Володимир Миколайович Сосюра

(1898 - 1965)

Для розуміння трагічності постаті поетата В.Сосюри і його вибору варто прочитати строфи з його вірша "Два Володьки":

Скільки раз я хотів

за нестриманий гнів

і за дум чорні лебеді й круки, -

взявши мавзера темного в руки, -

(щоб надворі летіли сніжинки,

коли небо сліпе і рябе), -

і поетавить себе до стін­ки...

Довго, довго я був із собою в бою...

Обсипалось і знов зеленіло в гаю,

пролітали хвилини, як роки...

Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист, -

рвали душу мою

комунар і націоналіст...

Після самогубства Миколи Хвильового в українській підрадянській літературі най­цікавішою людською поетатю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. І цікавим при цьому є один надзвичайно характеристичний для Сосюри момент Два Сосюри - українець і комуніст - живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. І не якісь низькі особисті інтереси привели його до більшовиків, а таки бажання жити й працювати для України на Україні.

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцево у степовому шахтарському краю. Правда, у своїй авто­біографії, датованій 11 квітня 1945 року Сосюра називає днем народжен­ня 5 січня. У той же час у двох пізніших його ж автобіографіях ( 1957 і 1958) знову фігурує цифра 6. Невдовзі після народження сина батьки пе­реїхали в селище Третя Рота ( пізніше -м. Верхнє, що тепер уже ввійшло у Лисичанськ на Луганщині). Дивна назва поселення цього населеного пун­кту пояснюється там, що в часи Аракчеєва тут знаходилось військове по­селення на основі солдатів з третьої роти. Історичні факти свідчать, що царський міністр запровадив дикий за своєю суттю експеримент. Щоб не утримувати армію коштами держави, солдатам дозволили навіть одружу­ватися і вести господарство, але до обіду вони вважалися звичайними се­лянами, а після обіду займалися військовою муштрою. Військовий одяг у таких поселеннях змушені були носити всі чоловіки, починаючі від хлоп­чиків семилітнього віку. Поселення жило за законами військової частини. Найменший про­мах, непокора, відхід від режиму жорстоко каралися. Навіть жінок били шпіцрутенами, якщо після відбою вони пробували засвітити світло біля хворої дитини чи доварити вечерю. Ні про яке щастя у таких умовах й мови не було, адже здебільшого навіть обряд весілля відбувався так; ши­кували за зростом солдатів і дівчат-кріпачок, за цим же принципом пару­вали, одночасно вінчали й вивозили на поселення.

Батьки майбутнього поета були цікавими особистостями. Микола Володимирович, як і дід Володимира, належав до сільської інтелігенції. Батько, за фахом кресляр, відзначався непосидючою вдачею, за життя пе­репробував багато професій: був креслярем, вчителював по селах, шахта­рював і навіть пробував себе у ролі селянського адвоката. А у вільний час писав сатиричні вірші, гарно грав на птарі й під її срібні звуки співав ук­раїнських пісень, хоч у побуті, як і вся сім'я, користувався російською мовою. Дід по батьковій ліні, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився: "Я крестьянином родился й таковым хочу умереть".

Сам Володимир Сосюра твердив, що за цією генеалогічною лінією його рід походив від французів, адже у той час, коли запорізькі козаки були на службі у французького короля, його далекий предок де Соссюр (а таке прізвище носить чимало французьких учених, серед яких і лінгвіст із Женеви професор Фердинанд де Соссюр) захопив­ся розповідями козаків про Січ, у вирішальну мить скочив на коня й разом з ними помандрував на Україну, де якийсь час був запорожцем, а далі одружився, українізувався і поклав початок роду Сосюр.

В автобіографічному романі "Третя Рота" В.Сосюра змалював пре­красні портрети своїх батьків: "По жіночій лінії батько був карачаївець і українець, по чоловічій теж українець. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорізькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, ви­сокий лоб, тонкі брови... Моя мама (Антоніна Дмитрівна Локотош), як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, м'ятежна і розкидана. Вона була красуня. Її смутояві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У неї було чорне, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала над ними. В юності своїй вона працювала на патрон­ному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). І на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претен­дентками і дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама – якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полеті­ти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча".

Закономірно, що від батьків Сосюра успадкував і вроду, і романтичні пориви душі. Батьки переїжджали з місця на місце в пошуках кращої долі, але від цих переїздів та нестримного потягу глави сімейства до чарки сім'я, в якій уже було восьмеро дітей, скотилася до такого убоже­ства, що навіть не мала даху над головою. Громада жаліла багатодітну ро­дину і допомагала їй: "Жили ми в маленькій хворостянці, збудованій гро­мадою старенькій бабусі. Бабуся померла, і нам було подаровано її хворо­стянку без огорожі і двома маленькими віконцями. І там, де жила одна людина, до смерті батька нас жило 10 душ". До того ж життя годувальника урвалося рано й безглуздо: він помер тридцятисемирічним від алкоголіз­му у 1915 році. Через два роки після цього Володя напише трагічне оповідання російською мовою "Смерть отца", де перші жаскі слова передадуть становите дитини п'яниці: "Мой отец бил алкоголик..."

За життя, батько особливо любив Володю, вчив його малювати, бо й сам часто робив шаржі на знайо­мих, малював людські обличчя та досить цікаві, як на самоучку, акварелі. Початкову освіту син теж здобув під опікою батька, який прищепив йому любов до пригодницької літератури, через що з ранніх літ Володя зачиту­вався Купером та Жюль Верном.

У 1910 році хлопчина поступив до міністерського двокласного училища в Третій Роті. Він захопився творами Гомера, Шіллера, Шевченка, Гоголя, Пушкіна. Їхня лірика дала поштовх до перших спроб творити самому. Ті учнівські поезії Сосюри досі не відомі, бо зошити загинули в роки Першої світової війни.

У 1914 році Володимир поступив до трикласного нижчого сільськогосподарського училища, яке знаходилося у с. Яма, але через смерть батька (1915 р.) залишив його й влаштувався учнем на содовий завод, а потім - на шахту. Пізніше про цей період у своєму житті Сосюра напише: „Ми жили в хворостянці... Заводу ворота відчинились для мене в одинадцять літ. Юнаком і зазнав, що шахтарська робота - це найважча з відомих у світі робіт”.

