2.Зовнішня політика Сербії та Чорногорії

3.1. Зовнішня політика СРЮ під контролем ООН і міжнароднихіституцій

Великим кроком до демократії після утворення багатопартійної системи (1989 р.) у Словенії та Хорватії стала їхня незалежність у 1991 р. Але у травні цього року почалися зіткнення між хорватськими правими радикалами і сербським населенням на території Хорватії. Хорвати начади створювати концтабори (зокрема, в районі Пакрацкой Поляни)". Озброєний опір сербів, підтриманих ЮНА, привів до того, що приблизно третина країни - Кнінськая Крайна, Західна і Східна Славонії, Бараняча і Західний Срем - опинилася під контролем Республіки Сербська Крайна (РСК). У травні 1991 р. Президія Югославії надала особливі повноваження Югославській національній армії для проведення військових операцій в Хорватії. Урядовий контроль за діями військ був ослаблений.

Після того як 25 червня Республіки Словенія і Хорватія заявили про вихід з складу Югославії і створення незалежних держав. Міністри держав, які входили до ЄС ввели заборону на поставки зброї до Югославії.

27 серпня, після 86-денного штурму сербами хорватського міста Вуковар сопростивление припиняється. Під час війни сербів і хорватів злодійства чинилися обома сторонами. Виникла великомасштабна проблема біженців.

Тим часом у Гаазі відкрилася конференція по Югославії (під егідою ЕЕС).

Це позитивно вплинуло на остаточні рішення урядів Хорватії і Словенії, і вони вийшли з складу Югославії [191, с.111]

Протягом жовтня Югославська федеральна армія почала штурм Дубровника, а югославська авіація завдала бомбового удару по Заргебу (столиця Хорватії)

Після довготривалих дискусій делегатів країн у ЄС 8 листопада ухвалюється рішення про торгові санкції проти Югославії і про припинення мирної конференції по Югославії, а вже з 2 грудня санкції збереглися тільки відносно Сербії і Чорногорії. [127]

Через провал реформ уряд Анте Марковича йде у відставку

З 1 січня 1992 р. ООН отримала згоду від Сербії і Хорватії на введення військ. Сербія через виснаження своїх військ у лютому дає згоду на мирний план ООН. Сербія надавала військову допомогу й боснійським сербам. Завдяки цьому наприкінці 1992 р. понад 2/3 території Боснії і Герцеговини опинилися в руках боснійських сербів, яких очолював Радован Караджич. ООН у середині 1992 р. запровадила стосовно Сербії санкції. До Боснії в 1992 р. було надіслано сили ООН з підтримання миру. [148]

Після утворення Малої Югославії як федерації в складі Сербии і Черногории, ООН і багато окремих країн (особливо США) відмовлялися визнавати її правопреемником СФРЮ, хоча вони і признавалися як окремі держави. Причиною цьому були Югославські війни, які перешкоджали досягненню угоди про федеральне майно і заборгованості, зокрема про національний борг. Союзная Республика Югославия в правах члена ООН була врешті-решт відновлена в 2000 году після декількох років припинення членства.

Протягом лютого 1992 р. в столиці Боснії і Герцеговини Сраєво відбувалися зіткнення між озброєними загонами сербів, хорватів і мусульман.

30 травня цього року ООН вводить заборону на торгівлю, повітряний звязок і спортивні контакти з Югославією, а також ембарго на поставки нафти. [67, с.20]

В серпні ООН кваліфікує дії сербів як етнічні чищення, тобто як військовий злочин (що є обурливим зі сторони світової спільноти, оскільки в 1999 р експерти, що виїхали в Косово, не знайшли ніяких доказів геноциду).

22 лютого 1993 р. Рада Безпеки ООН ухвалив рішення про створення трибуналу для розслідування військових злочинів, зроблених на території колишньої Югославії.

5 червня 1993 р. РБ ООН оголошує про створення "зон безпеки" в Сараєво, Тузле, Жепе, Горажде, Біхаче, Сребреніце, що дозволяло загальмувати сербське повстання.

Після розстрілу мусульманськими екстремістами сербського весілля в Сараєво весною 1992 р. почалися озброєні зіткнення в БіГ.

31 березня 1994 рр. в Боснії і Герцеговині серби обстрілювали зони безпеки в Горал Сребреніце.

У 1994 р. хорватські війська захопили Західну Славонію і провели виселення сербів, що супроводжувалося етнічними чищеннями. В серпні 1995 р. хорватська армія, оснащена зброєю, що поступала всупереч ембарго, розгромила РСК. Славонія, Бараняча і Західні Срем були поступово передані під хорватське управління.

Протягом цього року посилюються санкції проти СРЮ. Під тиском США хорватів вимушують увійти до мусульмано-хорватської федерації. А вже в середині листопада 1994 р. США оголосили про відміну ембарго на поставки озброєння до колишньої Югославії. Вже через 10 днів авіація НАТО завдала бомбового удару по позиціях сербів в Боснії і Герцеговині (це тривало до 25 листопада) У 1995 р. літаки НАТО бомбили сербські позиції навколо Сараєва. Після сараевского інциденту в країні стрімко розгорілася громадянська війна. Спочатку вона йшла за принципом "все проти всіх». Сербам вдалося блокувати Сараєво.

Змінилась протягом травня позиція С. Мілошевіча, який припинив політичну і військову підтримку спочатку хорватських, а потім і боснійських сербів.

Ще в березні боснійська армія вчинила атаку на позиції боснійських сербів, порушивши тим самим досягнуте раніше перемир'я. Серби у відповідь напали на боснійські міста і урядові війська.

В травні 1995 хорватська армія повністю вигнала боснійських сербів із Західної Славонії.

У відповідь на пропозицію НАТО про нанесення бомбових ударів по боснійських сербах останні починають захоплення солдатів з миротворчих сил ООН як заручники.

