному етапі

Міжнародне становище. Македонія має сталі позиції на міжнародній арені, її визнало більше 100 держав. Країна є членом ООН, ОБСЄ, Ради Європи, МБРР, МВФ, приєдналася до програми НАТО "Партнерство заради миру" (1995). У 1999 р. Македонія надала свою територію і повітряний простір у розпорядження військ НАТО. Вона бере участь у програмі НАТО "План дій щодо членства", яка націлена на надання допомоги країнам, що претендують на членство в блоці, у досягненні необхідних критеріїв.

У лютому 2005 р. прем'єр-міністр В. Буковський відвідав штаб-квартиру НАТО й обговорив з його керівництвом питання про виконання Македонією заходів на шляху до набуття членства в блоці. Країна підписала угоду про економічне і технічне співробітництво та продовження політичного діалогу з ЄС (1996), а в грудні 2005 р. отримала статус офіційного кандидата в його члени.

Очікується, що у 2008 р. Македонія приєднається до НАТО. Країна нормалізувала відносини з найближчими сусідами, зокрема Грецією (1995), Союзною Республікою Югославії (1996).

Динамічними є взаємини з Україною, яка визнала незалежність Македонії (23 липня 1993 р.). Між двома державами встановлено дипломатичні відносини (20 квітня 1995 р.), у Києві відкрито македонське посольство (1997). Інтенсивно розроблялася договірно-правова база двосторонніх відносин, підписано Договір про дружбу і співробітництво (грудень, 1998 р.).

У червні 2005 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Македонії Б. Црвенковський. На початку серпня цього ж року в Скоп'є відбулося спільне засідання української та македонської делегацій високого рівня з метою визначення перспективних економічних проектів і підготовки перших засідань українсько-македонської Комісії з питань торгово-економічного співробітництва та спільного Комітету з імплементації угоди про вільну торгівлю.

Македонія висловлює зацікавлення у розвитку співробітництва в науково-технічній, енергетичній сфері та сільському господарстві. З 2002 р. на українському ринку присутня продукція компанії "Раде Кочар", яка випускає контактори та реле для електрообладнання. Наприкінці 2003 р. український акціонерний банк "Аркада" офіційно заснував ТОВ "Аркада -- Македонія" -- перший суб'єкт господарювання на македонській території, в якому 100 % капіталу належать українській установі.

Головною сферою діяльності банку є спорудження та продаж житла для македонських громадян шляхом залучення коштів споживачів і надання їм довгострокових кредитів. Цим фактично у Македонії розпочалася реалізація спільної соціально орієнтованої програми будівництва житла для широких верств населення зі залученням українських інвестицій.

За допомогою македонських спеціалістів у 2003 р. розпочалася реконструкція українського відтинку (Київ -- Чоп) міжнародної автотраси. Для реалізації цього проекту Європейський банк реконструкції і розвитку виділив 35 млн євро. Налагоджено українсько-македонську торгівлю. За першу половину 2005 р. товарообіг між двома державами становив 39 187 тис. дол. і збільшився за аналогічний період 2004 р. в 1,2 раза. При цьому експортні поставки українських товарів становили 37 482 тис. дол., а імпорт -- 1704 тис. дол. Україна поставляє переважно феросплави, прокат та ін.

Висновки. Одразу з становленням Македонської держави з'являються проблеми в державному розвитку та суспільстві, проблема міжнародного визнання держави. Остання проблема проходила через грецький політичний спротив. Основними перешкодами виявилися офіційна назва та державна символіка.Також складними виявилися відносини з Сербією.Вихід молодої республіки зі стану міжнародної ізоляції надав їй можливість зосередитися переважно на економічних питаннях. Розпад загального югославського економічного простору, війна в Боснії та Герцеговині, економічні санкції проти СРЮ і торгова блокада з боку Греції поставили господарство країни в складне становище. Македонія взяла курс на перехід до ринкової економіки та громадянського суспільства. Цей процес Македонія проходить і до нині.

Основні пріоритети зовнішньої політики Македонії.

За Словенією та Хорватією восени 1991 р. незалежність здобула і Македонія: референдум 8 вересня продемонстрував, що 95% учасників голосування виступають за вихід із югославської федерації, а 17 вересня збори Республіки Македонія ухвалили Декларацію про суверенітет. Причому Македонія стала єдиною республікою колишньої СФРЮ, відокремлення котрої відбулося мирним шляхом: навесні 1992 р. частини ЮНА були виведені з її території без кровопролиття. Проте республіка зіткнулася з не менш важливою й складною проблемою її міжнародного визнання. Хоча, згідно висновків арбітражної комісії ЄЕС, Македонія відповідала всім критеріям для цього, Греція шляхом використання права вето вперто чинила опір.