Та заробітки були такими мізерними, а праця такою дешевою і тяжкою, що уже в новому навчальному 1916 році юнак повернувся в училище. Він пише вірші, які друкуються в "Народной газете", "Голосе рабочего" і "Голосе труда". В цих поезіях переважало явне наслідування російської романсової лірики та О.Некрасова.

Лисичанська "Голос рабочего" 14 жовтня 1917 року друкує вірш В.Сосюри «Плач волн», а 22 жовтня - перший Сосюрин вірш українською мовою «Чи вже не пора», наприкінці жовтня - «Товаришу» Не всі вчителі та керівні працівники училища ставилися до поетичних спроб Сосюри доброзичливо. Управи­тель часто прилюдно в'їдливо висміював початкуючого поета: "Вот вы, Сосюра, поэт. Почему б вам не написать про поросят, это так поэтично". У цьому закладі Володимир провчився до буремної осені 1918.

І тут у житті майбутнього поета розпочинається найбільш романтич­на й трагічна сторінка.Восени 1918 року він бере участь у повстанні проти німецьких військ. Добровольцем вступає в ряди петлюрівців і в цій армії перебуває аж до лютого 1920 року. Його вибір, на чиїй стороні бути, можна вважати спонтанним, але все-таки обгрунтованим: "Приїхав Третій гайдамацький полк. Розстрілює каральників, роззброює німців, тримає фронт проти дончаків. Ви розумієте, як це впливає на наївного хлопця, що начитався Гоголя та Кащенка, змалку марив грозовими обра­зами козаччини. А тут вона жива! Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинками, зацвіла земля козацькими шликами!.. І записався я в цей полк".

Радянське літературознавство з ідеологічних мотивів про цей період писало, що в армії УНР Сосюра був періодично і не зовсім свідомо, бо коли розібрався, що і до чого, то в 1919 році втікає звідти і потрапляє у полон до денікінців, які розстрілювали його, як петлюрівця, проте рана виявилася не смертельною і юнак вижив. Судив його і червоний трибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, який начебто розгледів у Сосюрі майбутнього великого поета, врятувала йому життя. А вже в 1920 році Сосюра потрапляє в Одесу, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав червоноармійці. В 1920 – 1921 рр. В.Сосюра воює з білополяками та армією Н.Махна. Нині можемо з впевненістю говорити, що тут має місце перекручення владою біографічних фактів з життя В.Сосюри. А окремі з них виглядають дещо наївними, якщо розглядати їх з позиції трагедії громадянської війни, коли за розбіжність у політичних переконаннях, чи приналежність до протилежного табору не щадили навіть рідних.

За іншими (тепер уже унікальними) данними, взятими зі спогадів самого В.Сосюри про ці роки, що були надруковані в журналі «Червоний шлях» ( ч.10.1926 року), в армії Петлюри юнак перебував не епізодично, а з 1918 – по 1920 роки (вступив у листопаді 1918 року, а покинув у лютому 1920 р.). І більше того – Сосюра кілька разів потрапляв у більшовицьке (білогвардійське, де його дійсно розстрілювали) оточення, але не тільки не переходив на сторону більшовиків, а навпаки – тікав від них і включався в армію УНР. Під час відступу цієї армії юнак опиняється аж у Галичині, а потім стає курсантом старшинської школи в Кам'янці-Подільському і пере­буває в особистій охороні отамана.

Виявляється, що навіть знамениті рядки поеми «Червона зима» (1921 р.): «На фронт, на фронт, а на пероні люди, біля вагонів ми співаєм «чумака»…» і далі сцена прощання з сестрою та згадка про відсутність матері – все це взято зі спогадів про перший від’їзд на фронт у лавах української армії, а не червоної. Про це ж буквально так само пише В.Сосюра в своїх вище згадуваних споминах та романі «Третя рота».

Пізніше, виправдовуючись перед радянською владою за чей період своєї біографії, Сосюра писав:

І пішов я тоді до Петлюри,

бо у мене штанів не було.

Скільки нас отаких біля муру

Од червоної кулі лягло!...

Ми пройшли золотими ланами,

Крізь огонь і синяву пройшли,

та навіки, навіки за нами –

оселедець, погони і шлик…

У цьому признанні цікавим є оце мотивування свого перебування в Петлюри тим, що, мовляв, « у мене штанів не було». Це вказує на те, що в армії УНР воювали робітники і селяни, а не тільки представники буржуазії, яе про це стверджува більшовицька влада. Сосюра також пише, що до Петлюри його привело передусім романтичне захоплення українським козацьким минулим, навіяним читанням М.гоголя та іншими творами. А тут воно живе виринуло із сивої давнини.

Доля була жорстокою до молодого Сосюри. Цьому ліричному й ніжно­му душею поету в роки війни прийшлося двічі пережити розстріл. Його розстрілювали як петлюрівця двічі - спочатку денікінці, але куля пройшла попід саме серце й поет вижив, після чого поранений і хворий на тиф лежав у інфекційній палаті Одеського шпиталю, потім мало не поставили до стінки червоноармійці, від розправи яких Сосюру врятували його ж вірші. А може, берегла й ота непоясненна Божа опіка, яка часто тримає руку над простоволо­сими головами беззахисних носіїв таланту. А може, молитви матері, яка хво­рому на тиф синові принесла освячений хрестик і змусила одягти на шию...

Коли майже розбитий Петлюра (трагічну роль тут відіграла епідемія тифу, як вважають сучасні історики, перше застосування бактеріологічної зброї) вирішив із залишками свого війська емігрувати у Польщу, Сосюра не зміг порвати з рідним краєм і залишився в Україні. В.Гришко акцентує ще на одній причині несподіваного примкнення двадцятиоднорічного юнака до червоних, підкреслюючи, що "в цей час більшовики в Україні почали ефективно грати на національних струнах, визнавши самостійність України в "радянській" формі", а Сосюра їм повірив. А можливо, подорослішав на­стільки, що усвідомив національну катастрофу й змушений був вибирати з двох бід (еміграція або перехід на сторону червоних), як йому тоді здавалося, меншу біду. Вибір Сосюри, яким би він не був, був вибором каторги замість волі, бо важко йому було жити з тавром вчорашнього «петлюрівця» і з тягарем любові до України в серці. Цей перехід Сосюра пережив надзвичайно болюче,як людина чесна, що прийняла не миле її серцю, але підказане жорстоко-безжальним розрахунком рішення. Подібно до того, як М.Хвильовий у своїй новелі «Я» змалював своє становлення більшовиком в образі вбивства матері, Сосюра своє становлення більшовиком малює як убивство рідного брата:

Навів на мушку знак тризуба,

нервово оддало в плече...