На цей спротив адекватна відповідь – протягом травня 1995 р. НАТО багато разів обстрілювало територію Республіки Сербія, під цим прикриттям мусульмано-хорватські війська починають стрімке повстання на території сербів. До червня утримувалося 377 військовослужбовців.

11 липня 1995 р. серби захопили Серебреніцу на сході Боснії і Герцеговини, оголошеної ООН зоною безпеки.

У серпні хорватські війська вступають в Країну - область Хорватії, населену переважно сербами, захоплюють її. Сербські біженці перебираються до Сербії і в райони Боснії і Герцеговини, які контролюють серби.8 вересня в Женеві міністри закордонних справ Боснії і Герцеговини, Хорватії і Югославії приходять до угоди про принципи укладення мирного договору між воюючими країнами.Восени 1995 р. С. Милошевіча все ж таки змусили прийняти умови Дейтонського договору, розроблені США. Його підписали в м. Дейтон (штат Огайо, США) керівники Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини.З листопада на військовій базі Райт-Патерсон в Дейтоні, штат Огайо, почалися мирні переговори між воюючими сторонами в Боснії і Герцеговині: Алія Ізетбеговіч (Боснія), Франьо Туджман (Хорватія), Слоболан Мілошевіч (Югославія і боснійські серби). А вже 14 грудня 1995 р. в Парижі підписаний план мирного врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині. На території Боснії і Герцеговини створюється два суб'єкти, – сербська держава займає 49% території. До осені 1998 р. число біженців з Косова перевищило 200 тис. чол. Кривава операція югославських спецелужб проти албанських сепаратистів у Косові викликала невдоволення НАТО. Після 3 років умовного затишшя над Бєлградом нависнула загроза ударів з повітря сил НАТО.

Ще в березні 1998 — Рада Безпеки ООН приймає резолюцію про збройове ембарго відносно СРЮ, а в квітні 1998 — Республіка Сербія висловлюється на референдумі проти міжнародного посередництва у врегулюванні косовского кризи. Спробу владнати відносини без втручання світової спільноти проявили в травні 1998 р. президент СРЮ Мілошевіч і Ругова домовляються про щотижневі зустрічі делегацій. А вже в червні — косовські албанці відмовляються від діалогу з Сербією (вони бойкотуватимуть зустрічі ще 12 разів);

23 вересня 1998 р. Рада Безпеки ООН приймає резолюцію, приписуючу Бєлграду припинення бойових дій, відведення спецпідрозділів з Косово. Початок діалогу з косовськими албанцями і забезпечення умов для повернення біженців Не отримавши відповіді на ультиматум 13 жовтня 1998 р. НАТО віддає наказ про прискорення підготовки операції на території Косово і дає Югославії ще 4 дні для виконання всіх вимог світової спільноти. Мілошевіч підписав договір про відведення сербських військ з Косово, розміщення 2000 спостерігачів з ОБСЄ і контролі авіації НАТО повітряного простору Косово. Резолюція від 24 жовтня РБ ООН приписує Бєлграду виконати всі вимоги ООН, які були поставлені попередніми резолюціями. Для вирішення конфлікту провідні політики найбільших країн Заходу і Росії в рамках Контактної групи ініціювали переговорний процес, який відбувся в Рамбуйе (Франція) з 7 по 23 лютого 1999 р. 20 березня члени місії ОБСЄ покинули Косово, 21 березня НАТО оголосила Мілошевічу ультиматум. Після трьох днів очікувань, 24 березня 1999 р. авіація НАТО вчинила перший наліт на Югославію. Був порушений статут НАТО, вчинено вторгнення в суверенну державу, якій не загрожувала 3-а сторона.9 червня в Куманово (Македонія) представники Армії Югославії і НАТО підписали угоду про введення в Косово міжнародних сил безпеки (КФОР). Наступного дня генеральний секретар НАТО Х.Солана віддав наказ головнокомандуючому озброєними силами НАТО припинити бомбардування. Того ж дня РБ ООН прийняла резолюцію № 1244, направлену на досягнення багатоетнічного миру, заснувавши в Косові місію ООН і ввівши в край міжнародні сили безпеки (КФОР).Оскільки вступ в ООН був досить важливим питанням зовнішньої політики СРЮ, особливо в поствоєнний період, для можливості активного фінансування зруйнованої економіки, і швидкого виходу з економічного краху. Місце Югославії в ООН було вільне з 19 вересня 1992 року, коли колишня соціалістична республіка розкололася на декілька держав. Керівництво ООН тоді визнало, що С. Мілошевіч повинен подати заявку на вступ до цієї організації, оскільки нова Югославська Федерація, до якої увійшли лише Сербія і Чорногорія, не може вважатися правопреемницей колишньої держави.

Проте за вісім років Мілошевіч так не подав заявку на вступ в ООН. Це зробив новий президент Югославії Воїслав Коштуніца вже в перші дні свого заступу на цей пост. [64]

Відповідь міжнародної спільноти була позитивною – Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення схвалити заявку Югославії на вступ до Організації Об'єднаних націй. Тепер у складі ООН з 190 держав.

Резолюція про ухвалення Югославії в члени ООН була представлена французьким послом Жаном Давидом Левіттом від імені ЄС.

Ще 7 лютого цього року. Міжнародна валютна фундація винесла позитивне рішення про завершення трьохлітньої кредитної угоди між МВФ і СіЧ, що для СіЧ стало умовою списання 15% (700 млн. дол.) боргу Паризькому клубу кредиторів. Міністр фінансів Сербії М.Дінкич повідомив, що почалися переговори з питання нової кредитної угоди між МВФ і СіЧ. З вказаної суми списання 200 млн. дол. припадало на заборгованість гірничорудного мідеплавильного комбінату «РТБ-БІР».

Після відновлення членства в , в грудні , СіЧ продовжила процес реінтеграції в міжнародне співтовариство приєднанням до і .

