Тема кохання в творчості м.Рильського

Поет прийшов у літературу не зрілою, збагаченою досвідом людиною, а 15-річним гімназистом, видавши в 1910 році свою першу збірку віршів «На білих островах». Уже в цій збірці чимало поезій на тему кохання. Правда, образ коханої, якій адресує автор свої вірші, абстрактний. Та воно й не дивно. Це - вимріяна підлітком чарівна дівчина, витвір його фантазії, як ось у вірші «Очі»:

На лоні ночі

Зірки сновійні -

Я все за очі

Оддав би мрійні.

Як очі сяють

У тебе, мила,

Як їх кохаю –

Сказать несила.

Подібний зміст і поезії «Після бурі».

Неначе веселка, сіяєш ти, мила,

Далека, щаслива, красою блищиш,

А я тут самотній... терпіти несила,

Надії-веселки кохання розбило.

Ох, пісне, чому, як той птах, не летиш?

Поет оспівує очі, руки коханої, чоло у темному вінку, порівнює красу своєї вимріяної обраниці з красою природи.

Як ранком зими кришталевим

Весь сніг видається рожевим,—

Такі твої рожево-білі руки.

Як вечором майським прекрасним

Все сяйвом вкривається ясним,—

Такі твої прекрасно-ніжні очі.

Усі вірші поета першої поетичної збірки про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов, як правило, не взаємна, дівчина або байдужа до закоханого ліричного героя, або зраджує його надії.

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала,—

Я все ж тебе люблю.

В іншому вірші, під назвою «Лист», той самий настрій:

Ти з мене насміялась,

Ти не повірила мені.

Ти навіть з сміхом розірвала,

А потім... потім показала

Мої розірвані пісні.

В окремих віршах, яких небагато, жевріє іскра надії, що, може, колись мила відповість на палкі почуття:

Якби мила усміхнулась,

То в душі моїй Пронеслися б, стрепенулись

Зграї ніжних мрій.

Поет навіть робить такий філософський висновок:

Не винна ти, не винен я, Що так тебе кохаю.

У своїй поемі-сповіді «Мандрівка в молодість» Рильсь­кий пише: «Були і ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті до країв». Як світлі зірки на захмареному життєвому небі, згадує вже сивий поет двох дочок сусіда Ольшевського з Романівки. До обох була в юного Максима потаємна залюбленість; він навіть дав тим сестричкам романтичні імена Мінна і Бренда, запозичивши їх з творів Вальтера Скотта, яким тоді захоплювався.

Через усе життя проніс Максим Тадейович пам'ять і про іншу землячку — дівчину Ганю, почуття до якої назве «першим на віку незграбним дещо мавпованим коханням». Саме їй він і присвячував свої перші любовні вірші.

Пізніше, коли Максим разом з братом Іваном жив у родині Миколи Віталійовича Лисенка на Маріїнській-Благовіщенській вулиці, ходив до гімназії і писав поезії, що ввійшли до збірки «На білих островах», він був таємно закоханий у дівчину, що жила по-сусідськи. Молодий поет спостерігав, як вона щодня поливала в садку квіти, і створив у своїй уяві чарівний образ. Йому тоді здавалося, що то прийшла справжня любов, яка супроводжується безсонними ночами, тривожними думами. Згодом, згадуючи ці юнацькі переживання, Рильський напише такі рядки:

0 славна дівчинко в брунатнім убранні, На Благовіщенській, в сусідньому подвір'ї! Хвала тобі за все: за стрічі мовчазні,

За губки в ніжному розтулені довір'ї,

Що так хотілося поцілувать мені,

За відрухи легкі, як лебедине пір'я.

До поцілунків ми з тобою не дійшли,

бо навіть, як на те, знайомі не були.

Значне місце займають вірші на тему кохання і в наступних збірках «Синя далечінь», «Крізь бурю і сніг», а особливо у збірці «Під осінніми зорями», яка побачила світ у 1918 році.

Складалась ця збірка, як і перша, в основному з ліричних віршів. Поет навіть назвав її «Лірики книга друга» і в першому ж вірші так передав свій душевний стан:

Ходжу, броджу по городу

Великому, великому.

Розкрив би я своє серце,

Та нікому, та нікому.