Ще до референдуму про незалежність Афіни категорично виступили проти назви республіки, що повторювала найменування північної грецької провінції, а також рішуче заперечувати проти державної символіки сусідньої країни - зірки Вергіна, поява котрої відноситься до часів Філіпа II та Олександра Македонського (сонячний диск з 16-ма стріловидними променями на червоному тлі). Під тиском Греції македонський парламент на початку 1992 року навіть змушений був прийняти дві поправки до конституції держави, підтвердивши відсутність територіальних претензій до сусідніх країн, а також намірів втручатися в їхні внутрішні справи. Проте теза про захист статусу і прав македонського населення поза межами республіки та сприяння його культурно-національному розвитку, що викликала особливе несприйняття Греції, залишилася.

Врешті-решт 2 травня 1992р. ЄЕС погодилася визнати Македонію тільки в тому випадку, якщо буде знайдена прийнятна для всіх назва, однак Скоп'є, підтвердивши відсутність територіальних претензій до будь-кого, категорично відхилило вимогу перейменування країни. На багатотисячному мітингу 12 липня 1992р. в столиці була ухвалена резолюціяіз закликом до міжнародного співтовариства про визнання Македонії під її історичною назвою.

Важливим кроком у подоланні міжнародної ізоляції республіки стало прийняття її до ООН у квітні 1993р. як "Колишньої югославської республіки Македонія". Президент Кіро Глігоров тоді рішуче висловився проти ідеї С.Мілошевича щодо створення конфедерації православних Сербії, Чорногорії, Греції й Македонії з приєднанням до неї згодом Болгарії та Румунії. Для уникнення провокацій і поширення збройного конфлікту на територію КЮРМ у вересні 1992р. в Скоп'є була розгорнута місія РБСЄ, а на кордонах із СРЮ 1 липня 1993 р. розташовані "блакитні шоломи" ООН.

Тим часом тривала суперечка між Афінами і Скоп'є, яка через герб, прапор і Конституцію переросла в економічне ембарго, проголошене греками в односторонньому порядку з 16 лютого 1994р. Європейський суд у Гаазі, розглянувши скаргу КЮРМ, що опинилася в критичному стані, засудив сваволю грецької влади, але відмовився ухвалити рішення, котре зобов'язувало б Афіни зняти торгову блокаду кордону з Македонією. Лише в середині вересня 1995 р. за посередництва заступника держсекретаря США Ричарда Холбрука вдалося знайти компромісне рішення: КЮРМ вносила додаткові поправки до Конституції, змінювала державну символіку на 8-променеве сонце, а Греція зобов'язувалася у місячний термін зняти своє економічне ембарго і вето на прийняття Македонії до Ради Європи. Сторони домовилися відкрити бюро для зв'язків у столицях обох держав у якості першого кроку до відкриття посольств та встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі.

Питання ж про назву молодої балканської країни стало предметом спеціальних переговорів під егідою ООН. Проте воно, на жаль, і до цього часу не розв'язане, хоча в 1997 р. Греція вийшла на 3-є місце серед зовнішньоторговельних партнерів Македонії.

Досить складними виявилися відносини Скоп' є й з іншими сусідами - Болгарією та Албанією. Болгарія, першою визнавши незалежність Македонії 15 січня 1992р., відмовилася визнати існування окремої македонської нації, вважаючи слов'янське населення цієї країни етнічними болгарами. Взаємна недовіра, що залишилася з часів тітовської Югославії та живковської Болгарії, заважає встановленню дійсно добросусідських відносин між двома державами. З одного боку, після проголошення грецького ембарго, Софія відкрила для Скоп'є "східний коридор" до чорноморських портів Бургасі Варна, рятуючи західну сусідку від неминучого економічного колапсу, з іншого, - підготовлені 1995 р. до підписання 23 угоди так і не були укладені через небажання Софії визнати їх тексти ідентичними двома мовами - болгарською та македонською. Остання продовжує вважатися офіційною Софією діалектом болгарської мови, а нечисленним носіям македонської національної свідомості в Болгарії, об'єднаним в організацію "Ілінден", відмовляють у реєстрації. У Македонії ж, побоюючись болгарського "верховизму", чинять утиски проболгарським Партії прав людини і Внутрішній Македонській Революційній Організації - тактовинській.