Основними експорт-ними товарами в Європу стали: сировина, напівфабрикати, споживчі та продовольчі товари (м'ясо, овочі, фрукти, тютюн, вина), машини, промислове устаткування, деревина, цемент, целюлоза, худоба.

Імпортували: машини, транспортні за-соби, метали, вугілля, пшеницю, наф-ту, добрива, текстиль, хімікати, продо-вольство, залізо, сталь. До гооловних зовнішньоторговельних парт-нерів відносились тепер крім країн Східної Європи країни Європейського Союзу.

Результат проявив себе аж у 2005 р., коли всього за чотири місяці уряду Сербії вдалося скоротити зовнішній борг країни на 2,5 млрд. дол., за повідомленням віце-прем'єра Сербії Міролюб Лабус. Йдеться про списання крім боргу Паризькому клубу кредиторів, про 250 млн. дол. боргу Росії і небагато чим більше 1,6 млрд. дол., які Сербія повинна була Лондонському клубу. [56]

В тексті угоди між місією МВФ і урядом Сербії, укладеної в липні 2005 р., сформульовано 9 вимог МВФ (т.з. структурні критерії виконання), реалізація яких є абсолютною умовою продовження підтримки Фундацією реформ в Сербії. Розділення державного підприємства «Електрогосподарство Сербії» (ЕПС) на 2 (виробництво і передача електроенергії). Проведення ребалансу державного бюджету на 2005 р. [59]

22 лютого 2006 у Відні почалося обговорення міжнародного плану ООН по врегулюванню конфлікту в сербському автономному краї Косово. Основними учасниками подій, що відбувалися, були представники Сербії, Косова і спостерігачі ООН. Початок переговорів ознаменувався публічним оголошенням вже що став відомим всьому світу "плана Ахтісаарі", направленого на врегулювання суперечностей між Сербією і її сепаратистськи набудованою автономією.

Втім, ще до початку конференції автор плану, спецпредставник ООН Марті Ахтісаарі, виразив сумнів в можливості сприятливого для обох сторін рішення. На тобто значні підстави: минулого тижня уряд Сербії відповів на пропозицію ООН голосованием парламента против основных пунктов плана. А косовари, незадоволені пропонованими їм умовами, організували ряд не самих мирних виступів, що закінчилися загибеллю декількох учасників мітингу.

На думку представників ООН, конференція, що відбувається, повинна нарешті поставити крапку в рішенні проблеми Косова. Багато років є зоною безперервних конфліктів, цей регіон, за планом Ахтісаарі, повинен отримати фактичну незалежність, хоча формально вважатися "автономією". Пропозиції Ахтісаарі надають краю можливість вступати в міжнародні організації: Міжнародна валютна фундація, Всесвітній банк, НАТО, кінець кінцем і в саму ООН. Косово отримає практично всі атрибути незалежної держави – від прапора і герба до чітко певних меж і власних сил безпеки.

За планом Ахтісаарі Сербія втрачає 15% своєї території. Причому украй важливої для країни: саме на території Косова розташовується більшість сербських пам'ятників історії і культури. Тому і результати голосування народної скупщини передбачити було неважко. На майбутніх переговорах Сербія має намір триматися за право контролю над краєм до останнього. Ще у вересні минулого року в країні состоялся референдум, на якому був схвалений проект нової конституції, називаючою Косово "невідчужуваною частиною Сербії".

Втім, косовари також заявили про свою відмову йти на які-небудь поступки Бєлграду. На доказ своєї рішучості вони різко підвищили "градус тривожності" на території краю: багатотисячні мітинги великим числом спостерігачів розцінюються як засоби тиску на ООН.

За надання Косову фактичної незалежності відкрито виступають США, Великобританія, Німеччина, Франція і Італія – члени так званої контактної групи. Проте деякі з європейських держав виступили з критикою плану Ахтісаарі, побоюючись активизации сепаратистских тенденций на собственной территории.

Втім, офіційні органи ЄС налаштовані на закриття питання за сценарієм, пропонованим планом Ахтісаарі. Саме з прагненням пошвидше завершити цей морочливий процес пов'язаний з новим витком переговорів про вступ Сербії в ЄС, припинених у 2005 р. На сьогодні питання про розширення ЄС за рахунок Сербії обговорюється багато в чому з позиції Косова: серби мають всі шанси на отримання членства, проте тільки після найшвидшого рішення косовського питання. Москва тримає про запас своє право вето в Раді Безпеки ООН, але російські власті недвозначно дали зрозуміти, що Росія виступить на стороні Сербії. Формула проста: хай серби самі домовляються з косоварами або в добровільному порядку відмовляться від Косова, втручання ззовні бути не повинне. Приблизно так сформулював підхід Москви Путін в своїй у лютому в Мюнхені.

Відсутність міжнародних процедур, що легалізували процес визнання незалежності держав, залишає Заходу шлях для політичного тиску на Балканах, вважають російські експерти. Так, у разі визнання суверенності Косова отримає інший зміст сепаратизм албанців, що проживають в Македонії, частини Чорногорії, на півдні Сербії і на півночі Греції, і, як наслідок, зросте вірогідність нових конфліктів на Балканах.

Щодо Чорногорії, то вона завжди висуваючи свої зовнішньо-політичні амбіції шукала компроміси і баланс між великими державами. За повідомленнями дипломата і вченого Е. П. Ковальовського, чорногорська армія у всі часи володіла високою боєздатністю, її бойовий дух вражав супротивників. В ході війни 1992-1995 рр. в Боснії Чорногорія незмінно билися в елітних підрозділах, їх відмінні бойові якості відзначали все. При цьому Чорногорія завжди трималася трохи відособлено, своїми невеликими групками. Російські добровольці, що брали участь у війні в Боснії, озивалися про Чорногорію, як про наймужніших, умілих, сильних і безстрашних сербських воїнів.