Значна частина віршів, що увійшли до цієї збірки, була написана в дореволюційні роки. Серед них чимало на тему кохання. Але це вже були зрілі поезії, бо писала їх молода людина, яка пізнала справжню любов.

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

Я так тебе люблю, що білий шум беріз

І небо голубе для мене домовина.

Знов бачу ті поля, серед яких я зріс,

Де вперше я ридав, де вперше я сміявся —

Але я ще не знав таких гарячих сліз

І сміхом я таким іще не заливався.

Або ось ці рядки:

Тебе любить, усе забуть!

Ти зрозуміла?

Єднає нас єдина путь,

Єдина сила.

Про перше справжнє кохання 19-річного юнака згадуватиме Рильський і перед Великою Вітчизняною війною і в роки війни. Пам'ять про почуття до дівчини на ім'я Ліда з берегів Росі, з міста Корсуня, він зберіг на все життя. У жовтні 1939 року поет присвятив їй вірш «Лист до загубленої адресатки». Оживляючи в пам'яті події далекої юності, поет сумно іронізує над собою:

Усе це, може, щастя й невелике,

Та більшого не вмів я досягнуть.

А в поемі «Мандрівка в молодість» дає оцінку тому щастю, тому справжньому першому коханню.

Лише старіючи, якогось дня у Львові,

В готелі тихому я раптом зрозумів,

Що той гарячий плуг далекої любові

Навіки борозну в душі моїй провів.

Однак тоді, в трагічні роки революції, коли все руйнувалося, нищилося, коли падали не тільки трони, а й життєві принципи та моральні засади, змінюються погляди на кохання й у молодого Рильського.

Замість чистого, щирого почуття, яке єднає закоха­них, коли перед ними з'являється «єдина путь, єдина сила», коли ліричний герой з душевним трепетом запитує:

Чи ти моя, чи це омана?

І звідкіля

Спливає знов обітованна моя земля?

Невже по довгім мандруванні

Я те знайшов,

Чим платить за віки страждання

У мент любов?

З-під пера почали з'являтися вірші про любов легку і короткочасну, коли розлука для закоханих не трагедія, і вона не приносить не тільки сліз, а навіть смутку. Якщо раніше це був болючий процес, коли

...асфальт перону

І приступка у поїзді брудна

Сльозу колись родитимуть солону,

Тим гарячішу, що вона - одна,

то тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: «Я піду - і, може, більше не прийду», «поцілуй востаннє, обійми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить». Дедалі частіше кінець кохання поєднується з кінцем буяння природи.

Переспіло-солодка малина

І схиляється, і червоніє,

Прославляючи сонце єдине.

Все тонке, ніби та павутина,

Що пожовклу любов повиває.

Майже постійно йдеться про розлуку, про кінець любові.

Тихше, стій. Не говори.

Попрощаємось востаннє.

Про це поет пише або з легким жалем, або з полегшен­ням, не бажаючи вороття.

Затужить «прощай» над нами,

За ним надійде забуття...

Піду мандрівними шляхами

В краї, де нема вороття.

На життєвому шляху поета почастішали зустрічі з випадковими жінками, легковажними і навіть продажними. Слова повія і кокотка перестали бути образливими. Так воно було в ті роки каламутних бур, коли політичні діячі, як писав Рильський, «вправлялися в погромах і промовах», коли мішалося «ура» з парадним «калавур», коли з'являлися повії «в банти­ках багрових». Поет сумує за чистотою і в коханні, і в стосунках між людьми

Під сірий шум дощу так хочеться любові,

Одверто щирих душ і поглядів ясних,

І сміху чистого, і чистої розмови,

І золотої гри у келихах дзвінких.

Подібний настрій має і поезія «Н. М.» (криптонім, на жаль, не розшифрований).

...В час, коли юрба ішла

І вколо тебе клекотіла,

І брудні славила діла

Під назвиськом святого діла,—

Лиш ти, самотня й мовчазна,

Як скеля в західнім промінні,

Стояла, й зору глибина

Тужливі одкидала тіні.

І непомітно я прийшов

У молитовному тремтінні;

Тобі одній моя любов,

Тобі слова мої єдині.

У вірші «Фінал» він прощається зі святим і чистим почуттям:

Прощай, кохання білокриле,

І сум нічний, і сяйво днів!