Не менше проблем накопичилось і в албано-македонських стосунках: неофіційну підтримку з боку Тирани має ідея створення в Західній Македонії, заселеній албанцями, республіки Ілірида, котра в майбутньому могла б об'єднатися з Косово як перший крок до утворення "Великої Албанії". Виступаючи перед Радою Європив травні 1992р., албанський президент Салі Бериша висловився за створення албанського кантону в трьох районах сусідньої республіки, де, на його думку, албанське населення сягнуло 90%.

Політичні партії, що репрезентують інтереси етнічних албанців (23% населення країни) у македонському парламенті, борються за визнання їх конституційною нацією, а не етнічною меншиною, надання албанській мові статусу другої офщійноїй, відповідно, створення конфедеративної держави. Перша серйозна конфронтація між державою і півмільйонною албанською національною меншиною сталася взимку 1994-1995рр. з приводу самочинної спроби відкритгя Албанського університету в м.Тетово, де слов'яни становили не більше третини населення. Хоча до відкритої війни за боснійським чи косовським варіантом справа не дійшла, напруга в районі компактного проживання атбанців-мусульман продовжувача зберігатися.

Тимчасово зняти її допомогли американські дипломати, за посередництвом котрих вдалося досягнути компромісу. Македонська влада взяла на себе зобов'язання відкрити албанський факультет у тетовській педагогічній академії, дозволити навчання албанців рідною мовою у середніх школах, а закон про місцеве самоврядування (листопад 1995р.) гарантував використання в 11 громадах із 123-х офіційною мовою албанську, а в 2-х - турецьку. Після цього Албанія зняла свої заперечення щодо вступу КЮРМ до ОБСЄ. Але під час громадянської війни 1997р. в Албаніі та Косовської кризи 1998-1999 рр. внутрішні албансько-македонські суперечності знову загострилися.

Складне геополітичне становище Македонії визначило загальну концепцію регіональної політики державного керівництва як "рівної віддаленості" від усіх сусідів, що вважається гарантом захисту національних інтересів та існування македонської нації. Македонська дипломатія в ООН висунула ідею європеїзації Балкан, що передбачала нормалізацію міждержавних відносин і перетворення півострова в стабільну зону миру та співпраці до 2000 р. В грудні 1995 р. Генеральна асамблея ООН ухвалила відповідну резолюцію, що рекомендувала балканським державам періодично звітувати перед генеральним секретарем ООН щодо розвитку добросусідських відносин та вжиття превентивних заходів проти рецидивів "батканізації".

Але внаслідок проблем, пов 'язаних із назвою республіки, президент Македонії К.Глігоров лишена початку листопада 1997 р. отримав можливість взяти участь у першій загальнобалканській зустрічі у верхах на Кріті. А в квітні попереднього року відбулася нормалізація македонсько-югославських відносин, коли Белград визнав державну спадкоємність Республіки Македонія з 1944р.,а та-державну спадкоємність СРЮ з 1918р.

В якості ж стратегічних партнерів Скоп'є обрав США і НАТО, котрих, у свою чергу, привертає геополітичне становище маленької балканськоїкраїни. У листопаді 1994 року був підписаний Меморандум про македонсько-американське військове співробітництво, через рік країна приєдналася до програми ПЗМ. Американські військові фахівці допомагають формувати македонські національні збройні сили й прикордонні війська, спираючись на стандарти НАТО.

Складніше, з вищезгаданих причин, розвивалися відносини Македонії з ЄС, лише після тривалихі важких переговорів у червні 1996 р. вони підписали угоду- про економічне і технічне співробітництво та продовження політичного Діалогу, причому в тексті македонською мовою було записано "Республіка Македонія", а в тому, що лишився в Брюсселі, - КЮРМ. Цим прецедентом згодом часто користувалася македонська дипломатія, зокрема, при підписанні в 1997р. договору з ЄАВТ. Всього ж на поч. 1998р. Македонію визнало 99 держав, причому більше половини - під її конституційною назвою.

Сербсько-хорватські та боснійсько-хорватські відносини.