Військовий конфлікт 1990-х рр. на території була СФРЮ обійшов Чорногорію стороною. Цій позитивній обставині країна багато в чому зобов'язана своїй твердій позиції в питанні отримання повної незалежності.

Не варто навіть і говорити про які-небудь істотні економічні вигоди, які могли б отримати великі держави від співпраці з Чорногорією: аж до початку XX століття народне господарство країни навіть просто називати «економікою» важко.

Яка ж причина важливості стосунків будь-якої держави цього регіону з Чорногорією? На наш погляд, секрет цього феномена криється в прийнятій і успішно підтримуваній зовнішньополітичній тактиці балансування між «великими сусідами». Пригадаємо XV ст. - «підбурювання» Венеції і імперії Османа, XVI-XVII вв. - балансування між Австро-Угорщиною і імперією Османа, XVIII-XX вв. - між Росією і Австро-Угорщиною. Причому при всіх катастрофах, повстаннях і кровопролитних війнах, що спричиняли за собою нове перекроювання меж, Чорногорія недвозначно оголошувала про свої щирі симпатії переможцям в надії відітнути якомога бульшую частину адриатического побережжя,

Це є зовнішньополітична стратегія малої держави. Відмінна риса цієї стратегії конкретно в Чорногорії полягає лише в тому успіху, який її незалишає. Важливими геополітичними чинниками є:

а) віддаленість від центру політичної активності Європи;

б) труднопрохідний ландшафт;

в) економічна слабкість Чорногорії і політична зацікавленість в ній великих держав.

Проте перераховані причини не те щоб принижують заслуги невеликої гірської країни, полегшуючи поставлену перед нею задачу збереження самостійності, але в деякій мірі навіть збільшують їх, оскільки відомо, наскільки складно подолати забуття і сміливо заявити про себе в суспільстві сильних світу цього, створивши тим самим свій імідж із знаком «плюс».

3.2. Довготривала євроінтеграція Сербії і Чорногорії і проблема негативу її образу, як правонаступниці СФРЮ

Більшість дослідників розглядають неузгодженість дій держав-членів ЄС щодо балканських проблем як показник неефективності вирішення питання того ж таки адміністративно-політичного устрою Сербії та Чорногорії.

За висловом британського аналітика Ч. Гранта, «диктатори, такі як Слободан Мілошевич, практично ігнорували заяви Євросоюзу, оскільки вони знали, що хоча ЄС здатний прийняти резолюцію, він не спроможний надіслати батальйони». Показовим є те, що провал політики на Балканах збігся у часі з повним успіхом ініціативи ЄС щодо укладання пактів стабільності в центрально-східноєвропейському регіоні. Виявляється, що одним з чинників провалу балканської зовнішньої політики була недооцінка західноєвропейськими лідерами ризиків територіальної експансії й здійснення політики геноциду в цьому регіоні сучасної Європи, що призвело до відсутності обгрунтованої стратегії ЄС щодо нейтралізації таких ризиків.

А вже пов’язані з косовською кризою 1998– 1999 рр. події характеризувалися більш ефективною політикою Євросоюзу, який на той час вже конкретизував терміни практичних дій зі створення механізму врегулювання міжетнічних конфліктів згідно з принципами міжнародного права навіть за умови невтручання НАТО. Подальший розвиток цього євроінтеграційного напряму відобразили конкретні рішення практично усіх наступних самітів Європейської Ради. Як свідчать заворушення в Косові між сербами та албанцями у березні 2004 р., без присутності військових сил НАТО припинення ворожнечі було б неможливим.

Хоча демократичні сили прийшли до влади у Белграді ще у 2000 р., їм не вдалося створити демократичні інституції якими обумовлено приєднання Югославії до сім’ї європейських країн.

Причин через які Югославію не прийнято до Ради Європи є чимало. Відкладення цього прийому погіршило міжнародний рейтинг країни. Окремі аналітики цинічно говорять, що рейтинг неможливо знизити, бо країна майже за усіма показниками на самому дні у Європі.

Парламентська асамблея Ради Європи у вересні 2002 р. поставила умову, що для вступу Югославії до Ради Європи їй необхідно ухвалити до 5 листопада Конституційну хартію перебудованої сербсько-чорногорської держави. Хартію не була ухваленою, бо правлячі коаліції у Белграді й Подгориці відхиляли будь-які компроміси. В самій Сербії не було згоди щодо основ національної політики. Влада в республіці фактично перебувала в руках прем’єра Зорана Джінджича. Президент Югославії і голова сербського уряду підписали угоду про співробітництво у Парламенті з метою подолати політичну кризу, яка заблокувала усі інституції.

Прихильники Джінджича неодноразово заявляли, що правляча коаліція не підтримає кандидатури Коштуніци на пост президента Сербії. А без цієї підтримки Коштуніца не зможе перемогти лідера ультранаціоналістів Воїслава Шешеля. Наприкінці 2002 р. створилась ситуація, при якій демократичні сили не мали спільного кандидата на пост керівника республіки. Це призвело до того, що президента знову не було обрано, як це сталося у вересні і жовтні. Абсолютним господарем Сербії залишалась виконавча влада.

Ризики співробітництва ЄС з балканськими державами (зокрема з СіЧ) переважно пов’язані з наслідками збройних конфліктів у регіоні. Серед таких наслідків — незаконна торгівля зброєю, організована злочинність, існування паралельних владних структур, торгівля людьми, контрабанда, нелегальна імміграція. За експертними оцінками, Сербія залишається центром незаконної торгівлі зброєю з країнами, щодо яких діють або свого часу діяли відповідні санкції ООН

Умовою співробітництва стала політика добросусідства, яка відповідно до принципів міжнародного права означала розв’язання спірних питань мирними засобами, повагу до прав меншин, дотримання міжнародних зобов’язань, у тому числі в питаннях Міжнародного трибуналу щодо колишньої СФРЮ, повагу до державних кордонів, спільне вирішення проблем політичних втікачів.