Моє поламане вітрило

Жадає волі і вітрів.

Немає вже в поета віри в чистоту людських почуттів. Та й де вони, ті чисті почуття, візьмуться у «сірій тюрмі», з якою порівнює Рильський тогочасне життя. Все навкруги продажне. Продажна і любов. І хоч йому важко з цим змиритися і «тоненьку павутину плести з гріха, отрути і вина» (бо в «той же час, годину і хвилину в душі лице Мадонни вирина»), він зрештою поступається своїми принципами і, обдурений у своїх ^; чистих намірах, починає оспівувати повій:

Я чистий образ Беатріче

На сміх гетери проміняв.

З'являються вірші про любов продажну.

Надходить вечір синьою стіною.

Ходім зо мною, руку дай мені.

Цю ніч одну пробудеш ти зі мною,

Цю ніч одну...- розсипались огні.

У тузі за чарами земного, а може, навіть неземного чистого кохання поет створює фантастичний образ жінки-царівни, яка поєднала в собі риси його ідеалу. ^; Хоч існувала вона лише в мріях поета, їй він присвячує сонет під назвою «Моя царівна» і незакінчену однойменну поему.

У сонеті, епіграфом до якого взято слова з вірша Агатангела Кримського («А я так кохаю, кого і не знаю, - далеку царівну»), Рильський, так само, звертаючись до вимріяної особи, пише:

Тобі одній, намріяна царівно, Тобі одній дзвенять мої пісні, Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

Душа його співає про «безтілесні і ясні» очі незвичайної жінки, які ввижаються йому і в місті, «де грають струни п'яні», і в селі, серед поля, «коли ще сном охоплені жита».

У поемі «Царівна» Рильський якоюсь мірою пов'язує образ вимріяної ним коханої жінки з ресто­ранною повією: спочатку йому здалося, що за столик у ресторані сіла прекрасна і загадкова чарівна особа, з якою він повів мову про високі почуття, а коли «сон чи чар пройшов», то виявилося, що то «кокотка край стола сиділа, де тільки що ввижалася царівна».

Лірична героїня сонета «Моїй Леонорі» — теж повія. Сам Рильський поставив підзаголовок до цього вірша — «П'яний сонет». Героїня твору з'явилася на шляху поета випадково, побула з ним одну ніч, щоб «збудити, блиснуть і розвіятись тінню». Поет не осуджує її, як і кокотку з драматичного малюнка «Бенкет», написаного в 1918 році. Поет же залишився зі своїм ідеалом вічної любові. Він вважає за краще сприйняти смерть, випити отруту, ніж втратити його.

З інтимної лірики варто відзначити вірші "Яблука доспіли, яблука червоні!", «Поцілунок», "Ластівки літають, бо літається", " Лист до загубленої адресатки" та інші. М.Рильський дав чудові зразки еротичної любовної лірики, зокрема у поезії «Поцілунок»:

У темній гущині її я наздогнав

.Вона, вже лежачи серед пахучих трав.

Руками пружиним од мене одбивалась

Нарешті стишилась - і дивне диво сталось:

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягли

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені в бігу стрункі та дужі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, -

І тихим голосом, охриплим і чудним,

Вона промовила: "Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче!"

У час, коли творчість поета визначалась «неокласицизмом», він у творах про кохання починає частіше звертатися до класичної спадщини. У його сонетах на тему кохання з'являється образ богині любові Афродіти, описується її пристрасть до смертного Анхіза, батька Енеєвого. В інших сонетах розповідається про закоханість богині полювання Діани у теж смертного мисливця Ендіміона, про почуття сина троянського царя Лариса до Гелени Прекрасної, Квазимодо до Есмеральди.

Майже зовсім з палітри Рильського зникли вірші про кохання у тривожні 30-ті роки - роки пересліду­вань і репресій української інтелігенції, коли й самому Рильському довелося пізнати, що таке в'язниця.

Однак час від часу тонка лірична душа поета, який у цей період часто писав не за велінням серця, а за наказом, на замовлення тих, хто стояв біля керма радянської культури, інколи торкалася і струн сердеч­них. Тільки тепер закоханість приходить до ліричного героя лише в мріях та снах. Так, у вірші «Шопен» (1934 рік) чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жінки, жінки-мрії, символу недо­сяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидається в погоню за тим щастям, але не наздоганяє.