Як і в інших країнах ЦСЄ, криза югославської федерації була наслідком економічних, політичних, ідейних та національних суперечностей у розвитку суспільства, що з найбільшою силою проявилися у 80-і рр. Тоді у сербських політичних колах поступово посилювалася і стала визначальною лінія на створення моноетнічної держави, котра мала об'єднати навколо Белграда всі території з мішаним сербським і хорватським населенням у Хорватії та сербським, хорватським і мусульманським - у Боснії й Герцеговині.

Вибори на багатопартійній основі в 1990р., формування за їхніми підсумками нових парламентів та інших владних структур супроводжувалися прийняттям нових конституцій, а в ряді випадків і декларацій про повний суверенітет (наприклад, 2 липня у Словенії й 25 липня у Хорватії), в котрих проголошувався пріоритет республіканського законодавства над федеральним.

Наприкінці року відбулася серія нарад і консультацій як на рівні президії СФРЮ за участю представників усіх республік, так і на двосторонніх зустрічах республіканських делегацій. У результаті не лише з'ясувалися позиції сторін, а й виявилися їх непримиренність та зростаючі розбіжності. Неокомуністичні Сербія та Чорногорія прагнули зберегти федерацію з широкими повноваженнями центру. Словенія та Хорватія виступали за конфедеративне співтовариство незалежних держав, котрі самі вирішували б, яку частку свого суверенітету передати центрові. Причому адміністративні кордони між республіками всередині СФРЮ повинні були стати їхніми державними кордонами. Боснія та Герцеговина і Македонія з деякими відмінностями схилялися до третього варіанту - співтовариства з конфедеративними принципами, котре, втім, залишалося б однією державою.

Ситуація ускладнювалася тим, що у Хорватії в умовах її поступового "відокремлення" від федерації активізувалася сербська національна меншина, котра налічувала близько 580 тис. чол., тобто 12% населення. На поч. 1991р. Сербські громади в Північній Далмації, Східній Ліці, Бараньї, Кордуні й Славонії проголосили створення Сербської автономної області Крайна з центром у м. Кнін. Самопроголошена Сербська АО Крайна займала 28% хорватської території, з населення котрої лише 36% становили серби.

Хорватський уряд не визнав Сербську АО Крайна, тоді 28 лютого 1991 р. Сербський парламент і Виконавче віче САО Крайня ухвалили рішення про відокремлення від Республіки Хорватії, підкресливши, що САО Крайна залишається в складі Югославії. У травні того ж року політична боротьба в Крайні переросла у збройні сутички між сербським населенням Хорватії та хорватськими збройними формуваннями, що намагалися встановити контроль над районами проживання сербів, котрі відмовилися визнати результати референдуму, в якому понад 94% громадян, що взяли участь у голосуванні, висловилися за суверенну, самостійну хорватську державу.

25 червня 1991 р. Сабор Республіки Хорватія і Скупщина Словенії прийняли рішення про вихід із Югославії, причому Сабор водночас ухвалив хартію про права сербів та інших національностей, котрі мешкають на території Хорватії. Але наступного дня белградський уряд визнав їх незаконними і наказав угрупованню ЮНА взяти під охорону кордони Югославії з Італією та Австрією. Президент Словенії Мілован Кучан кваліфікував ці дії як агресивні й закликав населення до опору. Збройні сутички незабаром перерости у великомасштабні дії зі застосуванням важкої зброї та авіації - 28 червня літаки ЮНА завдали ракетно-бомбових ударів по цивільному аеропорту Любляни, а танкові колони почали наступ на словенську столицю. Однак "10-денна війна", котра розгорнулася на територіі республіки, завершилася повною поразкою ЮНА, що не в останню чергу пояснювалося виходом з її лав словенців і хорватів. Після підписання 7 липня Бріонських угод із представниками Белграда та ЄС Словенія та Хорватія на 3 місяці призупинили здійснення державних актів про суверенітет, водночас воюючі сторони домовилися про негайне припинення вогню і поступове виведення частин ЮНА з території Словенії. 8 жовтня 1991 р., відразу ж після закінчення терміну мораторію, словенський і хорватський парламенти підтвердили державну самостійність своїх республік. У той час белградське керівництво на чолі зі Слободаном Мілошевичем, визнавши неможливість зберегти федерацію в попередньому складі, взяло курс на створення незалежної держави, котра включала б у себе не лише територію Республіки Сербія, а й частини Хорватії і Боснії та Герцеговини, де компактно проживало сербське населення. Підтримка Белградом країнських сербів спричинила втягнення в конфлікт Югославської народної армії, міжнаціональні протиріччя в Хорватії швидко переростали в широкомасштабну війну. Міжнародні спостерігачі в зоні боїв головну відповідальність за їхню ескалацію поклали на Сербію.