З метою прискорення процесу стабілізації й асоціації на Балканах ЄС запропонував новий для країн регіону інструмент підготовки до вступу, який отримав назву «європейських партнерств».

Найбільш «проблемною» з погляду Євросоюзу країною Західних Балкан тривалий час залишається СіЧ. І треба визнати, підстав для цього було, враховуючи політичну й соціально-економічну ситуацію в ній, більш ніж достатньо.

Рішення про початок підготовки Звіту, який у разі його позитивного змісту дав би змогу сторонам розпочати переговори щодо можливості підписання УСА, було ухвалено лише на початку жовтня 2004 р.

Незадовго до того, на початку вересня 2004.р., на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у Маастрихті було вирішено застосувати до Сербії і Чорногорії та її євроінтеграційних планів так званий «новий підхід». У такий спосіб вдалося досягти компромісу, з одного боку,

між «жорсткою» лінією Х. Солани на додержання прийнятого раніше Брюсселем принципу «одна країна – один партнер на переговорах про вступ» а, з іншого — пропозицією К. Паттена не обмежувати Чорногорію в її прагненні рухатися до членства в ЄС незалежно від Сербії.

Новий підхід передбачає «дуалізм»: у політичній сфері Брюссель продовжує виступати за збереження спільної держави Сербії і Чорногорії та її вступу до ЄС як єдиного суб’єкта міжнародних відносин, у той час як в економічній галузі співпраця надалі йтиме окремо з Белградом, окремо — з Подгорицею (зокрема Євросоюз не наполягав, як це було раніше, на впровадженні у СіЧ єдиної валюти, а також єдиних митних правил і норм). Запропонована модель двосторонньої співпраці між ЄС та СіЧ за принципом «двох колій» (політичної та економічної) раніше не траплялася в практиці ЄС.

Після схвалення на зустрічі міністрів закордонних справ принцип «двох колій» був детально розроблений і адаптований до практичної реалізації. Протягом всього 2006 р. очікувалось результатів такої розробки й адаптації, наслідком чого мала стати підготовка Європейською Комісією не одного, а одразу двох Звітів щодо оцінки європейських перспектив СіЧ або ж двох економічних частин спільного документа (із збереженням спільної політичної частини).

СіЧ залишається єдиною західнобалканською країною, якій ще й досі не вдалося зробити навіть першого формального кроку на шляху до членства в ЄС Окрім формальних, значною загрозою для Белграду і його євроінтеграційних планів залишаються такі цілком «реальні» проблеми, як складна економічна ситуація, статус колишньої автономної області Косово і Метохія, співпраця з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії у Гаазі (зокрема, передача до трибуналу Р. Караджича і Р. Младича) тощо.

«Двері Євросоюзу для Сербії та Чорногорії залишаються відчиненими», — наголосив Голова ЄК Р. Проді.Віце-прем'єр Сербії Міролюб Лабус, який відповідав за переговори про вступ країни до Євросоюзу, подав у відставку. Це відбулося практично відразу після того, як стало відомо, що Брюссель вирішив тимчасово "заморозити" діалог з Белградом.

Член комісії із питань розширення ЄС Оллі Рен пояснив: в Єврокомісії упевнені, що Белград вже давно міг арештувати Младича. Але піти на цей крок Сербії як і раніше не вистачає політичної волі. В той же час Рен назвав проведені раніше з Белградом переговори про висновок угоди з Євросоюзом про стабілізацію і асоціацію, яке вважають першим кроком на шляху до вступу до Європейського співтовариства, успішними.

Новий діалог з Сербією неодноразово прагнув налагодити Брюсель до кінця 2006 р., але методом застосування своїх вимог, які не були вигідними для СіЧ. Але це стало більш неможливим після зупинки, тимчасовому відкладенні розгляду, питань Міжнародним трибуналом по колишній Югославії, що пов’язано з раптовою смертю С.Мілошевича

Співпраця Сербії та Чорногорії з Міжнародним трибуналом з військових злочинів на території колишньої Югославії проходив досить успішно, зокрема, стосовно видачі колишнього президента Мілошевича. Проте в 2003 р. цей процес загальмувався, і тому, перш ніж країна приєднається до програми "Партнерство заради миру", потрібно буде виконати ще декілька умов. Белград повинен видати Міжнародному трибуналу декількох найбільш небезпечних військових злочинців, зокрема, Ратко Младича. Крім того, необхідно було відкликати позов проти восьми країн – членів Альянсу у Міжнародному суді в Гаазі.

Генеральний прокурор МТБЮ Карла дель Понті зазначила, що керівництво Сербії ввело всіх в оману, коли в кінці березня повідомило, що арешт Младіча – справа декількох днів або тижнів.

Події в Сербії та Чорногорії впливають як на ситуацію в Косові, так і в інших частинах регіону. Після вигнання Мілошевича Белград започаткував таку закордонну політику, яка загалом переслідує прагматичні й конструктивні цілі щодо відносин з Альянсом, незважаючи навіть на ескалацію напруги . У червні 2003 р. Белград звернувся з формальним зверненням щодо свого бажання приєднатися до програми НАТО «ПЗМ». У листопаді цього ж року відносини між НАТО і Сербією та Чорногорією стали вже такими, що дали змогу Генеральному секретарю НАТО лорду Робертсону відвідати Белград у рамках свого прощального туру по території колишньої Югославії.