Тільки... вітер віти клонить і співає

Мені в ушах... Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

Рильський знав, що було причиною для написання цього вальсу Фредеріком Шопеном: композитор без­надійно закохався у Жорж Занд, Ця француженка стала його мрією, яка так і не збулася. Почуття композитора було співзвучним почуттю поета. Він також усе життя ніс у душі вимріяний образ коханої, зустріти яку так і не довелося. І за те, що чарівні звуки вальсу Шопена викликали в його уяві знову той недосяжний ідеал, те нездійсненне щастя, поет виносить подяку композиторові:

А сьогодні я

Люблю свій сон, і вас люблю за нього,

Примхливий худорлявий музиканте.

Коли поет наблизився до полудня віку, він знову звернувся до теми кохання - з'явилося 9 поезій про любов, об'єднаних у цикл «Остання весна».

Ось вона — весна остання, мед гіркий зачарування,

Труєне вино!

Знов слова чиїсь причулись,

Знов рука плеча, торкнулась,

Як колись давно.

Як колись — і як ніколи, Затремтіло серце кволе

Болем молодим. Проста сукня обвиває

Все безмежне, все безкрає, Що тужив за ним.

Ти мовчиш? Ти мовчазлива? Ти сама не бачиш дива,

Що створила ти? Що ж твої закрили вії?

Насміх? Радість? Біль? Надії?

Слова не найти.

Облітає пух з тополі

І лягає тихо долі.

Спокій. Тишина.

Ах, отруту перелито!

Ольга Стеценко //Дивослово, 1995. - № 10-11.

Життя і творчість Андрія Малишка

(1912-1970)

Народився Андрій Самійлович Малишко в Обухові на Київщині 14 листопада 1912 року в багатодітній сім’ї шевця. Дитячі роки були досить важкими. Із спогадів самого поета „Як живу бачу свою матір Ївгу Бази лиху, її сині задумливі й повні житєйської мудрості очі. Вечорами, сидячи біля прядива, вона співала тихо і проникливо, і ці пісні запали в мою пам'ять на все життя. Мій батько, на противагу матері, був людиюю суворої вдачі. Високий на зріст, широко-плечий, з розкішними козацькими вусами, він чимось нагадував мені козака Мамая на старовинних українських картинах. Щоденна турбота про шматок хліба змушували його працювати багато, наполегливо і бути нещадним у родині до тих, хто ухилявся від роботи. Його затаєну сувору любов до нас, дітей, ми помічали хіба що тоді, коли, було, випивши чарку, він вихвалявся перед сусідами: "Ех, як зароблю гроші, як куплю вороних, та посаджу на воза всіх дітей своїх, та проїду селом, щоб вороги мої лопнули від злості". Тільки не збулася його мрія: коні вороні мчали чужими дорогами і не завертали до наших воріт.

Закінчивши семирічку, Малишко поїхав навчатися до Києва. Спочатку було ме­дичне училище. Проте серце прагло іншого, чув поклик Слова.

А.Малишко полишає училище і стає сту­дентом літературного факультету Інституту народ­ної освіти. Тут розкрилося його поетичне об­даровання. Найкращі роки юнацькі: молодість, мрії, кохання...

У1932 р. Малишко закін­чує інститут. Деякий час учителює в Овручі, по­тім рік служить в армії, невдовзі стає газетярем, друкує вірші, декларативно відгукуючись на змі­ни в країні.

Довоєнний період твор­чості А.Малишка досить плідний щодо кіль­кості написаних творів і виданих збірок: "Бать­ківщина" (1936), "Лірика", "З книги життя" (1938), "Народження синів" (1939), "Листи червоноармійця Опанаса Байди", "Березень", "Зореві дні", "Жайворонки" (1940). Проте з по­гляду художньо-естетичного вартісними лиши­лися твори інтимної й пейзажної лірики, оскільки тематично ці збірки становлять част­ку основного масиву української радянської поезії тих років.

Під час війни А.Малишко служить військовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Україну", "За честь Батьківщини", часто друкує свої статті, на­риси, репортажі, вірші. У них звучить щирий біль за сплюндровану рідну землю і віра в перемогу над ворогом.