Як молитовне склались губи,

і по щоці сльоза тече!..

Розкинув руки; "Мамо, мамо!"-

О брате любий, ніжний мій!

Це ж я закляклими руками

поцілив в голову тобі...

Лежить. А в небі - гайвороння

і залізниці дальний шум...

Цілую губи рідні, сині

і на огонь біжу; біжу...

А гриви хвилями на вітрі,

доісторичний в небі крик.

Хай кулі виють темно й хитро,-

тепер я, хлопці, більшовик!..

Маловідомими залишаються у поетовій біографії фак­ти перебування юнака в Гуляйполі в Махна, який навіть подарував Сосюрі годинника з дарчим написом. Очевидно, якраз спогадами про перебуван­ня в цього отамана й можна пояснити те, що В.Сосюра пізніше взявся спочатку за поему "Мазепа", а далі й за прозовий роман про цього отама­на, але рукописи творів не збереглися.

А час не стояв на місці. 20 травня 1920 року в газеті "Одеський комуніст" під псевдонімом Сумний Сосюра друкує вірш "Відплата" українсь­кою мовою. Про цю публікацію так згадував сам автор: "Я був певний, що вірша надрукують, і переписав його для газети друкованими літерами, щоб у друкарні не помилились. Пам'ятаю початок мого листа до редактора: "Дорогой товариш редактор! Посилаю для Вашей газети стихотворение "Відпла­та". Я горжусь, что пишу по-украински, но с рабочим содержанием". І підпи­сався: "Сумний". Молодь Одеси дуже швидко визнала Сосюру поетом, він став улюбленцем ровесників. Та повернемося до воєнних подій. Вони, ви­являється, проливають світло на все майбутнє життя і творчість В. Сосюри.

Вже червоноармійцем поет потрапляє у Єлисаветград на військово-політичні курси, знову опиняється у інфекційній лікарні, де ме­диком працював письменник І.Микитенко. Можливо, вони толі й познайо­милися, але навряд чи стали друзями, бо вже в перших числах вересня 1924 року в Харкові, куди приїхав Микитенко, останній не став на захист Сосю­ри, коли того вперше виключали з партії, а через десять років знову приїхав з Києва в Харків, шоб Володимир Сосюра. В пальті, перешитому з солдатської шинелі, він ходив, оточений молоддю, швидко зближався з незнайомими досі людьми і ставав для них Володькою. У ті роки хтось жартома навіть кинув доброзичливу репліку: "Молоді поети, сосюртеся!" Дійсно, багато початківців таки писали "під Сосюру", та ніхто не міг зайняти його місця. дорівнятися до нього талантом. Він стає володарем дум молодого покоління, але не все було так просто.

До творів цього періоду належить й поема Махно, текст якої не зберігся, а за опубліковані уривки автор мав великі неприємності. Сам поет згадував: "Я написав поему "Махно", за яку скільки випив горя, що й нащадкам стане". Роман про Махна взагалі не публікувався, але, як справедливо зазначає В.Костюченко, "це не зава­жало тим, хто його й в очі не бачив, безапеляційно зауважувати: у творі не "марксівський погляд" на історичні події". У пізніших поезіях образ Мах­на виринав епізодично як романтичний символ: /Знову привидівся той,/ що для чекістів - бандит, /І для бандитів - герой.

А з самої поеми через кожен надрукований сприяти виключенню Сосюри з партії вдруге. (Про це докладніше можна прочитати у статті О.І.Микитенка «Друзі чи супротивники?» // Київ, 1990. - №2.).

Після Єлисаветграду Сосюру посилають на Донбас, а у квітні 1921 року в Харкові він знайомиться з кількома літераторами, у тому числі з завідуючим аптпромом ЦК КП(б)У І.Куликом. який відкликає молодого поета з армії і дає можливість влитися в літературний процес в тодішній столиці України. Довгий час вважали першою збіркою В.Сосюри книгу "Поезії", яка вийшла у Харкові у 1921 році. Та недавно вдалося знайти письмове свідчення самого письменника: "Після проскурівського погро­му, який вчинив Третій гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (командира полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові". Але знайти що книгу не вдалося жодному з дослід­ників творчості поета.

У 1921 році виходить добре відома старшому поколінню з шкільної парти революційно-більшовицька, як її трактували, поема "Червона зима" написана, як уже згадувалось, не про перебування її автора в більшовиках, а зі спогадів про перший від'їзд Со­сюри на фронт у складі петлюрівців. І у романі «Третя рота» поет передає близьку до віршованої заставки картину: "Вагони... Сестра моя стояла біля дзвінка і сумно, сумно дивилася на мене... А мати не прийшла мене проводжати, бо не знала про відправку нас на фронт. Ми співали "Чумака"..." Поезія "Комсомолець", очевидно, теж і таке ж дзеркальне відобра­ження дійсного факту, можливо, й розстрілу друзів-петлюрівців. Принаймні, в самому вірші не відчувається ненависті до жовто-синіх знамен, які "затріпотіли на станції знов".

У цей період В.Сосюра пише, можливо, найкращі свої поетичні збірки – «Червона зима», 1922; «Осінні зорі», «Місто»1924; «Сьогодні»,1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації»,1928 та ін.

З-під пера митця в цей час виходить низка ліро-епічних поем: «Навколо», «В вікнах» (1921); "Оксана" (1922); "Віра", "Робітфаківка" (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня», "Залізниця" (1924). Нині важко стверджувати, що всі вони належать до вершинних художніх зразків,але тогочасному читачеві ці розширені соціальні портрети, психологічно проникливі і точні, говорили багато про нього самого. До 1932 він стає автором п'ятнадцяти книг і тритомного видання вибраної лірики. Ми­тець завойовує такий авторитет у масового читача, що жодна книга поета не залежується на прилавках більше тижня. Його виступи збирають величезну аудиторію. Ніхто з ровесників-митців не міг і мріяти про таку популярність, яку тоді мав у тогочасній пресі уривок проступає страшна картина розрухи й кровопролиття громадянської війни:

Село живе чи тільки сниться?..