Стимулом виконання вимог НАТО для Белграда є можливість отримати реальну допомогу в рамках програми "ПЗМ". НАТО вже надало допомогу з питань реформування системи безпеки сусіднім країнам регіону, Співпраця з цими країнами в рамках інших ініціатив, наприклад, програм перепідготовки військових до цивільного життя та конверсії колишніх військових баз у цивільні зацікавила виснажену економічно і не визрівшу політично СіЧ.. Крім того, вступивши до Ради євроатлантичного партнерства, Сербія та Чорногорія зробила б перший крок до євроатлантичної інтеграції й отримає право голосу на форумі НАТО. Участь Сербії та Чорногорії у програмах НАТО мало б для цієї держави неабиякі переваги, оскільки без такої участі Белград не зможе взяти конструктивної участі у забезпеченні довгострокової безпеки й стабільності в усьому регіоні. [91]

13 травня 2006 р., у відповідь на чергову відмову Євросоюзу, Вук Драшкович – міністр закордонних справ Сербії і Чорногорії заявив, що колишній військовий лідер боснійських сербів Ратко Младіч дотепер не арештований тому що його підтримують сербські служби безпеки. На його думку саме вони знають, де ховається злочинець. Служби безпеки, як озброєні сили, так і міліція, на жаль, не були замінені після 2000 р. «Ми були зобов'язані зробити це, повністю реформувати розвідувальну службу, слідуючи польській або чеській моделі, але ми цього не зробили. Ми наївно вважали, що можна було змінити тих старих людей, вихованих Мілошевічем. Вони ж, деякі з них або їх сіть, підтримують утікача, закриваючи при цьому для нашої нації перспективи співпраці з Євросоюзом». «Все ті, хто захищають, захищають Младіча тут, в Сербії, виступають проти майбутнього цієї країни. Сербія набагато дорожче, ніж трибунал, ніж Младіч, ніж хто-небудь», – заявив міністр. "Ми зараз знаходимося в трагічному положенні замість лідера боснійських сербів. Всі ми, вся сербська нація знаходиться під арештом Младіча. Він заблокував нам дорогу в європейські організації", - сказав він. Кажучи про відносини Сербії з ЄС Драшковіч відзначив: "Припустимо, що генерал Ратко завтра буде арештований, тоді післязавтра ми продовжимо переговори з Євросоюзом за Угодою про стабілізацію і асоціацію, через сім днів Сербія і Чорногорія приєднаються до "Партнерства ради Світу" (програма НАТО), і європейські двері будуть відкриті для інвестування". "В подальші п'ять років Сербія поза сумнівом стане лідером на Західних Балканах, двигуном Західних Балкан, кращим місцем для інвестицій у всій Європі", - вважає міністр. У питанні вирішенні долі Чорногорії, яке теж затримувало процеси інтеграції СіЧ в європейські міжнародні структури, як вважає політолог Олександр Рар, Захід підтримає незалежність Чорногорії. Європейський союз давно заявляв про те, що визнає відділення Чорногорії від Сербії, якщо за нього проголосують більшість Чорногорії. Мета офіційного Брюсселя полягає в тому, щоб включити якомога більше країн балканського заходу в європейські структури.

"Велика Сербія стала б дуже крупним горішком для ЄС, який продовжує вважати Белград головним винуватцем воєн на Балканах, – сказав Рар. – Тому, я думаю, Сербія без Чорногорії і Косово має високі шанси швидко увійти до ЄС. Європейці боялися стару велику Сербію, від якої завжди виходили націоналістичні віяння, і не хотіли її бачити в Євросоюзі. Тепер такої Сербії вже немає». Але на нашу думку, відділення Чорногорії від Сербії дає підстави Раді Безпеки ООН серйозно обговорювати проект незалежності Косово. А власті краю стануть ще сильніше відстоювати плани Косово стати самостійною країною. Якщо косовські албанці приймуть західні цінності і зможуть переорієнтовуватися на Євросоюз, вони отримають немало економічних вигод.

Важливим питанням для євроінтеграційних процесів є сам статус й імідж держави і нації, а зважаючи на те, яка політика проводилась протягом середини 90-их рр. по дестабілізації зовнішніх зв’язків з боку цих же самих світових організацій, імідж СіЧ на 2004 р. ще знаходився під табу. Розглянемо детальніше велику і навіть новаторську програму по підготовці до зламу Сербії, яка стала цілеспрямованою дією на масову свідомість як в самій Югославії, так і у всьому світі. Ця програма увійшла до історії як «сатанізація» сербів.

Важливу роль в переконанні західної публіки в жорстокостях сербів зіграли сфабриковані «по методу доктора Геббельса фотографії» «сербського табору» в Трнополі (Боснія), зроблені з відеозапису 5 серпня 1992 р. журналістами британської телевізійної компанії ITN (Indeрendent Television Network) під керівництвом Пенні Маршалла. [3 ]

Фотографії супроводжувалися точними даними: виснажене обличчя за колючим дротом належало боснійському мусульманину Фікрету Алічу, він розмовляв з журналістами, протягував їм руки через колючий дріт. Ця фотографія «сербського табору смерті» обійшла в 1992 р. всю західну пресу. Цей «фотодокумент» обговорювався в Конгресі США і став формальним приводом і виправданням для США, щоб зайняти відкриту антисербську позицію під час війни в Боснії. [146]

В лютому 1997 р. в одному лівому журналі в Англії вийшла стаття, в якій висловлені обставини отримання цього кадру. По випадковому збігу, інша група журналістів вела там зйомки, і мала відеозаписи дій групи Маршалла.

Зображений на ньому був не «табір смерті», а пункт збору біженців, розташований в будівлі школи. Забір з колючого дроту відділяв шкільний двір від шосе і був встановлений ще до війни, щоб діти не вибігали на дорогу.

Надалі «сатанізація сербів» була поставлена на широку комерційну основу. Сфабриковані і опубліковані фірмою помилкові фотографії сербських «таборів смерті» було розтиражовано західними ЗМІ. Пізніше ООН не змогли знайти ніяких доказів існування таких «таборів смерті». Репортажі про «табори згвалтувань», які нібито містили серби, також виявилися сфабрикованими.