Поет тяжко переживав трагедію народу, тра­гедію власного життя. Ось що писав він у вірші до поета Олекси Влизька:

Отож на мене у тривожну ніч

Складали дізнання і протоколи,

На допитах помучили кати

І біля муру вистрілили в спину.

І я страждав не з болю, а від того,

Що все, чим жив, горів, полум'янів,

Стоптали чобітьми, і загасили

Усі сонця і збили зелен квіт,

Який мені давав з дитячих літ

І голос мій, і пісню солов'їну...

Олексо, друже! Кажуть, що не я,

А ти тоді убитий був невинно.

Чому ж мені здається, що й тепер

Розстріляним ходжу по Україні,

І кулю ту прокляту вік ношу,

І вийняти із серця вже не можу.

Твори періоду війни склали сім збірок: "До бою вставайте!" (1941), "Україно моя!", "Понад пожари" (1942), "Слово о полку", "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). За словами літера­турознавця А.Ткаченка, "Україно моя!" — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У цьому циклі - сповідь солдатського серця, усе пе­режите й вистраждане на важких фронтових до­рогах.

Досвід воєнного лихоліт­тя вніс корективи у світосприйняття епохи й історії народу. Лірик заговорив "жорсткою мо­вою", у його віршах — небувала загостреність патріотичних почуттів воїна-українця. Ще одна провідна нота його воєнної поезії — це її спря­мованість у майбутнє, у світлі дні. З'являють­ся вірші, у яких домінує мотив отчого дому — повернення на рідну землю, до мирної праці, мирного життя.

Післявоєнна твор­чість А.Малишка (1949-1959) кількісно досить об'ємна. Проте художня цінність її далеко не од­нозначна. Чимало віршів мали псевдопатетичне звучання, вони разюче контрастували з реаль­ною дійсністю: розруха, нестатки, голод (особ­ливо потерпало село) - і піднесено-поверхове оспівування щасливого життя.

Саме тоді посилилося пе­реслідування письменників, зріс ідеологічний тиск. Через це Малишко "мовчав" майже де­сятиліття (до 1956 р.), писав про воєнних дру­зів, живих і загиблих, писав про обов'язок жи­вих перед мертвими. Ці вірші не друкувати­муть, їх прочитають лише у збірці "Що записа­но мною" (1956).

Збірки "Що записа­но мною" (1956), "Серце моєї матері" (1959) ви­йшли після XX з'їзду партії, коли було розвінча­но культ особи Сталіна, коли демократизувало­ся суспільне життя, назрівали зрушення в су­спільній свідомості, відхід од усталених уявлень. Усе це не могло не позначитися на творчому самовираженні поета. У нього дедалі більше з'яв­ляється творів, позначених душевністю, особли­вою щирістю.

Малишкова лірика 60-х рр. відзначається фі­лософською осмисленістю, перейнятою у при­роди здатністю до оновлення, воскресіння ду­ху. Особливої художньої акцентації у віршах на­бувають такі поняття, як совість, біль, страждан­ня, сумнів.

Збірка "Полудень віку" (1960) започаткувала десятиліття плідної натхнен­ної праці поета. Одна за одною виходять книжки "Прозорість" (1962), "Дорога під яворами" (1964), "Рута" (1966), "Синій літопис" (1968), "Серпень душі моєї" (1970).

У художній тканині цих збірок зримо проступають традиції народного світогляду і світосприймання.

Помер А.Малишко 17 лютого 1970 року. У його спадщині не тільки поетичні твори, а й художні переклади, публіцистика і прекрасні пісні, що стали одкровенням для цілих поколінь українців.

Пісенна творчість Андрія Малишка

На слова А.Малишка написано добру сотню пісень. Музику на слова цього проста творили такі відомі композитори, як Л.Ревуцький, П.Козицький, Ю.Мейтус, О.Білаш, брати Майбороди, особливо Платон, автор мелодій до таких визна­них народом і досі не забутих пісень, як "Пісня про рушник" ("Рідна мати моя..."), "Вчителька", "Ранки солов'їні", "Ми підем, де трави похилі", "Пісня про Київ" ("Білі каштани"). Часто ці пісні мають кілька паралельних назв. Наприклад, "Піс­ня про рушник" - "Рушничок" "Рідна мати моя"; "Вчителька" - "Пісня про вчительку" - "Сонечко встає"; "Стежина" - "Моя стежина"; "Ранки солов'їні" - "Знову цвітуть каштани" - "Київський вальс". Були випадки, що поет й сам тво­рив і наспівував композиторам мелодії до своїх творів. Пісні Андрій Малишко складав протягом усього свого життя, але особливо активно - у повоєнний час.