Чи, може, не дає заснуть?..

Бо кожний вечір юні лиця

Кудись порубаних везуть...

Це ким розкидано патрони,

Сліди чиїх чобіт, колін?..

Одні рубаються за трони, -

А другим - волі і землі?!

А другим ніч у драну хату,

Зорю з засмажених долонь...

"Ага?.." Таким слина плата –

через плече клинка огонь.

Гуляє вітер в Гуляй-Полі...

Там сонця золоте вино.

Усім одрізав хліба й волі

За поему "Махно" нарком освіти В.Затонський виніс В.Сосюрі одно­значний жорстокий вирок: "Он не наш. Пусть у него хоть двадцять партийних билетов, но он не наш". Ю.Смолич залишив про цей твір і проблеми, пов'язані з "Махном" такі спогади: "...Володя написав поему "Махно". То була "бомба" в літературному середовищі - і Блакитний знову люто картав Володю, я при тому присутній не був. Але на "збіговиську" "гартованців" у редакції "Вістей", в тому ж кабінеті Блакитного, вибухнула запальна дискусія: Володя якраз прийшов від тодішнього комісара освіти Шумського, який дав Сосюрі доброго прочухана. Поему Володя кілька разів переробляв та перепи­сував - повністю вона надрукована не була, недописана й до кінця, з'явилися, либонь, лише окремі з неї уривки... Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів". Закиди на його адресу суворішають аж до спроб прямого «перевихованн». За поему "Махно" В.Сосюра, як колишній петлюрівець, попав під нагляд ЧК. Від того часу і майже до кінця життя за ним стежило ДПУ, НКВД, МДБ.

У 1924 році одна з дискусій про літературу й революцію, що відбува­лася на робітфаці інституту народної освіти у Харкові, закінчилася пар­тійними зборами з резолюцією виключити В.Сосюру з рядів літературно­го угруповання "ВУСПП" та з партії. Правда, партійний квиток тоді йому все-таки повернули, але довір'я в існуючої влади й вірних ленінців-сталінців Сосюра ніколи не викликав. Приходилося йти на компроміси.

Можливо, що саме з такого тиску могла бути написана ним поема "Тарас Трясило" (1925). В цій поемі, безперечно, на пряме замовлення влади, Сосюра взявся «розстріляти» ту козацьку романтику, що привела його колись до Петлюри. Намагаючись переоцінити з радянської «класової» точки зору національні своїм змістом події українського минулого, Сосюра написав, по суті, не історичну поему, а своєрідну травестію історичної теми. Окремі її місця звучать просто гумористично. Якщо порівняти цей твір з Шевченковою "Тарасовою ніччю", де йдеться про того ж історичного героя, то можна тільки за голову вхопи­тися, адже, за влучним висловом В.Гришка, "з Тараса Трясила зробив Сосюра якогось "комунара" козацької доби", а визвольну боротьбу показав "у вигляді якоїсь півбольшевицької соціальної революції".

Дійсний, спеціально протипетлюрівський характер цієї поеми підкреслено особливо в цілком агітковому епілозі, що закінчується такими рядками:

Петлюро! Я тепер червоний!

Почуй же мій кривавий сміх,-

пришли мені із-за кордону

п'ять тисяч гривень бойових!..

Втім, історія України навіть у такому недолугому вигляді була страшна для радянської влади, тому пізніше і поема Сосюри "Тарас Трясило", і фільм, знятий за нею, заборонили.

Могла мучити совість Сосюру і за ганебну для себе поему "ДПУ"(1928), в якій він змушений був славити центральний каральний орган, який нищив цвіт наці. Та навіть такий відчайдушний жест вірнопідданості, через що Сосюра мав неприємності й від найближ­чих друзів ( в промані "Третя Рота" він відзначив: "Я написав поему "ДПУ", і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала: "Насколько мне помиится из истории русской литсратури, в ней никто не воспевал жандармов"), належно не задовільнив цензуру. Головний редактор Державно­го видавництва України Раїса Азарх заявила, що коли в ув'язненого очі карі, а у вартового світлі, то це протиставлення українця росіянам: "Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карых глаз светлым тебе может крепко влететь".

Та поруч з такими виявами, висловлюючись узагальненням самого Сосюри - «першого Володьки», Сосюри-комуніста, вірного владі, в цей час виявив себе в повному цвітінні й справжній Сосюра-поет, що ним був «другим Володька». І. це, власне, цей «другий Володька», поет щирого людського, і тому українського, серця, став тим любимцем української читацької маси. Коли ми візьмемо нині три томи написаних ним за цей час творів, то ми бачимо ясно, що писані, так би мовити, «кров'ю серця» і тому некомуністичні (а серед них - навіть і націоналістичні без лапок) твори цього періоду переважають не лише якісно, а й просто кількісно. Правда, більшість цих творів - це т. зв. «занепадницькі», песимістичні, а також - еротичні поезії. Зокрема ці «занепадницькі» твори Сосюри характеристичні в сенсі вияву того душевного безвихіддя, в якому почував собі поет навіть у ті відносно задовільні роки «непу» й «українізації».

Так він падає у розпач із введеням НЕПУ і показує своє відношення до «непманського» міста з погляду українського селянина. Власне, в формі таких випадів проти «непу» і «непманів» і виступав тоді Сосюра проти «нових» російських панів українського міста, пануючих над селянською Україною. Такими виступами повна збірка віршів Сосюри «Місто»

Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана в руки взяв

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну б шляпку і манто стріляв...

Але найбільш характеристичними для Сосюри - «другого Володьки» - в цей час були таки прямо національні мотиви. До таких творів належать такі, як «Сад», написаний на тему успіхів українського національного життя в період «українізації», «Україно моя» - на тему любові до України й бажання боротьби з її відсталістю, «Сльози» («Польща і Русь збирали сили») - про історичну долю України й її майбутнє, «І знову дні руді та бурі» - поетичний заклик до українського активізму та інші. В цих творах поруч із настроями, відповідними також і тодішньому радянському трактуванню українського національ­ного питання, є настрої, які не тільки відповідають, але й буквально тотожні настроям таких націоналістичних середовищ того ж часу, як, наприклад, «Вісник» Донцова. Хіба не могли б прикрашувати сторінки першого-ліпшого націоналістичного видання того часу такі рядки Сосюри:

Руками власними тюрму

творили ми собі одвічну.