Кампанія 1993-1995 рр. по сатанізації сербів була великим експериментом по маніпуляції свідомістю Заходу. Використовувалась така технологія: «Якщо безперервно і довго поміщати слово «серб» в негативний контекст (просто включати в опис страшних подій і в оточення неприємних епітетів), то у читачів і телеглядачів, незалежно від їх позиції, виникає стійка неприязнь до сербів.

«Поворотним пунктом» в рішенні НАТО почати війну проти Югославії в 1999 р. стало т. з. «масове вбивство» в Рачаку (Косово). Згідно газети «New York Times», американський дипломат Уїльям Уокер привіз з собою операторську групу агентства «Ассошиейтед прес» на місце, де, за його словами, відбулося масове вбивство 45 албанців сербськими силами безпеки. [11, с. 371]

Французькі газети «Монд» і «Фігаро» поставили під сумнів його розповідь. Європейські експерти пізніше не змогли знайти доказів масового вбивства в Рачаку. Французький військовий кореспондент Рено Жірар писав: «Що якнайбільше вражає, - так це те, що матеріал, знятий операторами, радикальним чином суперечить звинуваченням Уокера». В січні 2004 р. фінський патологоанатом Хелена Ранта, яка вела розслідування цієї справи, заявила, що в Рачаку загинули і албанці, і сербські співробітники сил безпеки. Експерти-кримінологи вважали, що тіла, знайдені в Рачаку, належали тим, хто загинув з обох боків під час бою між сербською поліцією і косовською Армією визволення. Х.Ранта заявила, що робота Гаагського трибуналу (процес проти Слободана Мілошевіча) відносно Рачака рясніє такими грубими порушеннями, що не піддається ніякому опису.

В червні 2000 р. міжнародна група юристів зібралася в Нью-Йорку і визнала військових і політичних лідерів США і НАТО винні в здійсненні військових злочинів проти Югославії за період з 24 березня по 10 червня 1999 р. Головним обвинувачем на цьому процесі був колишній Генеральний прокурор США Рамсей Кларк. Були представлені матеріали, що доводять навмисний вибір цивільної мети при бомбардуваннях бєлградського телебачення, колон біженців і китайського посольства.

Війна НАТО проти Югославії в 1999 р. за своїм значенням як частина програми встановлення Нового світового порядку виходить далеко за рамки інших регіональних воєн. По-перше, США відкрито заявили, що йдеться про війну, направлену на перевлаштування світу – війні цивілізацій. Арбатов А. приводить заголовок оглядової статті в “New York Times” (4 квітня 1999 р.): “Нове зіткнення Сходу і Заходу”. В цій програмній статті сказано: “Демократичний Захід, його гуманістичні інстинкти коробить жорстокість варварства православних сербів”. Агресія до Югославії повинна була стати прецедентом для того, щоб узаконити відхід США від головної норми сучасного міжнародного права – принципу суверенітету і невтручання у внутрішні справи держав. Замість була висунута доктрина «гуманітарної інтервенції», що дає НАТО право на військові дії проти будь-якої країни, де «порушуються права людини». Юридичне визнання цієї доктрини затягнулося, і поки що вона реалізується по праву сильного».

При цьому агресія НАТО не була виправдана ніякими хай навіть помилковими, але зовні раціональними доводами, оскільки із самого початку і експерти, і офіційні особи ООН попереджали, що саме ця агресія і приведе до справжньої гуманітарної катастрофи.

Арбатов А. пише про те, яке давалося пояснення бомбардуванням Югославії в 1999 р.: “США було потрібно щось робити: вони не могли просто залишатися байдужими спостерігачами в той час, як в Косово продовжувалися лиходійства. Цей аргумент настільки абсурдний, що навіть якось дивно його чути. [19, с.3]

Крім прямих військових дій, важливою зброєю в арсеналі Заходу для руйнування Югославії були і політичні замахи. 8 липня 1999 р. США і Великобританія оголосили, що їх спецкоманди вже тренувалися для операцій по захопленню так званих військових злочинців і президента С. Мілошевіча. Держдепартамент США навіть оголосив нагороду в 5 млн. дол. за його захоплення. Були убито декількох членів югославського уряду (включаючи міністра оборони Павла Булатовіча) і відомих політиків, що займали антизахідну позицію.

Великі зусилля для розвалу федерації робилися і по відриву Чорногорії від Сербії. Її президент Джукановіч вів курс на вихід з Югославії, давши зрозуміти, що він форсуватиме відділення. Проте більше половини населення Чорногорії було проти відділення, і будь-який крок в цьому напрямі був ризикованим. Конфлікт в Чорногорії дав би НАТО привід для вторгнення. План інтервенції був готовий вже в жовтні 1999 р. Провокації теж були непоодиноким явищем, так 31 травня 2000 р. був убитий Горан Зугич, радник президента Чорногорії Джукановіча з питань безпеки. Західні політики звинуватили в цьому Мілошевіча, хоча це вбивство за тиждень до виборів в Чорногорії було йому украй невигідно. Але остаточного удару по Сербії завданий за допомогою методів «оксамитової революції». Переворот в Югославії був проведений у момент виборів і став типовою операцією по скиданню глави іноземної держави не через відкриті силові дії, а за допомогою сучасних виборчих технологій.

План скидання уряду Югославії почав здійснюватися адміністрацією президента Клінтона в листопаді 1998 р. – у формі підтримки сепаратистів в Чорногорії і правій опозиції в Сербії. Через декілька місяців, вже під час бомбардування Югославії, Клінтон підписав секретну інструкцію для ЦРУ, в якій була поставлена мета в найкоротші терміни повалити уряд Мілошевіча.[135]

Важливою задачею було об'єднання роздроблених сил правої опозиції в Сербії. Держсекретар США Мадлен Олбрайт прямо вимагала від опозиції вуличних демонстрацій для скидання уряду, якщо результати виборів будуть «незадовільними». На зустрічі в Баня-Луці весною 2000 р. Олбрайт виразила розчарування провалом минулих спроб повалити югославський уряд - вона сподівалася, що «санкції вимусять людей звинувачувати Мілошевіча в їх стражданнях». Але тоді люди до цього ще не «дозріли».