Тому на міжнародній конференції по Югославії, що відбулася 18-23 жовтня 1991 р. в Гаазі, була прийнята Декларація, в котрій уперше міжнародне співтовариство визнало факт розпаду СФРЮ. На конференції пролунали звинувачення на адресу Сербії й Чорногорії в їхньому прагненні силою перешкодити відокремленню республік від Югославії. 2 грудня Рада міністрів ЄЕС схвалила рішення про застосування економічних санкцій щодо Белграда, а РБ ООН вирішила відрядити миротворчі сили до Хорватії. Спершу Німеччина, до середини січня 1992р .й решта членів Європейського співтовариства визнали незалежність Словенії і Хорватії. СФРЮ припинила своє існування в якості політичної одиниці та суб'єкта міжнародного права.

Сербський національний інтерес, боротьба проти "сепаратизму", за "об'єднання сербів" і фактична міжнародна ізоляція згуртувати на певний час і лівих, і правих, владу та опозицію в Сербії й Чорногорії. В цих умовах їхні скупщини, а 27 квітня 1992р. І югославський парламент у складі представників обох республік прийняли рішення про перетворення СФРЮ в Союзну Республіку Югославію (СРЮ) зі столицею у Белграді. Останньою на загальнореспубліканському референдуліі 1 березня 1992р. конституювала свій вихід із СФРЮ Боснія та Герцеговина, процес конституційного оформлення незалежності Македонії завершився ще 17 листопада 1991 р.Боснія та Герцеговина виявилася останньою республікою, що відважилася на вихід із югославської федерації, найчисельнішою групою її населення були боснійські мусульмани (близько 50%), за ними йшли православні серби (понад 30%) і католики-хорвати (понад 17%). Підчас бурхливих дискусій 1991 р. про майбутнє СФРЮ в цілому й кожної республіки зокрема серед сербів і хорватів панувала думка про те, що Республіка Боснія і Герцеговина є штучним утворенням, котре не має права на існування. Хорватії запевняли, що мусульмани цієї країни - це хорвати, навернуті свого часу в іслам, серби стверджували навпаки. Самі боснійські мусульмани за краще вважали називати себе окремою нацією під назвою "босняки", вони прагнули зберегти єдину державу Боснію та Герцеговину.

Тому коли 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини за відсутності сербських депутатів ухвалила Меморандум про незалежність, понад 80 депутатів-сербів на знак протесту сформували Скупщину сербського народу Боснії та Герцеговини і організували проведення плебісциту в сербських громадах. Підчас нього понад 1 млн. сербів висловилися за вихід зі складу Босно-Герцеговинської республіки і створення спільної держави з Сербією, Чорногорією та "автономними регіонами" сербів у Хорватії. В січні 1992р. було проголошено створення Сербської республіки Боснії та Герцеговини й сформовано її владні структури та республіканську армію.

Тим часом, 1 березня 1992р. був проведений загальнореспубліканський референдум серед усього населення краю, на якому 63% виборців проголосували за незалежність Боснії та Герцеговини. Але сербська громада бойкотувала голосування і спровокувала міжетнічні сутички, що на початку квітня переросли у повномасштабну збройну боротьбу за розподіл республіки між трьома народами. Представники сербів погоджувалися лише на конфедерацію, погрожуючив противному разі виходом із республіки.

Коли 6-7 квітня ЄС і США визнати незалежність Боснії та Герцеговини, Скупщина сербського народу проголосила самостійну Сербську республжу Боснії та Герцеговини (за прикладом Крайни), частини ЮНА чисельністю понад 100 тис. чол. влилися до складу її збройних формувань, а щойно проголошена СРЮ надала їм усебічну підтримку. Відразу ж, 30 травня 1992р. РБ ООН оголосила СРЮ агресором у Боснії та Герцеговині, відмовила їй у членстві в ООН і запровадила щодо Белграда широкомасштабні санкції. Були заблоковані всі транспортні і транзитні перевезення, закриті всі морські гавані і сербські порти на Дунаї, перекриті газопроводи, заморожені кошти сербських фірм, організацій і банків на закордонних рахунках, експорт та імпорттоварів майже повністю був блокований, як і будь-яке інвестування в економіку СРЮ.