О, будьте прокляті, кому

назад повернуто обличчя!

Брати нас брали на штики

за слово, правдою повите...

Ви ж розумієте - віки

не знали ми, чиї ми діти!...

Або таке єретичне в радянські часи питання, як:

Невже не можна, мій народе,

усім сказать, що ти є ти,

що страшно нам на тихі води

через кістки твої іти!...

Особливо яскравою в цьому розумінні є незавершена поеми "Мазепа" (1929), до якої вдруге повернеться аж через трид­цять років. Втім, з цією поемою не так усе й просто. Мікулаш Неврлий зга­дує: "Мазепу" писав Сосюра, як сам мені говорив, потай, переховуючи кілька її машинописних копій у своїх найвірнішнх друзів, і то в кількох містах Ук­раїни. З одним таким примірником мав щастя ознайомитися і я, затримав­шись задля цього на кілька днів у Києві. Цей примірник "Мазепи" хотів я тоді взяти бою до Чехословаччини, щоб потім надіслати його далі, але Володимир Миколайович мені його не дав: "Постраждаєте потім і ви, і я, а мене вже досить мучили", - сказав мені з болеем. Звісно, що такі твори викликали безліч нападів. Поетові дедалі більше перепадає за «солов'їв», «троянди» (тобто твори інтимної лірики), хоча це лише один бік його поетичного світу. В.Сосюра шукає порозуміння з владою, готовий вдовольняти естетичні вимоги часу, навіть відмовлявся від окремих своїх творів. Тут уже на перший план виходив Володька-комуніст.

Поет входить у різні літоб'єднання: у "Плуг", потім у «Гарт», "ВАПЛІТЕ", „ВУСПП”.Та кожне угруповання вимагало своєрід­ного ідеологічного підпорядкування, а Сосюра хотів залишатися самим со­бою. Щоб здобути належний статус робітничого барда й необхідну освіту, він починає вчитися в Комуністичному університеті імені Артема, на робітфаці Харківського інституту народної освіти, студіює історію української літератури. У цей час він опинився в дивній ситуації, коли сам вивчав історію літератури, а сусіди по парті – його власну творчість.

Ще на початку двадцятих років молодий поет одружується з Вірою Каспарівною Берзіною, якій ще до шлюбу й після присвятив чимало тала­новитих любовних віршів та поему "Робітфаківка". Дружина Сосюри була політруком ескадрону у Червоній армії, брала участь у боях за Перекоп, за­кінчила у Москві комуністичний університет імені Свердлова, а на час зустрічі з Сосюрою викладала політекономію у губпартшколі. Кохання до Віри дало поштовх до найбільш творчого періоду в житті Сосюри. Молоде подружжя отримало квартиру в письменницькому будин­ку "Слово", народилися діти, але злагода й щастя в цій сім'ї для Сосюри виявилися неможливими. Віра дорікала чоловікові петлюрівським мину­лим, розмовляла тільки російсьгою мовою, в шовіністичному дусі вихову­вала синів Олега і Миколу, а після розлучення взагалі негативно налаштову­вала їх проти рідного батька, висунувши гасло: "Презирать и ненавидеть!" На довгі роки цим шлюбом і переживанням за долю дітей Сосюра був вибитий з колії як сім'янин і батько. Якщо врахувати, що, крім сімейних неприємностей, над Сосюрою ще згущувалися суто ідеологічні хмари, то це аж ніяк не могло позитивно відбитися на стані здоров'я митця.

Гонінь зазнає не лише Сосюра та українські письменники. Митець робить для себе відповідний висновок з самогубств російських поетів Маяковського та Єсеніна. В забороненій пізніше збірці "Серце" українсь­кий лірик до краю розгублений, стривожений, на грані паніки. В нього появляються думки самому піти з життя, як це вже дехто з колег зробив, що відбивається й у відповідних віршах:

Я не можу і спати від ран.

не дає мені жити минуле.

Все частіше дивлюсь на наган,

все страшніше мені його дуло…

або

Обличчя в тумані … Чиє?

І хто з ким на сонячнім герці?

Я стримую серце своє,

українське, розхристане серце.

Саме в цей період у Сосюри з'являються вірші з біблійним аспектом братовбивства, спроектованого на громадянську війну в рідному краю, причому це бра­товбивство відповідає історичній правді часу - брат-чекіст (ліричний герой) убиває брата-петлюрівця. Таких «розстрілів» себе серед торів Сосюри 1921-1931 рр. є дуже багато. Такими творами - «розстрілами» повні його три томи зібраних і виданих 1930 року творів за цей період. І не завжди це були тільки твори, писані на пряме замовлення. Часом «розстрілював» себе Сосюра і щиро, вірячи чи прагнучи вірити в вищість обраної його розумом комуністичної ідеї над почуттям свого серця.

У березні 1931 року під час Шевченківських свят на Донбасі В.Сосюра несподівано зустрів своє найбільше кохання – Марію Гаврилівну Данилову. На третій день знайомства він запропонував їй одружитися.

Штучний голодомор у тридцятих роках, самогубство Миколи Хвильо­вого й Миколи Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу доводили Сосюру до розпачу і нервового розладу. Та партія вимагала нових творів з тавруванням тих, кого тоталітарна система вважала для себе небезпечни­ми навіть і тоді, коли вже довела їх до самогубства, кинула за грати чи й розстріляла. Сосюра знову здався й написав поему "Розгром", текст якої не зберігся. У "Третій Роті" про цей твір автор писав: "...Поему "Роз­гром"... я починав на волі, а закінчив за ґратами божевільні. Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зарахував і Вишню, що вже був репресований, і Річицького, і Мішу Ялово­го, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрип­ника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу". Виявляється, й такого мізерного промаху було досить, щоб письменника у 1934 році вдруге виключили з партії, а значить, автоматично поетавити поза законом.