На початку серпня 2000 р. США відкрили в Будапешті спеціальне бюро для допомоги опозиційним партіям Югославії. Серед його співробітників були принаймні 30 фахівців по психологічній війні, багато хто з них брав участь раніше в такого роду операціях під час війни НАТО проти Югославії. За допомогою британських спецслужб була створена організація «Новий Сербський Форум». Через нього влаштовувалися регулярні поїздки сербських фахівців і учених до Угорщини для бесід із західними експертами. Метою цих зустрічей було розробити план «суспільства після-Мілошевіча». Форум випускав звіти по підготовці «плану дій» майбутнього прозахідного уряду – перш за все, «реінтеграції Югославії в європейську сім'ю» і приватизацію. [78, с.74]

Американські і західноєвропейські гроші прямували в праві опозиційні партії і ЗМІ через такі організації, як Інститут відкритого суспільства Дж. Сороса і Національну фундацію підтримки демократії (США). Гроші із США поступали сербській опозиції і через SEED (Support for East European Democracy – «Підтримка Демократії в Східній Європі»). Витрати SEED - частина бюджету Держдепартаменту США. Всього до Сербії поступило через SEED 15,3 млн. доларів в 1998 р., 24,3 млн. в 1999 р. і, нарешті, 55 млн. доларів в 2000 р. Для їх розподілу використовувалися, зокрема, канали організації Балканська Ініціатива при Американському Інституті Миру.[115]

Національна демократична організація (NDI) – ще одна з безлічі напівприватних організацій, які ведуть активну діяльність в Східній Європі. NDI відкрила відділення в Белграді в 1997 р. і до 1999 р. вже навчила понад 900 лідерів і активістів правих партій «передвиборної стратегії і умінню привертати широку увагу». До підготовки перевороту також була привернута інша «суспільна організація» — Міжнародний республіканський інститут (IRI). Якщо NDI робила ставку на роботу з опозиційними партіями, то IRI був зайнятий студентським рухом «Відсіч», яке поставило «гарматне м'ясо» для акцій в Белграді.

Назва організації Студентський рух «Відсіч» давав зрозуміти, що йдеться про молодих, рішучих і прогресивних людей. Мета його – скидання режиму Мілошевіча, метод боротьби – ненасильницький.

Вже на початку листопаду 1998 р. була почата серія вуличних акцій і уявлень, наступна наперед продуманій стратегії ненасильницьких методів боротьби. Концепція її була заснована на гуморі, осміянні і критиці режиму і окремих його представників, з тим щоб в жартівливій формі пояснювати ситуацію в країні і привертати симпатії громадян. Опозиційні газети зображали кулак і девіз: «Гризи систему, так є здоровою Відсіч». Комітети «Відсічі» були організовані в Бєлградському університеті, де добилися зсуву декана філологічного факультету, призначеного, за діючому тоді регламентом, ректором. Проте після 24 березня 1999 р. «Відсіч» виявилася на межі провалу через початок натівських бомбардувань Сербії, йому на якийсь час довелося піти в тінь.

«Відсіч» стала вузловою структурою, через яку західні спецслужби вели роботу з правими організаціями. Під впливом американських інструкторів, діючих через «Відсіч», лідери опозиції підписали угоду про співпрацю і в січні 2000 р. сформували Демократичну опозицію Сербії (ДОС). В той момент коаліція ДОС налічувала 19 партій і вийшла на вибори з єдиним кандидатом, Коштуніцею.

Йшла політика випереджувального звинувачення. Так ще до виборів офіційні особи Заходу звинувачували югославський уряд у фальсифікації виборів. Вже в день виборів, до всякого підрахунку голосів, Демократична опозиція Сербії (ДОС) оголосила про перемогу свого кандидата. Ніяких підстав для цього не було. Опозиція і не збиралася визнавати вибори, якими б ні були їх результати.

Понад 200 міжнародних спостерігачів перевіряли хід виборів, включаючи підрахунок голосів і уточнення результатів. Один із спостерігачів, грецький міністр закордонних справ Карлос Папоуліс, зробив висновок: «Заяви про повсюдне шахрайство, такі як Хав’єра Солани [комісар по закордонних справах Євросоюзу], виявилися помилковими». За його словами, вибори були проведені «бездоганно».

Офіційні підсумки виборів були опубліковані. Коштуніца набрав 48% голосів, Мілошевіч 38,6%. Другий тур був призначений на 8 жовтень. Проте Коштуніца відмовився брати участь в другому турі, в дію був введений план скидання югославського уряду за допомогою масових виступів. Керівник виборчої кампанії Коштуніци, Зоран Джінджіч, призвав «всіх вийти на вулиці» і почати загальний страйк: «Ми повинні прагнути паралізувати всі установи, школи, театри, кінотеатри, контори». Почався заключний етап «оксамитової революції».[109]

Причини, по яких Коштуніца не схотів прийти до влади законним шляхом, були очевидні. На федеральних виборах ліва коаліція отримала 74 їх 137 місць в Палаті Громадян і 26 з 40 місць в Палаті Республік. Ліва коаліція мала більшість і в сербському парламенті, що робило неможливим для ДОС здійснення її програми, оскільки повноваження президента в Югославії були досить обмежені. Тільки державний переворот дозволив би ДОС обійти закон і змістити уряд. [121]

Поодинці і в ізоляції Югославія протистояла імперському тиску Заходу, витримуючи прозахідний сепаратизм, санкції, війну і секретні операції. Вона залишалася незалежною і зберігала економіку з ведучою роллю суспільної власності. Щонайпотужніші держави планети виступали проти неї, і все-таки вона протрималася більше десяти років. Її знищила «оксамитова революція», організовані і підтримані США і НАТО.