Частина пісень менш відома, зокрема "Колгоспний вальс", "Вечірні вогні" ("З тобою, кохана, ми підем у парі"), "Ранки солов'їні", "Цвітуть осінні тихі небеса", "Ми підем, де трави похилі". Так, у пісні про кохання "Ми підем, де трави похилі" є досить цікава пейзажна картина, задушевний настрій закоханих, переданий такими рядками:За річкою за голубою

Дві чайки у хмару зліта,

В краю придніпровськім

Ми стрілись з тобою,

Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти

Зелене верхів'я звело.

У парі з тобою ми будем любити

Усе, що на душу лягло.

І стеляться обрії милі,

І вечір в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

Кожного ранку ми чуємо позивні Українського радіо. Для них використано мелодію пісні на слова А.Малишка "Ранки солов'їні":

Знову цвітуть каштани,

Хвиля дніпровська б'є.

Молодість мила, Ти серце моє.

Найбільшу популярність А.Малишку здобула "Пісня про рушник". Цей твір уперше пролунав у кінофільмі "Літа молодії" і приніс Платонові Майбороді та Андрію Малишку велику славу. В народі пісну перейменували - нази­вали просто "Рушничок". Пісня відразу ж стала народною, бо в її центрі була предковічна оберега -- вишитий рушник, з яким, як знаємо з етнографії, зустрічають найдорожчих гостей, який стелять під ноги молодятам, яким прикрашають ікони та портрети дорогих людей, яким перев'язують хрести на могилах рідних. Поет підкреслює, що кожна ниточка вишиття є своєрідним кодом, своєрідним побажанням, але сучасній людині дано це зрозуміти не відразу. Тільки на схилі віку ліричний герой збагнув, то на подарованому рушничку - вишите його матір'ю життя сина:

Я візьму той рушник,

простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав,

в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові

оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука,

і вірна любов.

Центральною постатю в цій пісні є образ матері. Малишко писав насамперед про свою матір, а тому очі в героїні в першій редакції твору були блакитні, але в народі відбулося шліфування, певне узагальнення образу матері, й цей епітет змінився на інший - "привітні", який точно відображав постійне чекання матері своєї дорослої дитини в гості. "Пісня про рушник" - вершина пісенної творчості А.Малишка.

Велику популярність завоювала Малишкова пісня "Вчителька". Й досі вона звучить під час свят Першого та Останнього дзвоника, в День учителя, на шкіль­них випускних вечорах. А.Малишкові вдалося чу­дово відтворити шкільний колорит, специфічний настрій. Усе в цьому вірші доцільне, виважене: і зошити на столі, і маленький школярик, і журавлі, які у вересні відлітають у вирій, і сива вчителька. Автор схиляється перед своєю геро­їнею, називає її єдиною порадницею, зорею, дякує за невтомну працю:

Скільки підросло й полетіло нас

В молодій весні, в колосистім полі,

А у тебе знов та ж доріжка в клас,

Той же явір наш

Під вікном у школі...

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій.

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

За вісім днів до смерті, 8 лютого 1970 року, Андрій Малишко створив свою останню пісню - знамениту "Стежину". Якщо глибоко вникнути втекст цього твору, то можна зрозуміти, що "Стежиною" автор уже прощався з усіма, кого залишав на цій землі. У творі надзвичайно багато світлих архетипних образів, своєрідних підсвідомих глибоко насичених споконвічною інформацією, досвідом поколінь спадкових символів для кожного українця: стежка від рідного порогу, відчинені ворота у великий світ, розквітлі соняхи, картина тихого вечора як при­родного явища і як невблаганного вечора життя:

Чому, сказати, й сам не знаю.

Живе у серці стільки літ.

Ота стежина в нашім краю.

Одним одна біля воріт...

Кудись пішла, не повертає.

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в ріднім краю.

Одним одна біля воріт...

Дощами мита-перемита,

Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревний біль і ревний жаль.

6