На Сосюру чекав арешт і розстріл, але І.Кулик вирішив відвес­ти удар від поета, запроторивши його до Харківської психіатричної лікарні - Сабурової Дачі (з приводу цих подій існують і інші версії, пов’язані з участю у цих подіях І.Микитенка). З психіатрички Володимир Миколайович утік додому, але його знову забрали, та, зваживши на прохання, перевезли у Москву в санаторій для невротиків. З огляду на розв’язаний у караїні терор можна припустити, що саме це рятує Сосюру від чогось страшнішого. Коли після лікування поет у 1934 році повер­нувся в Харків, столицею вже став Київ, і письменники переїжджали на нове місце проживання. Сосюру з сім'єю залишили у старій квартирі, наче прокаженного, з ним боялися вітатися. У ці роки письменник майже не пише.

І все ж таки «вершителі судеб» визнають за краще зберегти «поета робітничої рані». У 1936 році В.Сосюру приймають до Спілки радянських письменників. А у 1937 році опальному поетові дозволили з сім'єю переїхати в Київ і навіть (як пряник) вручили в 1939 році орден "Знак пошани". Поет хотів вийти на сонячну дорогу, забути тяжкі душевні муки. Йому хочеться вірити, що це вже сталося... А насправді він і далі терзався. І друга половина 30-х рр. тільки додала ще біль­шого болю. А в творчості поглибшав спад.

В 1937 році, - пригадує В.Сосюра у "Третій Роті", - я з сім'єю переїхав до Києва. Мені дали в "Роліті" - будинку письменників - квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Се-миволоса, а потім Проня. Було сумно на горі інших, яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце...

"Будівництво" почалося з того, що вдома бу­ли знищені всі папери, які могли б накликати підозру. І в по­ета зринає дум­ка: переписати, хоч би в худож­ній формі, свою біографію. Пан Страх, що осе­лився в "кубель­ці", вимагав до­казів лояльності, він ніби дикту­вав: доведи ор­ганам влади, та зрештою й са­мому собі, що ти "червоний".

В.Сосюра в цей період три­мався в основному традиційної для нього теми революції та ще оспівував природу. Але талант митця за­знав важкого удару й не міг так швидко оклигати, як сам поет. У пік реп­ресій появилися нові Сосюрині збірки («Нові поезії», 1937 р.), та тільки муза диктувала не кожен вірш. До того ж в його поезіях все частіше почала зринати українська на­родна пісня, а деякі вірші взагалі нагадували її ("Ой, вербо моя кучерява", "Не стелися, барвінку").

Сосюрі 40 ро­ків. Мав би бути розквіт творчих сил. Тільки розкві­ту не видно. На ду­ші важко. Гнітить усвідомлення творчого спаду, адже в 30-ті роки створено жалюгід­но мало, значно менше, ніжу 20-ті. Та й ідеї якісь хо­дульні, і творчої наснаги бракує.

У Полтаві забрали Сашу Ковіньку. Скільки з ним, мрійником, зустрічав ранків! Творили об­раз майбутньої України. Ех, друже, друже. Ство­рили... Йому було 36...

Колись був Іван Кулик. Заарештува­ли. Йому було 40 років...

Іван Микитенко - драматург, прозаїк, громадський діяч, голова Спілки пись­менників. Ось уже рік, як нічого про нього не чути. Вийшов з дому. І зник. Зник... Йому було 40 років.

В.Сосюрі теж 40 років. Він - з покоління приречених на смерть. Скіль­ки ж їх вирвано з цього життя, талановитих, гар­них, у розквіті сил!.. Василь Бобинський, Григо­рій Косинка, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук. Цвіт української інтелігенції. Багатьох з них В.Со­сюра знав особисто, з багатьма дружив. Зни­щили цвіт.

Заарештовані всі члени Політбюро і секрета­рі ЦК КП(б)У, крім Г.Петровського. Заарештова­но український уряд. Террор як смерч пронісся республіканськими установами, підприємствами, місцевими радами, навчальними й науковими за­кладами. Майже знищена Спілка письменників України.

У 1939 році вийшла збірка інтимної лірики "Люб­лю", де поет зумів передати всі почуття закоханості та перепади настрою людини, яка любить, вагається, ревнує, прощає і знову любить. Та в ній теж помітне певне "перевисання" в бік влади. Про це го­ворить навіть композиція збірки. Перший розділ називається "Вітчизна", другий - "Вождям", тре­тій - "Марія". Логічно було б узгодити між со­бою відмінки назв. Та чомусь назви першого і третього розділів у називному відмінку, а другий - у давальному. Чи це випадковість, чи нарочи­тість? Хтозна... Ясно одне: це спроба ввійти в колію, відповідати вимогам, які партія висунула до літераторів 30-х рр.

1 лютого 1939 р. у газетах з'явився Указ про нагородження великої групи радянських письмен­ників орденами. Серед них українські: М.Бажан, О.Корнійчук, П.Тичина - орденом Леніна; М.Риль­ський, Ю.Яновський - орденом Трудового Чер­воного Прапора; А. Головко, П.Панч - орденом "Знак Пошани". Можна собі уявити, що робилося в душі В.Сосюри, коли він не побачив у списку нагороджених себе. Він же - зачинатель україн­ської радянської літератури, співець Жовтня, як писали про нього літературознавці. Зрештою, се­ред нагороджених є набагато молодші за нього, та й заслуг начебто у них менше.

Поет глибоко переживав. Знову й знову по­вертався до роману "Червоногвардієць". Але й у праці не знаходив ні втіхи, ні радості.

6 березня 1939 р. було опубліковано ще один Указ. Гадаємо, що він з'явився з ініціативи Хру­щова, щоб погасити невдоволення тих, хто мав би бути у першому списку відзначених. У цьо­му Указі - лише українські письменники. І.Ко­черга, І.Ле нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, О.Десняк, А.Малишко, Н.Миронець, М.Тардов, О.Іваненко, В.Сосюра - орденом "Знак Пошани". "За видатні успіхи і досягнення в області розвитку радянської ху­дожньої літератури". Що це література україн­ська, і не згадується.