І все ж, використовуючи практично все озброєння колишньої федеральної армії, серби навесні-влітку 1992р. легко захопили 70% території Боснії, сотні тисяч мусульман і десятки тисяч хорватів змушені бути залишити свої домівки. На решті території республіки на початку липня боснійські хорвати, спираючись на допомогу Загреба, проголосили Хорватську державу Герцего-Боснія. До осені 1992р. Під контролем міжнародновизнаного уряду Республіки Боснії та Герцеговини президента А. Ізетбеговича і прем'єра Х.Силайджича фактично перебувало близько 100% території колишньої союзної республіки. Війна за переділ територій БІГ вирізнялася неймовірною жорстокістю, причому з боку всіх сторін конфлікту: тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених землях проводилися "етнічні чистки", чисельність жертв становила десятки тисяч, а кількість біженців перевищила 1 млн.

Для припинення кровопролиття та роз'єднання ворогуючих сторін рішенням РБ ООН у червні 1992р.до БІГ були введені миротворчі сили ООН

В цих умовах 9 лютого 1994р. Рада НАТО висунула боснійським сербам ультиматум: у 10-денний термін відвести важку артилерію на 20 км від Сараєво, інакше сербські позиції будуть піддані бомбардуванню. Всі зусилля дипломатів Російської Федерації та СРЮ переконати керівництво боснійських сербів прийняти ультиматум виявилися даремними. Тоді наприкінці травня РБ ООН санкціонувала нанесення ударів по сербським військовим об'єктам, котре було доручено НАТО. Тільки після цього серби відступили, а для контролю над ситуацією в районі Сараєво до нього були введені міжнародні сили ООН.

Тим часом, 1 березня 1994р. з ініціативи США виникла мусульмансько-хорватська федерація в Боснії та Герцеговині, а невдовзі президент БІГ А.Ізетбегович і Ф.Туджман підписали угоду про військовий боснійсько-хорватський союз. Тоді ж, улітку 1994р., сподіваючись на пом'якшення санкцій ООН, уряд СРЮ оголосив про розрив політичних та економічних зв'язків із Сербською республікою в БІГ та закриття спільних з нею кордонів. Великі держави, подолавши суперечності в підході до боснійської кризи, в серпні того ж року вперше виступили зі спільною ініціативою щодо врегулювання конфлікту. На Женевській конференції був вироблений план територіального поділу республіки, за яким до хорвато-мусульманської федерації мало відійти 51% території, а боснійським сербам залишитися 49%.

Однак і цього разу керівник боснійських сербів Радован Караджич категорично відхилив його, зусилля представників держав-членів контактної групи з БІГ (Велика Британія, Німеччина, Росія, США і Франція) дипломатичним шляхом вплинути на нього успіху не мали. У відповідь санкції проти боснійських сербів стали жорсткішими: авіація НАТО продовжувала завдавати удари по їхнім позиціям, а РБ ООН ухвалила рішення щодо створення на території БІГ шести зон безпеки під захистом сил ООН і гуманітарних коридорів, що дозволяли постачати необхідним цивільне населення в оточених сербами мусульманських анклавах.

Та, незважаючи на це, в травні 1995 р. бойові дії розгорілися ще з більшою жорстокістю, що змусило міністрів закордонних справ країн-членів контактної групи та міністрів оборони НАТО і ЄС прийняти рішення про відрядження до Боснії багатонаціональних сил швидкого реагування із завданням примусити ворогуючі сторони скласти зброю і сісти за стіл переговорів. Влітку військово-політичне становище в БІГ стало сприятливішим для хорвато-мусульманської федерації. На початку серпня війська Загреба, захопивши Кнін, прийшли на допомогу боснійським мусульманам і ліквідували 4-річну блокаду анклаву Біхач. З 30 серпня протягом 15 днів авіація НАТО завдавала повітряні удари по позиціях боснійських сербів навколо Сараєво, що змусило тих почати відведення важких озброєнь від боснійської столиці й змінило співвідношення сил на ключовій ділянці фронту.

Керівництво СРЮ стало проводити реалістичніший курс, відмовившись від негайної реалізації гасла "Всі серби - в одній державі", та почало пошук контактів із лідерами Хорватіїй хорватсько-мусульманської федерації в БІГ, представниками міжнародних організацій для розв'язання мирного питання про статус сербського населення в сусідніх державах. Територія, контрольована боснійськими сербами, скоротилася майже до 40%. Бойові дії тривали до 10 жовтня 1995 р.,коли набула чинності угода про 60-денне припинення вогню.