Справедливість ніби восторжествувала. Од­нак така нагорода для В.Сосюри - майже при­ниження. Він - у ряду набагато молодших за себе. У А.Малишка, О.Десняка, М.Тардова бу­ло на той час по дві книжки, у О.Іваненко ви­йшло кілька книжечок для дітей. Н.Миронець - особа взагалі нікому невідома. А в доробку В.Сосюри близько 20 книжок, тритомник по­етичних творів.

У вересні 1939 р. Червона Армія вступила на територію Польщі, почалося звільнення західних областей України. Поет радіє визволенню Фран­кової вітчизни. "Ти, як сонце, повстала із бруду, під вітання: "Хай Сталін жиє!" (вірш "Визволення", 1939). Але ж який невдалий набір слів! Як можна сонцю вставати з бруду і як з бруду мож­на когось вітати? Жаль поета, жаль його марних "червоних" зусиль...

Романом "Червоногвардієць" (1940 р.) В.Сосюра теж хо­тів якнайпереконливіше заявити, що з учораш­нім днем його пов'язують виключно більшовицькі ідеї, що він червоним був і є. Зрештою пізніше роман зіграв вирішальну роль у поновлен­ні поета в партії...

У 1940 році Сосюра звертається до Сталіна з проханням посприяти в тому, щоб йому повернули партійний квиток: "В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня довели до мысли о самоубийстве, но я не сделал зтого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись...". Лист закінчувався словами: "Ты мое единственное спасе­нне й прибежище. Отец! Спаси мсня!" Дружина Марія не вірила в резуль­тативність такого прохання. Вона небезпідставно боялася, що листом до вождя чоловік накличе ще більшу біду на себе, а тому в конверт вклала довідку про стан здоров'я поета в минулому і перебування Сосюри у відпо­відному лікувальному закладі. Одіозна відповідь Сталіна не забарилася. Якщо вникнути в суть телеграми, то виходило, що вождь пропонував поновитя у партії психічно хворого, а тоді лікувати, а не навпаки: "Восстановить в партии. Лечить". І лише після такого наказу зверху у 1940 році поетові повернули партквиток, але із записом в особовій справі: "Перерва з 1935 до 1940".

Останні передвоєнні збірки «Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки» (1940). Друга світова війна застала Володимира Сосюру у Кисловодську. Він негайно повернуся до Києва і у складі агітгруп почав виступати перед населенням. Та коли Сталін вирішив здати без бою українську столицю, Спілку письменників перевели до Уфи. Так Сосюра з багатьма іншими українськими письменниками опинявся у Башкирії. Як і Тичина. Сосюра дуже тужив за рідним краєм, окупованим фашистами. З синівського болю й тяжкої ностальгії у 1941 році народився славнозвісний Сосюрин "Лист до земляків", який у формі листівок з літаків радянські пілоти розкидали по всій зайнятій німцями Україні. Починався "Лист..." такими щирими словами: " Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими, крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат, щоб велику любов передати рядка­ми малими..." Поет одержав доступ до мікрофонів на радіо, його почали безперешкодно друкувати, моментально забули всі колишні звинувачення.

Війна спонукала митця до активної творчої діяльності. В Уфі та Саратові Сосюра в цей час видав кілька по­етичних книг («Під гул кривавий» 1942), серед яких і найкращу - "В годину гніву" (1942), що її ще можна було назвати, на думку літературознавців, "В голину щирості". Окрім кількох поезій, присвячених партії і Сталіну («кесарю» й «кесеровому»), тут йде мова про поневолену й прагнучу визволення Україну, про патріотичну жертву його народу, про любов до нього поета, про боротьбу з окупантами, про щаслива майбуття. У цих творах , правда, не говориться про яку волю для України мріє поет чи в радянському розумінні, чи національному? Тут можна булоб повторити слова з його збірки «Серце»:

А ви догадайтеся, любі,

Яку я Вкраїну люблю?

Поет про­сився на фронт, але йому кілька разів відмовляли. Аж у 1943 році ЦК Компартії України погодився відправити Володимира Миколайовича Сосюру в роз­порядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну. Тут він пра­цює у фронтовій газеті "За честь Батьківщини". 13 червня 1943 року мит­ця нагороджують орденом Червоного прапора. В цей час поет пише поеми "Олег Кошовий" та "Мій син", але якщо критика дуже добре відзивалася на перший твір, де йшлося про визнаного підпільника, героя війни, то за поему "Мій син" Сосюра мав тільки неприємності й звинувачення то в сентименталізмі, то у прихо­ваному внутрішньому небажанні заради справи партії жертвувати рідною людиною.

У 1944 році у Москві Сосюра написав вірш "Любіть Україну", який адресувався молоді, яка мала відбудовувати зруйновану війною дер­жаву. Писався цей твір усього через три місяці після розправи над Довженковою "Україною в огні", що можна вважати великою сміливістю іншо­го українського автора, який ризикнув торкнутися забороненої теми. Та Сосюру відразу не обірвали різко, навіть дозволили безперешкодно по­вернутися у Київ. Він фізично працює на відбудові міста. Після війня він вперше через багато літ зустрічається з матір'ю, й душа поета озивається на цю зустріч віршами "0й, мамо, мамо" та "На берегах Дінця сніги уже упали". Ненька помре у 1961 році, і Сосюра на цю трагічну подію теж відізветься ліричним віршем "Сади осипалися милі".

У 1947 році пише поеми «Огненні дороги», «Студентка», друкує збірку «Щоб сади шуміли». У 1948 році митець отримав орден Ле­ніна, а за книгу поезій "Щоб сади шуміли" - Державну премію першого ступеня імені Сталіна. У квітні цього ж року з нього нарешті (через 24 і 20 років - відповідно) офіційно зняли партійні стягнення (безпрецедентний випадок). Проте у збірці «Вибране», підписаній до друку у серпні, уже не мА вірша «Любіть Україну». З цього періоду в біографії Сосюри починаються загадки.

А у листопаді 1949 року дружину поета Марію по телефону викли­кали до Міністерства Державної Безпеки дати якісь незначні, як заявили, свідчення. Марія пішла - і повер­нулася... аж через п 'ять років. Сосюрі цинічно відповідали, що Марію Сосюру не арештували, її прізвище не числиться серед ув'язнених. Є відомості, що Марія пройшла п'ять страшних концтаборів, її особисто до­питував Берія, вимагав написати наклеп на чоловіка, звинуватити його в зраді Батьківщини. Аж після смерті Сталіна при пересилці в шостий конц­табір на пересильному пункті Марії оголосили, що вона вільна.

Втім, в архівах КДБ знайдено й дещо іншу інформацію. Зокрема ппро те, що дружина Сосюри була агентом МДБ під кличкою "Даніна" і заарештували її за розголошення державної таємниці, а до того вона виконувала всі вказівки й навіть слідкувала за кожним кроком власного чоловіка. Можливо, такий документ й був сфальсифікований чекістами на всякий випадок. А може, було у цій інформації й гірчичне зерно правди. (Більш докладніше - Костюченко В. Один загадковий рік з життя Володимира Сосюри // Літературна Україна, за 11 вереся 1997). О.В.Слоньовська відзначає, що навряд чи запальний Сосюра простив би Марії роль домашнього сексота й так трепетно чекав її повернення, а потім до кінця життя зберігав велике почуття до неї. Зокрема, про це засвідчують листи поета до дружини: "Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне... Моє життя, коли тебе нема зі мною, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе - немає мене. Так я люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль - мій біль, твої сльози - мої сльози, твоя радість - моя радість. Мені не­скінченно дорога можна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені... Моє серце б'ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сяють сині озера твоїх очей... Душа моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки, як голі дерева, як торішнє листя під снігом... Для мене всі пісні інших поетів про любов звучать як пісні про тебе, із ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою..."

В останньому листі до дружини - 4 березня 1964 року поет писав: "У мене так багато для тебе слів-алмазів, слів-квітів. Мені хо­четься засипати ними тебе, зацілувати ними тебе, і щоб ти вічно жила в моїх піснях, щоб люди брали приклад з нашої любові, а не з наших поми­лок. До зустрічі завтра, любов моя!".

Якби там не було, але У В.Сосюри знову зявляються рецидиви давньої психічної хвороби і в грудні 1948 року він потрапляє до психоневрологічного диспансеру. Саме в цей період поет пише свої твори на біблійну тематику (поеми "Каїн" (1948, перша публікація - // Київ,1990. - №12), "Мойссй" (1948, перша публікація - // Київ,1997. - №11-12 ), "Христос" (1949, перша публікація у 1996 році м. Чернівці, а також // Київ,1997 - №1 - 2)). Чи випадкове це звернення до біблійної тематики?

Не обминули переслідування і самого поета. Влітку 1951 року В.Сосюра разом з багатьма іншими відоми­ми українськими письменниками поїхав на дні української літератури в Москву. Його прекрасно приймала столична публіка, високо цінувала кри­тика. І раптом у газеті "Правда" появилася розгромна стаття "Проти іде­ологічних перекручень в літературі", підписана Лазаром Кагановнчсм, у якій головний випад робився проти надрукованого в роки війни вірша В.Со­сюри "Любіть Україну". Цю поезію було названо націоналістичною, бо, мовляв, у творі нема жодної пролетарської, радянської картини життя. Та найдошкудьнішим з коментарів був той, де йшлося, що під Сосюриннм віршем "Любіть Україну" з радістю б підписався Петлюра чи Бандера. Після цієї статті Сосюру знову перестають друкувати. Поет живе під загрозою арешту в будь-яку мигь аж до смерті Сталіна. І лише з 1953 році знову на шпальтах періодики появляються Сосюрині публікації та збірки "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'їні далі" (1957) – ця книга започаткувала останній період творчості поета .

Весною 1960 рокуку Сосюра закін­чує автобіографічний прозовий роман "Третя Рота", над яким працював у 1926, 1942 і 1959 роках. Перші 3 його частини були опубліковані ще в 1926 році у журналі «Червоний шлях». Аж у 1988 році видавництво "Радянський письменник" знову вида­ло цей твір, але, ще далеко не в повному обсязі, адже незалежною Україна тоді ще не була й твір дозволи­ли видати лише з пропусками-купюрами. Публікував тоді роман і журнал «Київ» (1988, № 1-2). У 2000 році видавництво «Наукова думка» опублікувало двохтомник вибраних творів поета, де роман вміщено, надіємось, без скорочень. У 1960 році була написана поема "Розстріляне безсмертя", де йшлося про митців із когорти "Розстріляного Відродження". Саме В.Сосюра вперше зняв табу із своїх побратимів, за­таврованих у часи Сталіна страшними словами "вороги народу". Перша публікація твору відбулася у 1988 році у журналі «Вітчизна» (№ 1). В 1959-1960 роках поет завершує останнїй варіант поеми «Мазепа» (1929). Буде опублікована лише в 1988 році в журналі «Київ» (№12).

У 1963 році за збірки "Ластівки на сонці" та "Щастя сім'ї трудової"" Володимир Сосюра стає лауреатом Шевченківської премії пізня лірика поета сповнена молодечого руху, енергії, радісного світовідчуття. І чим ближче осінь приходить у його життя, тим сильніше він поривається до буйноцвіття. Між цими мотивами і пролягає поезія В.Сосюри останніх років – збірки «Осінні мелодії» та «Весни дихання» (1964). Проте здоров'я Сосюри занепадає. Його турбує серце (поет переніс інфаркти), мучить тиск (особливо після інсульту). Уже не допомагає ліку­вання й у найкращих санаторіях. 8 січня 1965 року поет помирає. 11 січня 1965 року Київ і вся Україна прощалася з автором віршів, які знала з шкільної програми, і тих, про які й не здогадувалася.

2.Особливості інтимної лірики В.Сосюри.

Усе на світі починається з любові...

Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри.

Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав...», «Коли потяг у даль загуркоче...», «Білі акації будуть цвісти...», «Пам'ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

Вірш «Так ніхто не кохав...» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця».

Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства.

 

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання.

 

У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»).

Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя.

 

Я забув і образу, і сльози...

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать.

 

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче...», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі.

Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй».

Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою.

 

Так же буде поле, як тепер, синіти,

 і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

 з рідними очима порівняє нас.

 

Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім'я коханої проходить через усі п'ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім'я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря:

 

І пісня в душі наростає і спіє,

Мов вирватись хоче нестримно на волю.

Весна вже прийшла, та дерева ще голі,

Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!»

 

 Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів